Книга друга

КАТОЛИЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

ВСТУП

Католицька філософія в тому розумінні, в якому я вживатиму цей термін, - це той напрям, що панував у європейському мис­ленні від часів Августина й до епохи Відродження. І перед цим тисячолітнім періодом, і після нього були філософи, що належали до того самого загального напрямку. Перед Августином були ранні отці церкви, зокрема Оріген; після Відродження було багато (в тому числі всі сьогоднішні ортодоксальні католицькі викладачі філософії) таких, що держалися котроїсь із середньовічних систем, зокрема системи Томи Аквінського. Але тільки від Августина до Відродження найвидатніші тодішні філософи були зайняті створен­ням або вдосконаленням католицького синтезу. В християнських сторіччях до Августина стоїки й неоплатоніки затьмарюють отців церкви своєю філософською спроможністю; після Відродження жо­ден з видатних філософів, навіть з-поміж тих, котрі були пра­вовірними католиками, не присвячував себе дальшому розвиткові традиції схоластів чи Августина.

Період, який ми розглядатимемо в цій книжці, відрізняється від давніших і пізніших часів не тільки в філософії, а й у ба­гатьох інших аспектах. Найвизначніший серед них - це влада Церкви. Церква привела філософські вірування в тісніший зв'язок із соціальними і політичними обставинами, ніж вони перебували будь-коли до чи після доби середньовіччя, яку ми можемо помістити приблизно між 400 і 1400 роками нашої ери. Церква є суспільним інститутом, заснованим на певному віровченні - поча­сти філософському, а почасти пов'язаному зі священною історією. Завдяки своєму віровченню вона досягла влади й багатства. Світські правителі, які часто заходили в конфлікт із нею, зазна­вали поразки тому, що величезна більшість населення, в тому числі й більшість самих правителів, була глибоко переконана в істинності католицької віри. Існували традиційні світогляди, рим­ський і германський, які Церква мусила поборювати. Римська традиція була найсильніша в Італії, надто серед правників; гер­манська традиція мала найбільшу силу серед феодальної аристок­ратії, яка сформувалась після навали варварів. Але багато сторіч жодна з цих традицій не виявляла достатньої сили, аби породити успішну опозицію Церкві; і загалом спричинилось до цього те, що вони не були втілені ні в якій відповідній їм філософії.

Історія мислення - такого типу, як оця наша, - неминуче бу­ває однобічна в трактуванні середніх віків. За дуже небагатьма винятками всі люди цієї доби, котрі зробили якийсь внесок у ду­ховне життя своїх часів, належали до духівництва. Мирянство в середньовіччі повільно вибудовувало могутню політичну і еко­номічну систему, але воно діяло в певному розумінні наосліп. У пізньому середньовіччі вже існувала значна світська література, дуже відмінна від церковної; в загальній історії ця література має право на більшу увагу, ніж було б доречно в історії філософської думки. Проте до Данте ми не знайдемо жодного світського авто­ра, що писав би, цілком володіючи церковною філософією свого часу. Аж до чотирнадцятого сторіччя церковники мали фактичну монополію на філософію, і тому філософія писалася з позицій Церкви. Через це середньовічне мислення неможливо тлумачити зрозуміло, не змалювавши вельми докладно розвитку церковних інституцій, зокрема папства.

Для середньовічного світу, на відміну від стародавнього, харак­терні різні форми дуалізму. Є дуалізм духівництва й мирянства, дуалізм латинського й германського елементів, дуалізм царства Божого і царств земних, дуалізм духу і плоті. Всі ці форми уна­очнені в дуалізмі папи й імператора. Дуалізм латинського й гер­манського елементів — результат навали варварів, але інші ду-алізми мають давніші джерела. Відносини між духівництвом і ми-рянством у середні віки повинні були мати зразком відносини між Самуїлом і Саулом; вимога верховенства кліру постала в до­бу аріанських чи напіваріанських імператорів і королів. Дуалізм царства Божого й царств сьогосвітніх можна знайти в Новому За­повіті, але точно сформульований він був у «Місті Божому» свя­того Августина. Дуалізм духу й плоті можна знайти у Платона, а ще підкреслили його неоплатоніки; він має велику вагу в ученні святого Павла; а в християнському аскетизмі четвертого й п'ятого сторіч він узагалі домінує. *

