Роль гіпофізарно-наднирникової системи в регуляції неспецифічної адаптації організму до стресової ситуації.

Гіпофізарно-наднирникова система виділяє такі гормони, що забезпечують тривалу адаптацію організму до дії стресових чинників:

- гормони гіпофіза: соматотропін, вазопресин;

- гормони кіркової речовини наднирників: глюкокортикоїди та мінералокортикоїди.

Основу цієї системи складають кортиколіберин гіпоталамуса, кортикотропін аденогіпофіза, глюкокортикоїди кори наднирників.

Активація цієї системи відбувається за допомогою двох механізмів:

- за рахунок отримання нейросекреторними клітинами гіпоталамуса інформації про дію стресора (за механізмом безумовних та умовних рефлексів);

- за рахунок дії на ці клітини високих концентрацій катехоламінів – активація САС.

Основні механізми забезпечення адаптації за участю глюкокортикоїдів:

- потенціюють вплив катехоламінів;

- впливають на обмін речовин, а саме:

а) вплив на білковий обмін – пригнічують біосинтез у багатьох тканинах (сполучна, м’язова), а у лімфоїдній тканині вони посилюють розпад білка; результатом таких впливів на білковий обмін є підвищення рівня амінокислот у плазмі крові;

б) вплив на вуглеводний обмін – стимулюють процеси глюконеогенезу в печінці (утворення глюкози з амінокислот, котрі посилено надходять до печінки за рахунок впливу глюкокортикоїдів на білковий обмін), утворена глюкоза витрачається у двох напрямках:

- частина виділяється у кров – підтримання гіперглікемії;

- частина використовується на синтез глікогену – підтримання достатніх його запасів у організмі;

в) посилюють ліполіз, що зумовлений дією катехоламінів.

Таким чином, глюкокортикоїди підтримують гіперглікемію на фоні збереження запасів глікогену в організмі, що і є причиною тривалої адаптації, що розвивається за рахунок активації гіпоталамо-наднирникової системи. Проте адаптація, що при цьому розвивається, потребує тривалого часу для своєї реалізації (система повільно активується, оскільки механізм впливу глюкокортикоїдів на клітини-мішені реалізується через цитоплазматичні рецептори, за участю хроматину ядра, через зміну процесів біосинтезу білка у клітинах. Тому вплив цієї системи є довготривалим, але повільно розвивається.

Роль мінералокортикоїдів в адаптації полягає в тому, що вони впливають на роботу нирок, внаслідок чого відбувається затримка Nа+ і води в організмі, що призводить до збільшення ОЦК і посилення пресорної реакції. Окрім того, при збільшенні ОЦК, організм краще зможе перенести крововтрату, що може виникнути в стресових ситуаціях.

Як уже відзначалося, стан стресу або напруження організму виникає як наслідок дії на організм різної природи, в тому числі екстремальних та ушкоджуючих факторів. Основоположником вчення про стрес як неспецифічну реакцію організму є Ганс Сельє (1907-1982), який опублікував перші спостереження про хворих з різними соматичними розладами (втрата апетиту, м’язова слабкість, підвищений артеріальний тиск, втрата мотивації до активності), які він визначив як “синдром просто хвороби” або стандартну (неспецифічну) реакцію у відповідь на дію будь-якої природи подразників. (Надалі він довгі роки – до кінця свого життя – працював в інституті експериментальної медицини і хірургії в Монреалі, який пізніше став Міжнародним інститутом стресу).

Відповідно нині розрізняють гострий та хронічний стрес; дистрес, для якого властивий негативний прояв реакції за дії сильних фізичних (фізичний стрес) або психологічних (психогенний або емоційний стрес) факторів, що зустрічається частіше, та, рідше, позитивну реакцію – еустрес (фізіологічний стрес) (наприклад, велика радість), що перебігає без втрат для організму. Великої сили стресори, що зумовлюють несприятливий перебіг пристосувальних реакцій, визначають як екстремальні фактори, а ситуацію, що виникає при цьому – як екстремальну. Нині послідовники вчення Сельє стресовими чинниками вважають всі фактори зовнішнього та внутрішнього середовища, що зумовлюють стрес-реакцію, можуть бути небезпечними для здоров’я та цілісності організму

Сельє було також доведено, що стандартні порушення при впливі екстремальних чинників описуюються наступною тріадою: збільшення кіркової речовини наднирників та підвищення її активності, виснаження лімфоїдної тканини (лімфатичних вузлів, тимусу), точкові крововиливи та виразкування слизових оболонок шлунка та кишечника. Нині вважається, що за умов дії навіть достатньо сильних факторів патологічні зміни у організмі можуть не розвиватися, якщо стресор недостатньо сильний, а резистентність організму висока. Нині стрес розглядається як неспецифічний компонент адаптації, завдяки якому мобілізуються енергетичні та пластичні резерви організму для специфічної пристосувальної перебудови різних систем організму, що складається з трьох фаз: мобілізації (тривоги), резистентності, виснаження.

У реалізації адаптаційних реакцій організму, спрямованих на протидію ушкоджуючому чиннику, приймають участь різні механізми.

