Розвиток схоластики

Схоластика, у вужчому розумінні слова, зароджується на по­чатку дванадцятого сторіччя. Як філософська школа вона має певні визначені характеристики. По-перше, схоластика завжди зо­ставалась у межах того вчення, яке самому філософові видавалось ортодоксальним; якщо ж його погляди засуджував церковний со­бор, філософ звичайно миттю зрікався їх. І причина тут не тільки в боягузтві: так само суддя кориться ухвалам Верховного суду. По-друге, в межах ортодоксії найвищим авторитетом дедалі більше вважався Арістотель, що протягом дванадцятоготринадця-того сторіч мало-помалу став ширше відомий, Платон поступився йому першим місцем. По-третє, переважала віра в силу «діалектичних» і силогічних розважань; головна прикмета схо­ластів - дріб'язковість і схильність до суперечок, а не містичні нахили. По-четверте, далі розвивалося питання про загальні уяв­лення, чи то універсалії, оскільки було з'ясовано, що Арістотель і Платон не мали про нього однієї думки; однак було б хибним припускати, ніби філософи тієї доби найдужче переймались універсаліями.

1 тут, як в багатьох інших речах, дванадцяте сторіччя готує шляхи для тринадцятого, в якому з'явились найвидатніші імена. Проте ранні філософи цікаві як піонери, в них зродилася нова віра в можливості розуму, і, попри всю повагу до Арістотеля, там, де догма не ставала небезпечною, можна було вільно і сміливо поринати у розважання. Вади схоластичного методу такі, які неминуче випливають з надмірної уваги до «діалектики», а саме: байдужість до фактів і науки; віра в силу розважань там, де вирішити може тільки спостереження; надмірне зосередження на словесних відмінностях і тонкощах. Ці вади ми вже мали на­году згадувати у зв'язку з Платоном, але в схоластиці вони на­були своїх крайніх виявів.

Першим філософом, якого можна вважати чистим схоластом, є Росцелін. Відомо про нього небагато. Він народився в Комп'єні близько 1050 p., викладав у Лоші (Бретань), де його учнем був Абеляр. Звинувачений у єресі Реймським собором 1092 p., він відрікся, боячись, що його каменує духівництво, яке полюбляло такі розправи. Втік до Англії, але там мав зухвальство напастися на св. Ансельма Кентерберійського. Цього разу Росцелін утік до Рима, де примирився з Церквою. Після 1120 р. про нього вже нічого не чути, дата його смерті непевна.

З творів Росцеліна не зосталося нічого, крім листа до Абеляра про Трійцю. В цьому листі він принижує Абеляра і глузує з його кастратства. Ібервег, який рідко виказує емоції, зауважує, що Росцелін, мабуть, був не дуже добрий чоловік. Як не брати до уваги цього листа, його погляди відомі головно з полемічних писань Ансельма Кентерберійського і Абеляра. За Ансельмом, Рос-

целін казав, ніби універсали - просто «flatus vocis», «подув голо­су». Якщо розуміти буквально, це означає, що універсалія — фізичне явище, в даному разі те, яке відбувається, коли ми ви­мовляємо слово. Все ж важко припустити, ніби Росцелін обстою­вав таку дурницю. Ансельм твердить, що, згідно з Росцеліном, людина не єдність, а тільки загальна назва; цей погляд Ансельм, як добрий платонік, пояснює тим, що для Росцеліна реальність -тільки те, що має чуттєву природу. Загалом Росцелін нібито вва­жав, що ціле, яке складається з частин, не має власної реаль­ності, це просто слово; реальність тільки в частинах. Такі погля­ди мали привести його і, можливо, справді привели до крайнього атомізму. Хай там як, вони завдали йому клопоту через Трійцю. Росцелін уважав, що три її постаті є трьома окремими сутностя-ми і тільки звичай не дозволяє нам казати, що це три різні бо­ги. Друга можливість, хоч сам він її не приймає, це, - на його думку, - сказати, що втілювались не тільки Син, а й Отець, і Дух Святий. Усіх цих поглядів, тією мірою, якою їх визнали єретичними, Росцелін зрікся на Реймському соборі 1092 р. Невідомо, як саме він думав про універсали, та принаймні ясно, що до певної міри він був номіналіст.

