Висновки. Насправді те, що палестинська проблема вперто і давно продовжує існувати

Насправді те, що палестинська проблема вперто і давно продовжує існувати, у великій мірі може бути пояснено тим унікальним статусом, який надається їй міжнародною громадськістю. Конкретна історична обстановка, людські параметри національних лідерів, громадська думка і величина можливої економічної вигоди визначають політику конкретних країн в конкретний час на збільшення або зменшення рівня арабо-ізраїльського протистояння. Ступінь підтримки західним світом арабських країн в ООН також дозволяє тримати конфлікт на прийнятному для західних країн рівні.

З самого зародження арабо-ізраїльського конфлікту в ньому незмінно був присутній і релігійний аспект. Ця частина арабо-єврейського протистояння посилювалася і розвивалася у міру посилювання конфлікту і посилення протистояння мусульманської цивілізації іншому людству. Агресивність мусульманської цивілізації викликана, з одного боку, її неконкурентністю, а з іншого - нестримним прагненням до експансії своєї ідеології. Для ісламістів сам факт відновлення Ізраїлю є найглибшою образою, тому що він підтверджує, що вся історія Біблії і всі пророцтва її правдиві.

Арабо-ізраїльський конфлікт в даний час включає в себе чотири паралельні процеси: процес встановлення миру між арабами та Ізраїлем; процес поетапного знищення держави Ізраїль; процес посилення арабо-ізраїльського конфлікту; процес глобального протистояння мусульманської цивілізації іншому людству. У кращих традиціях сучасної політкоректності, що не дозволяє оперувати такими поняттями, всі ці явища були замінені синонімом - «мирний процес». Міфологема близькосхідного врегулювання в дійсності - уповільнена терористична війна, на яку виділяються щорічно мільярди доларів.

Аналіз історії конфлікту та його сучасного етапу дають підстави вважати, що подальші спроби досягти політичного рішення на базі традиційного підходу є в кращому випадку марними, тому слід шукати альтернативні рішення. Питання незалежної палестинської держави має бути знято з міжнародного порядку денного. Якщо Ізраїль хоче мати справу з дружньою, або, принаймні, не ворожій адміністрацією в Палестинській автономії, йому необхідно взяти управління цією територією у свої руки. Палестинцям слід провести реформи в ряді областей під міжнародним контролем: у політичному устрої, в економіці, в освіті. Трагедія палестинців повинна бути вирішена, але не як політична проблема, а як гуманітарна.

Як зауважив Альберт Ейнштейн, проблеми, створені певним рівнем свідомості, не можуть бути вирішені на тому ж рівні свідомості. На політичні проблеми Близького Сходу не можна знайти рішення в політичних методах - необхідні методи духовні. Суть конфлікту полягає не стільки в боротьбі Ізраїлю з палестинцями, скільки в конфлікті Сходу і Заходу всередині самого ізраїльської суспільства, у відмові від своєї національної місії духовної трансформації світу.

72. Політичний розвиток Ізраїлю після проголошення державності

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів – 33 "за", "проти" 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестини на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Першим президентом держави став Давид Бен-Гуріон. Проте не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Єрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено. Війна заклала основу конфлікту, який не розв`язаний по теперішній час.

Наприкінці 40-х – на початку 50-х років арабо-ізраїльський конфлікт став складовою «холодної війни». СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. США та країни Заходу на бік Ізраїлю. Спираючись на таку підтримку сторону намагалися силою довести своє права на землі Палестини. Неодноразово спалахували кровопролитні війн між євреями та арабами: війна на Синаї 1956 р.; Шестиденна війна 1967 р.; Війна на виснаження 1967-1970 рр., Війна Судного дня 1973 р.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об’єднання Палестини та Сирії 1982-1983 рр.

Арабські держави не визнавали права існування держави Ізраїль до 1980-х рр. Першим вирішився розірвати круг президент Єгипту Анвар Садат, що підписав 26 березня 1979 р. мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом. 26 жовтня 1994 р. – такий договір підписала і Йорданія. Протягом 2000-го року між Ізраїлем і Палестиною за посередництва інших країн велися переговори про врегулювання стосунків, які зайшли в безвихідь після початку озброєних зіткнень між палестинцями і ізраїльтянами восени 2000, – навесні 2001 рр.

12 липня 2006 р. спалахнуло озброєне зіткнення між Ізраїлем і радикальним угрупуванням шиїтів «Хезболла», що фактично контролювало південні райони держави Ліван, що тривало до 14 серпня 2006 р. У Ізраїлі це зіткнення офіційно називається Другою ліванською війною. 1 жовтня 2006 року Ізраїль завершив виведення військ з території Південного Лівану, війна була припинена відповідно до резолюції Поради Безпеки ООН.

