Тринадцяте сторіччя

У тринадцятому сторіччі середньовіччя досягло своєї вершини. Синтез, що мало-помалу збирав усе докупи з часів падіння Рим­ської імперії, став настільки завершеним, наскільки було можли­во. В чотирнадцятому сторіччі почали розпадатися суспільні інститути та філософські системи, а в п'ятнадцятому сторіччі за­родилися ті системи та інститути, що їх ми й досі звемо новітніми. Визначні діячі тринадцятого сторіччя справді великі й видатні. Іннокентій III, Франціск Ассізький, Фрідріх II і Тома Аквінський - усі вони, кожен у своїй царині, найвидатніші пред­ставники типів, до яких відповідно належали. Були й видатні до­сягнення, безпосередньо не пов'язані з великими іменами: готичні собори Франції, романтична література про Карла Великого, коро­ля Артура та Нібелунгів, зародки конституційного врядування у «Великій хартії вільностей» та палаті громад. Безпосередньо нас цікавить схоластична філософія, надто її розвиток у Томи Аквінського; але я змушений залишити її для наступного розділу і насамперед спробую окреслити події, що сформували духовну атмосферу тієї доби.

Центральною постаттю початку тринадцятого сторіччя є папа Іннокентій III (1198-1216), пронозуватий політик, відважний і за­взятий чоловік, що непохитно обстоював найрішучіші претензії папства і не мав нітрохи християнського смирення. Коли його висвячували, він для проповіді обрав отакі слова: «Ось, наставляю тебе сьогодні над народами і над царствами: виривати і руйнува­ти, валити і скидати, будувати й насаджувати». Себе він називав «царем над царями, владикою над владиками, священиком навіки-віків за чином Мельхіседековим». Аби зміцнити таку дум­ку про самого себе, Іннокентій III користався кожною сприятли­вою нагодою. На Сіцілії, завойованій імператором Генріхом VI (пом. 1197 p.), що одружився з Констанцією, спадкоємицею нор­манських королів, новим королем став Фрідріх, якому виповни­лось усього три роки, коли папський престол посів Іннокентій III.

В королівстві було неспокійно, і Констанція потребувала захисту папи. Вона зробила його опікуном малого Фрідріха і домоглася, щоб він визнав право її сина на Сщілію, а сама за це віддалася під зверхність папи. Португалія і Арагон учинили так само. В Англії ко­роль Йоан після запеклого опору змушений був передати своє ко­ролівство Іннокентієві III і дістати його назад як папський лен.

До певної міри взяли гору над папою тільки венеціанці під час четвертого хрестового походу. Лицарі Христа мали сідати на кораблі у Венеції, але настачити кораблів на всіх було важко. Достатню їх кількість мали тільки венеціанці, і вони вважали (чисто з комерційних міркувань), що набагато краще завоювати Костянтинополь, ніж Єрусалим; хай там як, те місто стало б ко­рисними воротами на Схід, а Візантія ніколи не ставилася при­хильно до хрестоносців. Папі довелось поступитися: Костянтино­поль захопили й настановили латинського імператора. Спершу Іннокентій III був невдоволений, але, розваживши, подумав, що тепер можна возз'єднати Східну і Західну церкви (ця надія вия­вилась марною). Окрім цього випадку, я не знаю, щоб хто-небудь колись хоч трохи брав гору над Іннокентієм III. Він спорядив ве­ликий хрестовий похід проти альбігойців і викоренив у Південній Франції єресь, щастя, процвітання і культуру. За байдужість до хрестового походу він скинув Раймона, графа Тулузького, а більшість відібраних у альбігойців земель віддав проводиреві хре­стового походу Симонові де Монфорові, батькові батька англійського парламенту. Іннокентій III посварився з імператором Отгоном IV і закликав німців скинути його. Ті так і вчинили, обравши замість нього, на пропозицію папи, Фрідріха II, що вже досяг повноліття. За свою підтримку він виміг від Фрідріха силу-силенну обіцянок, які, проте, Фрідріх заповзявся порушити яко­мога швидше.

