Закон про гомстеди. Скасування рабства. Поразка Півдня 3 страница

Навесні відбулись нові президентські вибори, на яких переміг соціаліст Франсуа Олланд. В своєму політичному курсі він дотримується співпраці з ЄС. Прагне виконати реформу освіти, в соціальній сфері забезпечити будівництво житла. Також анонсовано зниження податків для малого та середнього бізнесу.

51.1 Особливості політичної системи імперського Китаю. Роль конфуціанства.

Перша імперія - Цинь.

Засновник династії - Цинь Шихуан - об'єднав Китай під своєю владою в 221 до н. е.., розділивши країну на 36 провінцій, що управлялися чиновниками, призначуваними імператором. Імператор Цинь Шихуан створив централізоване, кероване держава на основі легізму, при цьому проводилися репресії проти прихильників конфуціанства: так, в 213 до н. е.. був виданий указ про спалення недозволених творів, що знаходяться в приватному володінні, а в 212 до н. е.. були страчені 460 конфуціанців і значне число було «заслано на межі».

(Легізм - філософська школа епохи Чжаньго (Воюючих царств), відома також як «Школа законників». Основною ідеєю школи була рівність всіх перед Законом і Сином Неба, наслідком чого була ідея роздачі титулів не за народженням, а за реальні заслуги, згідно з якою простолюдин мав право дослужитися до першого міністра. Легісти прославилися тим, що коли вони приходили до влади (в Ци і в Цінь), то встановлювали вкрай жорстокі закони і покарання.)

Другу в історії Китаю імперію, що отримала назву, заснував виходець із середнього чиновництва Лю Бан (Гао-цзу), один з воєначальників відродженого царства Чу, що воювали проти Цинь після смерті імператора Цинь Шихуана в 210 р. до н.е.

Своє правління ханьських Гао-цзу (Лю Бан) почав з серії указів і реформ, спрямованих на відновлення порядку та створення оптимальних форм управління імперією. Перш за все він відмінив систему легістского законодавства з її казарменою дисципліною і жорстокими покараннями. Була оголошена широка амністія, а всі повернулися в рідні місця знаходили колишній статус і ранг, їм поверталися їхні поля і будинки.

Так само різко, як і ціньські правителі, - а де в чому навіть і різкіше, - ханьські імператори обмежували приватних власників. Як і раніше різко виділялися статусом і місцем у суспільстві чиновники, більшість яких орієнтувалося на конфуціанські норми, пов'язані з культом високої (нерідко лише показною) моралі, повагою до традицій і сімейно-родовим зв'язкам. Цей останній момент зіграв свою роль і в організації управління. Не вся країна була поділена на області і повіти. Деяка її частина була завітала у вигляді спадкових частин раннечжоуского типу родичам і наближеним Лю Бана, що розглядалася в якості прояву вищого благовоління імператора і було явною даниною давньої традиції.

Після смерті Лю Бана (195 р. до н.е.) виявилася недалекоглядність цього акта. Нові власники уділів стали все очевидніше проявляти сепаратистські тенденції. Справа закінчилася заколотом декількох з найбільш великих удільних правителів, насилу пригніченим імператором Цзин-ді, який після цього сильно обмежив права власників частин, заборонив їм мати своє військо і призначати в долях своїх чиновників. У результаті цих нововведень спадкові володіння до середини II ст. до н.е. перетворилися в щось на зразок годувань з дуже обмеженими правами їх власників. Але остаточний удар за питомими володінь завдав знаменитий ханьських імператор У-ді, найбільший і найвідоміший з правителів Хань, за довгий період правління якого (140-87 рр.. до н.е.) були закладені ідейні та інституційні основи китайської конфуціанської імперії, що проіснувала з Відтоді без помітних структурних змін аж до XX ст. Саме У-ді у 121 р. до н.е. видав спеціальний указ, згідно з яким спадкові уділи повинні були обов'язково ділитися між всіма численними дітьми їх власників. Цей указ практично ліквідував і без того не надто стійкий у стародавньому Китаї принцип майорату (точніше - права одного, не обов'язково старшого, частіше обраного батьком спадкоємця на родове володіння), що практично означало зникнення швидко дробиться уділів.

