Закон про гомстеди. Скасування рабства. Поразка Півдня 2 страница

З формуванням Священної Римської імперії розпочинається включення до її складу й подальша колонізація німецькими князями й духовно-лицарськими орденами земель на схід від Ельби, заселених слов’янським й балтійським племенами ободритів (бодричів), лютичів, пруссів, литів і естів. Цей процес отримав серед істориків ХІХ ст. назву „Drang nach Osten” („наступ на схід”), сьогодні частіше використовується вираз „розселення німців на схід”.

У XII ст. Генріх Лев захопив землі слов’янського племені бодричів і заснував герцогство Мекленбург. Альбрехт Ведмідь зайняв територію лютичів і створив маркграфство Бранденбург. У XIII ст. орден Мечоносців захопив землі ливів і естів, а Тевтонський Орден – землі пруссів.

Подальшу експансію німецьких лицарів на Схід припинили слов’янські народи (Льодове побоїще 1242 р., Грюнвальдська битва 1410 р.).

На початку ХVІ ст. в Німеччині під проводом професора Віттенберзького університету Мартіна Лютера виник широкий суспільний рух – Реформація, спрямований на звільнення від впливу католицької церкви.

Наслідком руху стала Селянська війна 1525 р. що охопила Швабію, Франконію, Саксонію й Тюрінгію, розгром якої і наступне посилення влади князів довершили процес політичного розпаду Німеччини. У 1555 р. між католицькими та протестантським князівствами було укладено компромісний Аугзбурзький мир.

Відповідно до нього німецькі князівства поділилися за віросповідною ознакою на ті, що залишилися католицькими (переважно на півдні), й ті, які здійснили церковну реформу на лютеранський взірець.

Зроблений М.Лютером переклад Біблії на сучасний йому саксонський діалект сприяв формуванню літературної німецької мови. Широке розповсюдження освіти в протестантських державах сприяло на противагу політичній роздробленості поступовому формуванню у жителів німецьких держав спільної культурної ідентичності й тим самим заклало основу загальнонімецької національної свідомості.

У 1648 р. за умовами Вестфальського мирного договору, який завершив Тридцятилітню війну 1618 – 1648 рр., ряд територій Німеччини відійшов до переможців – Франції та Швеції. Було визнано повну самостійність окремих німецьких князів. У цей час на території Німеччини на 30 млн. жителів склалося 297 самостійних держав-князівств.

Серед них лише Австрія і Бранденбург були більш-менш великими державними утвореннями.

Напередодні Тридцятилітньої війни у 1612 р. курфюрст Бранденбургу Іоганн Сигізмунд [1608-19] приєднав до своїх володінь герцогство Прусське, яке утворилося внаслідок секуляризації в ході Реформації земель Тевтонського ордену і знаходилося у васальній залежності від Речі Посполитої.

Тим самим було покладено початок формуванню Прусської держави. Його внук Фрідрих Вільгельм І [1640-88], прозваний «великим курфюрстом» 1657 р. домігся повного суверенітету над Прусським герцогством. А правнук Іоганна Сигізмунда курфюрст Бранденбургу Фрідріх ІІІ [1688–1713] 1701 р. оголосив Пруссію королівством.

Австрія – родинне володіння династії Габсбургів, представники якої з в 1437 р. постійно займали престол імператорів Священної Римської імперії – в ході Тридцятилітньої війни остаточно закріпила за собою чеські землі (1620 р.).

Наприкінці ХVІІ ст. після розгрому 1683 р. турків під Віднем Габсбурги захопили більш частину Угорщини. Проте у 1806 р., після поразки Австрії у війні з наполеонівською Францією, Священну Римську імперію німецької нації взагалі було ліквідовано.

Під протекторатом Наполеона І був створений Рейнський союз, до якого увійшла 21 німецька держава, а у 1807 р., після розгрому Пруссії, до цього союзу увійшла і вся Західна Німеччина.

Після поразки Наполеона у Лейпцизькій битві 1813 р. Рейнський союз розпався.

На Віденському конгресі 1814-1815 рр. було створено Німецький союз під проводом Австрії, до якого увійшло 39 великих і дрібних німецьких держав.

Припинив своє існування після перемоги Прусії у війні з Австрією у 1866 р.

