Святий Тома аквінський

Тому Аквінського (1225/1226-1274) вважають найвидатнішим філософом-схоластом. В усіх католицьких освітніх закладах, де вивчають філософію, його філософська система має викладатись

як єдино істинна, це стало законом після енцикліки папи Лева XIII в 1879 р. Отже, Тома Аквінський - не лише історична постать, його вплив відчувається й досі, як і вплив Платона, Арістотеля, Канта, Гегеля - по суті, навіть дужче, ніж двох останніх із названих філософів. У багатьох аспектах він так близько йде за Арістотелем, що Стагірит серед католиків має майже такий самий авторитет, як отці Церкви; критикувати його в чисто філософських питаннях - мало не блюзнірство*. Але так було не завжди. В часи Томи Аквінського ще точилася боротьба за Арістотеля проти Платона. Вплив Томи Аквінського забезпечу­вав перевагу Арістотеля аж до Ренесансу; потім Платон, що став краще відомий, ніж у середні віки, знову став вищим в очах ба­гатьох філософів. У сімнадцятому сторіччі можна було бути орто­доксом і картезіанцем; Мальбранш, хоч і священик, ніколи не за­знавав критики. Але в наші дні така свобода вже минулась: як­що католицькі вчені беруться до філософії, вони змушені визна­вати тільки Тому Аквінського.

Св. Тома - син графа Аквінського, чий замок у Неа­політанському королівстві стояв недалеко від Монте-Кассіно, де й почалося навчання «ангельського доктора». Шість років він учився в університеті Фрідріха II в Неаполі, потім став домініканцем і поїхав до Кельна, де вчився в Альберта Великого, провідного арістотеліка серед філософів тієї доби. Після Кельна й Парижа 1259 р. Тома повернувся до Італії, де й жив до самої смерті, крім 1269-1272 pp. Протягом цих трьох років він жив у Парижі, де домініканці через свій арістотелізм конфліктували з університетським керівництвом; їх запідозрили і в єретичних сим­патіях до аверроїстів, що мали в університеті велику силу. Авер-роїсти, спираючись на своє тлумачення Арістотеля, вважали, що душа, оскільки вона індивідуальна, не безсмертна; безсмертя при­таманне тільки інтелектові, безособовому і єдиному в різних ро­зумних істот. Коли аверроїстам силоміць утовкмачили, що це вчення суперечить католицькій вірі, вони вдалися до хитрощів, висунувши теорію «двох істин»: одна, у філософії, спирається на розум, а друга, в теології - на одкровення. Все це підкопало ав­торитет Арістотеля, і св. Тома в Парижі прагнув виправити шко­ду, заподіяну великою прихильністю до арабських доктрин. У цьому він досяг надзвичайного успіху.

Тома Аквінський, на відміну від своїх попередників, справді дуже добре знав Арістотеля. Його приятель Вільгельм з Мурбеке забезпечував його перекладами з грецької, а сам він писав ко­ментарі. До Томи Аквінського знання Арістотеля затемнювалось неоплатонічними наростами. Натомість сам Тома йшов за правди­вим Арістотелем і не любив платонізму, навіть якщо той об'яв­лявся у св. Августина. Йому пощастило переконати Церкву, що,

* Коли я зробив таку спробу в радіопередачі, надійшло чимало протестів від католиків.

шукаючи основу для християнської філософії, слід віддати перева­гу системі Арістотеля перед Платоновою і що мусульмани та хри-стияни-аверроїсти неправильно тлумачили Арістотеля. Як на мене, то я б сказав, що трактат «Про душу» природніше приводить до поглядів Аверроеса, ніж до поглядів св. Томи; проте Церква від часів Томи Аквінського вважає інакше. Крім того, я мушу сказа­ти, що погляди Арістотеля на багато питань логіки й філософії були не остаточні і, як доведено згодом, здебільшого хибні; проте і цієї думки не дозволяється триматись будь-якому католицькому філософові або викладачеві філософії.

