Папство в темних сторіччях

За чотири сторіччя від Григорія Великого до Сільвестра II папство пережило неймовірні примхи долі. Воно підлягало то візантійському імператорові, то західному, а часом навіть місцевій римській аристократії; одначе енергійні папи у восьмому й дев'ятому сторіччі, ловлячи сприятливі нагоди, вибудували тра­диції папської влади. Період від 600 до 1000 року н.е. дуже важ­ливий для розуміння середньовічної Церкви та її взаємин із де­ржавою.

Папи здобули незалежність від візантійських імператорів не так власними зусиллями, як зброєю лангобардів, до яких вони,

проте, не почували ніякої вдячності. Грецька церква завжди ли­шалась великою мірою в підданстві у імператора, який вважав себе компетентним у вирішенні проблем віри і в призначенні та скиданні єпископів, ба навіть патріархів. Ченці домагались неза­лежності від імператора і через те інколи підтримували папу. Але костянтинопольські патріархи, хоча й ладні коритись імператорові, не погоджувались визнати себе підлеглими папській владі жодною мірою. Часами, коли імператор потребував папиної підтримки проти варварів у Італії, він ставився до папи приязніше, ніж кос­тянтинопольський патріарх. Головною причиною остаточного роз­ходження Східної й Західної церков була відмова першої підкоритись папській юрисдикції.

Після того, як візантійців розгромили лангобарди, папи мали підставу боятися, що ці сильні варвари підіб'ють під себе і їх. Вони знайшли рятунок у союзі з франками, які за Карла Вели­кого завоювали Італію і Німеччину. Цей союз витворив Священ­ну Римську імперію, яка мала устрій, що передбачав згоду між папою та імператором. Одначе могутність Каролінзької династії швидко підупала. Спочатку папи користалися з переваг, які давав їм цей занепад, і в другій половині дев'ятого сторіччя Миколай І підніс папську могутність на незнану доти висоту. Одначе загаль­на анархія привела до практичної незалежності римської аристок­ратії, яка в десятому сторіччі запанувала над папством — зі згуб­ними наслідками. Ті способи, якими, шляхом рішучого реформа­торства, папство і взагалі Церква врятувались від підлеглості фео­дальній аристократії, будуть темою одного з дальших розділів.

В сьомому сторіччі Рим іще підлягав військовій владі імператорів, і папи мусили коритись або зазнавати кари. Декотрі, наприклад Гонорій, корились аж до прийняття єресі; інші, на­приклад Мартин І, опирались, і імператор кидав їх за грати. Від 685-го до 752 р. більшість пап були сірійці або греки. Та пома­лу, в міру того, як лангобарди захоплювали все більше італійських земель, візантійська влада слабла. Імператор Лев Ісавр у 726 р. видав свій іконоборський декрет, який визнали єретичним не тільки на всьому Заході, а й багато хто на Сході. Проти нього папи виступали рішуче й успішно; і врешті в 787 р. за імператриці (спочатку регентки) Ірини Схід облишив іконоборську єресь. А тим часом події на Заході назавжди покла­ли край владі Візантії над папством.

Близько 751 року лангобарди захопили Равенну, столицю візантійської Італії. Ця подія, хоч і піддала пап великій небезпеці з боку лангобардів, звільнила їх із будь-якої залежності від грецьких імператорів. Папи віддавали перевагу грекам перед лан-гобардами з кількох причин. По-перше, імператорська влада була законна, тоді як у варварських королях, якщо тільки їх не виз­нали імператори, вбачали узурпаторів трону. По-друге, греки бу­ли цивілізованим народом. По-третє, лангобарди були націо­налісти, а Церква й далі держалась римського інтернаціоналізму.

По-четверте, лангобарди колись були аріанами, і навіть після пе­реходу в католицтво якась частка цієї слави ще зберігалась за ними.