За часів У-ді ханьська імперія була поділена на 102 області з відповідальними перед центром губернаторами. Була встановлена ​​сильна бюрократична адміністрація, в якій важливу роль грали цензори-прокурори з правом дієвого контролю. Для викачування грошей з розбагатілих приватних власників була відновлена ​​система відкупів і продажу рангів. У-ді ввів державну монополію на виплавку заліза і видобуток солі, карбування монет і виготовлення вина (тут часто якраз і діяла система відкупів). Були проведені великі конфіскації землі і рабів у надто розбагатілих власників. Разом з тим деяким з них надали можливість обіймати певні посади, як правило, за умови, що це буде ними добре сплачено. Словом, вся система адміністрації У-ді була скорегована таким чином, щоб максимально посилити державу, зробити найбільш ефективною центральну адміністрацію і викачати якомога більше коштів з кишені приватних власників, надаючи деяким з них за це певні, до того заборонені для них привілеї і до того ж використовуючи їх знання та досвід в організації необхідних виробничих підприємств (система відкупів і т.п.).

Здавалося б, тут багато від легізму. І це дійсно так. Але при всьому тому немає підстав говорити про реставрацію легістскіх методів. Суть процесу в іншому - в гармонійному синтезі легізму і конфуціанства на конфуціанської основі. Для такого синтезу були, незважаючи на здаються антагонізми між обома ворогуючими доктринами, чималі об'єктивні причини. Обидві доктрини були соціально орієнтованими, раціоналістично, обидві ставили в основу благо держави і народу і вважали міністрів і чиновників найважливішим інструментом здійснення необхідної для цього політики. Відмінності на цьому тлі виявилися менш значимими, ніж того можна було очікувати. Суйь їх зводилася до того, що легісти робили наголос на батіг, щоб підкорити своїй волі народ, який для його ж користі варто послабити і підпорядкувати сильній влади, тоді як конфуціанці робили наголос на пряник, прагнучи управляти за допомогою обрядів, ритуалів, етики та традицій. У синтезованому ханьському конфуціанстві знайшли своє місце і легістскій батіг, і конфуціанський пряник, причому і те й інше - в ім'я єдиної спільної мети, тобто зміцнення централізованої адміністрації сильної держави, яка до того ж спиралася б не тільки і не стільки на насильство, скільки на століттями відпрацьовані норми, традиції, на апробовану систему соціальних і моральних цінностей.

Батьком ханьського конфуціанства вважається Дун Чжун-шу (187 - 120 рр.. До н.е.), який створив нову державну ідеологію на основі найбільш прийнятних для цього ідей і нововведень всіх інших, включаючи не тільки легізму, але також і моїзм, даосизм, частково деякі інші другорядні доктрини китайської давнини. При цьому його, так само як і всіх його послідовників впродовж тисячоліть, ніколи не бентежив ідейно-філософський еклектизм нової синтезованої системи ханьського конфуціанства. І це пояснювалося навіть не стільки прагматизмом мислення, що було завжди властиво китайським мислителям, скільки тверезим практицизмом цілеустановки: головним у новій доктрині були не стільки ідеї самі по собі, скільки вибудувана на їх основі гігантська всеохоплююча система способу життя та організації управління, норм і інститутів. У рамках цієї системи всі її численні елементи, незважаючи на їх гетерогенне походження, досить вдало гармоніювали і підкріплювали один одного в ім'я згадуваної вже великої мети. І мета ця практично була досягнута: починаючи з У-ді конфуціанський імператорський Китай, незважаючи на всі випробування, завжди мало змінювався в порівнянні з Ханьвіде і навіть більше того, відроджувався з попелу у випадку особливо гострих кризових ситуацій все в тому ж раз і назавжди генетично закодованому вигляді, лише з другорядними модифікаціями.

У-ді вів активну зовнішню політику. При ньому на півночі були потіснені гуни, на південному заході приєднана територія протогосударства Намв'єт, на сході захоплена частина Кореї. Але найбільшим успіхом зовнішньої політики У-ді слід вважати подорожі Чжан Цяня, що проник у пошуках союзників проти гунів далеко на захід і описав багато країн Середньої Азії (Фергана, Бактрія, Парфія та ін.) Після повернення Чжан Цяня уздовж пройденого ним маршруту була прокладена торговельна дорога, знаменитий Великий шовковий шлях. Торгівля по Великому шовковому шляху сприяла інтенсівному культурному обміну: на захід, до Риму йшли китайський шовк та інші раритети, на схід, до Китаю, - деякі сільськогосподарські культури (виноград, гранати), вишукані вироби (скло, коштовності, прянощі), часом навіть дивовижні звірі.

