Закон про гомстеди. Скасування рабства. Поразка Півдня 1 страница

20 травня 1862 р. було прийнято закон про гомстеди. За цим законом усякий громадянин, який не брав участі в заколотах, мав право, сплативши 10 доларів державного мита, отримати гомстед - земельну ділянку на вільних землях площею 160 акрів (64 га) для створення ферми. Після п'яти років проживання, забудови та обробітку землі вона безкоштовно ставала приватною власністю. Хоча цей закон не мав прямого воєнного значення, він сприяв настроєві широких народних мас на здобуття перемоги над Півднем.

22 вересня 1862 р. було прийнято закон про звільнення рабів, за яким усі раби отримували свободу з 1 січня 1863 р. Цей закон підірвав тил Півдня. Раби почали повставати і масово вступати до армії Півночі.

Незважаючи на складне економічне й політичне становище, сили Півдня зберігали боєздатність. Так, навесні 1863 р. армія Півдня під командуванням генерала Лі завдала сильного Удару армії Півночі під Чанселорвіллем. Але та перемога виявилась останньою. Армію ЛІ було зупинено в липні 1863 р. під Гіттісбергом (Пенсільванія) і відкинуто. Тим часом війська Півночі під командуванням Гранта оволоділи опорним пунктом Конфедератів на р. Міссісіпі м. Віксбергом і в такий спосіб відрізали Південь від Заходу СІЛА. Навесні 1864 р. янкі завдали удару в саме серце конфедерації: війська під командуванням генерала В. Шермана захопили промисловий центр м. Атланту (штат Джорджія) і почали "марш до моря", розтинаючи штати Півдня навпіл. Війська Півдня чинили впертий опір до квітня 1865 p., поки армія Гранта не оволоділа столицею конфедерації Річмондом. Генерал Лі 9 квітня зі своєю армією капітулював.

Перемога Півночі була затьмарена трагедією - через п'ять днів після капітуляції Півдня Авраама Лінкольна застрелив у вашингтонському театрі актор Бутс, агент розвідки південців. Чотирирічна війна скінчилася. Під час неї загинуло 600 тис. осіб. Значними були й матеріальні втрати.

Реконструкція Півдня (1865-1877 pp.)

Після завершення громадянської війни перед країною постала проблема реконструкції - відновлення державної єдності й перебудови життя Півдня.

Першим кроком на цьому шляху стало повне та безповоротне скасування рабства. У лютому 1865 р. конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції США, яка забороняла рабство на всій території країни. Але чекали на вирішення такі проблеми: умови допущення колишніх штатів конфедерації до союзу; статус колишніх рабовласників І рабів, організація влади на Півдні та ін.

У правлячих колах США щодо цього єдиної думки не було. Після смерті Лінкольна розбіжності між президентом (ним стан Ендрю Джонс, колишній віце-президент) і конгресом у вирішень цих питань загострилися. Е. Джонс зайняв позицію умиротворення. У травні 1865 р. він видав указ про амністію, що відновлював: плантаторів у громадянських, політичних і правах власності (крім прав мати рабів). Плантатори Півдня сприйняли цей указ я: слабкість. Вони почали повертати свої плантації та примушувати колишніх рабів знову працювати на себе, а до того ж створив розгалужену терористичну організацію ку-клукс-клан, яка розправлялась із непокірними неграми й тими білими, котрі ш співчували. Набув поширення суд Лінча - кара на горло без суду і слідства. Відновивши свою владу, плантатори проводили через. законодавчі зібрання штатів "чорні кодекси" - закони, що забороняли колишнім рабам мати власність, позбавляли їх свободи пересування, слова, зборів, права брати шлюб із білими і т. ін. Отож, на Півдні відбувався "повзучий" процес відновлення колишніх порядків. Виникла загроза нової громадянської війни між плантаторами і колишніми рабами, які почали організований опір відновленню старих порядків. Негри виступали під гаслами відновлення громадянських прав, "кожному - 40 акрів і мула". Вони почали захоплювати землі та розподіляти їх. Ситуація загострилася після виборів до конгресу США у грудні 1865 р- депутатів від південних штатів. Серед новообраних депутатів було чимало колишніх лідерів конфедерації. Радикально налаштовані члени конгресу домоглися рішення не допускати цих депутатів до залу засідань і передати справи проведення реконструкції конгресові. У липні 1866 р. конгрес прийняв І4-ту поправку до Конституції США, згідно з якою колишні лідери конфедерації позбавлялися права посідати державні посади, а негри зрівнювались у правах із білими. Заборонялися "чорні кодекси".