У другій половині ХІХ століття канцлер Прусії Отто фон Бісмарк, призначений на цю посаду у 1861 р. королем Вільгельмом І, очолив процес об’єднання Німеччини „зверху”. У результаті перемоги над Австрією до Пруссії було приєднано німецькі держави Ганновер, Кургессен, Нассау, Шлезвіг, Гольштейн. Понад 20 середніх і дрібних держав, що знаходилася північніше ріки Майн, були об’єднані в Північнонімецький союз на чолі з Пруссією.

Чотири південно-німецьких держави: Баварія, Баден, Вюртемберг і Гессен-Дармштадт – були зв’язані з Пруссією секретним військовим альянсом проти Франції.

У 1867 р. було створено Митний союз, що охопив усю Німеччину і став економічною основою для повного об’єднання країни.

Перемога Пруссії у війні з Францією 1870 р. завершила процес німецького об’єднання. У 1871 р. прусський король Вільгельм I був проголошений німецьким імператором.

За конституцією Німецької імперії, прийнятою 16 квітня 1871 р., до складу нового політичного об’єднання увійшли 22 монархії і кілька вільних міст.

У 1914 р. Німеччина почала І Світову війну, що виявилася занадто важким тягарем для її економіки й завершилася ліквідацією монархії та встановленням Веймарської республіки.

У 1933 р. до влади в країні прийшла очолювана А.Гітлером Націонал-соціалістична німецька робітнича партія (НСДАП).

38.Нацистська диктатура в Німеччині та її злочини

"Третій рейх" - офіційна нацистська назва режиму правління, що існував у Німеччині з січня 1933 по травень 1945 років. В епоху становлення нацистської держави верховенство Гітлера було абсолютним. Гітлер розцінював нацистське правління як логічне продовження двох попередніх Німецьких імперій.

Перший рейх - Священна Римська імперія німецької нації - існував з 962, з часу коронації у Римі Отто Великого, другого правителя із Саксонської династії, до його покорення Наполеоном у 1806 році.

Другий рейх був заснований Отто фон Бісмарком у 1871 році і проіснував до 1918 року.

У 1923 році німецький письменник-націоналіст Артур Мєллєр Ван ден Брук використав термін "Третій рейх" для назви своєї книжки. Гітлер з наснагою сприйняв цю назву для визначення нової імперії, яка, на його думку, проіснує тисячу років. Ця назва приваблювала його ще й тому, що мала якийсь містичний зв'язок з середньовіччям, коли "третє царство" вважалось тисячорічним.

Одним з гірких уроків революції у листопаді 1918 року було усвідомлення того, що існує неясний взаємозв'язок між демократією та анархією, що хаотичні стани і є власним, непідробленим виразом істинного народовладдя, а сваволя - його законом. Звідси неважко витлумачити сходження Гітлера як останню спробу утримати стару Європу в умовах звичної величі.

Появу Гітлера можна розуміти і як спробу затвердження свого роду третьої позиції - між обома пануючими силами епохи, між лівими та правими. Хоча третя позиція, до якої прагнув Гітлер, і повинна була загарбати весь континент, але її енергетичним ядром повинна була бути Німеччина: сучасна місія рейху заключалась в тому, щоб дати Європі нові стимули і використати її як резервуар сил для світового панування Німеччини.

Вже з 1918 року в Німеччині відбувався процес гострих змін. В той же час цей процес проходив половинчасто і дуже нерішуче. І тільки Гітлер надав йому ту радикальність, яка і зробила цей процес по суті революційним і кардинально змінила застиглу і утримувану в рамках визначених авторитарних соціальних структур країну. Тільки тепер, під дією домагань фюрерської держави, рухнули ушановані інститути, були вирвані із звичних зв'язків люди, усунуті привілеї і зруйновані усі авторитети, які не виходили від самого Гітлера або не були санкціоновані ним. При цьому йому вдалось чи згасити страхи, які супроводжують звичайно розрив з минулим, чи перетворити їх в енергію на користь суспільства, тому що він вмів достатньо достовірним чином піднести себе масам в якості загального авторитету, але головним тут є те, що він ліквідував найбільш конкретну форму виявлення страху перед революційним майбутнім.