Іннокентій III - перший великий папа, в якого й на дрібку не було святості. Після церковної реформи ієрархія вже могла не дбати за свій моральний престиж, і тому зросло переконання, що не треба завдавати собі клопоту, прагнучи до святості. Відтоді по­ривання до влади дедалі відчутніше охоплювало папство, пород­жуючи, навіть у добу Іннокентія III, спротив щиро побожних на­тур. Цей папа кодифікував канонічне право, зміцнивши владу курії; Вальтер фон дер Фогельвайде назвав той кодекс «най-гидкішою книжкою, яка будь-коли виходила з пекла». Хоча пап­ство ще чекали попереду гучні перемоги, вже можна було пере­дбачити, як відбудеться його подальший занепад.

Фрідріх II, підопічний Іннокентія III, приїхав до Німеччини 1212 р. і з допомогою папи був обраний імператором замість От-тона. Іннокентій невдовзі помер і не побачив, якого могутнього ворога він виростив для папства.

Фрідріх II - один з найвидатніших правителів, відомих в історії, - в дитинстві та юності жив у тяжких та несприятливих умовах. Його батько Генріх VI (син Барбаросси) розбив

сіцілійських норманів і одружився з спадкоємицею трону Кон­станцією. Посадив німецьку залогу, яку зненавиділи сіцілійці, а 1197 р. помер, залишивши трирічного Фрідріха. Констанція після цього відвернулася від німців і намагалася володарювати без них, але з допомогою папи. Німці були невдоволені, й імператор От-тон силкувався завоювати Сіцілію - через те він і посварився з папою. В Палермо, де минули дитячі літа Фрідріха, були ще й інші тривоги: мусульманські бунти; Піза і Генуя суперничали од­на з одною і з усіма іншими претендентами за володіння остро­вом; сіцилійські вельможі весь час міняли свої політичні симпатії залежно від того, яка партія щедріше оплачувала зраду. Зате з погляду культури Сіцілія мала величезні переваги. Там, як ніде більше у світі, зустрілись і змішалися мусульманська, візантійська, італійська та німецька цивілізації. Грецька та араб­ська зоставалися на Сіцілії ще живими мовами. Фрідріх навчився вільно розмовляти шістьма мовами і в усіх шістьох був дотепний. Добре знав арабську філософію і приятелював з мусульманами, обурюючи побожних християн. Він походив з родини Гогенштау-фенів і в Німеччині міг уважатися німцем. Та культурою і ду­шею був італійцем з домішкою арабських і візантійських еле­ментів. Сучасники приглядалися до Фрідріха з подивом, який ма­ло-помалу обертався на жах; його прозвали «дивом світу і чарівним обновителем», ще за життя про нього складалися леген­ди. Казали, ніби він автор книжки «De Tribus Impostoribus» -«Про трьох ошуканців». Тими трьома ошуканцями були Мойсей, Христос та Магомет. Цю книжку, яка ніколи не існувала, здавна не раз приписували багатьом, ворогам Христа, і востаннє -Спінозі.

У часи боротьби Фрідріха II з імператором Отгоном IV з'яви­лися слова «гвельфи» та «гібеліни». Це перекручені «Welf» та «Waiblingen», родові імена двох суперників. (Оттонів небіж - пра­батько британської королівської родини).

Іннокентій III помер 1216 р.; Отгон, переможений Фрідріхом, -1218 р. Новий папа, Гонорій III, спершу мав добрі відносини з Фрідріхом, проте невдовзі виникли суперечки. Спершу фрідріх відмовився вирушати в хрестовий похід; потім він зачепився з ломбардськими містами, що 1226 р. уклали наступальний та обо­ронний союз на двадцять п'ять років. Ломбардці ненавиділи німців; один з їхніх поетів писав проти них несамовиті вірші: «Не любіте народ німецький, чимдалі, чимдалі тікайте від тих скажених собак». Ці рядки, здається, відбивають почуття всієї ломбардської людності. Фрідріх думав зостатися в Італії й прибор­кати міста, але 1227 р. Гонорій помер, а його наступником став Григорій IX, суворий аскет, що схилявся перед св. Франціском Ассізьким, який йому теж відплачував любов'ю (він канонізував св. Франціска через два роки після його смерті). На думку Гри­горія, не було нічого важливішого за хрестові походи, і тому він відлучив Фрідріха II, бо той не квапився споряджати похід.