За короля Лютпранда лангобарди спробували захопити Рим у 739 році, але папа Григорій III учинив їм енергійний опір, звер­нувшись по допомогу до франків. Королі з династії Меровінгів, нащадки Хлодвіга, втратили всю реальну владу в королівстві Франкському, і ним правили так звані «майордоми». На той час майордомом був надзвичайно завзятий і здібний чоловік на ім'я Карл Мартел - нешлюбний син, як і Вільгельм Завойовник. 732 року він виграв під Туром вирішальну битву з маврами, тим са­мим урятувавши Францію для християнства. Це б мало здобути йому вдячність Церкви, але грошова скрута примусила його захо­пити деякі церковні землі, що вельми знизило його заслуги в очах церковників. Проте 741 року і він, і папа Григорій III по­мерли, а його наступник Піпін цілком задовольняв Церкву. Папа Стефан III 754 року, рятуючись від лангобардів, перетнув Альпи й зустрівся з Піпіном; було укладено угоду, що виявилася дуже вигідною для обох сторін. Папа потребував військової підтримки, а Піпін — чогось такого, що міг дарувати йому тільки папа: ко­ронування його на законного короля замість останнього з Ме­ровінгів. За це Піпін віддав папі Равенну і всю територію ко­лишнього візантійського екзархату в Італії. Оскільки годі було сподіватися, що Костянтинополь погодиться на такий акт, це означало політичне відокремлення від Східної імперії.

Якби папи лишилися підданцями грецьких імператорів, розви­ток католицької церкви пішов би зовсім іншим шляхом. У Східній церкві костянтинопольськии патріарх ніколи не мав ні такої незалежності від світської влади, ні такої зверхності над іншими церковниками, яких набув папа. Первісно всі єпископи вважалися рівними, і цей погляд значною мірою зберігся на сході. Крім того, були ще й інші східні патріархи, як-от Алек-сандрійський, Антіохійський та Єрусалимський, тоді як на Заході папа був єдиним патріархом. (Правда, цей факт утратив значен­ня після магометанського завоювання). На Заході, але не на Сході миряни багато сторіч були здебільша неписьменні, і це да­вало Західній церкві переваги, яких не мала Східна. Престиж Рима переважав престиж будь-якого східного міста, бо він сполу­чав імперську традицію з легендами про мучеництво Петра й Павла і про Петра як першого папу. Престиж імператора, може, й був достатній, аби змагатися з престижем папи, але жоден із західних державців такого престижу не мав. Імператори Священ­ної Римської імперії часто не мали реальної влади; крім того, во­ни ставали імператорами тільки після того, як папа коронував їх. З усіх цих причин визволення папи з візантійського підданства було важливе як для незалежності Церкви від світських де­ржавців, так і для остаточного утвердження папського самодер­жавства в урядуванні Західною церквою.

До цього періоду належать певні документи великої ваги: «Да­ровизна Костянтина» й «Псевдодекреталії». «Псевдодекреталії» нас не цікавлять, але про «Даровизну Костянтина» треба дещо сказа­ти. Аби надати вигляду давньої законності дарункові Піпіна, цер­ковники виготовили фальшивий документ, що був нібито декре­том імператора Костянтина, яким, засновуючи Новий Рим, він передавав папі Старий Рим і всі його західні території. Цей відпис, що був підставою для світської влади пап, визнавався справжнім протягом усього середньовіччя. Вперше відкинув його як підробку Лоренцо Валла (бл. 1406-57) уже в добу Відродження, в 1439 році. Він написав книжку про «красоти ла­тинської мови», яких, звичайно, годі було шукати у витворі вось­мого сторіччя. Навдивовижу, після того, як він надрукував свою книжку, де викривав «Даровизну Костянтина», та ще й трактат, що звеличував Епікура, папа Миколай V, що дбав більше про латину, ніж про Церкву, призначив його апостольським секретарем. Одначе Миколай V не став відмовлятись від Папської держави, хоча папині права на неї грунтувались на гаданій «Даровизні».