Прихід фашистів до влади. Фашизм у Німеччині з'явився відразу ж після закінчення першої світової війни в якості одного з різновидів реакційних мілітаристських націоналістичних течій, коли антиліберальні, антидемократичні рухи здобули загальноєвропейський характер. "В 1920 г. Гитлер выступил с программой из "25 пунктов", ставшей впоследствии программой Национал-социалистской немецкой рабочей партии. Пронизанная националистическими, шовинистическими идеями превосходства германской нации, программа требовала реванша для восстановления "справедливости попранной Версалем"".

У 1921 році складаються організаційні основи фашистської партії, що заснована на так названому фюрер-принципі, необмеженій владі вождя

(фюрера). Головною метою створення партії стає поширення фашистської ідеології, підготовка спеціального терористичного апарату для придушення демократичних, антифашистських сил і, в кінцевому рахунку, для захоплення влади. У 1923 році слідом за загальним страйком німецького пролетаріату фашисти застосовують пряму спробу захоплення влади ("пивний путч").

"Пивний путч" відбувся 8-9 листопада 1923 року в Мюнхені. Хоча він і провалився,але певних політичних результатів він все ж таки досяг. Мало кому відомий гітлерівський рух став відомий не тільки Німеччині, але і усьому світові. Крім цього Гітлер засвоїв важливий урок, щоб отримати серйозну перемогу, необхідно залучити на свою сторону широкі прошарки населення та заручитися підтримкою як можна більшої кількості фінансових і промислових магнатів.

Вже у 1928 році ця тактика дає свої перші плоди, фашисти отримують 12 місць у рейхстазі.

Світова економічна криза, яка почалась у 1929 році, здобула особливу гостроту у Німеччині. Криза вразила всі сфери економічного життя країни.

Різко погіршився стан не тільки робітничого класу, але і середніх міських прошарків. Криза промисловості перепліталась з кризою аграрною. Криза загострила класову боротьбу в країні. У січні 1931 року відбувся страйк гірняків Рура. У авангарді робітників йшла Комуністична партія Німеччини(КПН). У 1930 році вона опублікувала "Програму національного та соціального визволення німецького народу". Хоча більша частина ще йшла за соціал-демократами, авторитет КПН зростав. В умовах економічної кризи і зростаючої класової боротьби пануючі класи Німеччини схилялись до думки, що буржуазно-демократичні методи керування країною стають неможливими. Ставка була зроблена на фашистську партію, яка мала офіційну назву НСРПН.

Активізувалась діяльність штурмових загонів гітлерівської партії (СА), які разом з охоронними загонами (СС) являли собою апарат насильства. Повсюди виникали осередки фашистської молодіжної організації "Гітлерюгенд". На виборах у рейхстаг влітку 1932 року гітлерівці отримали 13,8 млн. голосів виборців. Загроза захоплення влади гітлерівцями ставала все більш реальною.

Єдиною партією, яка рішуче і послідовно вела боротьбу проти фашизму, була КПН. В обстановці кризи і різкого загострення класової боротьби у Веймарській республіці найкрупніші німецькі монополії та значна частина генералітету остаточно перейшли на сторону Гітлера. Щоб прискорити передачу влади фашистам, президент Гінденбург 30 січня 1933 року назначив Гітлера рейхсканцлером (главою уряду), що означало встановлення в Німеччині відкритої терористичної диктатури найбільш реакційних, шовіністичних і агресивних елементів фінансового капіталу.

Щоб виправдати терор і не допустити успіху КПН на виборах до рейхстагу, призначених 5 березня, гітлерівські керівники пішли на провокацію. За їх наказом 27 лютого група фашистів проникла в будинок рейхстагу та підпалила його. У підпалі рейхстагу уряд звинуватив КПН, яка нібито готувала комуністичне повстання. Під цим хибним приводом пізніше були відмінені всі пункти Веймарської конституції, що гарантували свободу особистості, слова, друку, зборів та союзів. На початку березня 1933 року гітлерівці арештували Тельмана. КПН була об'явлена поза законом. У березні був прийнятий закон про надання уряду надзвичайних повноважень. Гітлерівці розігнали нефашистські профспілки та інші масові організації трудящих. В червні була заборонена СДПН. З часом всі буржуазні партії заявили про саморозпуск, а потім були видані закони, за якими в країні могла існувати одна Націонал-соціалістська партія, об'явлена урядовою організацією. Після смерті Гінденбурга у 1934 році Гітлер об’єднав пости президента і рейхсканцлера, зосередивши в своїх руках всю повноту влади. Масовий терор супроводжувався гоніннями проти прогресивної інтелігенції. Країну захлеснули хвилі кривавих єврейських розгромів.

Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що здійснювали широкомасштабну обробку німецького народу. Впроваджуючи політику держави та партії, нацисти уніфікували не тільки партії, але і пресу. Органи друку, крім нацистських, чи ліквідовувались, чи включались в систему фашистської пропаганди. До 1942 року зникла остання ознака незалежності суддів, коли стало стандартною прцедурою визначати вихід справи до початку суду. Для захисту власного режиму від якого-небудь посягання Гітлер у 1942 році заснував Народний трибунал, що займався особливо небезпечними державними злочинами і став пародією на законність.

Агресивні цілі встановлення світового панування вимагали зосередження всіх матеріальних ресурсів країни, що могло бути досягнуто тільки шляхом безпосереднього втручання фашистської держави в економіку. У липні 1933 року була створена Генеральна рада німецької економіки з метою мілітарізації економіки "Третього рейху". Мілітаризація народного господарства призвела до того, що значний зріст виробництва мав результатом не збільшення, а скорочення споживання. Економіка країни набувала все більш потворний характер. Виникла загроза економічної кризи небувалої сили.

Гестапо - тайна державна поліція "Третього рейху", призначена для боротьби з супротивниками нацистського режиму, що стала символом нацистського терору. 26 квітня 1933 року Геринг опублікував спеціальний декрет. У боротьбі з супротивниками нацистського режиму Гестапо широко застосовувало катування над заарештованими. З кожним роком зростала кількість розстріляних заложників. По всій Німеччині та на окупованих нею територіях створювалась широка агентурна мережа з осіб, котрих вдалось зламати за допомогою фізичного та психологічного тиску, різних форм шантажу та загроз. Після розгрому "Третього рейху" Гестапо у 1945 році було визнано поза законом.

Міжнародний військовий трибунал в Нюрнберзі у 1946 році визнав всі каральні органи фашистської Німеччини злочинними організаціями. Більшість з їх головних організаторів та керівників були засудженні до смертної кари та різних строків ув'язнення за злочини перед людством.

39. Німеччина у післявоєнний період і відновлення її державної єдності. Після того, як Німеччина зазнала поразки у Другій світовій війні, її державність була призупинена, від території Німеччини відокремлені великі території, а решта була розділена на 4 зони окупації: радянську, американську, британську та французьку. 1949 року на територіях американської, британської та французької зон окупації створена Федеративна Республіка Німеччина (ФРН), на території радянської зони окупації — Німецька Демократична республіка (НДР).

1959 року у НДР почалася колективізація сільського господарства та роздержавлення численних дрібних підприємств. До 1960 року приватне володіння землею довели від 52% у 1958 до 8%. На підтримку Східної Німеччини Микита Хрущов вимагав від західних держав фактичного її визнання, погрожуючи закрити доступ до Західного Берліна. Однак до 1970-х років «захід» відмовлявся визнати НДР, наполягаючи на об'єднанні Німеччини у відповідності до повоєнних домовленостей. Водночас все більше мешканців Східної Німеччини (НДР) іммігрувало у Західну (ФРН), 1961 року — близько 207 тисяч громадян. У серпні того самого року уряд НДР, аби блокувати потік біженців, наказав спорудити бетонну стіну і загородження з колючого дроту між Східним і Західним Берліном.

1985 року близько 400 тисяч громадян НДР подали заяву про видачу постійної виїзної візи. Представники інтелігенції та церковні діячі вже відкрито критикували режим за відсутність політичних і культурних свобод. Невдоволення більшості східнонімецьких громадян урядом досягло кульмінації 1989 року. У той час, коли сусідні держави намагались лібералізувати свої режими, Соціалістична єдина партія Німеччини вітала жорстоке придушення демонстрації китайських студентів у червні 1989 на площі Тяньаньмень. Наприкінці того самого року громадянське невдоволення вилилося в колосальні демонстрації протесту в самій НДР.