Найголовнішу працю св. Томи «Summa contra Gentiles» («Сума проти поган») написано в 1259-1264 pp. Праця мала утвердити істинність християнської релігії з допомогою аргументів, адресова­них читачеві, який нібито ще не християнин; можна зрозуміти, що уявний читач міркує так, як людина, добре обізнана з араб­ською філософією. Тома Аквінський написав іще й другу книжку, «Summa Theologiae» («Сума теології»), майже таку ж важливу, проте менш цікаву для нас, оскільки в ній автор рідше вдається до аргументів, уважаючи, що читач уже визнає істинність хри­стиянства.

Наступний виклад - це витяги з книги «Сума проти поган».

Подивімося спершу, що розуміють під «мудрістю». Людина мо­же бути мудрою в якійсь окремій царині, наприклад, у споруд­женні будинків; це означає, що вона знає способи досягання якоїсь окремої мети. Але кожна окрема мета підпорядкована меті всього всесвіту, і мудрість per se пов'язана з метою всесвіту. А мета всесвіту - це добро для розуму, тобто істина. Отже, праг­нення до мудрості - найбільш досконала, витончена, корисна і приємна царина діяльності. Все це доводиться посиланнями на ав­торитет «Філософа», тобто Арістотеля.

Моя мета, каже Тома Аквінський, - проголосити істину, яку визнає католицька віра. Але тут я мушу звернутися до природно­го розуму: адже погани не визнають авторитету Святого Письма. Проте для божественного природного розуму не досить: одні складники віри він може обгрунтувати, а інші ні. Він може дове­сти існування Бога чи безсмертя душі, але не може переконати в існуванні Трійці, Втілення або Страшного Суду. Все, що можна довести (в зазначених межах), узгоджується з християнською вірою, а в одкровенні нема нічого, що б суперечило розумові. Важливо відокремити складники віри, які можна довести розумом, від тих, яких не можна. Отже, з чотирьох книг, на які поділяється «Сума», в перших трьох нема посилань на одкровен­ня, окрім тільки випадків, коли воно узгоджується з висновками, досягнутими розумом; тільки в четвертій книзі розглядаються речі, про які можна дізнатися лише з одкровення.

Перший крок - треба довести існування Бога. Дехто вважає це непотрібним, оскільки існування Бога (кажуть вони) самооче­видне. Якби ми знали сутність Бога, це й справді було б так, бо

(як доведено далі) у Богові сутність і існування - одне. Та ми не знаємо його сутності, а якщо знаємо, то дуже недосконало. Мудрі більше знають про його сутність, ніж невігласи, ангели знають більше, ніж ті й ті; проте жодна істота не знає її так, щоб виснувати існування Бога з його сутності. З цієї причини Тома Аквінський відкидає онтологічне доведення.

Важливо пам'ятати, що релігійну істину, яку можна довести, можна також пізнати й вірою. Доведення тяжке, його розуміють тільки вчені, зате віра потрібна навіть невігласам, молоді й тим, хто, надміру обтяжений роботою, не має дозвілля на вивчення філософії. Для таких людей вистачає самого одкровення.

Дехто твердить, ніби Бога можна пізнати тільки вірою. Аргу­ментують це тим, що якби принципи доведення стали нам відомі з чуттєвого досвіду, як сказано в «Другій аналітиці», то всього того, що виходить за межі чуттів, довести не можна, проте це помилка, а якби навіть і ні, то Бога однак можна пізнати з його чуттєвих виявів.

Існування Бога св. Тома, як і Арістотель, доводить аргументом про непорушного рушія*. Є речі, які тільки сприймають рух, а є речі, які самі і рухають, і сприймають рух. Усе, що сприймає рух, рухається чимось; а оскільки безкінечний ряд причин не­можливий, то, вертаючись по ньому назад ми десь дійдемо до то­го, що рухає, не сприймаючи ніякого руху. Той непорушний рушій і є Бог. Можна закинути, що цей аргумент приводить до думки про вічність руху, якої не визнає католицизм. Проте це помилка: він і справді слушний на основі гіпотези про вічність руху, але набирає ще більшої сили, спираючись на протилежну гіпотезу про існування початку, тобто першопричини.