Президентом Ізраїлю з 2000-го року є Моше Кацав. З 2001 по 2006 рр. прем'єр-міністром Ізраїлю був Аріель Шарон. 4 січня 2006 р. він був госпіталізований з обширним інсультом, після якого впав в кому і визнаний недієздатним. В результаті парламентських виборів 28 березня 2006 року обов'язки прем'єр-міністра перейшли до Ехуду Ольмерту.

Погрози військових дій з боку палестинців ретельно контролюються Ізраїльськими військовими силами, але все таки, в цілях безпеки, не заохочуються поїздки і екскурсії по території Західного берега річки Іордан і Сектора Газа.

Безперервні війни з арабським світом вели до високої інфляції в країні, проявів арабського тероризму проти ізраїльтян в самому Ізраїлі та за його межами тощо. Тому з другої половини 90-х років ізраїльські уряди здійснюють політику, названу «землі в обмін на мир». Ізраїль погоджується звільнити частину окупованих арабських земель, надати автономію проживаючому в країні палестинському населенню, а у перспективі - створити арабську палестинську державу. Ця політика викликає сильний опір як у середовищі палестинців (радикали звинувачують лідера ООП Ясіра Арафата у зраді національних інтересів), так і у самому єврейському суспільстві.

Ізраїль не має власної конституції, що пояснюється багатьма невирішеними питаннями, зокрема щодо територіального статусу Єрусалиму (світ не готовий до перенесення у це священне місто трьох світових релігій єврейської столиці з Тель-Авіву). Державний лад у країні можна характеризувати як парламентсько-президентську республіку. Його основи регулюються кількома законодавчими актами, як-от: Тимчасовий органічний закон 1949 p., Закон про громадянство 1952 p., Основний закон про парламент 1958 p., Основний закон про президента 1964 р. Президента обирає кнессет (парламент) країни, його повноваження відносно вузькі. Вся повнота реальної влади перебуває в руках прем'єр-міністра.

Ізраїль має добре розвинуту систему соціального забезпечення. До її курйозів віднесено визнання хронічних алкоголіків інвалідами з виплатою щомісячної пенсії, еквівалентної 300 доларам США. Це дозволяє продовжувати «хворобливий» спосіб життя без особливих труднощів.

Судова система складається з світських та релігійних судів (раввінату та шаріату). В компетенції судів раввінату питання шлюбу та сім'ї, а також справи, пов'язані з виконанням релігійних культів. Рішення цих судів ґрунтуються на архаїчних положеннях талмуду. Це також веде до курйозів. Так, євреєм може вважатися лише народжений від матері-єврейки. Під цю категорію потрапляють онуки М. С. Хрущова і не потрапляють - першого президента єврейської держави Бен-Гуріона.

З моменту проголошення держави Ізраїль у 1948 р. її перший прем’єр-міністр Давид Бен Гуріон замислювався над тим, як єврейська держава може протистояти арабській загрозі. Він уважав, що майбутнє єврейської держави може бути гарантоване завдяки розвитку нетрадиційної зброї, зокрема ядерної, щоб відучити арабів навіть від думки про можливість загрожувати існуванню Ізраїлю.

Бен Гуріон і його наступники були впевнені, що ізраїльський ядерний арсенал є своєрідним страховим полісом, відмова від якого означає втрату можливості забезпечити майбутнє держави й убезпечити його населення. Ядерна програма Ізраїлю була розпочата ще в 50-х роках. Біля її витоків стояли Бен Гуріон і Шимон Перес — головний організатор атомного проекту. Наукове забезпечення ядерної програми здійснювалося створеним наприкінці 40-х років інститутом Вейцмана (Weizmann Institute of Science).

У 1966—1967 рр. Ізраїль завершив перший етап своєї ядерної програми, виготовивши від трьох до семи атомних бомб. З того часу Ізраїлю вдалося значно розширити межі своєї ядерної програми, довівши її до виробництва водневої бомби і ядерних боєголовок для балістичних ракет. Щоправда, і сьогодні на слово «ядерна зброя» в Ізраїлі накладено табу. А в світовій практиці навіть з’явилося таке поняття, як політика ядерної неоднозначності, яким характеризується ситуація з ядерною програмою Ізраїлю. Ця політика означає, що єврейська держава офіційно не визнає своїх робіт у сфері створення ядерної зброї (тому не підпадає під відповідні політичні й економічні санкції). Проте, вміло дозуючи інформацію щодо їх наявності, має могутній засіб залякування.

В Ізраїлі вважають, що момент стримування, який виникає внаслідок усвідомлення арабським світом факту наявності в Ізраїлю величезного ядерного арсеналу, є найважливішим чинником, який перешкоджає розв’язуванню війни проти їхньої країни

Дата добавления: 2015-07-16