Зміст цього прикметного документа С. Деліль Бернс коротко викладає так:

«Після короткого опису Нікейського символу віри, гріхопадіння Адама й народження Христа Костянтин твердить, що він захворів на проказу і ніякі лікарі не могли врятувати його, тож він звер­нувся «до капітолійських жерців». Ті запропонували йому зарізати кількох немовлят і омитись їхньою кров'ю, але він зглянувся на сльози матерів і пожалів тих дітей. Тої ночі йому явилися Петро й Павло і сказали, що його може зцілити папа Сильвестр, який переховується в печері Соракте. Він поїхав до Соракте, і там «вселенський папа» пояснив йому, що Петро й Павло - це апо­столи, а не боги, показав йому їхні подобизни, на яких він упізнав тих двох, що явились йому, і визнав це перед усіма своїми «сатра­пами». Тоді папа Сильвестр призначив йому певний час покути у волосяниці, після чого охрестив його, побачивши, як Костянтина торкнула рука, що простяглася з неба. Він зцілився від прокази й покинув ушановувати ідолів. А потім «з усіма своїми сатрапами, з Сенатом, знатними римлянами і всім римським народом вирішив, що треба передати найвищу владу престолові Петра», як і зверхність над Антіохією, Александрією, Єрусалимом та Костянтино-полем. Потім спорудив у своєму Латеранському палаці церкву. Папі він вручив його корону-тіару - й імператорські шати. Тіару наклав папі на голову й сам потримав повід його коня. 1 заповів «Сильве­строві та його наступникам Рим і всі провінції, округи й міста Італії та Заходу, щоб вони підлягали Римській церкві довіку», а сам перебрався на Схід, «бо там, де небесний імператор устано­вив владу єпископів та глави християнської віри, негоже влада­рювати земному імператорові».

Лангобарди не скорилися мирно Піпінові і папі, але в наступ­них війнах із франками вони зазнали поразок. Кінець кінцем 774 року Піпінів син Карл, званий Карлом Великим, увійшов до Італії, остаточно розбив лангобардів, титулувався їхнім королем, а потім зайняв Рим, де підтвердив Піпінову даровизну. Папи, його сучасники - Адріан і Лев III, - вирішили, що їм вигідно сприяти його планам усіма способами. Він завоював майже всю Германію, жорстокими заходами навернув у християнство саксів і врешті у своїй власній особі відродив Західну імперію: на Різдво 800 року папа коронував його в Римі на імператора.

Заснування Священної Римської імперії позначає собою нову епоху в середньовічній теорії, хоча й далеко не такою мірою в середньовічній практиці. Середні віки напрочуд уперто держались юридичних фікцій, і до того часу панувала фікція, ніби західні провінції колишньої Римської імперії ще підлягають de jure кос-тянтинопольському імператорові, в якому вбачали єдине джерело законної влади. Карл Великий, що добре знався на таких юри­дичних фікціях, вважав, що трон імперії не зайнятий ніким, бо тодішня володарка Сходу Ірина (яка титулувала себе не імператрицею, а імператором) - узурпаторка, бо жодна жінка не може бути імператором. Карл підпирав свої претензії на легітимність авторитетом папи. Таким чином із самого початку виникла дуже цікава взаємозалежність папи й імператора. Ніхто не міг стати імператором, поки його не коронує папа в Римі; а з другого боку — протягом кількох сторіч кожен сильний імператор претендував на право призначати чи скидати пап. Середньовічна теорія легітимної влади спиралась і на імператора, й на папу, і їхня взаємозалежність дошкуляла обом, але цілі сторіччя була не­минуча. Існувало постійне тертя, гору брала то одна сторона, то друга. Врешті в тринадцятому сторіччі цей конфлікт став непри­миренний. Папа в ньому переміг, але невдовзі втратив моральний авторитет. Титули й папи, і імператора Священно)' Римської імперії збереглися — перший донині, другий до часів Наполеона. Але ретельно розроблена середньовічна теорія, вибудувана з ура­хуванням цих двох сил, утратила свою силу вже в п'ятнадцятому сторіччі. Єдність християнства, яку вона утверджувала, була зруйнована могутністю французької, іспанської та англійської мо­нархій у світській царині, а протестантством - у царині релігії.

Доктор Гергард Зелігер так резюмував характер Карла Велико­го та його оточення*.'

«При дворі Карла буяло життя. Ми бачимо там блиск і висо­кий дух, але й аморальність також. Бо Карл не був дуже пе­ребірливий у доборі свого оточення. Сам він не являв взірця до­брочесності й поблажливо терпів великі вільнощі в тих, кого впо-

* В Cambridge Medieval History, II, 663.