Одержавши на виборах до конгресу перемогу, республіканці вдалися до радикальної реконструкції. У 1867 р. на Півдні було введено воєнний стан, скасовано колишні конституції штатів. Завдяки таким рішучим діям у 1868 р. штати Півдня ратифікували 14-ту поправку до Конституції США.

Радикальна реконструкція - це примусова демократизація життя на Півдні США з допомогою армії, але без розв'язання терору і встановлення диктатури.

Нефам було дозволено мати нерухомість; у південних штатах почав діяти закон про гомстеди 1862 р.

Завдяки радикальній реконструкції негритянське населення активно прилучилося до політичного життя. Південні штати після перегляду їхніх конституцій були знову прийняті до союзу.

На нових президентських виборах переміг колишній головнокомандувач армії Півночі генерал У. Грант. За його президентства було помітним зростання підприємницької активності. Бурхливий розвиток ринкових відносин сприяв поступовій ліквідації відмінностей між Півднем і Північчю. Колишні плантатори та їхні раби пристосовувалися до нових умов господарювання. Поступова радикальна реконструкція досягла поставленої перед нею мети. У 1877 р. з Півдня було виведено федеральні війська і тим ліквідовано останні елементи надзвичайного стану.

За період реконструкції сталися значні зміни в партійній системі США. Демократична партія завдяки входженню до її лав фермерів і підприємців уже репрезентувала не тільки інтереси колишніх плантаторів. Демократи з кожними виборами набирали ваги у конгресі. Одночасно республіканська партія трансформувалась у партію, що відображала інтереси великих підприємців, промисловців, банкірів. Вона втратила свій радикальний дух.

Риску під трагічним періодом історії США підвели президентські вибори 1876 p., на яких представник демократичної партії дістав більшість голосів. Але результати виборів було переглянуто, і президентом став кандидат республіканської партії Р. Хейс. Це було наслідком закулісної змови між лідерами партій Про припинення реконструкції та виведення військ.

32.«Новий курс» президента Ф.Д.Рузвельта та трансформація США на державу загального добробуту

Нова адміністрація та конгрес, перш за все, були змушені розібратися з банківсько-фінансовими проблемами. На початку березня 1933 року банки припинили функціонувати. Президент був змушений оголосити надзвичайне положення і зачинити усі банки

Надзвичайну сесію конгресу було перенесено з 9 березня на 6, а в перші години своєї діяльності, конгрес прийняв надзвичайний банківський закон. Невдовзі, 10 березня, президент видав указ, який забезпечував встановлення абсолютного державного контролю над золотом.

Цей указ не давав змоги вивезти його за кордон, та займатися спекуляцією золотом. Уряд отримав матеріальну змогу декретувати золотий вміст долара, чим згодом і скористався. Розширивши державне втручання в банківську сферу, уряд прийняв рішення почати відродження банківської системи вже з 13 березня. В цей день було відкрито 12 центральних банків Федеральної резервної системи (ФРС). Вранці, ще 250 банків у різних містах було визнано "здоровими", а 15 березня стали до роботи усі без винятку банки.

Наступним кроком адміністрації Ф. Д. Рузвельта, було зменшення кількості банків. У 1932 році їх було 6145, а через рік їх вже було 4897, а за даними на 1939 рік працювали 5203 банки з капіталом 33,1 млрд. доларів. Таким чином у період з 1933 по 1939 рік кількість банків зменшилась на 15%, а обсяг їх активів зріс на 37%.

16.06. 1933 року було прийнято ще один "банківський" закон - закон "Гласса-Стігала". Він поділяв депозитні та інвестиційні операції, тим самим перекриваючи можливість займатися спекулятивними операціями. Ще одним важливим введенням було страхування депозитних вкладів, які не перевищують 2500 доларів. У 1934 році суму, яка підлягає страхуванню підняли до 5000 доларів. У другій половині 1935 року, 14219 банків, які мали вклади на 45 млрд. доларів, повинні були страхувати усі вклади, які доходили до суми 5000 доларів.