Учень Росцеліна Абеляр (Abelard, або Abailard) значно здібніший і видатніший за учителя. Він народився поблизу Нанта 1079 p., учився в Гільйома з Шампо (реаліста) в Парижі, а потім викладав у Паризькій соборній школі, критикуючи погляди Гільйома і змусивши його змінити їх. Якийсь час вивчав теологію в Ансельма з Лана (не архієпископа), а 1113 р. повернувся до Парижа і здобув незвичайну популярність як учитель. Саме тоді він став коханцем Елоїзи, небоги каноніка Фульбера. Канонік звелів каструвати його, Абеляр і Елоїза відцуралися світу, він пішов у монастир Сен-Дені, а вона у монастир в Аржантеї. Як твердить німецький учений на ймення Шмайдлер, їхнє славетне листування - літературна містифікація, вигадана самим» Абеляром. Я не такий компетентний, щоб судити, слушна ця думка чи ні, але те, що вона цілком імовірна, потверджує сам Абелярів харак­тер. Він завжди був марнославний, погордливий, сварливий, а після свого нещастя став іще злим і приниженим. Листи Елоїзи ніжніші, ніж його, і можна собі уявити, що він творив їх наче бальзам для своїх уражених гордощів.

Навіть у монастирі Абеляр і далі мав велику славу як учи­тель: молодь полюбляла його розум, діалектичну вправність, непо­шану до інших навчителів. Зате старші люди не любили його, і 1121 р. його засуджено на Суасонському соборі за неортодоксаль-ну книжку про Трійцю. Виявивши належну покору, Абеляр став абатом монастиря Сен-Жільда в Бретані, де застав темних, неоте­саних ченців. Після чотирьох жалюгідних років такого вигнання він повернувся до відносної цивілізації. Дальша Абелярова доля ховається в пітьмі, із свідчень Йоана Солсберійського знаємо, що він і далі навчав із великим успіхом. 1141 р. з ініціативи

св. Бернара Клервоського Абеляра знову засуджено, цього разу в Сансі. Абеляр подався в Клюні і помер наступного року.

Найславетніша книжка Абеляра написана в 1121-1122 pp., -«Sic et Non», «Так і Ні». В ній він подає діалектичні аргументи за і проти великої кількості розмаїтих тез, часто навіть не нама­гаючись дійти якогось висновку; філософ, очевидно, полюбляє сам диспут, вважаючи його корисним для загострення розуму. Книжка вельми сприяла пробудженню людей від догматичної дрімоти. Абе-лярова думка, що (крім Святого Письма) діалектика - єдиний шлях до істини, — дарма що жоден емпірик не може її визнати, — свого часу відчутно сприяла звільненню від упереджень і заохочу­вала до сміливого використання розуму. Крім Біблії, немає нічого непогрішного, твердив Абеляр; помилятися можуть навіть апосто­ли й отці Церкви.

З погляду сучасності Абеляр надто переоцінював логіку. Він вважав її властиво християнською наукою і всякчас наголошував, що вона походить від «Logos» («Слова»). «Споконвіку було Сло­во», - пише євангеліст Йоан, - саме це, на думку Абеляра, й доводить важливість логіки.

Найпомітніший слід Абеляр зоставив у логіці й теорії пізнання. Його філософія - критичний аналіз, переважно лінгвістичний. Щодо універсалій, тобто того, що можна твердити про багато різних речей, Абеляр вважає, що ми стверджуємо не річ, а слово. В цьому розумінні він номіналіст. Але всупереч Росцелінові Абеляр доводить, що «flatus vocis» - це річ; ми стверджуємо не слово як фізичне явище, а слово як значення. Тут він посилається на Арістотеля. Речі, каже він, схожі одна на одну, і з цієї схожості випливають універсали. Але сама схожість між двома чимось подібними одна до одної речами не є річчю; хиба реалізму в тому, що він стверджує протилежне. Проти ре­алізму Абеляр висловлюється навіть іще неприхильніше: наприк­лад, загальні уявлення не випливають із природи речей, а є вик­ривленими образами багатьох речей. Проте він не зовсім відкидає платонівські ідеї: вони існують у божественному розумі як зразки для творення; вони, по суті, є Божими уявленнями.