добав і вважав корисними. Його титулували «святим імперато­ром», хоча святості в його житті було небагато. Так до нього звертається Алквін, що вихваляє і прекрасну імператорову дочку Ротруду як жінку видатних чеснот, хоча вона народила сина від графа Родеріка Менського, не бувши його дружиною. Карл не хотів розлучатися з дочками, не погоджувався на їхнє заміжжя, тож мусив терпіти наслідки. Ще одна дочка, Берта, теж мала двох синів від благочестивого абата Ангільберта з Сен-Рік'є. Власне, Карлів двір був осередком вельми вільних звичаїв».

Карл Великий був енергійний варвар, що з політичних мотивів держався союзу з Церквою, але не був надміру обтяжений особи­стою побожністю. Він не вмів ні читати, ні писати, але започат­кував відродження літератури. В житті він був розпусний, аж не­розумно любив своїх дочок, але робив усе, щоб запроваджувати благочестя серед підданих. Він, як і його батько Піпін, спритно використовував ревність місіонерів, аби розширювати свій вплив у Германії, але пильнував, щоб папи слухались його наказів. А во­ни робили це тим охочіше, що Рим перетворився на варварське місто, в якому особа папи не була в безпеці без зовнішнього за­хисту, а вибори пап обернулися в безладні бійки між партіями. 799 року місцеві вороги захопили папу, ув'язнили його й погро­жували осліпити. За життя Карла неначе почав установлюватись новий лад; але після його смерті з того ладу збереглась хіба те­орія.

Здобутки Церкви, чи, скорше, папства, були тривкіші, ніж здобутки Західної імперії. Англія була навернена до християнства ченцями-місіонерами з наказу Григорія Великого і лишалася знач­но більше підлеглою Римові, ніж країни, де єпископи звикли до місцевої автономії. Навернення Германії було переважно заслугою святого Боніфація (680-754), англійського місіонера, що був при­ятелем Карла Мартела й Піпіна, цілком відданим папі. Боніфацій заснував у Германії багато монастирів; його друг св. Галл засну­вав у Швейцарії монастир, що носить його ім'я. За деякими свідченнями, Боніфацій помазав Піпіна на короля за ритуалом, запозиченим з Першої книги Царів.

Св. Боніфацій народився в Девоншірі, вчився в Ексетері й Вінчестері. Він вирядився до Фризії 716 року, але невдовзі мусив повернутися. 717 р. він поїхав до Рима, а 719 р. папа Григорій II послав його до Германії - навертати германців і боротися з впли­вом ірландських місіонерів (вони, нагадаємо, помилялись навіть у визначенні точної дати Великодня і форми тонзури). Після нема­лих успіхів він повернувся до Рима 722 року, де склав присягу на послух папі Григорієві II, і той висвятив його в єпископи. Папа дав йому листа до Карла Мартела й доручив навертати по­ган та викорінювати єресі. 732 р. він став архієпископом; 738 р. втретє відвідав Рим. 740 р. папа Захарій зробив його легатом і доручив йому реформувати франкську церкву. Св. Боніфацій за-

снував монастир у Фульді, давши йому статут, суворіший за бе­недиктинський. Потім він мав сутичку з ірландським єпископом міста Зальцбурга, Вергілієм на ім'я: той твердив, що, крім нашо­го, є й інші світи, проте був канонізований. 754 р. Боніфацій, повернувшись до Фризії зі своїми сподвижниками, був забитий поганами. Це завдяки йому германське християнство сформувалось як папське, а не ірландське.

Англійські монастирі, особливо йоркширські, мали в ті часи велику вагу. Та цивілізація, котра існувала в римській Британії, зовсім зникла, а нова цивілізація, запроваджена християнськими місіонерами, зосереджувалась майже цілком довкола бенедиктинсь­ких абатств, які завдячували все безпосередньо Римові. Беда Вельмишановний був ченцем у Джарроу. Його учень Егберт, пер­ший архієпископ Йоркський, заснував соборну школу, де дістав освіту Алквін.