Згідно з банківським законом 1935 року, рада керівників отримала контроль над резервом, який повинен залишатися в банках – членах ФРС. Це означало, що рада зниженням чи підвищенням рівня резерву, мала змогу впливати на ділову активність. Це дуже важливо тому, що діяльність банків опинилась під контролем державної влади.

31 січня 1934 року, Ф. Д. Рузвельт видав закон, за яким золотий вміст долара було знижено з 25 4/5 до 15 5/21 грама, та встановлено ціну на золото у розмірі 35 доларів за унцію. Таким чином долар було девальвовано на 12%. Завдяки цим діям процент платні по облігаціях знизився з 3,76 у 1932 році, до 2,39 у 1940 році. Банкіри також були змушені знизити процентні ставки в приватних операціях. Корпорації сплачували по кредитах 2,9%, а не 4,25% як раніше.

Але, банківська реформа - це не єдине що треба було робити. Була ще проблема соціального захисту, яка теж хвилювала владу. Тому, 12.03. 1933 року адміністрація Рузвельта дала добро на асигнування у розмірі 500 млн. доларів, на здійснення допомоги безробітним. Керівником Федеральної адміністрації по здійсненню надзвичайної допомоги(ФЕРА) призначили Г. Гопкінса. Усього було витрачено на допомогу безробітним більш ніж 4 млрд. доларів. Однак, безробітні віддавали перевагу не грошовій допомозі, а громадським роботам.

Першою отримала таку допомогу молодь. З квітня 1933 року, почалось відправлення молоді до лісних таборів, де вони мешкали на повному державному забезпечені терміном 6 місяців. Одночасно з цим, вони отримували платню у розмірі 30 доларів, 25 з яких вони повинні були відіслати до своєї родини. За 1933-1939 роки через ці табори пройшли 2 млн. людей віком до 25 років. Але безробітні це не єдині кому була потрібна допомога.

Так у серпні 1935 року був прийнятий закон який передбачував два види страхування – по старості та безробіттю. Фонди для виплат утворювались за рахунок податку на підприємців, робітників та службовців у розмірі 1% від заробленої суми. Також цим законом був створений пенсійний ліміт у розмірі 85 дол. на місяць.

З безробіттям все виглядало інакше. Фонди для допомоги утворювались з податку у розмірі 1%, яким було обкладено підприємців що приймала на роботу вісім та більше робітників.

У тісному зв’язку з цими заходами впроваджувалось законодавство націлене нарегулювання операцій на фондових біржах. Так у 1933-1934 роках були прийняті два закони для регулювання біржової діяльності. На базі цих законів було створено "Комісію по торгівлі акціями". До 1937 року в цю комісію звернулись 3500 компаній для реєстрації їх акцій на загальну суму 13 млрд. доларів. Іноді комісія зверталась до суду з проханням не дозволяти тим чи іншим організаціям випуск акцій.

16.06. 1933 також було прийнято закон про відновлення промисловості (National Industrial Recovery Act - НІРА). Завдяки НІРА за короткий термін часу було укладено 557 основних та 189 допоміжних кодексів у галузях, які охоплювали 95% усіх промислових робітників.

У сфері аграрної політики Ф. Д. Рузвельтом 12.05. 1933 року був прийнятий білль про допомогу фермерам (так званих AAA). Цей білль ставив для себе головною метою підняти рівень цін, щоб співвідношення між купівлею та продажем, стало таким як у період з 08.1909 по 07.1914 років. Було оголошено про виплату премій за зменшення посівної площі.

16 лютого 1938 року був прийнятий закон, який завершував аграрну політику "Нового курсу". Був він спрямований також на регулювання цін, тільки не шляхом знищення, а шляхом зберігання продукції, яке стимулювалося урядом.

Отже, як можна побачити, основним методом боротьби із кризою було державне втручання у всі сфери суспільного життя. Якщо порівняти методи Г. Гувера та Ф. Д. Рузвельта, то можна побачити, що спільного в них нічого нема. Адже, Рузвельт не зважав на те, що держава втручається у справи підприємців та громадян. Він бачив вихід із економічної кризи тільки завдяки державному втручанню та регулюванню урядом економічних відносин між підприємцями.