У «Сумі теології» подано п'ять доказів існування Бога. По-перше, викладений вище аргумент про непорушного рушія. По-друге, аргумент про першопричину, що знову-таки спирається на неможливість безкінечного ряду причин. По-третє, мусить існувати остаточне джерело всякої необхідності, - це майже те саме, що й другий аргумент. По-четверте, у світі ми бачимо різні вияви досконалості, і їхнім джерелом має бути щось цілком досконале. По-п'яте, ми бачимо, що навіть неживі речі служать певній меті, і ту мету має визначати якась істота, що існує поза тими речами, бо тільки живе може мати внутрішню мету.

Повернімося до «Суми проти поган». Довівши існування Бога, ми вже можемо чимало розповісти про Нього, але все це, до певної міри, буде запереченням: про природу Бога ми знаємо тільки, якою вона не є. Бог вічний, оскільки непорушний; Бог незмінний, оскільки не містить пасивної потенційності. Давид з Динана (пантеїстичний матеріаліст початку тринадцятого сторіччя) «схибнувся», кажучи, ніби Бог - те саме, що й первісна матерія; це безглуздя: адже первісна матерія - чиста пасивність, а Бог -

* Щоправда, в Арістотеля цей аргумент приводив до 47 або 55 богів.

чиста активність. Бог не складається з частин, - отже, не є тілом, бо тіла мають частини.

Бог є своєю власною сутністю, бо інакше він не був би про­стим, а складався б із сутності та існування (цей пункт дуже важливий). У Богові сутність та існування - одне. В Богові нема ніяких акциденцій, його не можна означити з допомогою будь-яких субстанційних відмінностей; Бог не має ніякого роду, його не можна визначити. Проте йому не бракує всякого виду доско­налості. Речі почасти подібні до Бога, почасти ні. Слушніше ка­зати, що речі подібні до Бога, а не Бог уподібнюється до речей.

Бог добрий і є своєю власною добротою; він - добро всякого добра. Йому притаманний розум, і цей розум виявляється в його сутності. Він пізнає своєю сутністю, і пізнає себе досконало (пам'ятаймо, що Йоан Скот думав інакше).

Хоча божественний розум не складається з частин, Бог пізнає багато речей. Це може видатись дивним, проте речі, які він пізнає, не мають окремого існування в ньому. Не існують вони, як гадав Платон, і per se, бо форми природних речей не мо­жуть існувати і пізнаватися окремо від матерії. Проте Бог пови­нен пізнавати форми ще до творення. Розв'язок цього утруднення такий: «Згідно з тим, що Бог пізнає сам себе і його уявленням є його слово, то уявленням божественного розуму є подібність не тільки до Бога, що її пізнає сам Бог, а й до всіх речей, подібних до божественної сутності. Отже, Бог може пізнати бага­то речей - з допомогою збагненного його розумом виду, що є бо­жественною сутністю, і цілком пізнаної ідеї, що є божественним словом»*. Кожна форма, оскільки є в ній щось позитивне, - це досконалість. Божественний інтелект уводить у свою сутність усе, що властиве кожній речі, завдяки розумінню, де вона подібна до нього, а де відмінна. Наприклад, сутність рослини - життя, а не знання, а сутність тварини - знання, а не інтелект. Отже, росли­на подібна до Бога тим, що живе, а відмінна тим, що не має знання; тварина подібна до Бога тим, що має знання, а відмінна тим, що не має інтелекту. Тільки через заперечення створене відрізняється від Бога.

Бог миттю пізнає всі речі. Його знання не набуте, це не наслідок логічних розважань та доведень. Бог - це істина (це твердження треба розуміти буквально).