У березні 1990 року громадяни НДР взяли участь у перших виборах за останні 58 років. Перемогу здобув блок партій, близький до західнонімецького Християнсько-демократичного союзу, який виступав за об'єднання Німеччини. Першим обраним прем'єр-міністром НДР став Лотар де Мезьєр, під його керівництвом здійснені важливі зміни, зокрема відновлені 5 федеральних земель (ліквідовані 1952 року), а 3 жовтня 1990 року НДР припинила самостійне існування і була включена до складу ФРН.

41. Монархічна і республіканська форми правління в політичній історії Франції у ХVІІІ-ХІХ ст.

Населення Франції голодувало, було обкладено надмірними податками та повинностями. Повсюди спалахували селянські виступи. І буржуазія, і селянство, і плебейство не хотіли і не могли миритися з феодально-абсолютистською монархією.

14 липня 1789 р. відбулось падіння Бастилії, що стало сигналом для французької провінції - по всій країні прокотилися селянські повстання. Народ був знесилений голодом і надмірними податками «Декларація прав людини і громадянина», прийнята Установчими зборами 26 серпня 1789р була розроблена в дусі загальнонаціонального маніфесту і закріплювала найважливіші принципи буржуазного ладу. Дедалі сильнішим ставав рух за встановлення республіки.

Національні збори спішно 13 вересня 1791 р. затвердили Конституцію, яка зберігала за королем значні права. За формою правління французька держава ставала конституційною монархією.

Та 10 серпня 1792 р. в Парижі почалось народне повстання, в результаті якого монархія була ліквідована. Деякий час влада була в руках Паризької комуни. Обраний на основі загального виборчого права Національний Конвент 21 вересня оголосив про скасування монархії. Франція стала республікою. Людовік XVI був визнаний винним у змові проти нації, у замаху на безпеку держави і засуджений до смертної кари.21 січня вирок було виконано.

Улітку 1793 р. республіка опинилась на краю загибелі, її армія відступала, багато генералів зрадили їй, у деяких місцях спалахнули роялістські заколоти. Народ голодував, зростала інфляція.

31 травня і 2 червня 1793 р. народ Парижа піднявся на повстання. Провідною силою Конвенту стали якобінці. Вони заявили, що врятувати республіку може лише єдність нації і повне викорінення залишків феодалізму. Якобінці підготували проект нової Конституції Франції, яка закріпила республіканський режим. Але складна зовнішньополітична обстановка не дала змоги ввести Конституцію в дію.

Улітку 1794 р. Франція була очищена від інтервентів. В основному було придушено контрреволюційні заколоти. Для буржуазії, що зміцніла політичне й економічно, диктатура якобінців стала непотрібною. Конституцію 1793 р. піддавали анафемі й прокляттям. Падіння диктатури якобінців і прихід до влади термідоріанців означали кінець висхідного етапу Великої французької революції.

У серпні 1795 року конвент прийняв нову конституцію Франції, цей Основний Закон був консервативним за своїм змістом, він втрачав колишню буржуазну революційність.

Виконавча влада вручалася Директорії, особливому комітету з п'яти членів, які обиралися Законодавчим корпусом. Вона змушена була боротися на два фронти — проти народу і проти роялістів — і стала лише сходинкою до режиму військової диктатури. Вибір упав на генерала Бонапарта.

Дев'ятого листопада 1799 року Наполеон Бонапарт вчинив державний переворот. Наполеон добре розумів, що військова диктатура повинна бути одягнена в конституційні форми. Нова Конституція (Конституція VIII року Республіки) була затверджена 13 грудня 1799 року плебісцитом.

Коронував Наполеона Папа Римський Пій VII, якого спеціально викликали з Італії. У Франції остаточно завершується процес відновлення централізованого і бюрократично організованого державного апарату.

Форма правління у вигляді бонапартизму, який зобов'язувався захищати приватну власність, певний час мала підтримку як великої буржуазії, так і заможного селянства. Але з 1811 року імперія Наполеона вступає в смугу кризи, що примусило Наполеона зректися престолу і вирушити на острів Ельбу, який був наданий йому в довічне володіння.