Алквін був важливою постаттю в культурі тих часів. Він ви­брався до Рима 780 р. і дорогою зустрівся в Пармі з Карлом Ве­ликим. Той доручив йому навчати франків латини та виховувати імператорську родину. Значну частку свого життя Алквін прожив при дворі Карла Великого, зайнятий учительством та заснуванням шкіл. Під кінець життя він став настоятелем монастиря св. Мар­тина в Турі. Він написав чимало книжок, у тому числі віршовану історію церкви в Йорку. Імператор, хоч сам невчений, дуже вірив у значення культури і на короткий час пом'якшив темноту «темних сторіч». Але його діяльність у цьому напрямку була ефемерна. Культуру Йоркширу на якийсь час знищили данці, культурі Франції завдали шкоди нормани. Сарацини напа­дали на Південну Італію, заволоділи Сіцілією, а 848 року навіть напали на Рим. Загалом для християнства на Заході порою найбільшої темноти було десяте сторіччя, бо дев'яте осяяли діячі англійської церкви та дивовижна постать Йоана Скота, про якого я незабаром скажу більше.

Занепад могутності Каролінгів після смерті Карла Великого й поділ його імперії спочатку обернулися користю для папства. Па­па Миколай І (858-867) підніс могутність папського престолу на таку висоту, якої папство доти не сягало. Він конфліктував з імператорами Сходу і Заходу, з королем Франції Карлом Лисим і королем Лотарінгії Лотарем II і з єпископатом майже кожної християнської країни; і майже в усіх тих конфліктах здобував перемогу. Духівництво в багатьох краях стало залежним від місцевих владарів, і він заходився виправляти цей стан речей. Два найбільші його конфлікти стосувалися розлучення Лотаря II і скинення всупереч канонічному праву костянтинопольського патріарха Ігнатія. Церковна влада в середні віки взагалі мала ба­гато клопоту з розлученнями державців. Ті були люди невгамов­них пристрастей, і їм здавалося, що нерозривність подружжя - це правило тільки для підданих. Одначе освятити шлюб могла тільки Церква, і коли Церква оголошувала якесь подружжя недійсним,

то з цього майже напевне виникали чвари за успадкування трону й династична війна. Тому Церква мала дуже вагому підставу опиратись розлученням державців і незаконним шлюбам. У Англії вона втратила свої позиції в цьому питанні за Генріха VIII, але відновила їх за Едварда VIII.

Коли Лотар II зажадав розлучення, духівництво його коро­лівства дало згоду. Одначе папа Миколай поскидав тих єпископів, котрі скорились королю, і категорично відмовився задовольнити королеву просьбу про розлучення. Тоді Лотарів брат, імператор Людовік II, рушив на Рим, аби залякати папу; але забобонний страх переміг, і він відступив. Кінець кінцем воля папи взяла гору.

Історія з патріархом Ігнатієм цікава тим, що показує: папа ще міг відстояти своє й на Сході. Ігнатія, ненависного регентові Бар-дасові, скинуто і натомість висвячено Фотія - доти мирянина. Візантійський уряд попросив папу санкціонувати цей акт. Папа послав двох легатів з'ясувати справу; коли ті прибули до Костян-тинополя, їх залякали, і вони дали свою згоду. Якийсь час це приховувано від папи, та, дізнавшися про все, він повівся дуже круто. Скликав у Римі собор, щоб розв'язати проблему; скинув з єпископства одного з тих легатів, а також архієпископа Сіракузького, що висвятив Фотія; наклав анафему на самого Фотія, скасував усі його розпорядження й вернув на місце всіх скинутих за опір йому. Імператор Михаїл III розлютився й напи­сав папі грізного листа, але папа відповів: «Часи королів-жерців та імператорів-первосвящеників минули, християнство розділило ці обов'язки, і християнські імператори потребують пап з огляду на життя вічне, а папи імператорів — тільки в справах земних». Фотій з імператором теж скликали собор, який відлучив папу й оголосив Римську церкву єретичною. Та незабаром Михаїла вби­то, а його наступник Василій поновив Ігнатія, мовчки визнавши юрисдикцію папи в цій справі. Цей тріумф стався зразу після смерті Миколая, і приписати його слід майже виключно випадко­востям палацових переворотів. Після Ігнатієвої смерті Фотій знову став патріархом, і розколина між Західною та Східною церквами ще поширшала. Тому не можна сказати, що Миколаєва політика в цій справі була успішна у своїх далеких результатах.