Після смерті У-ді ханьських Китай вступив в затяжну смугу стагнації, а потім кризи і занепаду. Особисті інтереси впливових домів країни вступали в протиріччя з інтересами скарбниці, тобто держави. Результатом були подальше ослаблення держави і політична децентралізація, причому на місцях все більш вирішальною і практично вже не керованою силою ставали місцеві багатії. Тим самим ситуація ще більше ускладнювалася, ставала критичною. Тільки рішучі реформи могли виправити справу, і це добре розуміли в центрі.

***

У XVI ст. в Китаї панувала імператорська династія Мін. Китайська імперія охоплювала територію сучасних внутрішніх провінцій Китаю та частину Маньчжурії. Залежними від імперії країнами були В'єтнам, Корея й Тибет. Вища влада належала імператорові, який управляв величезною країною, спираючись на силу-силенну чиновників. Всю територію було переділено на 15 великих адміністративних одиниць.

Відносини між імператором та підданими були традиційними відносинами господаря і рабів. На аудієнції в імператора всі міністри повинні були стояти навколішки. Імператор міг самочинно стратити або усунути з посади будь-кого.

Починаючи з Кансі (роки правління 1663-1723), маньчжурські імператори були буддистами, а в в етиці - конфуціанцями, керуючи країною за стародавніми законами.

***

Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію стало поворотним пунктом як в історії цього учення, так і в історії Китаю. Прийшовши на службу, ставши чиновниками, узявши в свої руки управління країною з її усталеної соціальної структурою і могутнім централізованим бюрократичним апаратом, конфуціанські учені стали по-іншому ставитися до власної доктрини. У центрі їх уваги опинилися тепер інтереси збереження і зміцнення тієї системи, з якою вони себе ідентифікували і яку вважали реалізацією заповітів Конфуція. Це означало, що на передній план в трансформованому в Хань конфуціанстві повинні були вийти ті положення учення і в таких формах, які сприяли б збереженню і незмінності прийнятих і визнаних всіма порядків.

Конфуціанство зуміло зайняти провідні позиції в китайському суспільстві, придбати структурну міцність і ідеологічно обгрунтувати свій крайній консерватизм, що знайшов найвище вираження у культі незмінної форми. Дотримати форму, зберегти вигляд, не втратити обличчя - все це стало тепер грати особливо важливу роль, бо розглядалося як гарантія стабільності.

Перетворення конфуціанства в жорстку консервативну схему, що мала наперед готову і строго фіксовану відповідь-рецепт для будь-якого випадку, виявилося дуже зручним для організації управління величезною імперією. Правителів імперії реформоване конфуціанство цілком влаштовувало, але воно накладало на них і певні зобов'язання перед конфуціанської доктриною - зобов'язання, що мали характер гарантії лояльності.

Спираючись на стародавні уявлення про Небо і вищої небесної благодаті де, конфуціанство виробило постулат, згідно з яким правитель одержував божественний мандат (мін) на право управління країною лише постільки, поскільки він був добродійним - в конфуціанському сенсі цього слова. Відступаючи від прийнятих норм (виразом чого були свавілля власті, економічний занепад, соціальна криза, хвилювання і т. п.), правитель втрачав і право на мандат. Більш того, Мен-цзи сформулював навіть тезу про право народу на повстання проти недобродійного правителя і про насильницьку зміну мандата (ге-хв - цим терміном і нині в Китаї позначається поняття «революція»), і ця теза завжди служила суворим застереженням імператорам, які намагалися відхилятися від конфуціанської норми. На варті норми пильно стояли конфуціанські учені-чиновники-спадкоємці жерців-чиновників шаньсько-чжоуского Китаю, що втілювали єдність і злитість вищої адміністрації і релігійно-ідеологічної влади. Відтворення цих учених-чиновників перетворилося в конфуціанському Китаї в одне з найважливіших завдань державного значення.

51.2 Основні етапи політичної історії Китаю.

Стародавній Китай

Основні періоди (епохи) в історії Древнього Китаю традиційно носять назви династій і царств:

Шан (або Інь) — XVI — XI ст. до н. е.