Отже, як ми можемо побачити, його програма державного втручання спрацювала. Почав працювати соціальний захист, контроль за виробництвом та збутом продукції, почалось відродження виробництва, і таке інше… Хоча деякі його методи були не зовсім гуманними (знищення сільськогосподарської продукції), але саме завдяки цим методам держава подолала кризу і почала розвиватися.

33.Рухи за громадянські права у США у 1950–70 рр.

1950-70 роки — період посилення руху негрів США, що складали в кінці 50-х рр. 10% всього населення країни. В цей період негритянський рух став одним з найважливіших напрямків соціального протесту в США.

Ще в 1957 році в ході боротьби проти сегрегації в міському автотранспорті (кращі місця — білим, гірші — чорним) у південних штатах виникла «Конфедерація християнського керівництва Півдня» на чолі з Мартіном Лютером Кінгом, баптистським проповідником. На відміну від традиційних негритянських організацій, що обмежували свої дії юридичним захистом жертв антинегритянського терору, союз М.Кінга почав широко застосовувати масові дії в боротьбі проти расизму в США: бойкоти, марші, вуличні походи, часто діючи в союзі з білими організаціями — профспілками, студентськими організаціями і т. д.

У 1960-63 рр. в південних штатах США було проведено безліч масових «рейдів свободи» проти всіх форм расової дискримінації. 28 серпня 1963 р., по завершенню загальнонаціонального маршу учасників боротьби за цивільні права негрів, відбувся в Вашінгтоні біля меморіалу Лінкольна мітинг з участю 250 тис. чоловік. В цих подіях виявилася зросла єдність чорних та білих трудящих, що, на думку М.Кінга, була обов'язковою умовою успіху боротьби за свободу та рівність негрів.

Найважливішим результатом піднесення негритянського руху було прийняття в 1964-65 рр. актів про громадянські права негрів. Але якими б не були ці важливі закони, вони мало що змінили в реальному економічному становищі негритянського населення. Тому в середині 60-х рр. почався новий етап в розвитку негритянського руху, який відрізнявся крайньою жорстокістю боротьби, повстаннями в чорних гетто багатьох міст Півночі. В ході цих виступів виникли нові радикальні негритянські організації, які виступили проти курсу на ненасильницькі масові дії, що здійснювалися Конференцією християнського керівництва. Найпопулярнішою серед цих нових організацій стала партія «Чорні пантери», що виникли в 1966 р. На цьому новому етапі руху деякі учасники боротьби за рівноправність негрів почали доходити висновку про відповідальність капіталістичної системи за лиха чорного населення Америки. Однак радикальному негритянському протесту другої половини 60-х років були притаманні серйозні слабості. Склавши важливу частину «нового лівого руху», «Чорні пантери» та інші радикальні негритянські організації зазнали сильного впливу ідей ультралівого радикалізму. Це неминуче вело до екстремістських анархістських дій, до сепаратизму та чорного расизму, до послаблення зв'язків чорних та білих громадян. Тим не менше радикальні негритянські організації відіграли важливу роль в політичному житті США. Вони взяли активну участь в антивоєнному русі. Радикальні групи значно вплинули на позицію Конференції християнського керівництва на Півдні, що застосувала такі нові засоби боротьби, як єдині дії зі страйкуючими робітниками. Але це викликало новий вибух переслідувань з боку расистів. В квітні 1968 р. в Мемфісі (Теннессі) від кулі найманого вбивці загинув Мартін Лютер Кінг. В цей же час почалася кампанія жорстоких переслідувань лідерів «Чорних пантер». Активну участь в ній взяли і репресивні органи федерального уряду. Загибель М.Кінга не була марною. Підсумком його діяльності стала законодавча заборона всіх видів расової дискримінації.

34. Етапи формування канадської федерації

Канада – федеративна парламентська демократична держава з монархічною формою правління.

В середині 19-го сторіччя відбулося декілька конференцій з метою об'єднання територій Канади, а також надання їм більших прав в самоврядуванні. Під час останньої конференції в Лондоні 1866 р. три британські колонії — Канада, Нова Шотландія, і Нью-Брансвік започаткували процес створення Конфедерації. Британський Північноамериканський Акт 1867 року затвердив нове утворення як «домініон під назвою Канада», в склад котрого входили чотири провінції: Онтаріо, Квебек, Нова Шотландія, і Нью-Брансвік. В 1870 р. Канаді були передані території Землі Руперта і Північно-західні території. Обидві регіони ввійшли в склад конфедерації в складі Північно-Західних Територій Канади.