Усе це, слушне воно чи хибне, вочевидь дуже талановите. Найновочасніші дискусії з проблеми універсалій не сягнули наба­гато далі.

Святий Бернар, чия святість аж ніяк не надолужувала його тупості*, не зрозумів Абеляра і несправедливо обвинувачував його. Він стверджував, ніби Абеляр трактує Трійцю як аріани, милосердя - як пелагіани, а особу Христа - як несторіани; ніби він сам засвідчує власне поганство, силкуючись довести, що Пла-тон — християнин; крім того, він знецінює християнську віру, твердячи, ніби Бога можна цілком осягнути людським розумом.

* «Велич св. Бернара полягає не в силі його розуму, а в силі характеру». -Encyclopaedia Britannica.

Насправді Абеляр ніколи не обстоював цієї останньої тези і за­вжди залишав великий простір для віри, хоча, як і св. Ансельм. гадав, що Трійцю можна раціонально пояснити без допомоги одк­ровення. Але правда, що певний час він ототожнював Святий Дух із платонівською Світовою душею, проте відмовився від цьо­го погляду, як тільки йому вказали на його єретичність. Можли­во, радше його войовничість, а не саме учення призводила до об­винувачень у єресі, бо звичка Абеляра критикувати вчені автори­тети зробила його дуже непопулярним серед впливових осіб.

Більшість учених тієї доби не були такі ревні прихильники діалектики, як Абеляр. Існував, надто у Шартрській школі, гу­маністичний рух, що захоплювався античністю й ішов за Плато­ном та Боецієм. Знову з'явився інтерес до математики: на почат­ку дванадцятого сторіччя Адельгард із Бата поїхав до Іспанії і трохи згодом переклав Евкліда.

На противагу сухому схоластичному методові існував потужний містичний рух, очолений Бернаром Клервоським. Його батько був рицар, що загинув у першому хрестовому поході. Сам він був ченцем-цистерціанцем, 1115 р. став абатом нового абатства, за­снованого в Клерво. Св. Бернар мав великий вплив на церковну політику — схиляв терези проти антипап, побивав єресь у Північній Італії та Південній Франції, давив тягарем ортодоксаль­ності зухвалих філософів, схильних до новацій, проповідував дру­гий хрестовий похід. У нападах на філософів йому здебільшого щастило, але після невдачі свого хрестового походу він не зміг довести провини Жільбера Порретанського, що згоджувавсь із Бо­ецієм більше, ніж це здавалося дозволенним праведному мислив­цеві за єрессю. Дарма що політикан і святенник, св. Бернар відзначався щирою побожністю, і його латинські гімни дуже гарні*. Серед тих, хто зазнавав його впливу, мало-помалу набував сили містицизм, аж поки обернувся на щось подібне до єресі в Йоахима Флорського (пом. 1202 p.). Проте вплив цього філософа проступив тільки згодом. Св. Бернар і його послідовники шукали релігійної істини не в розважаннях, а в суб'єктивному досвіді й спогляданні. Абеляр і Бернар, мабуть, однаково однобокі.

Бернар, як релігійний містик, нарікав, що папство надміру пе­реймається світськими інтересами, і цурався всякої земної влади. Дарма що проповідував хрестовий похід, він, здається, не ро­зумів, що війна потребує організації і що самого релігійного за­взяття не досить. Бернар скаржився, що «закон Юстиніана, а не закон Господа» поглинає людську увагу. Він обурювався, коли па­па оружною рукою боронив свої володіння. Обов'язки папи ду­ховні, він не повинен братися за реальне врядування. Проте цей погляд поєднувався з безмежним схилянням перед папою, якого він називав «князем єпископів, спадкоємцем апостолів, первород-

* Середньовічні латинські гімни, римовані й акцентні, виражають, часом піднесено, часом ніжно і жалібно, найкращий бік релігійних почувань своєї доби.