У Францію повертається брат страченого в період революції короля Людовика XVI і займає королівський престол під іменем Людовика XVIII. Державна організація прийняла форму легітимної (законної) монархії. Це викликає загальне незадоволення, тож, скориставшись такою ситуацією, Наполеон 1 березня 1815 року з загоном, що налічував тисячу чоловік, висадився на півдні Франції, а через три тижні вступив до Парижу. «Сто днів Наполеона», однак, закінчилися поразкою під Ватерлоо, його зреченням і відправкою на острів Святої Олени.

Бурбони знову повертаються у Францію, де починається розправа з діячами революції і імперії. Влада опинилася в руках великої буржуазії. Так з`явилася липнева монархія, де владу захопили банкіри, біржовики, тобто фінансова аристократія. Вона остаточно покінчила зі спробами реакційного дворянства і духівництва відновити колишні феодально-абсолютистські порядки.

Липнева революція не задовольнила ні народні маси, ні торгово-промислову буржуазію. Ситуацію ускладнювали фінансова криза 1847 року, неврожай, голод. За таких умов рух, який розпочався вимогами виборчої реформи, переріс у боротьбу за республіку. Революція 1848 р. перемогла. Установчі збори проголошують Францію буржуазною республікою. Четвертого листопада 1848 року Конституція Другої республіки була прийнята.

У грудні 1848 року на перших президентських виборах був обраний з шести претендентів Луї Бонапарт. У листопаді 1852 року сенатус-консульт визнає Луї Бонапарта імператором Франції Наполеоном III. Офіційне проголошення 2 грудня 1852 року Другої імперії означало встановлення бонапартизму — монархічного режиму з метою придушення революційного руху народних мас. За п'ять тижнів імперія розвалилася - 4 вересня 1870 року було проголошено скасування імперії і відновлення республіки. Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 року.

Паризька Комуна проіснувала лише сімдесят два дні. Але Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії.

Внутрішньополітичне становище в країні залишалося напруженим. Постійним явищем післявоєнних часів стали розгул реакції і посилення монархічних елементів.

Фактично Франція з 4 вересня 1870 року була республікою. Але вся влада була монархічно налаштована, всі вони були противниками республіки. Але ліквідувати республіканський лад було в тих умовах неможливо. Беручись до розробки конституції, члени Національних зборів намагалися ввести такий державний лад, від якого в майбутньому буде легко перейти до монархії.

Конституційні закони 1875 року не визначали загальних принципів державного ладу. Першим намагався знищити республіку і відновити монархію президент Франції маршал Мак-Магон (командувач версальськими військами за часів Паризької Комуни). Але зроблена ним 1877 року спроба державного перевороту закінчилася повним провалом. Слідом за ним в 1889 році намагався захопити владу генерал Буланже. Однак він сам злякався і втік до Бельгії. І, нарешті, ще один наступ реакції на республіку відбувся під час так званої справи Дрейфуса, але і він закінчився поразкою.

Третя республіка вистояла, а монархісти остаточно втратили свій вплив. У 1884 році була прийнята конституційна поправка, згідно з якою «республіканська форма правління не може бути предметом перегляду».

42.Політичний режим П’ятої республіки у Франції.

Четверта французька республіка опинилась в критичному становищі через алжирську кризу – французькій армії не вдалось вчасно опанувати революційні маси повстання. Сама Франція опинилась на краю громадянської війни, тож саме тоді було закликано до влади Шарля де Голля, майбутнього голову французького Опору.

Глава держави - президент, обирається на 7 років прямим всезагальним голосуванням і має широкі повноваження. У виконавчій сфері він:

• призначає й зміщає прем'єр-міністра й членів уряду;

• головує на засіданнях уряду, у Раді й Комітеті національної оборони, у Вищій раді магістратури; має повноваження глави збройних сил, право призначення на вищі цивільні й військові посади.

У законодавчій сфері він має право:

• підписувати й оприлюднити закони, жадати від парламенту нового обговорення закону або окремих його статей;

• заперечити прийнятий парламентом законопроект і передати його в Конституційну раду;

• передавати законопроекти на референдум, минаючи парламент;

• приймати ордонанси, що мають силу закону.

28 вересня 1958 року проект Конституції Шарля де Голля було схвалено всенародним референдумом, за нього проголосували 80 % французьких громадян, оформивши у Франції П'яту республіку, для якої характерна сильна президентська влада. Діє з незначними змінами і сьогодні.