Сукупність механізмів, які розвиваються при тривалій дії стресового чинника, були визначені Г.Сельє як загальний адаптаційний синдром, а у останні роки об’єднані під назвою стрес-реалізуючі системи. Серед них симпатична нервова система, мозкова та коркова речовини надниркових залоз (продукція адреналіну, норадреналіну, глюкокортикоїдів, мінералокортикоїдів), аденогіпофіз (СТГ) і щитоподібна залоза (Т3, Т4). Відповідно, механізми, що запобігають розвитку стрес-реакції, або знижують її побічні негативні ефекти, отримали назву стрес-лімітуючі системи або системи природної профілактики стресу (Меєрсон, Агаджанян). До них відносять ГАМК-ергічну систему, ендогенні опіати, простагландини, антиоксидантну систему і парасимпатичну нервову систему.

Детальніше задіяння різних нейро-ендокринних систем до реалізації стрес-реакції може бути представлене наступним чином. Подразнення, яке в кінцевому результаті зумовлює стрес, спочатку опрацьовується у мозку: інформація від рецепторів потрапляє у неокортекс і одночасно у ретикулярну формацію, лімбічну систему та гіпоталамус. У неокортексі два потоки – “нейтральний” та “емоційно забарвлений” сходяться, на основі чого відбувається оцінка значимості інформації для організму з можливістю виникнення сильного емоційного збудження у випадку загрози для організму. Сильне емоційне збудження зумовлює насамперед активацію вищих вегетативних центрів, в т.ч. ерготропних, в основному задніх ядер гіпоталамуса, і активацію симпатичної нервової системи (з підвищенням функціональних можливостей серцево-судинної і дихальної систем, скелетних м’язів). Одночасно підвищується і автивність трофотропних ядер гіпоталамуса, що підвищує тонус парасимпатичної нервової системи – це забезпечує високі можливості відновних процесів, спрямованих на збереження гомеостазу в організмі. Таким чином, активація симпатичної та парасимпатичної нервової системи – це 1-ий етап у системі загального адаптаційного синдрому.

Якщо стресор продовжує діяти, то включається реакція битва-втеча, внаслідок чого активується мозкова речовина наднирників. Пусковою реакцією цього механізму є збудження дорсомедіальної частки миндалеподібного ядра(однієї з центральних структур лімбічної системи). Звідси потужний потік імпульсів прямує до грудного відділу спинного мозку, а далі – до мозкової речовини наднирників. У відповідь відбувається викид адреналіну і норадреналіну, внаслідок чого зростає артеріальний тиск, збільшується серцевий викид, знижується кровоплин у непрацюючих м’язах та органах, зростає рівень вільних жирних кислот(активація гліколізу), рівень тригліцеридів, холестерину, глюкози. Тривалість такої реакції приблизно у 10 разів довша, ніж 1-ої (активації симпатичної нервової системи). В цілому перший та другий механізм стрес-реакції називають симпато-адреналовою реакцією.

При недостатності компенсаторних реакцій щодо сили подразника можуть розвиватися наступні етапи стрес-реакції, що передбачають активацію інших ендокринних механізмів: адренокортикальної, соматотропної і тиреоїдної. До прикладу, фізіологічний стрес, зокрема емоційне напруження, може характеризуватися і зниженням активності щитоподібної залози. Гіперфункція щитоподібної залози у відповідь на пошкодження тканин є неспецифічною реакцією компенсації, оскільки тиреоїдні гормони, стимулюючи синтез білків, забезпечують клітинні регенераторні процеси і репарацію ушкоджених структур. Активація гіпоталамо-гіпофізарної системи може мати і ознаки специфічної компенсації, наприклад за умов холодового стресу, як компенсація термічного пригнічення метаболізму. Стрес за екстремальних умов супроводжується активацією і інших гормональних систем – гіпоталамо-гіпофізарно-андрогенної і гіпоталамо-нейрогіпофізарної. Підвищення активності системи гонадоліберини-гонадотропіни-андрогени (одним з проявів є підвищення лібідо) і високий рівень секреції за цих умов андрогенів за рахунок анаболічного ефекту також сприяють репаративним процесам.

За умов емоційного та хірургічного стресу підвищується секреція вазопресину. Компенсаторне значення активації секреції вазопресину полягає в полегшенні консолідації процесів пам’яті, формуванні аналгезії, потенціюванні ефектів кортиколіберину на секрецію кортикотропіну, відновленні порушеної при крововтраті гемодинаміки. Надмірна секреція вазопресину при травмах є прикладом випереджуючої перебудови ендокринних механізмів компенсації, що реалізує надмірний гормональний сигнал для запобігання можливостей втрати води при крововтратах. Реакція гіпоталамо-гіпофізарної системи може бути і специфічною компенсацією порушень водно-сольового та осмотичного гомеостазу (осмотичний стрес), що виникають в організмі.

Гормональні перебудови, що відбуваються при стресі, окрім активації енергетичного забезпечення тканин і, відповідно, функціональної активності органів, сприяють місцевим тканинним компенсаторним реакціям – регенерації та репарації. Особливу роль в організації тканинних компенсаторних процесів відіграють місцеві “тканинні гормони”. Серед них: продукти пероксидного окиснення арахідонової кислоти (лейкотрієни, епоксиди, простагландини), біогенні аміни (гістамін, серотонін) і кініни.

Дата добавления: 2015-10-31