Тепер ми підійшли до питання, що непокоїло і Платона, і Арістотеля. Чи пізнає Бог окремі речі, чи він пізнає тільки універсали' і загальні істини? Християнин, оскільки він вірить у Провидіння, повинен вважати, що Бог пізнає окремі речі, але проти такого погляду є вагомі аргументи. Тома Аквінський на­зиває сім таких аргументів, а потім спростовує їх. Ось ці аргу­менти:

* Summa contra Gentiles, кн. I, розд. mi.

1. Оскільки окреме - матеріальне, ніщо нематеріальне не мо­же його пізнати.

2. Окремі речі існують не завжди, їх не можна пізнати, коли вони не існують, - отже, їх не може пізнати незмінна істота.

3. Окремі речі можливі, але не необхідні, - отже, якесь певне знання може бути про них тільки тоді, коли вони існують.

4. Деякі окремі речі - просто вияви волі, і знати їх може єдино той, чия це воля.

5. Окремих речей безкінечна кількість, а безкінечне як таке -непізнаванне.

6. Окремі речі надто малі для Божої уваги.

7. В деяких окремих речах є зло, а Бог не може знати зла. Тома Аквінський відповідає, що Бог знає окремі речі, бо є їх

причиною; що він знає речі, які ще не існують, так само як ремісник знає, що він майструватиме; він знає про майбутні можливі речі, оскільки бачить кожну річ ніби тепер, його ж власна істота не знає часу; він знає наші думки й потаємні воління; він знає безкінечну кількість речей, хоча ми цього не можемо; він знає ниці реці, бо немає нічого цілком ницого, у всьому є певна шляхетність, інакше Бог знав би тільки себе. Крім того, порядок всесвіту дуже шляхетний, а цього неможливо знати, не знаючи зокрема і ницих частин. 1, нарешті, Богу відоме зло, бо, знаючи добро, він неминуче мусить знати і про­тилежне йому зло.

У Бога є воля. Його воля - це його сутність, а її головний об'єкт - божественна сутність. Волячи сам себе, Бог волить і інших речей: адже Бог - мета всіх речей. Бог волить навіть ре­чей, які ще не існують. Він волить власного існування і доброти, але, волячи інших речей, він волить їх не неодмінно. В Бога не-скута воля; його волінню можна приписати підставу, але не при­чину. Бог не може волити речей, неможливих самих по собі: приміром, він не може створити з суперечності істину. Приклад, який наводить Тома Аквінський, показуючи, що не до снаги навіть Богові, не дуже вдалий: він каже, що Бог не може обер­нути людину на віслюка.

У Богові є і втіха, і радість, і любов; у нього нема ненависті ні до чого, зате є споглядальні і діяльні чесноти. Він щасливий і є своїм власним щастям.

Тепер ми переходимо (в книзі II) до розгляду творінь. Це ко­рисне для спростування хибних уявлень про Бога. Всупереч твер­дженням давніх філософів, Бог створив світ з нічого. Знову нази­ваються речі, які не до снаги Богові. Бог не може стати тілом, не може себе змінити; він не може зазнати невдачі, знесиліти, забути, каятись, сердитись чи сумувати; він не може позбавити людину душі або зробити суму кутів трикутника більшою за два прямі кути. Він не може стерти минуле, вчинити гріх, створити іншого Бога або припинити власне існування.

У книзі II здебільшого йдеться про людську душу. Всі

інтелектуальні субстанції нематеріальні і незнищенні; ангели не мають тіл, а в людині душа поєднана з тілом. Душа - форма тіла, як і в Арістотеля. В людині не три душі, а тільки одна. Вся душа цілком присутня в кожній частині тіла. Душі тварин, на відміну від людських, не безсмертні. Розум - частина кожної людської душі; нема, як твердить Аверроес, єдиного розуму, спільного для всіх людей. Душа не передається через сім'я, але створюється заново при народженні кожної людини. Тут, правда, виникають труднощі: якщо людина народжується не в законному шлюбі, то Бог немов виступає спільником у перелюбі. Цей закид, проте, слушний тільки на перший погляд. (Існує поважніший за­кид, який непокоїв св. Августина: йдеться про передачу пра­батьківського гріха. Якщо грішить душа і душа не передається, а створюється заново, то як вона може вспадкувати Адамів гріх? Але цього не обговорювано).