Чжоу і Чжаньго — XI — III ст. до н. е.

Цинь — 221 — 207 рр. до н. е.

Хань — 206 р. до н. е. — 220 р. н. е.

Найдавніші згадки про Китай відносяться до часів правителя Фу Сі, який жив за 30-40 століть до початку нашої ери. В історичних джерелах не згадуються жодні правителі Китаю, які б передували династії Шан (1766—1122 р. до н. е.). Правителі Шан були скинуті династією Чжоу. У ранній період правління династії влада була зосереджена в руках імператора, але пізніше місцеві правителі утворили майже незалежні держави.

З 770 р. до н. е. ці правителі вели між собою запеклі війни, і весь період з 476 по 221 р. до н. е. одержав назву «боротьби царств». У той же час Китай потерпав від нападів варварів з півночі і північного сходу. Тоді й було вирішено побудувати величезні стіни для захисту території.

Зрештою основна влада зосередилася в руках принца Цинь, військо якого скинуло правителя Чжоу. Новий імператор Цінь Ши Хуан-ді став засновником династії Цинь у 221 р. до н. е. Він був одним з найбільш прославлених імператорів в історії Китаю і першим об'єднав китайську імперію.

Після смерті імператора Цинь Ші-Хуан-ді у 210 р. до н. е. розгорнулася боротьба за владу між губернаторами провінцій. Переможець, Лю Бан, заснував династію Хань (206 р. до н. е. — 220 р. н. е.). Після падіння династії Хань боротьбу за владу повели три царства — Вей, Шу й У. Через короткий час у війну вступили 16 провінцій. У 581 р. до н. е. засновник династії Сунь захопив владу і доклав зусиль для об'єднання імперії.

У VI — V ст. до н. е. зароджуються даосизм і конфуціанство. Основоположником даосизму вважається мудрець Лао-цзи. У центрі його вчення — поняття Дао («Шлях»), якому підпорядкований увесь світ і яке є основою і джерелом всього сущого.

Середньовіччя

220–265 роки — період трьох царств (Вей, У, Шу). Після тимчасового об'єднання в 317–589 роках відбувається поділ на Північний та Південний Китай. В той час як на північ вторгаються чужинські народи і створюють 16 держав з китайським управлінням і цивілізацією, у 222–589 роках на півдні так звані шість династій продовжують китайську традицію. Політичне панування належить у 420–588 роках тюрській державі То-ба (династія Вей). З її занепадом набирає сили генерал Ян Цзянь і знову об'єднує всю державу у 580–604 роках як імператор Вень Ді (династія Суй). Військові невдачі від тюрків та Кореї спричиняють повстання і як наслідок, з'являється Династія Тан (618–907 роки).

Після падіння династії Суй, в епоху Тан, Китаю досяг значного розквіту. Саме в цей період Китай став самою могутньою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії.

У VIII столітті — перші невдачі, котрі зумовили занепад світової держави: у 751 році поразка біля Таласа від арабів; військові заколоти за участю уйгурів, китаїв (киданів), тангутів і тайських племен. 790 року — завоювання Заходу Китаю Туфанською (Тибетською) державою, яка розпадається в IX столітті, проте Танську імперію послаблюють переслідування буддистів у 844 році. У 907 р. династія припинила існування. У 907–960 роках швидко змінилося ще п'ять династій.

960–1127 роки — правління династії Північна Сун, що відновила імперію шляхом сплати данини киданам (династія Ляо) і державі Сі Ся. Для контролю командувачів у 1068–1085 роках Шень Цзун розділяє цивільну і військову адміністрацію і створює народну міліцію, але вона не спроможна запобігти політичній катастрофі: чжурчжені завойовують Північний Китай і засновують 1125 року державу Цзінь. 1127–1279 роки — правління Південної династії Сун, що ледве зберігає свою самостійність за допомогою данини до монгольського вторгнення.

На початку XIII століття у Китай вдерлося військо Чингісхана. До 1223 р. були захоплені всі землі на північ від Хуанхе. Династія Сун припинила існування у 1279 р., коли Хубілай заволодів усім Китаєм і став імператором. Монгольська династія Юань заснувала столицю держави у Ханбалику, нинішньому Пекіні. Вперше в історії усім Китаєм керували чужоземці, і держава стала частиною великої імперії, що простягалася до Європи і Персії на заході та охоплювала степи й рівнини на півночі. Присутність чужих воїнів на землях Китаю й захоплення монголами придатних для використання земель зрештою, призвели до «повстання червоних пов'язок» у середині XIV ст.