ства Авеля, врядування Ноя, патріархату Авраама, чину Мельхіседека, гідності Аарона, авторитету Моисея, спадкоємцем, що судить як Самуїл, владарює як Петро, а помазує наче сам Христос». Сумарним результатом діяльності св. Бернара стало зміцнення авторитету папи у світських справах.

Йоан Солсберійський - не видатний мислитель, зате він не­оціненний для нас своїм знанням тодішньої доби, про яку зали­шив по собі розлогі записи. Йоан секретарював у трьох архієпископів Кентерберійських, одним з яких був Бекет; при­ятелював з Адріаном IV; наприкінці життя став єпископом у Шартрі, де й помер 1080 р. Там, де не йшлося про віру, Йоан -скептик; він називав себе академіком (у тому розумінні, в якому вживає цей термін св. Августин). Монархів він шанував до пев­них меж: «Неписьменний король - це коронований віслюк». З шанобою ставився до Бернара Клервоського, але цілком усвідомлював, що спроба того примирити Арістотеля і Платона приречена на невдачу. Захоплювався Абеляром, проте глузував з його теорії універсалій - так само, як і з Росцелінової. Вважав логіку тільки добрим вступом до науки, але саму її - анемічною і безплідною. Арістотеля, на його думку, можна вдосконалити навіть у логіці; повага до давніх філософів не повинна перешкод­жати критичній роботі розуму. Платон для нього зостається «кня­зем філософів». Йоан знав особисто більшість учених людей своєї доби і брав дружню участь у схоластичних суперечках. Знову навідавши одну з філософських шкіл через тридцять років, глузу­вав, що там і далі обговорюють ті самі проблеми. Атмосфера то­вариства, до якого він учащав, дуже нагадує викладацьку кімнату Оксфордського університету тридцять років тому. Під кінець його життя соборні школи поступились університетам, а університети, принаймні в Англії, напрочуд стійкі у своїх традиціях аж до те­перішніх днів.

Протягом дванадцятого сторіччя завдяки перекладачам збільшилась кількість грецьких книг, приступних для західних учених. Головними осередками перекладацької роботи стали Кос-тянтинополь, Палермо і Толедо. Найважливіший з них - Толедо, але книжки, що надходили звідти, часто перекладалися з арабсь­кої, а не безпосередньо з грецької. В другій чверті дванадцятого сторіччя архієпископ Раймунд заснував у Толедо перекладацьку школу, що відзначалася дуже плідною роботою. 1128 р. Яків Ве­неціанський переклав Арістотелеві «Аналітики», «Топіку» і «Спро­стування софістики». «Друга аналітика» західним філософам вида­лась дуже тяжкою. Генріх Арістіпп з Катанії (н. 1162 р.) пере­клав діалоги «Федон» і «Менон», але його переклади стали відомі тільки згодом. У дванадцятому сторіччі знання грецької філософії зоставалось дуже неповним і вчені ясно усвідомлювали, що Захід має відкрити для себе ще чимало праць; з'явилося завзяте праг­нення якнайбільше дізнатися про античність. Ярмо ортодоксії гнітило не так тяжко, як це часом гадають; завжди можна було

написати книжку, а потім, якщо треба, вилучити єретичні місця після повного публічного обговорення. Більшість тогочасних філософів - французи, Франція багато значила для Церкви як противага Священній Римській імперії. Хоч які теологічні єресі могли виникати, в політиці майже всі вчені клірики оберталися на ортодоксів; ось чому Арнольда Брешіанського, що становив єдиний виняток з цього правила, обвинувачували в усіх нечестях. А загалом усю ранню схоластику з погляду політики можна оцінити як один із виявів боротьби Церкви за владу.

Дата добавления: 2015-07-08