У зв'язку з інтелектом обговорюється проблема універсалій. Позиція Томи Аквінського така ж, як у Арістотеля. Універсала не існують поза душею, але розум, зрозумівши універсали, ро­зуміє й речі поза душею.

У третій книзі розглядаються переважно етичні питання. Зло ненавмисне, не сутність, його породжує причина випадкова й са­ма по собі добра. Всі речі прагнуть бути подібними до Бога, бо він -мета всіх речей. Людське щастя полягає не в плотських утіхах, честі, славі, багатстві, світській владі і розкошах для тіла, воно не пов'язане з чуттями. Найвище людське щастя - не в добро­чесних учинках, бо це тільки засоби, а в спогляданні Бога. Од­наче пізнання Бога, властиве загалові, недостатнє; пізнання Бога не з'являється внаслідок доведень чи навіть віри. В цьому житті ми не можемо бачити Бога в його сутності й мати найвище щас­тя, але потім ми побачимось із ним лице в лице (не буквально, застерігає Тома, адже в Бога нема лиця). Це станеться завдяки не нашій природній силі, а божественному світлу; і йавіть тоді ми не бачитимем усього Бога. Споглядаючи Бога, ми досягнемо вічного життя, тобто життя поза часом.

Божественне Провидіння не виключає зла, випадковості, свобо­ди волі, талану або удачі. Зло породжують другорядні причини -як-от у випадку з добрим майстром, що має погані знаряддя.

Ангели не всі однакові, серед них існує певна ієрархія. Кожен ангел - єдиний зразок свого виду: адже ангели, не маючи тіл, можуть відрізнятися тільки притаманними їм видовими відмінностями, а не позицією в просторі.

Астрологію слід відкидати, і то з звичайних міркувань. Відповідаючи на запитання: «Чи є така річ, як доля?», Тома Аквінський каже, що ми можемо назвати «долею» порядок, виз­начений Провидінням, але мудріше цього не чинити, оскільки «доля» поганське слово. Це приводить до аргументу, що молитися корисно, хоча Провидіння змінити не можна (на такий аргумент

я пристати не зміг). Бог іноді творить чуда, але більше ніхто цього чинити негоден. Проте чари можливі з допомогою демонів; це не справжні чуда, і зірки тут ні до чого.

Божественний закон указує нам любити Бога, - а також, меншою мірою, свого ближнього. Він забороняє перелюб, оскільки батько повинен зоставатися з матір'ю, поки виростуть діти. Він забороняє обмежувати народжуваність, бо це суперечить природі, проте не бачить неприродного в тому, щоб усе життя зберігати цноту. Шлюб має бути нерозривний, бо батько потрібен для ви­ховання дітей - як тому, що він розумніший за матір, так і то­му, що має більшу фізичну силу, яка придасться, коли треба по­карати дитину. Не всяке злягання гріховне: адже воно природне; проте вважати, ніби шлюбний стан не гірший за здержливість, -впадати в єресь йовініанства. Повинна бути сувора моногамія: полігінія несправедлива щодо жінки, а поліандрія ставить під сумнів батьківство. Кровозмішення слід заборонити, бо воно може ускладнити родинне життя. Проти кровозмішення між братом і сестрою висувається дуже кумедний аргумент: якщо любов чо­ловіка і жінки поєднається з любов'ю брата й сестри, взаємний потяг буде такий сильний, що це призведе до надто частих зля­гань.

Як можна спостерегти, всі ці приписи сексуальної етики спи­раються на чисто раціональні міркування, а не на божественні заповіді чи заборони. Тут, як і взагалі в перших трьох книгах, у кінці кожного міркування Тома Аквінський наводить цитати з Біблії, тішачись, що розум привів його до висновку, який не су­перечить Святому Письму; проте він ніколи не посилається на авторитет Біблії, не досягти спершу результату.

