Класифікація та властивості доказів в адміністративно-судовому процесі

Докази в адміністративному судочинстві – це фактичні дані, на підставі яких суд встановлює присутність або відсутність тих обставин, на які покладаються сторони при доведені своїх вимог та заперечень. Дана термінологія, встановлена ст. 69 КАСУ дає чітке уявлення про саму природу доказів.

Тобто, якщо докази – це самі по собі фактичні дані, то такими даними може бути лише конкретна інформація, що містить в собі конкретні правові аспекти певної справи, що може допомогти в суді виявити об’єктивну істину по справі.

Кодексом адміністративного судочинства закріплена вичерпна класифікація адміністративних доказів, а саме ст. 76-82 КАСУ. Кожна з цих статей охоплює по одному з видів доказів з процесуальної сторони. Що стосується їх класифікації на певні групи, то тут можна сказати, що за структурами правових норм, що регулюють дане питання групи адміністративних доказів багато в чому схожі із доказами в інших процесах,а їх єдиними відмінами є лише предметна направленість таких доказів, а також ознаки, що кваліфікують такі докази саме до адміністративного процесу.

Докази в адміністративному судочинстві володіють схожими ознаками та структурою, що є у доказів в інших типах процесуального права, а саме:

1) За процесом формування даних;

2) За джерелом походження доказів;

3) За їх змістом;

4) За часом виникнення.

Слід сказати, що дана таблиця сформульована в основному з юридичної літератури, судової практики, а також коментарів, щодо статтею КАСУ та інших нормативно-правових актів, регулюючих адміністративний процес[16;21].

За процесом формування даних докази бувають первинними та похідними.

Первинними доказами є фактичні дані,що виникли безпосередньо в результаті розслідування певної події. Якщо ми кажемо про первинні докази в адміністративному процесі, то це можуть бути документальні дані, на яких зазначені накази державних службовців, або певні документи, що свідчать про незаконність тих чи інших дій, або інші докази, що залишись після скоєння адміністративного правопорушення (бите скло, ушкодження транспортних засобів тощо).

Похідні докази - це докази, що формуються під впливом опосередкованих джерел чи отримані з інших джерел. Похідні докази часто також називають копіями, бо частіше за все вони копіюють фактичні дані, що мали місце при скоєнні злочину, або на яких зафіксована важлива інформація щодо скоєння злочину. Наглядним зразком похідних доказів можуть бути показання свідків, під час яких свідки формулюють та розповідають свою картину бачення скоєння правопорушення, вона може бути не чіткою та розрізнятись з іншими даними чи показаннями і саме тому така інформація є похідною.

За джерелом походження доказів в адміністративному процесі чи процесуальному праві в цілому, в юридичній літературі та судовій практиці зазначаються такі види доказів за джерелом, як: особисті, письмові та речові.

Особистими доказами в адміністративному процесі є докази, що отримані від свідків, експертів, спеціалістів, а також третіх осіб, що мали певну інформацію про правопорушення. Багато адміністративістів, зокрема Миколенко А.І., Пєтков В.П., Мельник Р.С. та інші, до особистих доказів відносять також і документи, що отримані від вищенаведених осіб, тобто це можуть бути певні висновки експертів, чи експертної комісії, поради спеціалістів, а також інша документація, що походить від таких осіб.

Письмові дані – це один з найпоширеніших видів доказів не тільки в адміністративному процесі, а й в процесуальному праві в цілому. Він включає в себе акти, телеграми, листи, письмові документи, електронні документи, та інші документи, що мають відношення до справи. Даний вид доказів зустрічається в усіх процесах, та в основному є основним джерелом доказової інформації для обох сторін.

Особливість письмових доказів в адміністративному процесі вже була охарактеризована раніше, але, для отримання певної письмової інформації від самих органів державної влади, ч.2 ст. 71 КАСУ закріплений порядок надання таких даних стороні, зацікавленій в отриманні таких даних в належно встановленому порядку, а також з рішення суду щодо отримання таких доказів[47].

Письмові докази в адміністративному процесі мають ледве не головну роль під час всього процесу доказування, тому що на таких даних частіше зберігається інформація щодо дій службових осіб, фізичних чи юридичних осіб, а також третіх осіб, що приймають участь в справі. Це можуть бути певні накази головуючих державних службовців, акти, що містять в собі порушення норм прийнятих законів України чи норм конституції, підзаконних нормативно-правових актів, що включають в себе порушення прав та інтересів юридичних чи фізичних осіб, протоколів про адміністративне порушення, що включають в себе первинну картину скоєного порушення з боку фізичних осіб, що засвідчена працівниками органів внутрішніх справ в присутності понятих, це можуть бути фінансові звітності з підприємств, а також інші документи, що регулюють проведення певних дій службовцями медичних чи державних та приватних нотаріальних установ та ін.