Для Миколая було чи не важче накидати свою волю єпископам, ніж королям. Архієпископи почали вважати себе дуже високими персонами й не хотіли слухняно коритись церковному самодержцеві. Тим часом він уважав, що єпископи завдячують папі саме своє існування, і за життя йому загалом щастило ут­верджувати цей погляд. Протягом усіх тих сторіч існували тяжкі сумніви, як саме слід настановляти єпископів. Первісно їх обира­ло вигуками схвалення зборисько пастви в їхньому кафедрально­му місті; потім, чимраз частіше, синод сусідніх єпископів; а врешті їх почали настановляти державці й інколи папи. Єпископа могли скинути за тяжкий переступ, але не було ясно, чи судити

їх мав папа, а чи провінційний синод. Усі ці непевності призво­дили до того, що влада, пов'язана з посадою, залежала від за­взяття й спритності її носія. Миколай поширив папську владу до крайніх меж її тогочасної спроможності, за його наступників вона знов упала до дуже низького рівня.

Все десяте сторіччя папство цілком перебувало під контролем місцевої римської аристократії. Якихось твердо встановлених пра­вил для виборів папи ще не було; іноді вони завдячували своє піднесення виявові народної волі, іноді - імператорам чи королям, а іноді - як у десятому сторіччі - носіям місцевої міської влади в Римі. В ті часи Рим не був уже тим цивілізованим містом, яким він іще був за Григорія Великого. Інколи там бували справжні бої між партіями; а інколи котрась багата родина за­хоплювала владу насильством та підкупами. Безлад і слабкість Західної імперії були в ту пору такі, що могло здатись, ніби християнському світові загрожує цілковита катастрофа. Імператор і король Франції були безсилі приборкати анархію, спричинювану в їхніх володіннях феодальними державцями, що номінально були їхніми васалами. Угри набігали грабувати Північну Італію. Нор­мани - на узбережжя Франції, поки їм 911 р. віддали Нор­мандію як плату за навернення до християнства. Але найбільшу небезпеку для Італії та Південної Франції становили сарацини, що не могли бути навернені й не почували шаноби до Церкви. Вони довершили завоювання Сіцілії під кінець дев'ятого сторіччя; вони укріпились над річкою Гарільяно поблизу Неаполя; вони зруйнували Монте-Кассіно та інші великі монастирі; вони мали плацдарм і на узбережжі Провансу, звідки робили наскоки на Італію та альпійські долини, перериваючи торгівлю між Римом і Північчю.

Завоюванню сарацинами Італії перешкодила Східна імперія, що 915 р. розбила гарільянських сарацинів. Але вона не була досить сильна, аби правити Римом, як то було після Юстиніанового за­воювання, і папство десь на сотню років стало здобиччю римської аристократії або тускулумських графів. Наймогутнішими римляна­ми на початку десятого сторіччя були «сенатор» Теофілакт та його дочка Мароція; в їхній родині папський титул став майже спадковим. Мароція змінила одного за одним кількох чоловіків і бозна-скільки коханців. Одного з цих останніх вона зробила па­пою під ім'ям Сергія II (904-911). Їхній син був папа Йоан IX (931-936); її онук - Йоан XII (955-964), що став папою в шістнадцять років і остаточно зганьбив папство своїм розпусним життям та оргіями, ареною яких незабаром став Латеранський палац*. Можливо, Мароція є основою легенди про «папесу» Йоанну.

Природно, що папи цього періоду втратили до решти вплив,

*Cambridge Medieval History, III, 455.

який іще мали на Сході їхні попередники. Вони втратили й усю владу над єпископами північніше від Альп, якою так успішно ко­ристувався Миколай І. Провінційні собори утвердили свою цілковиту незалежність від папи, але вони не змогли зберегти незалежність від державців та феодальних магнатів. Єпископи й самі дедалі більше вподібнювались до мирського феодального пан­ства. «Таким чином сама Церкца виявляється жертвою тієї анархії, в яку погрузло мирське суспільство; всі нечестиві жадан­ня лишаються не приборкані, і та частина духівництва, в якій ще зберігся інтерес до релігії та до спасіння душ, доручених його піклуванню, більше, ніж будь-коли, журиться загальним занепа­дом і спрямовує очі вірних до примари кінця світу та Страшного Суду»*.