Є там вельми цікаві й живі міркування про добровільне убоз­тво, що, як і можна сподіватися, зрештою приводять до виснов­ку, який цілком узгоджується з принципами жебрущих орденів. Проте Тома Аквінський висуває застереження, сила і реалізм яких виказують, що, безперечно, саме їх висувало в ті часи біле духівництво.

Далі Тома Аквінський переходить до гріха, предетермінізму та обраності, і тут його погляди дуже нагадують погляди св. Авгу­стина. Скоївши смертний гріх, людина навіки занапащує себе, її довічно каратимуть. Від гріха можна очиститись тільки через Бо­же милосердя, але грішник, який не навернувся до добра, все-та­ки заслуговує осуду. Людина потребує милосердя, щоб не відступати від добра, але ніхто не може заслужити божественної підтримки. Бог не причина гріха, проте декого він полишає в гріхах, а декого визволяє з них. Щодо предетермінізму св. Тома, як і св. Августин, здається, вважає, що нема ніякої очевидної причини, чому одні бувають обрані і йдуть на небо, а інші -відштовхнуті від Бога, і вони йдуть до пекла. Тома Аквінський вважає, що жодна людина не піде на небо, як не буде охрещена.

Проте ця істина не з тих, які можна довести самим тільки розу­мом; її з'ясовано в Євангелії від Йоана, ///, 5*.

У четвертій книзі йдеться про Трійцю, Втілення, верховенство папи, церковні таїнства і воскресіння тіла. Загалом вона адресова­на радше богословам, ніж філософам, і тому я зупинюся на ній дуже коротко.

Є три шляхи пізнання Бога: розумом, одкровенням і інтуїцією -з допомогою речей, доти відомих тільки з одкровення. Але про третій шлях Тома Аквінський не каже майже нічого. Філософ, схильний до містицизму, написав би про нього більше, ніж про будь-який із перших двох, але вдача Томи Аквінського радше раціоналістична, ніж містична.

Православну церкву засуджено за те, що вона не визнає подвійності сходження Святого Духа і верховенства папи. Тома застерігає, що, хоча Христос був зачатий Святим Духом, не слід гадати, ніби він плотський син Святого Духа.

Таїнства мають силу навіть тоді, коли їх виконують нечестиві священики. Це дуже важливий пункт церковної доктрини. Чимало священиків жило в смертному гріху, і побожні люди боялися, що такі священики не мають права здійснювати таїнства. Тут вини­кала велика незручність: ніхто не знав, чи він справді одружений або чи відпущено йому всі гріхи. Це призводило до єресі і схиз­ми, оскільки по-пуританському настроєні вірні збиралися настав­ляти своїх власних священиків, які б дужче плекали добро­чесність. Отже, Церква мала ще й як доводити, що гріх у свя­щенику не позбавляє його права виконувати свої функції.

Одне з останніх розглянутих питань - воскресіння тіла. Тут, як і всюди, Тома Аквінський сміливо виставляє аргументи, що висувалися проти ортодоксальних поглядів. Один з них, як здається спочатку, становить велике утруднення. Що станеться, запитує святий, з людиною, яка все своє життя їла саме людське м'ясо і так само чинили її предки? Адже видаватиметься неспра­ведливим, що через її зажерливість в останній день її жертви опиняться без тіл; якщо це не так, то з чого ж тоді вона відбудує своє тіло? Я радий сповістити, що питання, яке попер­вах видається цілком нерозв'язним, Тома тріумфально розв'язує. Тотожність тіла, зазначає святий, не залежить від збереження тих самих матеріальних часток; протягом життя внаслідок їжі і травлення матерія, з якої складається тіло, невпинно замінюється. Отже, воскресаючи, людожер може дістати те саме тіло, навіть якщо воно вже не складається з тієї матерії, що була в його тілі s мить смерті. Потішившись такою думкою, ми можемо заверши­ти наші витяги з «Суми проти поган».