З переліченої інформації можна впевнено сказати, що процент доказової інформації в даному виді доказів є значно більшим за інші і отримання та вивчення такої інформації є майже завжди первопохідним, в особливості для адміністративного процесу, де ті чи інші документи можуть бути по суті самим об’єктом спору про право[77].

Боржецький О. зазначає, що: «При дослідженні доказів, значну увагу слід приділяти аналізу письмових доказів, які, фактично, є найпоширенішими засобами доказування в адміністративному судочинстві. За змістом виділяють розпорядчі письмові докази (договори, заповіти, накладні тощо) і довідково-інформаційні (довідки, посвідчення, переписка службового і особистого характеру). Характерною ознакою розпорядчих документів є виявлення волі, до них відносять акти органів державної влади і державного управління, місцевого самоврядування, документи, в яких виявляється воля суб’єктів права, спрямована на встановлення, зміну і припинення правовідносин. Розпорядчі документи характеризуються двома головними ознаками: правомірністю волевиявлення і наявністю дійсної волі суб’єкта, вираженої у документі. Головним при дослідженні довідково-інформаційних доказів є встановлення відповідності закріплених відомостей самим фактам дійсності. Тому потрібно особливо ретельно досліджувати умови їх складання з урахуванням усіх обставин, які впливають на процес формування даних доказів. У випадках, коли цього вимагає законодавець, документи повинні бути видані в установленому порядку і з дотриманням встановленої форми».

Останнім видом доказів в даній групі є речові докази. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять в собі інформацію про злочин чи правопорушення.

Речові об’єкти завжди зустрічаються в кожному судовому процесі, та містять в собі різного виду інформацію, а в деяких випадках, наприклад ст. 173-2, 174 КпАП України, можуть бути засобом вчинення певного правопорушення.

До речових доказів можна віднести магнітні, електронні та інші носії інформації, в яких міститься інформації про скоєний злочин чи правопорушення і т. ін.

За змістом докази в адміністративному процесі поділяються на позитивні та негативні, а також на обвинувальні та виправдовуючі.

Ті, котрі лягають в основу прийняття акта застосування диспозиції про відмову в задоволенні вимоги зацікавленої особи, можуть розглядатися як негативні, а ті, котрі є підставою задоволення такої вимоги, - позитивними.

При застосуванні санкцій адміністративно-правових норм докази, що викривають порушника в здійсненні ним проступку обтяжуючі його провину, є обвинувальними, а ті, котрі свідчать про невинуватість притягуваної до відповідальності чи пом’якшують його вину, - виправдувальними.

Останньою групою доказів в адміністративному процесі є докази за часом виникнення. Вони поділяються на минулі та триваючі.

До минулих відносяться фактичні дані, що виникли до моменту розгляду справи, а триваючими – фактичні дані, що тримають під час розгляду справи та для яких характерна негайна реакція з боку сторін та інших учасників суду з приводу встановлення таких даних[85].

В цілому ж така класифікація доказів на групи притаманна кожному виду процесів, але як вказувалось раніше, в адміністративному процесі певні види доказів можуть відноситись як до однієї так і до декількох груп. Це залежить від природи самого доказу та предмету доказування, що встановлює основні цілі та задачі доказування.

Основні види доказів, що закріплені в адміністративному процесі визначені кодексом, і до них відносяться:

1) Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників;

2) Показання свідка;

3) Допит свідка за місцем його проживання або місцезнаходження;

4) Письмові докази;

5) Речові докази;

6) Судова експертиза;

7) Висновки експерта.

Кожен з цих видів доказів можна віднести до тієї чи іншої групи за їх характерними ознаками, по порядку формування, джерелом, за змістом та за часом виникнення.

Як зазначає Кісіль З.Р., класифікація доказів дозволяє:

- глибше вивчити окремі їх сторони (шляхом виявлення відмінностей і схожості), достоїнства і недоліки;

- сприяє більш точному вираженню в нормах процесуального права окремих правил збирання, дослідження доказів,

- допомагає точніше враховувати їх при оцінці і, таким чином, служить дієвим засобом здійснення завдань доказування.

- забезпечує правильне використання понять і термінів,

- усуває двозначність і неоднозначність мови.

Крім того, як і в інших галузях науки, класифікація сприяє систематизації накопичених знань.

Однак при цьому класифікація доказів повинна базуватися на правильному обліку об'єктивних властивостей явищ, що класифікуються. Одні ознаки служать основою розподілу доказів, виходячи з їх змісту, інші відображають специфіку процесуальної форми.

Д.М. Бахрах вважає дуже важливим групування доказів залежно від джерела відповідних відомостей. Подібного упорядкування вимагають і докази, що використовуються органами внутрішніх справ при розгляді справ про адміністративні правопорушення. Оскільки вони по своїй суті нічим не відрізняються від кримінально-процесуальних і цивільно-процесуальних, то підстави класифікації можна запозичити у цих наук. Разом із тим специфіка адміністративних доказів передбачає пошук і інших підстав для цього упорядкування. Так, наприклад, можлива класифікація залежно від характеру інформації, що отримується суб'єктом, методів виявлення, від часу їх виникнення.