Фрідріх, що одружився з донькою і спадкоємицею короля Єрусалимського, був ладен вирушати як тільки зможе й проголо­сив себе Єрусалимським королем. 1228 p., ще відлучений, він ру­шив у похід. Це ще дужче розгнівило Григорія IX, ніж давніше небажання імператора плисти за море: хіба хрестоносців може очолити чоловік, якого папа відлучив від Церкви? Прибувши в Палестину, Фрідріх заприятелював з мусульманами, пояснив, чо­му для християн такий важливий Єрусалим, дарма що місто май­же не має стратегічного значення; імператорові пощастило пере­конати мусульман мирно повернути йому місто. Папа просто ос­каженів: з невірними треба битись, а не накладати. Проте Фрідріха, пильно дотримавшись ритуалу, коронували в Єрусалимі, і ніхто не міг заперечити, що він досяг успіху. Мир між папою та імператором відновився 1230 р.

Наступні кілька мирних літ імператор присвятив Сіцілійському королівству. З допомогою свого першого міністра П'єтро де ла Вінья він видав новий кодекс законів, що спирався на римське право і свідчив про високий рівень цивілізації в його південному королівстві; задля грецькомовних жителів кодекс зразу було пере­кладено грецькою. В Неаполі Фрідріх II заснував університет, що мав неабияку вагу. Імператор бив золоту монету, так звані «ав-густали» - першу золоту монету на Заході за багато сторіч. Дав полегші торгівлі, скасував внутрішні митниці. Зібрав навіть вибор­них представників міст до своєї ради, що, проте, мала тільки до-радчу силу.

Мир скінчився, коли 1237 р. Фрідріх знову засперечався з Ломбардською лігою; папа став на бік міст і ще раз відлучив імператора. Відтоді аж до смерті Фрідріха 1250 р. майже безпе­рервно точилися війни, стаючи з кожного боку дедалі за­пеклішими, жорстокішими і підступнішими. Воєнне щастя було дуже мінливим, і коли імператор помер, вирішальної переваги не мав ніхто. Ті ж, хто пробував іти його слідом, не мали його си­ли й зазнавали дедалі тяжчих поразок; Італія зосталася поділеною, папа тріумфував.

Смерть папи майже нічого не міняла в тій боротьбі: кожен новий папа без істотних змін далі провадив політику свого попе­редника. Григорій IX помер 1241 p.; 1243 p. обрано Іннокентія IV, лютого ворога Фрідріха II. Людовік IX, попри свою непогрішну ортодоксальність, марно намагався вгамувати лють Григорія та Іннокентія IV. Надто Іннокентій відкидав усі спроби імператора порозумітися і в боротьбі проти нього не гребував жодним нечес­ним засобом. Оголошував, що скидає імператора з трону, скликав проти нього хрестовий похід, відлучав усіх, хто підтримував його. Ченці в проповідях засуджували імператора, мусульмани повста­вали проти нього, серед його найзначніших нібито прихильників виникали змови. Все це робило Фрідріха дедалі жорстокішим, він немилосердно карав змовників, полонених позбавляв правого ока і правої руки.

Якийсь час протягом цієї титанічної боротьби Фрідріх думав про заснування нової релігії, в якій він мав стати месією, а його міністр П'єтро де ла Вінья - посісти місце св. Петра*. Правда, не ознаймив про свій намір, а тільки написав про нього де ла Віньї. Та раптом Фрідріхові здалося (слушно чи ні - невідомо), ніби П'єтро змовляється проти нього; він осліпив його і привсе­людно виставляв у клітці; П'єтро уник дальших страждань, на­клавши на себе руки.

Фрідріх, попри свої неабиякі здібності, не зміг би досягти успіху, бо антипапські сили, що існували на той час, вирізнялися побожністю й демократизмом, тоді як метою Фрідріха було щось подібне до відновлення поганської Римської імперії. В культурі він був просвітитель, але в політиці - ретроград. Двір його був східний; він мав гарем із євнухами. Але саме при тому дворі за­родилась італійська поезія, він і сам писав вірші. Ворогуючи з папством, Фрідріх публікував полемічні писання про небезпеки церковного абсолютизму; ті твори вітали б у шістнадцятому сторіччі, але в його добу їх просто не сприймали. Єретики, що могли б стати Фрідріхові за союзників, видавалися йому простими бунтівниками, і на догоду папі він переслідував їх. Вільні міста, якби не втручався імператор, могли б опиратися папі, та оскільки Фрідріх вимагав від них покори, вони накладали з па­пою. Отже, хоча Фрідріх звільнився від забобонів і упереджень своєї доби і в царині культури стояв набагато вище за сучасних йому володарів, становище імператора змушувало його боротися проти всякого політичного лібералізму. Фрідріха чекала неминуча поразка, але з усіх володарів, що зазнавали в історії поразок, його постать і досі найцікавіша.