Католицьку філософію розтинають на два періоди «темні сторіччя», протягом яких у Західній Європі розумова діяльність майже припинилася. Від навернення Костянтина до смерті Боеція над думками християнських філософів ще панує Римська імперія -чи то як дійсність, чи то як спогад про недавнє минуле. Варварів у цей період розглядають тільки як джерело прикрощів, а не як самостійну частину християнства. Ще існує цивілізована громада, в якій усі заможні люди вміють читати й писати, і філософ мо­же звертатись не тільки до духівництва, а й до мирянства. Між цим періодом і «темними сторіччями», під кінець шостого сторіччя, стоїть Григорій Великий, що вважає себе підданим візантійського імператора, але до варварських королів ставиться зверхньо і владно. Після його часів у всьому західному христи­янстві розмежування духівництва й мирянства стає дедалі помітніше. Світська аристократія створює феодальну систему, яка трохи вгамовує панівну доти бурхливу анархію; духівництво про-

повідує християнське смирення, але в ньому живуть тільки нижчі верстви; поганські гордощі знаходять вияв у двобоях, у «суді Бо­жому», в турнірах, в особистій помсті - в речах, які Церкві не до вподоби, але вона неспроможна відвернути їх. Насилу-насилу, починаючи з одинадцятого сторіччя, Церква спромагається визво­литись від феодальної аристократії, і це визволення - одна з при­чин виходу Європи з «темних сторіч».

В першому великому періоді католицької філософії домінує святий Августин, а серед прихильників поганства - Платон. Вер­шина другого періоду — святий Тома Аквінський, для якого, а так само й для його наступників Арістотель важить далеко більше за Платона. Проте дуалізм «Міста Божого» зберігається в повній силі. Церква репрезентує Місто Боже, і в політиці філософи обстоюють інтереси Церкви. Філософія зайнята обороною віри й звертається до розуму, аби дістати змогу дискутувати з тими, хто, як магометани, не приймає істинності християнського одкровення. Цим закликом до розуму філософи пробудили крити­цизм - не тільки як теологи, а й як винахідники систем, при­значених для звертання до всіх людей хоч би якої віри. Кінець кінцем заклик до розуму виявився, можливо, помилкою, але в тринадцятому сторіччі видавався дуже успішним.

Синтез тринадцятого сторіччя, що мав вигляд повноти й за­вершеності, був зруйнований різними причинами. Мабуть, найго­ловнішою з них було зростання багатого торговельного класу -спочатку в Італії, а потім і повсюди. Феодальна аристократія здебільша була темна, тупа й варварська; простолюд горнувся до Церкви, бо вона була вища за панство розумово, морально і в здатності погамувати анархію. Але новий торговельний клас розу­мово не поступався Церкві, був не гірше за неї обізнаний у мир­ських справах, більше спроможний протистояти панству й прий­нятніший для міського простолюду як поборник громадянської свободи. Демократичні тенденції вийшли наперед, і, допомігши папі впоратися з імператором, почали вивільнювати економічне життя з-під контролю Церкви.

Ще однією причиною кінця середньовіччя було постання силь­них національних монархій у Франції, Англії та Іспанії. Приду­шивши внутрішню анархію та об'єднавшись із багатими купцями проти аристократії, королі починаючи з середини п'ятнадцятого сторіччя набули досить могутності, щоб поборотися з папою за свої національні інтереси.

Тим часом папство втратило той моральний престиж, загалом заслужений, яким було тішилось у одинадцятому, дванадцятому й тринадцятому сторіччях. Спочатку своєю підлеглістю Франції в тому періоді, коли папи жили в Авіньйоні, потім Великою Схиз­мою вони мимоволі переконали західний світ, що необмежена папська автократія і неможлива, й небажана. В п'ятнадцятому сторіччі їхнє становище як правителів християнського світу відійшло на другий план, а на перший вийшла їхня роль

італійських державців, замішаних у складну й безпринципну політичну гру італійських політичних сил.

Отак Відродження й Реформація зруйнували середньовічний синтез, коли на зміну йому ще не прийшло ніщо так само цілісне й таке начебто завершене. Виростання й розпад цього синтезу і є темою книги II.

