Криза феодально-кріпосного ладу та розвиток буржуазних відносин

Кріпосницька система організації сільського господарства на рубежі XVIII і XIX століть переживала період розкладу і занепаду. Продуктивні сили в сільському господарстві досягли відносно високого розвитку, показником чого було застосування сільськогосподарських машин, певні досягнення в області агрономічної науки, поширення посівів трудомістких технічних культур.
У другій чверті XIX століття поряд з поліпшеними сільськогосподарськими знаряддями одержують відносно велике поширення машини: молотарки, віялки, сортування. Кількість підприємств, які виробляли ці машини, до середини XIX століття значно збільшилася. У селянському господарстві спостерігався процес розвитку продуктивних сил (удосконалення сільськогосподарських знарядь, вирощування поліпшених порід худоби, посівах технічних культур). Ці нові продуктивні сили були несумісні зі старими феодальними виробничими відносинами, заснованими на підневільній праці із властивою йому рутинної технікою, внаслідок чого вони не отримали значного розвитку.
У першій половині XIX століття спостерігається значне зростання товарно-грошових відносин, які в умовах розпочатого впровадження нової, капіталістичної техніки і часткового застосування вільнонайманої праці характеризували собою кризу феодально-кріпосницької системи.
Все більше залучення поміщицьких господарств в орбіту ринкових відносин породжувало поміщицьке підприємництво, тобто спроби розширення та раціоналізації свого господарства в умовах збереження кріпосного права. Якщо в умовах натурального господарства поміщик прагнув забезпечити можливість простого відтворення, то в період розкладання феодалізму він виступає в ролі сільськогосподарського підприємця, зацікавленого у всебічному розширенні свого господарства. Тому протягом першої половини XIX століття спостерігається безперервний процес посилення експлуатації кріпосного селянства. Посилення експлуатації кріпосного селянства в умовах зростання товарно-грошових відносин знаходило своє вираження в панщинних маєтках у збільшенні поміщицької запашки за рахунок зменшення селянського наділу, а в деяких випадках в повному обезземелення селян і переведення їх на місячину, тобто щомісячну видачу їм необхідного для існування кількості продуктів. «Місячники» фактично ставали рабами поміщиків. Посилення експлуатації селян досягалося шляхом різкого збільшення суми оброку, що також зумовлювало занепад землеробства та інших галузей сільського господарства кріпаків цієї категорії. Таким чином, феодально-кріпосницькі відносини в середині XIX століття зумовлювали деградацію сільського господарства. Велике значення для розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві мав зріст торгового землеробства, який знаходив свій прояв у спеціалізації землеробства, пов'язана з певним рівнем розвитку продуктивних сил, настійно вимагала затвердження нових виробничих відносин, поглиблюючи тим самим криза кріпосницької системи.
В області промислового розвитку перша половина XIX століття характеризувалася також процесом розкладання феодально-кріпосницької економіки і розвитком продуктивних сил. Це знаходило своє вираження в поступовому впровадженні машин і появу складних механічних двигунів. Цей період можна вважати початком промислового перевороту.
Нові продуктивні сили перебували у невідповідності з існуючими виробничими відносинами, що були непереборною перешкодою для подальшого прогресу. Однак нові виробничі відносини все ж пробивали собі дорогу, лише в межах, можливих в умовах панування феодально-кріпосницького ладу. Цей процес знаходив вираз у поступовому занепаді вотчинної і посесійною мануфактур, заснованих на малопродуктивним підневільному, кріпосній праці, і в розвитку капіталістичної мануфактури, поступово переростала в капіталістичну фабрику.
Нові продуктивні сили отримали великий розвиток в тих галузях промисловості, в яких панівне становище займали капіталістичні виробничі відносини, тобто де застосовувався вільнонайманий працю. Однак «вільнонаймані» робітники в більшості своїй були кріпаками, які перебували на оброк, що вкрай негативно позначалося на розвитку промисловості. По-перше, поміщик мав право в будь-який момент відкликати свого кріпака, а, по-друге, фабрикант змушений був частину додаткової вартості віддавати поміщику, що зменшувало можливість для розширеного відтворення. До того ж при кріпосному праві не могла створюватися резервна армія праці, що було одним з вирішальних умов, необхідних для розвитку капіталістичного способу виробництва.
Посилення експлуатації кріпосного селянства протягом першої половині XIX століття викликало загострення класової боротьби, що знаходило своє відображення у зростанні селянського руху. За своїм змістом селянський рух залишалося стихійним, неорганізованим, носило царистські характер. Криза феодально-кріпосницької системи обумовлював загострення класових протиріч, що знаходило своє вираження у зростанні виступів кріпосних селян і робітників.
Боротьба кріпаків селян і робітників мала велике прогресивне значення: вона розхитувала основи феодально-кріпосницького ладу. Селянське рух, спрямований на боротьбу проти кріпацтва представляло собою загрозу для існування самодержавно-кріпосного держави.
Розкладання феодально-кріпосницької системи під впливом розвитку капіталізму зумовило виникнення революційної ідеології, буржуазної по своєму об'єктивному змісту.
Подальший процес розкладання феодально-кріпосницької системи призводить до виникнення двох ідеологій: революційно-демократичної та ліберальної. Носіями ліберальної ідеології виступали представники тієї частини дворянства, яка ходом економічного розвитку виявлялася залученою в орбіту капіталістичних відносин.Якщо революційні демократи, відстоюючи інтереси селянства, були прихильниками скасування кріпосного права революційним шляхом, що означало повну ліквідацію поміщицького землеволодіння, то ліберали, виходячи з інтересів зростаючої буржуазії, були зацікавлені у скасуванні кріпацтва реформістським шляхом. У міру загострення класових протиріч ліберали в страху перед революційним вибухів все більше зближувалися з урядом, утворюючи в період революційної ситуації єдиний табір панівних класів.
Політика уряду в першій половині XIX століття визначилася прагненням панівних класів зберегти непорушним феодально-кріпосної лад, запобігти можливості революційних потрясінь, посилювалася в міру загострення класових протиріч. Дане завдання визначала напрямок внутрішньої політики самодержавства і обумовлювала безперервне наростання реакції. Уряд не видало жодного закону, який би в якійсь мірі змінив становище кріпосного селянства. Розуміючи небезпеку, яка таїло в собі кріпосне право для панівного класу, уряд разом з тим не бажала піти на будь-які серйозні зміни в положенні кріпосного селянства, так як це підривало основи феодального ладу.
Таким чином, до середини XIX століття криза феодально-кріпосницької системи досяг такої межі, при якому подальший розвиток країни ставало неможливим внаслідок повної невідповідності виробничих відносин за характером продуктивних сил. Ця криза знаходив своє вираження в безперервному погіршення становища основної маси безпосередніх виробників - селян-кріпаків, який був наслідком посилення експлуатації. Це в свою чергу призводило до загострення класових протиріч, до посилення боротьби народних мас, які не бажали миритися з існуючим порядком речей.

Дата добавления: 2015-10-30