Єретики, проти яких вирушаві у хрестовий похід Іннокентій III і яких переслідували всі володарі (й Фрідріх II також), заслуго­вують на пильнішу увагу і самі по собі, і задля зрозуміння на­родних настроїв, що про них майже нема натяків у,тогочасних творах.

Найцікавіша, а водночас і найчисленніша єретична секта - ка­тари, що на півдні Франції більше відомі як альбігойці. їхнє вчення прийшло з Азії через Балкани; чимало катарів жило в Північній Італії, а в Південній Франції вони становили більшість населення. Належали до них і дворяни, що користалися цим для загарбання церковних земель. Причиною великого поширення єресі стало почасти розчарування від невдалих хрестових походів, а головно - моральна відраза до багатства й розбещеності духівництва. Поширилось прагнення, подібне до пізнішого пури­танства, досягти особистої святості, воно поєднувалося з культом бідності. Церква здобула земні багатства і світську владу, чимало священиків погрузало в нечесті. Ченці жебрущих орденів звинува-

* Див. життєпис Фрідріха II, автор Hermann Kantorowicz.

чували давніші чернечі ордени і парафіяльних священиків, що нібито надуживали сповідь задля спокушання жінок, вороги жеб­рущих ченців відплачували їм тим самим. Нема навіть сумніву, що всі ті обвинувачення здебільшого обгрунтовані. Що дужче по­тверджувала Церква свою вищість, спираючись на релігію, то більше чесних людей вражав контраст між проповіддю і її втіленням. Ті самі причини, що зрештою призвели до Реформації, існували і в тринадцятому сторіччі. Головна відмінність полягає в тому, що світські володарі були ще не готові об'єднатися з єретиками: заважало те, що жодна тогочасна філософія не могла примирити єресь із претензіями монархів на владу.

Про вчення катарів ми не маємо певних знань, бо цілком за­лежимо від свідчень їхніх супротивників. Крім гого, церковники, добре знаючи історію єресей, намагалися наліплювати вже знайомі їм ярлики і приписувати новим сектам усі риси давніших, хоча схожість між різними сектами часто була тільки позірна. Проте є й чимало такого, що видається майже незаперечним. Катари, здається, були дуалісти, отже, як і гностики, вважали, що старо-заповітний Єгова - нечестивий деміург, істинний Бог відкривається тільки в Новому Заповіті. Вважали, що матерії притаманне зло, і вірили, що праведні не воскресають тілом. Не­честиві, проте, переселятимуться в тіла тварин. Ось чому катари були вегетаріанці й не їли навіть яєць, сиру та молока. На­томість уживали рибу, гадаючи, ніби риби розмножуються неста­тевим шляхом. Усякі сексуальні взаємини були їм огидні; дехто навіть казав, що шлюб іще гірший, ніж розпуста, бо одружені надовго погрузають у самовтішанні. З другого боку, катари нітрохи не заперечували проти самогубства. Новий Заповіт вони розуміли буквальніше, ніж ортодокси: не присягалися і підставляли другу щоку. Переслідувачі згадують про випадок об­винувачення в єресі, коли чоловік захищався, кажучи, що він їсть м'ясо, бреше і лається, отже, є добрим католиком.

Найсуворіших приписів секти дотримувались тільки надзвичай­но святі люди, яких прозивали «досконалими», решта могли їсти м'ясо і навіть одружуватись.

Цікаво простежити походження цього вчення. Воно прийшло до Італії та Франції під час хрестових походів від сектантів, яких у Болгарії називали богомилами; 1167 p., коли катари зібралися на собор біля Тулузи, приїхали й болгарські делегати. Богомиль­ство, своєю чергою, - це наслідок злиття маніхейства та пав-ликіанства. Павликіани - вірменська секта, що відкидала хрещен­ня в дитячому віці, чистилище, не визнавала заступництва свя­тих і догмата про Трійцю; павликіанство мало-помалу пошири­лось у Фракію, а звідти в Болгарію. Павликіани - послідовники Марціона (пом. бл. 150 p.), що вважав себе послідовником св. Павла у відкиданні юдейських елементів християнства; він мав певну спорідненість із гностиками, хоча й не належав до них.