Було утворено 1 липня 1867, відповідно до Акту про Британську Північну Америку, як федерація британських колоній. Країна одержала свою державність, але главою держави залишався британський монарх, а за Великобританією збереглося виключне право на зміну конституції Канади, право представляти її в міжнародних відносинах, укладати від її імені договори й угоди, вирішувати питання війни і світу. Канада не мала власного громадянства. Такий державний устрій одержав найменування домініону. На початку 1870 р. вибухнуло повстання в колонії Червоної Річки, викликане невдоволенням метисів намірами уряду позбавити їх землі, а також нехтуванням урядом потреб населення заходу країни. Повстання скінчилося створенням провінції Манітоба і її входженням до Конфедерації в липні 1870 р.. Британська Колумбія і Острів Ванкувер, об'єднані ще в 1866 р., а також колонія Принца Едварда приєдналися до Конфедерації 1871 і 1873 рр. Для того щоб з'єднати Конфедерацію і затвердити свій суверенітет над західними провінціями, Канада побудувала три трансконтинентальні залізниці винятково з найбільшою з них — Канадською Тихоокеанською Залізницею. Наявність легкого сполучення із заходом країни допомогло розбудові цього регіону до якого прибували численні емігранти з Європи, в тому числі із України. З поширенням залізничного зв'язку в канадських преріях почало зростати населення і з Північно-Західних Територій в 1905 р. створили ще дві нові провінції — Альберту і Саскачеван.

Відповідно до Вестмінстерського статуту 1931, Канада й інші британські домініони знайшли політичний суверенітет, зовнішньополітичну незалежність і на них більш не поширювалися британські закони. Але лише 17 квітня 1982 Канада офіційно одержала нову конституцію, відповідно до якої канадські органи одержували право змінювати конституцію.

35. Здобуття незалежності Ірландією та її перехід до республіканської форми правління.

Ірландський народ ніяк не міг упокоритися над "піднесенням" англійців. Які у свою чергу не принесли в Ірландію майже нічого гарного, навпроти, тільки біль і сльози. Чого тільки коштує "різанина", улаштована Оливером Кромвелем з 1641 по 1652 року. У її результаті населення країни зменшилося майже в 2 рази, англійцями було "вирізане" у ході витиснення католицтва майже 800 тисяч чоловік.. В 1801 році Ірландія проголошена частиною З'єднаного королівства Великобританії й Ірландії. Після чого ірландська мова починає витіснятися з розмовної й письмової мови. Ірландію використовували, як "хлібний плацдарм" Англії. На початку 19 століття в аграрній промисловості було зайнято майже 86% ірландців, а північно-східні райони острова (Північна Ірландія) англійці використовували для розвитку важкої промисловості.

У 1858 році було створено «Ірландське революційне братство» (ІРБ). Основною метою було створення незалежної Ірландської республіки шляхом таємно підготовленого збройного повстання. Але незорганізовані повстання, підняті в березні 1867 в різних графствах Ірландії, зазнали поразки.

До початку Першої світової війни боротьба між прихильниками Гомруля та юніоністами досягли апогею, і британський парламент прийняв закон про автономію Ірландії, який повинен був набути чинності після закінчення війни через побоювання про виникнення громадянської війни.

Навесні 1916-го ІРБ готувало повстання в Дубліні, воно домовилося про постачання 20,000 рушниць і 10 кулеметів з німцями. Але за 3 дні до повстання судно, що перевозило зброю, було виявлено британським флотом і затоплено екіпажем. 24 квітня змовники зайняли центр Дубліна і тиждень протистояли британським військам. В ході бою загинуло більше 500 мирних жителів. Повстанці вивісили свій прапор і оголосили про незалежність Ірландії. Однак, спочатку більшість ірландців вважало заколотників зрадниками. Тим не менш, думка ірландського суспільства про повстанців різко змінилося протягом наступних двох років. Спочатку це було викликано обуренням з приводу страти 16-ти керівників, деяких з яких вважали тільки співучасниками заколоту. У 1918-му британський парламент прийняв закон про військову повинність ірландців, що викликало обурення.