Але кожен з доказів в адміністративному процесі та й в любому іншому має свої властивості.

До властивостей доказів в адміністративному процесі відноситься:

- Належність;

- Допустимість;

- Достовірність;

- Достатність.

Належними доказами в адміністративному процесі є фактичні дані, що прямо чи опосередковано містять інформацію щодо предмету доказування, а також достовірність чи недостовірність даних доказів доказується в суді[81].

Другої властивістю доказів в адміністративному процесі є їх допустимість. Допустимими суд вважає лише ті докази, що були отриманні у встановленому законом порядку, без порушення прав та інтересів фізичних чи юридичних осіб, або з санкціонованого рішення суду тільки.

Враховуючи дану властивість, суд також не може в рішенні посилатись на ті доказі, що були отримані незаконним шляхом.

Порівняно з іншими галузями права, наприклад, цивільним процесом, допустимості доказів в адміністративному судочинстві властива певна особливість, а саме: обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, можуть бути підтверджені іншими засобами доказування, коли щодо таких обставин не виникає спору. В адміністративному судочинстві це правило покликане забезпечити економічність і оперативність процесу.

Достовірними є фактичні дані, що дійсно містять інформацію, та відповідність яких до предмету доказування була провірена під час судового процесу.

Під достовірністю доказів розуміють: 1) можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з точки зору знань про джерела, обставини, методи їх утворення та отримання в контексті використання у справі інших матеріалів; 2) якість доказу, яка характеризує точність, правильність відображення обставин, які входять до предмету доказування; 3) властивість доказів, яка відображає логічність та безспірність відомостей, а також неможливість спростування їх іншими доказами; 4) істинність знання (його відповідність об'єктивній діяльності), та обґрунтування цієї істинності, яке адресоване відповідному суб’єкту – суду

. Об’єктивний момент (наявність або відсутність будь-яких фактів або їх різне поєднання) завжди припускає суб’єктивне сприйняття і суто суб’єктивну оцінку цих фактів дійсності. Суд не може покласти в основу свого рішення недостовірні докази, тому у разі виникнення сумніву, повинен надати оцінку доказу.

На практиці трапляються випадки, коли виникають сумніви в достовірності доказу, наприклад, відсутність у документа будь-яких реквізитів. Особа, яка бере участь у справі, під час дослідження цього доказу, має право заявити клопотання про проведення експертного дослідження документа. Для його вирішення суд своєю ухвалою визначає, які відповідні заходи мають бути вжиті для перевірки фальшивості документа або усунення сумніву у його достовірності, зокрема, шляхом витребування зустрічної інформації. Якщо перевірити достовірність документа без спеціальних знань неможливо, то суд призначає відповідну експертизу.

Достатністю, як властивістю доказів вважається така сукупність зібраних фактичних даних, за належністю яких у суб’єкта адміністративного процесу виникає переконання щодо тих обставин на яких вона посилається. Достатність в певній мірі можна порівнювати із межами доказів в адміністративному процесі, але, якщо межі стосуються всього адміністративного процесу, то достатність можна віднести лише для конкретною сторони суб’єктів суду[37].

Докази, являючись основою процесу доказування мають дуже важливе місце в адміністративному процесі, їх практичне значення важко переоцінити, тому що при достатньому доборі інформації, а також інших даних, що віднесені до справи, одна зі сторін доводить свою правоту в тому чи іншому судовому засіданні.

На практиці докази використовуються всіма основними суб’єктами суду. Що стосується «використання» доказів самим судом, то тут можна зробити наголос на тому, що суд скоріше опрацьовує всю надану сторонами інформацію, сортує їх за цільовим призначенням, визначає їх правовий характер, а також зв’язок зі справою і тому можна в повній мірі казати про самостійність суду, як суб’єкту доказування в роботі з доказовою інформацією.

Класифікація доказів на певні категорії груп дає змогу окреслити види інформації до таких груп та лаконічно зі збереженням процесуального порядку та властивостей доказів, встановлених на законодавчому рівні, використовувати ту чи іншу інформацію з приналежними до неї характеристиками судового доказу.

В підсумок можна сказати, що класифікація доказів, наведена раніше згідно юридичній літературі охоплює більш ширший спектр правової інформації в порівнянні із переліком доказів, наведеним в статтях 76-82 Кодексу адміністративного судочинства. Інформація завжди доповнюється новаціями і тому не можна зі всією впевненістю казати, що перелічені кодексі докази є вичерпними, тому, при опрацюванні даної тематики краще звертатись до юридичної літератури чи коментарів Вищого адміністративного суду України, а також науково-практичних коментарів кодексів для того, щоб мати уявлення про використання тієї чи іншої інформації з максимальною ефективністю та за призначенням[46].

Судові докази виступають не тільки як засоби одержання знання, але після оцінки вони є аргументами обґрунтування кінцевих висновків в судовому рішенні.

Дата добавления: 2015-07-14