У своїх загальних рисах філософія Томи Аквінського узгод­жується з. філософією Арістотеля і може бути прийнята або

* «Ісус відповів: «По правді, правді, кажу Я тобі: Коли хто не родиться з води й Духа, той не може ввійти у Царство Боже».

відкинута читачем у тій самій мірі, в якій він приймає або відкидає філософію Стагірита. Оригінальність Аквіната полягає в пристосуванні Арістотеля, майже не змінюючи його, до християн­ської догми. В ту добу Аквіната вважали сміливим новатором; навіть після смерті св. Томи чимало його тверджень засуджувано Паризьким та Оксфордським університетами. Проте Аквінат ви­датний не так своєю оригінальністю, як систематизаторством. Навіть якщо всі його доктрини хибні, «Сума» однак зостанеться солідною інтелектуальною будовою. Прагнучи спростувати якусь доктрину, Аквінат спершу стверджує її, часом з великою силою, майже завжди намагаючись бути безстороннім. Виразність і ясність, із якими він відмежовує аргументи, породжені розумом, від аргументів, що виводяться з одкровень, просто чудові. Тома Аквінський добре знає Арістотеля і цілком його розуміє, чого не можна сказати про жодного з попередніх католицьких філософів.

Проте цих заслуг навряд чи досить, щоб виправдати величез­ний авторитет св. Томи. Його звертання до розуму по суті не­щирі, бо висновок, до якого треба дійти, задано наперед. Візьмімо, наприклад, тезу про нерозривність шлюбу. її обгрунто­вано тим, що батько потрібен для виховання дитини, оскільки: а) він розумніший за матір; б) він дужчий і може краще покарати дитину. Сучасний вихователь може заперечити, що: а) нема ніяких підстав уважати, ніби чоловіки загалом розумніші за жінок; б) кари, для яких потрібна велика фізична сила, у вихо­ванні не дуже й бажані. Він може піти далі й додати, що батьки в сучасному світі не беруть майже ніякої участі у вихованні. Але через це жоден послідовник Томи Аквінського не перестане вірити в дожиттєву моногамію, оскільки справжні підстави віри не ті, на які Тома посилається.

Або візьмімо аргументи, якими він намагається довести існування Бога. Всі вони, крім телеології в неживих речах, грун­туються на тому, що нібито не може існувати послідовностей, які не мають першого члена. Проте кожен математик знає, що такі послідовності існують, - приміром, послідовність від'ємних цілих чисел, що закінчується мінус одиницею. Але знов-таки жоден ка­толик не надумає відкидати віру в Бога, навіть переконавшися, що аргументи Томи Аквінського небездоганні; він висуне інші ар­гументи або ж сховається за одкровенням.

Твердження, що Божа сутність та існування - одне й те саме і що Бог - це його власна доброта і його власна сила тощо, призводять до плутанини (яка є в Платона, але якої нібито уник Арістотель) між способом існування окремих речей і способом існування універсалій. Можна виснувати, ніби Божа сутність має природу універсалій, а його існування - ні. Задовільно сформулю­вати це тяжке питання дуже важко, оскільки все відбувається в межах логіки, яку вже неможливо прийняти. Але воно ясно вка­зує на певну синтаксичну плутанину, без якої чимало аргументів на користь Бога втратило б свою переконливість.

У Томі Аквінському дуже мало правдиво філософського духу. На відміну від Платонового Сократа, він не готовий іти туди, куди поведе аргументація. Він не береться до справжнього дослідження, результат якого наперед не відомий. Перше ніж по­чати філософувати, він уже знає істину: її звістує католицька віра. Якщо певні елементи віри він може підперти нібито раціональними аргументами - це вже добре: якщо не може -йому досить зразу відступити до одкровення. Пошук аргументів для висновку, заданого наперед, - не філософія, а вправний адво­катський захист. Отже, я не можу вважати, що Тома Аквінський гідний стояти на одному рівні з найкращими філософами чи то давньої Греції, чи то новітніх часів.

Дата добавления: 2015-07-08