Ще одна поширена єресь, яку слід розглянути, - вчення валь-

денсів. Вальденси - послідовники Петра Вальдо, щирої, побожної душі, що 1170 р. почав «хрестовий похід» за дотримання Христо­вого закону. Все своє майно він роздав біднякам і заснував това­риство «Ліонських злидарів», що жили вбого і вкрай доброчесно. Папа спершу схвалював їхню діяльність, але після гострих вис­тупів проти розбещеності духівництва їх засудив Веронський собор 1184 р. Відтоді вони вирішили, що будь-яка чесна людина може проповідувати і ширити слово Боже; призначали своїх власних священиків і відмовилися від послуг католицького духівництва. Єресь вальденсів поширилась у Ломбардії і в Богемії, де вони промостили шляхи гуситам. Переслідуваня альбігойців зачепили й вальденсів; чимало їх утекло в П'ємонт. Саме переслідування вальденсів у П'ємонті в часи Мілтона відбилося в його сонеті «Пометися, Боже, за своїх замучених святих». Вальденси зберег­лися й до наших днів, живучи в малоприступних альпійських до­линах і в Сполучених Штатах Америки.

Усі ці єресі стривожили Церкву, і вона ревно заходилася їх винищувати. Іннокентій III вважав, що єретики заслуговують смерті, бо вони зрадили Христа. Короля Франції він закликав ру­шити в хрестовий похід проти альбігойців, що й сталося 1209 р. Похід відбувався з нечуваною жорстокістю, а найлютіше розпра­вилися з єретиками після падіння Каркасона. Викоріненням єресі опікувалися єпископи, але вони мали ще й інші обов'язки, і це їх вельми обтяжувало. 1233 р. папа Григорій IX заснував інквізицію, щоб зняти той тяжкий обов'язок з єпископів. Після 1254 р. обвинувачені інквізицією вже не могли боронитися на церковних соборах. В обвинувачених зразу конфіскувалось майно -у Франції на користь корони. Коли обвинуваченого визнавали винним, його передавали світській владі з молитвою, щоб життя винному по можливості не відбирали; проте якщо світська влада не спалювала його на вогнищі, її саму могли потягти до інквізиції. Інквізиція боролася не тільки проти звичайних єресей, а й проти чаклунів та відьом. В Іспанії вона головно винищувала потаємних євреїв. Порали цю роботу здебільшого домініканці та францисканці. Інквізиція ніколи не проникала в Скандінавію та Англію, однак англійці охоче скористалися нею, попхнувши у во­гонь Жанну д'Арк. У цілому робота інквізиції була вельми успішна: передусім вона до останку викоренила альбігойську єресь.

На початку тринадцятого сторіччя Церква опинилася перед за­грозою бунту, навряд чи меншою, ніж у шістнадцятому сторіччі. Від тієї загрози її порятувало піднесення жебрущих орденів. Св. Франціск і св. Домінік більше зробили для католицизму, ніж будь-який найзавзятіший папа.

Святий Франціск Ассізький (1181/1182-1226) - одна з найсим-патичніших постатей, відомих історії. Народився він у заможній родині і замолоду не цурався звичайних розваг. Та одного дня, коли він верхи проминав прокаженого, раптовий порив жалощів

змусив його спішитись і поцілувати хворого. Невдовзі він вирішив зректися земних багатств і присвятити життя проповіді та добро-чинству. Батько, статечний підприємець, лютував, та нічого не міг удіяти. Франціск невдовзі зібрав гурт послідовників, усі дали обітницю жити в цілковитій бідності. Спершу Церква ставилася до нового руху з підозрою, бо він дуже скидався на «Ліонських злидарів». Перших місіонерів, яких розсилав св. Франціск, уважа­ли за єретиків, бо вони животіли в злиднях замість (як-от ченці) тільки давати обітницю, якої ніхто не сприймав поважно. Та Іннокентій НІ був досить проникливий, щоб оцінити вагу нового руху, якщо тільки можна буде його втримати в межах ортодок­сальності, і 1209 або 1210 р. визнав новий орден. Григорій IX, що був приятель самого Франціска, теж сприяв йому, правда, наклавши деякі обмеження, що трохи дратували схильного до анархічних поривань завзятого святого. Франціск тлумачив обітницю жити вбого в найвужчому розумінні слова: своїм послідовникам він заборонив мати житла й церкви. Вони мусили жебрати Свій хліб і не мати ніякого притулку, окрім того, що часом запропонують гостинні господарі. 1219 р. Франціск подоро­жував на Схід і проповідував перед султаном, що прийняв його дуже ґречно, але мусульманства не зрікся. Повернувшись, святий побачив, що францисканці збудували собі притулок. Засновник ордену був прикро вражений, але папа схилив чи примусив його поступитися. Після смерті Франціска Григорій IX канонізував його, але пом'якшив приписи щодо вбозтва.