Імперія монголів почала валитися після смерті Хубілая у 1297 р., і торгові шляхи знову стали небезпечними. Трохи пізніше монголів вигнали за межі Китаю, а династія Мін запанувала спочатку в Нанкіні, а потім — у Пекіні.

Маньчжури стали другим чужим народом, який захопив Китай, однак вони настільки швидко пристосувалися до китайської культури, що вже через кілька поколінь мало хто з маньчжурів говорив рідною мовою. Межі імперії значно розширилися, перші 150 років правління маньчжурів у країні панували мир і процвітання.

XIX сторіччя

На початку XIX ст. європейські кораблі почали все частіше з'являтися біля узбережжя, царська Росія заволоділа Сибіром. Через «опіумні війни» (1839—1842) Шанхай і Нанкін перейшли в руки англійців, п'ять портів були відкриті для торгівлі, а війська Великобританії окупували Гонконг. Китайці були змушені ввозити опій, щоб підтримати торгівлю. Крім того, загрозу для маньчжурського двору становило повстання тайпинів (1848—1864) під керівництвом релігійного фанатика, який називав себе братом Ісуса Христа. Він і його послідовники захопили велику територію Китаю і заснували Небесну столицю в Нанкіні. Спроби повсталих заволодіти Пекіном і слабкий опір маньчжурів спонукали британців і французів домогтися в імператора нових концесій. Результатом стала Пекінська угода, за якою для іноземних торговців відкривалися додаткові порти, гарантувалися екстериторіальні права й інші привілеї іноземцям. Союзні війська й армія маньчжурів розгромили тайпинів, Нанкін був відвойований. Але незабаром почалася війна Китаю з Японією (1894—1895), у результаті якої Китай втратив Корею, Тайвань і Пескадорські острови.

1900—1949

Революційний рух у Китаї зрештою призвів до китайської революції та падіння династії Цин у 1911 р. У цей час революціонери в Нанкіні створили свій уряд. Сунь Ятсен був проголошений першим президентом 1 січня 1912 р., але не він, а генерал Юань Шикай змусив маньчжурів зректися престолу у 1912 р. і проголосив Китай конституційною республікою. Столицею держави був оголошений Пекін. У тому ж році Сунь Ятсен сформував партію гоміньдан, оголошену Юань Шикаєм у 1913 р. поза законом. Юань намагався стати імператором, але його спроба провалилася.

У 1917 р. Китай вступив у Першу світову війну, насамперед спонукуваний бажанням відвоювати загублені провінції, але на Версальській мирній конференції претензії Китаю були відхилені. У 1918 р. серед певних кіл китайської громадськості набуло поширення наївне сподівання, що перемога антинімецької коаліції, учасником якої був і Китай, принесе країні негайне «мирне визволення» від іноземного панування. У січні 1919 р. в Парижі на міжнародній конференції китайська делегація порушила питання про виведення іноземних військ за межі країни, протее ця пропозиція булла відхилена. По всьому Китаю прокотилася могутня хвиля обурення. Першою виступила студентська молодь. 4 травня 1919 р. у Пекіні відбулася багатотисячна демонстрація. Студенти вимагали відмови від підписання мирного договору, скасування «двадцять однієї вимоги» з боку Японії, продовження боротьби за суверенітет, покарання державних злочинців, бойкоту японських товарів. Уряд направив проти демонстрантів поліцейські сили. Студентські заворушення поширилися по всій країні і переросли в широкий патріотичний рух.

У липні 1921 р. у Шанхаї була утворена китайська Комуністична партія, одним з лідерів якої став Мао Цзедун. У 1924 р. партія гоміньдан, позбавлена підтримки західних демократичних держав, була переформована Сунь Ятсеном під керівництвом радянського уряду. За підтримкою російських комуністів, була утворена революційна армія. Сунь Ятсен помер у 1925 р., а національний уряд провінції Гуаньчжоу очолив Чан Кайші.