Парламент складався з двох палат - Національні збори і Сенат, президент тепер міг розпустити парламент і не відповідав перед ним. Він керував урядом, головував на його засіданнях, за рекомендаціями прем'єр-міністра усував міністрів. Президент мав широкі повноваження в галузі зовнішньої політики, командував збройними силами і навіть міг видавати нормативні акти (ордонанси), які мали силу закону.

Де Голль, прийшовши до влади, взяв курс на вироблення самостійної зовнішньої політики, створення сильної Франції і Європи, як противаги США. Незалежність було надано всім французьким колоніям. Щоб поставити Францію врівень з великими державами, почалось створення власної ядерної зброї - у лютому 1960 р. Франція здійснила випробування ядерної зброї, приєднавшись до "ядерного клубу" США, СРСР, Великобританії, створила національні ядерні сили, що включають стратегічні ракети, бомбардувальники, підводні човни. Але при цьому де Голль став одним з ініціаторів розрядки міжнародної напруженості.

Стабілізації в країні сприяло і завершення у 60-ті роки модернізації французької економіки. Франція стала сучасною індустріальною державою з передовою багатогалузевою промисловістю.

У 1969 р. на дострокових виборах президентом Франції було обрано Жоржа Помпіду. За його правління було послаблено державну регламентацію соціально-економічного життя, розширив соціальне законодавство. Були покращені відносини з США. У 1973 р. Франція зняла вето на прийняття Великобританії в ЄЕС.

У 1974 р. після несподіваної смерті Помпіду, президентом був обраний Валері Жискар д’ЕстенЗа нього було завершено перегрупування політичних сил. Голлісти створили Об’єднання в підтримку республіки (ОПР), незалежні – Союз за французьку демократію (СФД), різні соціалістичні угруповання об’єднались у рядах Французької соціалістичної партії (ФСП), яка разом з ФКП склала ліву опозицію.

Наприкінці 70-х років у Франції різко змінилась економічна кон’юнктура, що потягло за собою загострення соціальних проблем. Проте криза 70-х років з провідних країн світу найменш вразила Францію. Президентом Франції став соціаліст Франсуа Міттеран. Уряд, сформований лівими силами, спробував вийти з кризи шляхом розширення державного втручання. У Франції відбулась третя хвиля націоналізації: націоналізувався ряд фінансово-промислових груп. Розширювались соціальні програми і вводилась 5-тижнева відпустка. Але такі заходи ще більш посилили інфляцію. Тоді уряд знову ввів державний контроль над цінами і заробітною платою.

У 1984 р. відбувся різкий поворот у політиці Міттерана. Було оголошено про приватизацію державного сектору, який складав до 30%, послабив державне регулювання бізнесу, розпочав боротьбу з інфляцією. Останнє означало введення режиму суворої економії, що відразу призвело до скорочення соціальних програм

На президентських виборах 1995 р. перемогу одержав Жак Ширак. Він, ставши президентом, відразу оголосив про відновлення Францією ядерних випробувань, чим накликав на себе хвилю протестів як у самій Франції, так і за кордоном.

Соціально-економічна політика Ж.Ширака в 1996-1998 рр. не була однозначною. Безробіття досягло найвищих показників після Другої світової війни, економічне зростання дорівнювало майже нулю, державний сектор працював все менш ефективно, ріс державний дефіцит. Держава ледве справлялась зі своїми соціальними зобов’язаннями (однією з причин падіння народжуваності і старіння населення). Спроби обмежити державні витрати за рахунок соціальних програм незмінно викликали хвилю мітингів і протестів

Великі сподівання уряд покладає на продовження інтеграційних процесів, приватизацію державного сектору, скорочення військових витрат за рахунок докорінного реформування армії. Відбувається повернення до воєнних структур НАТО. Головні сподівання у подальшому розвитку поєднані з ЄС.

В 2007 р. до влади прийшов Ніколя Саркозі. Він також висловлювався за впровадження реформ в різних сферах життя країни. Він, зокрема, пропонував більш спрощену систему оподаткування, запровадження системи зменшення безробіття та посилення вимог на отримання допомоги від держави. Але його популярність в зв‘язку з реформами різко впала, бо французи отримали сильні обмеження в соціальній сфері.

Дата добавления: 2015-07-16