У святості Франціск мав собі рівних, унікальним серед святих його робить незмінно щасливий стан, любов до всього світу і не­абиякий поетичний хист. Його доброта, здається, не потребувала ніяких зусиль, у нього, певне, не було ні себелюбства, ні ни­цості. Він любив усяку живу істоту, не тільки як християнин чи просто зичливий чоловік, а як поет. Його гімн сонцю, складений незадовго до смерті, міг би належати перу сонцепоклонника Ех-натона. Щоправда, не весь: християнство пронизує його, хоча й не так явно. Він відчував свій обов'язок перед прокаженими — задля них самих, а не заради себе; на відміну від більшості хри­стиянських святих, Франціск дужче переймався щастям ближніх, ніж власним спасінням. Він ніколи не виказував ніякої вищості, навіть перед наисмиреннішими й найбезчеснішими. Тома з Чела-но казав про нього, що він більш ніж святий поміж святими, а серед грішників - один з них.

Якби сатана існував, то майбутнє ордену св. Франціска Ассізького стало б для нього джерелом найвишуканішої втіхи. Безпосередній наступник Франціска, брат Ілля, утопав у розко­шах і геть забув про вбозтво. Протягом кількох років зразу по смерті засновника ордену головним клопотом францисканців стало вербування солдатів для запеклої і кривавої війни гвельфів та гібелінів. У кількох країнах інквізицію, що виникла через сім років по смерті св. Франціска, провадили здебільшого фран-

цисканці. Нечисленні послідовники, що зберегли вірність ученню Франціска, називалися спіриту ал и; чимало їх інквізиція скарала за єресь. Спіритуали твердили, що Христос і апостоли не мали ніякої власності, навіть одяг їхній належав не їм - цю думку за­суджено як єретичну Йоаном XXII 1323 р. Отже, наслідком жит­тя св. Франціска стало створення ще одного багатого і розбеще­ного ордену, зміцнення церковної ієрархії; зробилось набагато лег­ше переслідувати тих, хто вирізнявся чесністю та порядністю і більшою свободою думки. З огляду на вдачу святого і мету, до якої він прагнув, неможливо собі уявити ще більшого глуму.

Святий Домінік (1170-1221) - зовсім не такий цікавий, як св. Франціск. Він був кастілець і, як і Лойола, фанатично відданий католицизмові. Головна його мета - поборювати єресь, і вбозтво стало для нього засобом. Він був у війську протягом усієї війни з альбігойцями, хоча стверджувано, ніби він оплакував її найне-людськіші вияви. Домініканський орден, заснований папою Іннокентієм III 1215 p., швидко набував сили. Єдина людська ри­са, відома мені у св. Домініку, — його признання Йорданові Сак­сонському, що йому більше до вподоби розмовляти з молодими жінками, ніж із старими. 1242 р. орден урочисто повелів, щоб це місце в Йордановім життєписі засновника ордену затерли.

Домініканці навіть іще охочіше, ніж францисканці, бралися за інквізиторську роботу. Проте вони дуже прислужилися людству завдяки великій любові до вченості. У св. Домініка про таке й гадки не було: він заповідав братам «не вивчати світських наук і вільних мистецтв - хіба тільки з дозволу». Цей припис було ска­совано 1259 p., і відтоді робилося все, аби полегшити домініканцям опанування науки. Фізична праця не входила до їхніх обов'язків, а час для обрядів та молитов скоротили, щоб більше часу зоставалося для навчання. Домініканці намагалися примирити Арістотеля і Христа; Альберт Великий і Тома Аквінський, обидва домініканці, впорались із цим завданням так добре, як тільки можна. Авторитет Томи Аквінського був такий величезний, що наступні домініканці майже нічого не досягли у філософії. Хоча Франціск навіть іще дужче, ніж Домінік, не лю­бив ученості, найвидатнішими філософами наступної історичної доби стали саме францисканці - Роджер Бекон, Дуне Скот, Вільям Оккам. Чого ці ченці досягли у філософії - стане темою дальших розділів.

Дата добавления: 2015-07-08