Які наслідки? Хто скористався?

В усіх арабських країнах, де відбулися революції, до влади так чи інакше приходять ісламісти. В Тунісі ісламісти набирають 40 % місць в парламенті. В Єгипті на парламентських виборах перемагають «Брати мусульмани», а згодом їхній висуванець стає президентом Єгипту. В Лівії центральне керівництво не в змозі контролювати ісламські племена, які так чи інакше контролюють країну.

Король Марокко, змушений був піти на поступки, проголосити конституційну монархію, звільнити політв’язнів-ісламістів. В Марокко не було жодної революції, і більшістю в парламент прийшли ісламісти, які і сформували уряд.

Революція в Бахрейні була придушена за допомогою Саудівської Аравії та ОАЕ.

Уряд Башара Асада веде війну з повстанцями –ісламістами, і прихильники ісламу прийдуть до влади в Сирії. Все це веде арабів до нової сторінки їхньої історії. Вони бажають жити в світі магометанської віри. Наслідувати закони пророка Мухамада і таке інше. Звісно це тільки початок, на шляху існують чимало перешкод. В Єгипті ще сильна влада військових, які не бажають поступатися їй «Братам мусульманам». Ісламісти Лівії воюють між собою. Туніс, Марокко одностайно не належить ісламістам. Ісламістів Південного Ємену, стримують північний Ємен, Саудівська Аравія, Бахрейн, інші арабські королівства.

71. Історичні витоки арабо-ізраїльського конфлікту

Ара́бо-ізра́їльський конфлікт — протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та сіоністським рухом (сіонізм – єврейський націоналізм), а потім і Державою Ізраїль, з іншого.

Хоча Держава Ізраїль була створена тільки в 1948 році, фактично історія конфлікту охоплює близько століття, починаючи з кінця XIX століття, коли був створений політичний сіоністський рух, який поклав початок боротьбі євреїв за власну державу. Спочатку ці протиріччя між арабами та євреями в Палестині виливались у етнічні сутички; із звершенням дії британського мандату та утворенням на частині палестинських територій єврейської держави Ізраїль, конфлікт було визначено як територіальний. В цьому територіальному конфлікті взяли участь численні сусідні держави, мотиви яких включали як релігійні та ідеологічні, так і політичні, пов'язані із "дилемою безпеки". Пізніше нашарування ідеологічних, релігійних, етнічних та культурних мотивів; втручання в конфлікт зовнішніх акторів, в тому числі і великих держав, перетворило конфлікт на комплексний і надзвичайно ускладнило його врегулювання.

Конфлікти протікають із 1940-х років в Близькосхідному регіоні. В цих конфліктах брали та досі беруть участь численні арабські держави, Ізраїль, Іран, Туреччина, зовнішні актори – США, СРСР, Росія, ЄС, міжнародні організації. Важливість Близькосхідного конфлікту завжди обумовлюється стратегічним значенням регіону – на Близький Схід припадає 29% світового видобутку нафти; його комунікаційними та геостратегічними перевагами. На Близькому Сході співіснують три світові релігії – іудаїзм, християнство та іслам; тут також із процесом деколонізації розповсюдились різноманітні ідеологічні течії.

Історичні мотиви конфлікту:

На території Палестини з ХІХ до VI ст. до н.е. існувало Іудейське царство, і з цієї причини ця територія вважається історичною батьківщиною євреїв. Однак із VII ст. н.е. Палестина підпадає під владу арабів, а з XVI ст. – знаходиться під владою мусульманської Туреччини. Лише наприкінці ХІХ ст. сюди розпочинається масове переселення євреїв. На початку ХХ ст. в Палестині було близько 190000 арабів та 80000 євреїв. Історичні претензії сторін спираються на давню минулі події, які інтерпретуються кожною у власних інтересах. Фактом залишається прагнення як арабів, так і євреїв володіти територіями Палестини, при чому араби наполягають на власному виключному праві на таке володіння. З цієї причини вони відхилили план розподілу Палестини від 1947 року, яким передбачалося створення одночасно арабської та єврейської держав. Історичні претензії в таких випадках залишаються «вічними» та незмінними каталізаторами конфлікту, оскільки в кожної із сторін вже давно готова власна версія подій минулого.

Оскільки національні держави в регіоні Близького Сходу виникли порівняно недавно, кордони, а також межі ідентифікації є динамічними. Участь в арабо-ізраїльських конфліктах багатьох арабських держав та навіть неарабського мусульманського Ірану є наслідком такої динамічності.

Національні мотиви конфлікту:

Араби та євреї належать до спільної семітської мовної групи. Групова самоідентифікація цих народів відбувалася, скоріше, за релігійно-політичними, ніж чисто етнічними ознаками. Євреї раніше створили власну релігію – іудаїзм – та теократичну державу. Належність до єврейського народу визначалася задовго до виникнення етнічного націоналізму комплексом норм та правил, викладених в релігійних текстах. Натомість, переважно кочові племена арабів довго не мали власної релігії – аж до виникнення ісламу в Середні Віки. Швидке піднесення Арабського халіфату фактично створило підстави для формування арабської ідентичності. Євреї ж в цей час вже давно втратили власну державність та відчували на собі масові переслідування (сучасною мовою «геноцид») в середньовічній Західній Європі. Все це мало наслідком відчутну ін’єкцію «філософії страждань» у самовизначенні сучасної єврейської нації. Початок такому процесу самовизначення було покладено із формулюванням сучасного сіонізму наприкінці ХІХ ст. єврейським філософом Теодором Герцлем. Таким чином, в основі національного самовизначення євреїв і арабів лежать не тільки етнічні фактори, але значною мірою – релігійно-політичні. Сіонізму на Близькому Сході протистоїть ідеологія пан-арабізму, та, іноді, - панісламізму. Перша проголошує єдність всіх арабів, друга – єдність всіх мусульман. Наявність та вплив таких інтегруючих і в той же час «виключних» ідеологій загострює протікання конфлікту.

Основні етапи конфлікту:

Арабо-ізраїльська війна 1947-48 років (Війна за незалежність)

Суецька війна 1956 року.

Дата добавления: 2015-07-16