У квітні 1927 р., після розправи над членами Комуністичної партії, у Нанкіні був створений тимчасовий націоналістичний уряд, визнаний західними державами у 1928 р. Президентом країни став Чан Кайші. Протягом майже 10 років Чан Кайші намагався відновити політичну єдність всієї країни, але зіштовхнувся з могутньою опозицією. У 1931 р. Японія захопила Маньчжурію, і до 1933 р. війська наблизилися до передмість Пекіну.

У 1935 р. Мао Цзедун проголосив себе лідером Китайської Комуністичної партії. Через півроку почалося повномасштабне вторгнення у Китай японських військ, а до жовтня 1938 р. японська армія контролювала всі східні провінції від Маньчжурії до Гуаньдуна. У Пекіні і Нанкіні були створені маріонеткові уряди. Війська гоміньдану відступили до Чунціна, комуністи зайняли провінцію Шеньсі, керуючи партизанською війною на окупованих територіях. У 1945 р., після розгрому японської армії в Тихоокеанському регіоні, капітулювали японські війська у Китаї. Армія Чан Кайші за допомогою військово-повітряних сил США захопила в полон залишки японських військ і отримала контроль над головними стратегічними пунктами території, окупованої японцями.

У 1949 р. в Китаї вибухнула громадянська війна. З допомогою тактики партизанської війни, опанованої під час окупації, комуністи до 1948 р. захопили майже всі північні землі, а у січні 1949 р. узяли Пекін. Війська Чан Кайші втікли на Тайвань.

Китайська народна республіка (з 1949)

1 жовтня 1949 року Мао Цзедун проголосив утворення Китайської Народної Республіки. Перші дії нового уряду були спрямовані на відновлення економіки і створення соціалістичного ладу. Відповідно до Пакту про радянсько-китайську дружбу, укладеного у лютому 1950, китайцям у цьому допомагав Радянський Союз.

У жовтні 1950 Китай вступив у Корейську війну. У той же час в країні були проведені аграрні реформи, щоб забезпечити справедливіший розподіл землі, але вони супроводжувалися стратами колишніх землевласників і заможних селян. Крім того, почали вживатися заходи проти політичної й економічної корупції.

1953 року був прийнятий перший п'ятирічний план. Він передбачав спробу розвитку китайської економіки за радянською моделлю, наголос було зроблено на розвиток важкої промисловості. У 60-х роках почався розрив відносин між Китаєм і СРСР. Усі радянські фахівці були відкликані, програми допомоги припинилися. У 1962 році зіткнення на кордоні з Індією вилилися у війну

1966 року почався рух хунвейбінів, що охопив весь Китай. Коли у 1968 повстання вдалося утихомирити, Мао знову виявився при владі. 1969 року відбулися серйозні сутички між прикордонними військами Китаю і СРСР на річці Уссурі.

1971 року спадкоємець Мао Лін Бяо спробував заручатися підтримкою армії і здійснити переворот, але програв і був убитий на кордоні з Монголією при спробі втекти в СРСР.

Рік по тому президент США Річард Ніксон відвідав Китай з метою укласти комюніке, за яким США визнавали право Китаю на Тайвань як невід'ємну частину країни.

У 1976 р. помер прем'єр-міністр Чжоу Еньлай, і за короткий час радикально налаштовані партійні кола розгорнули бурхливу кампанію проти його ймовірного спадкоємця Ден Сяопіна, який у квітні був зміщений з усіх посад. У вересні помер Мао.

У 1977 р. Ден Сяопін був відновлений на всіх посадах і очолив фракцію помірних, які намагалися рухатися шляхом економічного розвитку і реформ. Китай почав втілювати програму «чотирьох модернізацій», що означало зміцнити промисловість, сільське господарство, науку й оборону. У 1980 р. пролунала критика дій Мао Цзедуна і його серйозних помилок в останні роки правління.

Особливістю китайських реформ є те, що вони не зачепили політичну сферу. У Китаї при владі залишається Комуністична партія. Спроби демократичних сил поставити питання про політичні реформи завершились кривавою трагедією. 3 червня 1989 р. на розгін студентських демонстрацій на площі Тянанмень були кинуті війська. Сотні людей загинули, тисячі були арештовані. Чжао Цзиян був зміщений з посади генерального секретаря.

52.Політико-правова система КНР.