Протягом усього цього періоду серед мислячих людей панував глибоко песимістичний настрій щодо справ цього світу, і стерпним його робила тільки надія на кращий світ за могилою. Цей пе­симізм був відображенням того, що діялося по всій Західній Європі. Третє сторіччя було порою злигоднів, коли загальний рівень добробуту різко впав. Після перепочинку в четвертому сторіччі п'яте принесло з собою падіння Західної імперії й пану­вання варварів на всій її колишній території. Освічені міські ба­гатії, на яких трималась пізня римська цивілізація, здебільшого опинились у становищі зубожілих біженців, решта перебралася жити до сільських маєтків. Нові й нові удари тривали десь до 1000 року нашої ери, не даючи достатньої передишки, аби окли­гати. Війни візантійців з лангобардами зруйнували майже до ре­шти те, що залишилося ще від цивілізації в Італії. Араби завою­вали майже всю територію Східної імперії, заволоділи Африкою та Іспанією, загрожували Франції і навіть були якось розграбува­ли Рим. Данці й нормани плюндрували Францію і Англію, Сіцілію й Південну Італію. Життя в цих сторіччях було непевне й сповнене злигоднів. Та хоч яке погане було воно само собою, а похмурі забобони робили його ще гіршим. Панувала думка, що навіть серед християн величезній більшості судилося пекло. Люди постійно відчували, що їх оточують злі духи і що їм загрожують підступи чаклунів та відьом. Стала неможливою будь-яка втіха в житті, - хіба лиш у щасливі хвилини, для людей, котрі зберегли в собі дитинну бездумність. Загальна скрута сприяла посиленню релігійних почуттів. Життя праведних людей у цьому, земному світі було тільки дорогою прочан до Небесного Міста; в підмісячному світі ніщо не могло мати вартості, опріч непохитної чесноти, яка мала кінець кінцем привести до вічного блаженства. Греки в дні своєї величі знаходили радість і красу в буденному світі. Емпедокл, вітаючи своїх співгромадян, каже: «О друзі, що живете в великому місті, яке дивиться вниз на руді скелі Акра-ганта і вгору на фортецю, зайняте добрими ділами, почесний притулок для чужинця, о люди, недосвідчені в підлотах, вітаю вас!» Але пізніш, аж до Відродження, люди не знаходили такого простого щастя в видимому світі, а звертали свої надії до невиди­мого. У їхній любові місце Акраганта зайняв Золотий Єрусалим. А коли земне щастя нарешті вернулось, сила поривання до іншого світу помалу ослабла. Люди користалися тими самими словами, але вже без такої глибокої щирості.

У намаганні зрозуміло подати походження і значення като­лицької філософії я визнав за необхідне вділити більше місця за-

гальній історії, ніж потребували цього філософія антична чи новітня. Католицька філософія - це суттю своєю філософія певної інституції, а саме католицької церкви; новітня філософія, навіть коли вона далека від ортодоксальності, взагалі буває пов'язана з проблемами, особливо в етиці й політичній теорії, які випливають із християнських поглядів на моральний закон і з католицької доктрини щодо взаємин Церкви з Державою. У греко-римському поганстві нема такої подвійної підлеглості Богові й кесареві — або, політичною мовою, Церкві й Державі, в якій мусив із само­го початку перебувати християнин.

Проблеми, породжені цим подвійним підданством, були здебільша розв'язані на практиці, перше ніж філософи дали не­обхідну теорію. В цьому процесі були два дуже виразно розмежо­вані етапи: один - до падіння Західної імперії й другий - після нього. Діяльність довгої низки єпископів, вершиною якої були чи­ни святого Амброзія, дала основу для політичної філософії святого Августина. Потім прийшла навала варварів, за якою настав до­вгий період безладу й щораз більшої темноти. Між Боецієм і свя­тим Ансельмом, у відтинку довжиною понад п'ять сторіч, з'явив­ся тільки один видатний філософ, Йоан Скот, та й того, як ірландця, здебільшого обминали впливи різних процесів, що фор­мували решту західного світу. Проте цей період, незважаючи на відсутність філософів, не належав до тих, коли будь-який духов­ний розвиток завмирає. Хаос висував невідкладні політичні про­блеми, а їх розв'язувано з допомогою інституцій і способів дум­ки, які панували в схоластичній філософії і які дуже важливі ще й у наші дні. Ці інституції й способи мислення запроваджені в світ не теоретиками, а людьми практики в напрузі боротьби. Моральна реформа Церкви в одинадцятому сторіччі, яка стала безпосередньою прелюдією до схоластичної філософії, була й ре­акцією на дедалі більше втягування Церкви в феодальну систему. Щоб зрозуміти схоластів, треба зрозуміти Гільдебранда, а щоб зрозуміти Гільдебранда, треба знати щось про ті лиха, проти яких він повставав. Не можемо ми не звернути уваги й на за­снування Священної Римської імперії та її вплив на європейське мислення.

З усіх цих причин читач знайде на подальших сторінках бага­то елементів церковної і політичної історії, зв'язок яких із роз­витком філософської думки може бути не зразу очевидний. Повідомити дещо про цю історію тим більше необхідно, що період, про який ідеться, досить темний і не знайомий багатьом людям, чудово обізнаним із стародавньою й новітньою історією. Небагато професіональних філософів мали такий вплив на філософську думку, як святий Амброзій, Карл Великий чи Гільдебранд. Тому в будь-якому компетентному розгляді нашої те­ми доконче необхідно повідомити бодай найістотніше про цих лю­дей та їхні часи.

266

Дата добавления: 2015-07-08