Одначе було б помилкою вважати, як то часто буває, ніби в той час над усіма панував якийсь особливий страх перед кінцем світу в 1000 році. Християни ще від св. Павла вірили, ніби кінець світу може настати будь-якого дня, проте не кидали своїх звичайних щоденних справ.

1000 рік можна умовно взяти як позначку найнижчого рівня, до якого впала цивілізація Західної Європи. Від цієї точки почи­нається піднесення, що тривало аж до 1914 року. На початку го­ловною причиною поступу була монастирська реформа. Духівництво, що не належало до чернечих орденів, стало на той час хижим, розпусним, заглибленим у мирські інтереси; розбести­ли його багатство та влада, що їх воно завдячувало пожертвам побожних людей. Те саме знов і знов ставалось навіть із черне­чими орденами; але реформатори з новим запалом щоразу відновлювали їхню моральну силу.

Ще однією причиною того, що 1000 рік став поворотним, було припинення близько цього часу завойовницьких походів - як ма­гометанами, так і північними варварами, - принаймні у Західній Європі. Доти хвилями накочувались одні за одними готи, ланго-барди, угри й нормани; кожна з цих орд по черзі сприймала християнство, але кожна по черзі ослаблювала цивілізовані традиції. Західна імперія розсипалась на багато варварських королівств; ко­ролі втратили владу над своїми васалами, запанувала загальна анархія з нескінченними насильствами, великими й дрібними. Урешті всі племена завзятих північних завойовників були навернені до християнства й стали осілими. Нормани, що прийшли останніми, виявились особливо сприйнятливими до цивілізації. Вони відвоювали в сарацинів Сіцілію і вбезпечили Італію від магометан. Вони верну­ли Англію до римського світу, з якого данці майже вилучили її. Оселившися в Нормандії, вони дозволили Франції відроджуватись і сприяли цьому процесові матеріально.

Те, що ми називаємо період від 600 до 1000 року «сторіччями темноти», свідчить про нашу неправомірну зосередженість на

*Cambridge Medieval History, ПІ, 455.

Західній Європі. В Китаї цей період включає роки Танської ди­настії — добу найвищого розвитку китайської поезії і взагалі виз­начну з іще багатьох поглядів епоху. Від Індії до Іспанії квітувала блискуча цивілізація ісламу. Те, що в цей період було втрачене для християнства, не було втрачене для цивілізації, ба навпаки. Ніхто не міг би тоді передбачити, що Західна Європа колись посяде чільне становисько в світі - як по могутності, так і по культурі. Нам видається, що західноєвропейська цивілізація уособлює цивілізацію взагалі, але це вузький погляд. Переважна частина культурного змісту нашої цивілізації прийшла до нас зі Східного Середземномор'я - від греків і євреїв. Що ж до могут­ності, то Західна Європа посідала чільне становисько від Пунічних війн до падіння Риму - тобто приблизно протягом шістьох сторіч: від 200 р. до н.е. і до 400 р. н.е. Відтоді жодна держава Західної Європи не могла зрівнятися могутністю з Китаєм, Японією чи каліфатом.

- Нашу вищість, починаючи з Відродження, ми завдячуємо по­части науці й науковій техніці, а почасти політичним інститутам, помалу розбудованим у середні віки. 1 в самій природі нема ніякої причини для того, щоб ця вищість тривала й далі. В нинішній війні велику військову могутність виявили Росія, Японія й Китай. Усі вони сполучають західну техніку зі східною ідеологією — візантійською, конфуціанською чи сінтоїстською. Індія, ставши вільною, внесе ще один східний елемент. Видається ймовірним, що протягом наступних кількох сторіч цивілізація, як­що тільки вона виживе, буде різноманітніша, ніж вона була, по­чинаючи з Відродження. Існує імперіалізм культури, який важче побороти, ніж імперіалізм сили. Ще довго після падіння Риму -власне, аж до Реформації - вся європейська культура зберігала присмак римського імперіалізму. А тепер вона відгонить для нас імперіалізмом західноєвропейським. Я гадаю, що нам доведеться в своїх думках визнати Азію рівною нам не тільки політично, й культурно, якщо ми хочемо після цієї війни почувати себе в на­шому світі як удома. До яких змін це приведе, я не знаю, але певен, що вони будуть глибокі й надзвичайно важливі.

Дата добавления: 2015-07-08