У 1919 р. Ірландська республіканська армія розвернула активні бойові дії проти англійських військ і поліції. 15-27 квітні 1919 р. на території однойменного графства існує республіка Радянський Лімерик. Була створена Ірландська Республіка, яка включила всю територію острова.

У грудні 1921 був підписаний мирний договір між Великобританією і Ірландією. Ірландія отримала статус домініону (так звана Ірландська Вільна держава). Винятком стали шість найбільш розвинених в промисловому відношенні північно-східних графств (Північна Ірландія) з переважанням протестантів, які залишалися у складі Сполученого Королівства. Проте Великобританія зберігала на території Ірландії військові бази, право на отримання «викупних» платежів за колишні володіння англійських лендлордів.

У 1949 Ірландія проголошена незалежною республікою. Було оголошено про вихід республіки з британської Співдружності. Лише в 60-х роках припинилася еміграція з Ірландії і приріст населення став позитивним.

Форма правління: Парламентська республіка. Конституція, прийнята в результаті плебісциту 1 липня 1937, вступила в силу 29 грудня 1937. Президент обирається населенням країни на 7 років. Президент має право скликання і розпуску нижньої палати парламенту за ініціативою уряду, він обнародує закони, призначає суддів і інших вищих посадових осіб, очолює збройні сили. Фактичним главою виконавчої влади є прем'єр-міністр, який висувається палатою представників і затверджується президентом. Вищим органом законодавчої влади є парламент, до складу якого входять президент і 2 палати: сенат і палата представників. У палаті представників від 160 до 170 членів, які обираються населенням на основі загального, прямого і таємного голосування за системою пропорційного представництва.

36.Проблема Північної Ірландії і шляхи її розв’язання.

Серед різномаїття політичних конфлікт сучасності особливе місце займає довготривалий та неоднозначний конфлікт в Північній Ірландії, який є зразком складності багатоаспектності та поляризації політичних конфліктів. При розгляді типу даного конфлікту варто звернути увагу, що окрім політичної та соціальної складової надзвичайно важливим вплив на перебіг конфлікту зчинили етнічні та економічні фактори.

Конфлікт в Північній Ірландії, який має надзвичайно складну та неоднозначну історію, яка бере початок ще з першої половини ХХ століття, а передісторію взагалі з початку XIX століття.

Представники Північної Ірландії чиї інтереси відстоювала організація ІРА при розгортанні конфлікту з британським урядом апелювали до прав Північної Ірландії на самовизначення, небажання миритися з політичною, економічною та соціальною залежністю від Великобританії. Розкриваючи проблемні моменти взаємодії Північної Ірландії з Великобританією ІРА прагнула відокремлення Північної Ірландії від Великобританії. Після приєднання Північної Ірландії до складу Великобританії місцева еліта пережила ряд проблем, пов’язаних з втратою впливу на власній території. Варто зазначити, що активні дії ІРА розгорнула пілся розпуску парламенту Північної Ірландії і переходу реальної політичної влади над республікою до Лондона.

Щодо Великобританії то її мотиви також можна поділити на офіційні та неофіційні. До перших відноситься теза про відстоювання територіальної цілісності держави та захист безпеки власних громадян, котрі страждають від агресивних дій ІРА. Говорячи про неофіційні мотиви Великобританії, то варто звернути увагу, що Північна Ірландія стратегічний та економічно вигідний регіон, який багато в чому визначає добробут Великобританії. В зв’язку з цим ідея сильного централізованого контролю над Північною Ірландією була завданнями №1 для уряду Англії. Після зростання сепаратистських настроїв серед населення Північної Ірландії, Великобританія не стільки захищала права і безпеку громадян та територіальну цілісність, скільки власні імперські амбіція з метою збереження повного контролю над регіоном і небажанням йти на поступки опонентам.

Характер поведінки учасників конфлікту яскраво забарвлений військовою діяльністю, котра і визначає сутність даного конфлікту. Військові терористичні засоби - головний інструментарій боротьби в для даного конфлікту. Безкомпромісність та принциповість – фундаментальні характеристики поведінки учасників конфлікту. Безальтернативність вимог та боротьба до перемоги зробили конфлікт фактично хаотичним за характером, а наслідки непередбачуваними. Елементи переговорного процесу звісно є, але їх вплив на перебіг конфлікту несуттєвий і не визначальний. В даному випадку принцип поступок працює тільки в стрених умовах.