Задля забезпечення політичного боку курсу “чотирьох модернізацій” Ден Сяопін ініціював прийняття Всекитайськими зборами народних представників 4 грудня 1982 р. нової конституції країни, четвертої в історії КНР. Перша конституція 1954 р. задекларувала побудову держави нової демократії й законодавчо закріпила провідну роль КПК та її керівництво єдиним народно-демократичним фронтом. Деформації в політичній системі країни часів “культурної революції” знайшли свій відбиток у конституції 1975 р., котра визначала КНР як “соціалістичну державу диктатури пролетаріату”. На зміну їй прийшла тимчасова конституція 1978 р., що поєднувала радикальні ідеї “культурної революції” й прагматичні концепції державного будівництва, запозичені з 50-х рр.

Згідно ст.1 чинної конституції “Китайська Народна Республіка – соціалістична держава демократичної диктатури народу, керована робітничим класом і заснована на союзі робітників та селян”. Соціалістичний устрій визнається в ній “основним ладом КНР”, уся влада в котрій “належить народу. Народ здійснює державну владу через Всекитайські збори народних представників і місцеві Збори народних представників різних ступенів. Народ у відповідності з положеннями закону різними шляхами і у різних формах керує державними, господарськими, культурними і громадськими справами” (ст.2).

На відміну від інших афро-азійських держав у гігантському Китаї має місце оригінальне поєднання багатоступеневих і прямих виборів. Для шести ланок Зборів народних представників – селищ, національних волостей, волостей, міських районів, міст без районного поділу та повітів - існує пряме виборче право, котре реалізується кожні 3 роки. Депутати 22-х провінційних зборів народних представників (Тайвань вважається 23-ю провінцією єдиного Китаю), міст центрального підпорядкування (Пекін, Тяньцзінь, Шанхай, Чунцін) і міст із районним поділом обираються на 5 років Зборами народних представників на ступінь нижче (ст.97).

Однопалатні ВЗНП формуються з представників, обраних від провінцій, автономних районів, міст центрального підпорядкування і Збройних Сил КНР. Це – найчисельніший у світі парламент, на виборах грудня 1997 – лютого 1998 рр. було обрано 2979 депутатів ВЗНП. Єдина на рік сесія ВЗНП триває лише 2-3 тижні, тому в КНР, на відміну від решти країн регіону, існує не один вищий законодавчий орган, а два, - крім ВЗНП ще Постійний комітет ВЗНП (з 15 березня 2003 р. голова – У Банго), який обирається першими, підзвітний їм і відповідальний за свою діяльність. Конституція визначає цю установу “постійно діючим” органом ВЗНП, що дає тлумачення законів і конституції КНР, здійснює контроль за реалізацією останньої, приймає та змінює закони (за винятком тих, які повинні ухвалюватися ВЗНП), у період між сесіями ВЗНП розглядає й затверджує необхідні часткові поправки до планів соціально-економічного розвитку та бюджету в ході їхнього виконання, а також контролює роботу Державної ради, Центральної військової ради, Верховного народного суду, Верховної народної прокуратури, відміняє адміністративно-правові акти, постанови й розпорядження, котрі суперечать конституції й законам КНР.

Крім того, в міжсесійний період Постійний комітет ВЗНП на пропозиції прем’єра Держради, голів Центральної військової ради, Верховного народного суду та Генерального прокурора вирішує кадрові питання і приймає рішення щодо призначення та відкликання китайських дипломатів за кордоном. Серед інших повноважень Постійного комітету – ратифікація й денонсація міжнародних договорів, встановлення військових звань і дипломатичних рангів, затвердження й нагородження державними орденами, прийняття рішень про помилування, оголошення війни, проведення загальної або часткової мобілізації, запровадження надзвичайного становища.

Ще однією особливістю формування законодавчої гілки влади в КНР є надання пільг національним меншинам, оскільки крім власне китайців (хань) у країні проживають представники ще 55 етносів, причому 15 із них налічують більше 1 млн. чол.: монголи, хуей (дунгани), чжуани (16 млн. чол.), уйгури, тибетці, мяо, ї, буі, корейці, маньчжури, дун, яо, бай, туцзя, хані, 23 національні меншини мають власну писемність. За даними 4-го всекитайського перепису населення у 1990 р. чисельність національних меншин становила 91,2 млн. чол., тобто 8,4 % усіх жителів держави, до того ж протягом 1982-1990 рр. ханьське населення збільшилося на 10,08 %, а національні меншини – на 35,5 %.

Дата добавления: 2015-07-16