Серед основних причин, котрі призвели до розгортання конфлікту в Північній Ірландії варто виокремити наступні:

1) Значний рівень політичної та економічної залежності Північної Ірландії від Великобританії, що не давав змогу розвиватися відповідним ірландським інституціям.

2) Відсутність чітких механізмів координації між ірландськими та британськими державними органами.

3) Амбіційність та претензії Північної Ірландії на соціокультурну автономію.

4) Ігнорування урядом Великобританії вимог ірландських організації та посилення адміністративного впливу на Північну Ірландію.

5) Складне історичне минуле взаємовідносин між народами Ірландії та Англії, що носить трагічних та суперечливий характер.

6) Низький рівень політичної волі суб’єктів конфлікту, що призвів до накопичення соціального та політичного невдоволення створивши підґрунтя до розгортання конфлікту.

7) Висока стереотипізація взаємовідносин між Північною Ірландією та Великобританією, що ставило під сумнів можливість усунення від початку конфлікту.

Враховуючи те, що конфлікт в Північній Ірландії досі не вирішений надзвичайно важливим стає питання про вироблення нової стратегії взаємодії між учасниками конфлікту. Перш за все, надзвичайно важливим та принциповим має стати відмова від військових та терористичних засобах боротьба, після чого необхідно шукати можливість до конструктивного діалогу. З початком цього процесу надзвичайно важливим має стати відхід від амбіційних претензій та стереотипів, зо заважають сконцентруватися власно на вирішенню конфлікту. Метод компромісу в даному випадку може спрацювати, однак тут також не варто ним зловживати, бо це фактично призведе до шантажу та зловживанню лояльністю. Крім того, доволі раціональним в цьому плані може стати залучення третьої сторони, яка б внесла елемент структурності в роз’язання конфлікту. Таку роль могли б зіграти міжнародні організації, однак тут постає питання про нейтральність третьої сторони та її незаангажованості.

Враховуючи принциповість позицій опонентів учасникам конфлікту важливо усвідомити, що в даному випадку неможливо повністю зберегти дотримання власних позицій і тому реальне вирішення конфлікту просто приречи не на поступки та конструктивні компроміси.

Перспективним напрямом може стати співробітництво як стратегія вирішення конфлікту, бо його вирішення де-юре, не завжди призводить до вирішення де-факто, тому надзвичайно важливо додати елемент стратегічності відносин двох народів та направити їхні. Діяльність на спільні та взаємовигідні цілі. Пошук спільностей, а не відмінностей може вирішити проблеми культурної та національної площини, а створення спільної та колегіальної моделі управління – адміністративної складової.

37. Основні етапи формування німецької нації та державності.

В останніх століттях до н.е. і перших століттях н.е. племінні групи древніх германців населяли територію між Рейном і Лабою (Ельбою). На їхній основі поступово стали складалися племінні герцогства, що на початку ІХ ст. увійшли до складу Франкської держави.

У 843 р., після розпаду Франкської імперії, її східна частина стала окремим Східно-Франкським королівством.

Формальною датою утворення Німеччини як самостійного королівства вважається смерть останнього східнофранкського короля Людовика-дитяти у 911 р.

До складу королівства тоді входили герцогства Швабія, Баварія, Франконія, Саксонія, Тюрингія і Лотарингія. У середині Х століття німецький король Оттон (Отто) І Великий приєднав до своїх володінь також Північну Італію, Лотарингію й Чехію.

Створив у 962 р. імперію, яка згодом була названа „Священною Римською імперією німецької нації”. Окремі області імперії були мало пов’язані між собою у господарському відношенні, і це призводило до посилення місцевих князів, графів і лицарів та послаблювало державу.

Роздробленість Німеччини призвела до припинення правлячої династії Штауфенів (1254 р.) та повного торжества територіальних князів, які привласнили собі право вибирати імператорів. (остаточно закріплено Золотою булою імператора Карла ІV 1356 р.).

Дата добавления: 2015-07-16