Елліністичний світ

Історію грекомовного світу в давнину можна поділити на три періоди: період вільних міст-держав, якому поклали кінець Філіпп та Александр Македонський; період панування Македонії, останні залишки якого були зітерті римською анексією Єгипту після смерті Клеопатри, й період Римської імперії. З цих трьох періодів для першого характерні свобода й безладдя, для другого -підлеглість і безладдя і для третього - підлеглість і лад.

Другий з цих періодів відомий під назвою елліністичної епохи. В науках і в математиці робота, виконана протягом цього періоду, - найбільше досягнення греків за всю історію. В філософії до нього належить заснування епікурійської й стоїчної шкіл, а також постання скептицизму як остаточно сформульова­ного вчення; тому він іще дуже важливий у філософському плані, хоча- й не такий важливий, як доба Платона й Арістотеля. Після третього сторіччя до н.е. в грецькій філософії не з'явилось нічого справді нового аж до неоплатоніків у третьому сторіччі на­шої ери. Але тим часом у римському світі йшло готування до перемоги християнства.

Коротке піднесення Александра Македонського несподівано трансформувало еллінський світ. За десять років, з 334 до 324 року до н.е., він завоював Малу Азію, Сірію, Єгипет, Вавілонію, Персію, Самарканд, Бактрію й Пенджаб. Перська імперія -найбільша, яку знав світ, - розвалилася в трьох боях. Допит­ливість греків засвоїла стародавні легенди вавілонян разом з їхніми стародавніми забобонами; те саме сталося з зоро-астрівським дуалізмом і (меншою мірою) з релігіями Індії, де са­ме набирав сили буддизм. Усюди, куди діставався Александр, навіть у горах Афганістану, на берегах Джаксарти, на притоках Інду, він засновував грецькі міста, в яких намагався запровадити грецькі інституції разом з певним ступенем самоврядування. Хоча його військо складалося переважно з македонян і хоча більшість європейських греків піддалась Александрові неохоче, він спочатку вважав себе апостолом еллінізму. Та поступово, в міру завоюван­ня все нових і нових земель, він виробив політику заохочення дружнього злиття греків з варварами.

Для цього він мав різні мотиви. З одного боку, очевидно було, що його військо, не дуже численне, не зможе весь час утримува­ти таку величезну імперію силою, але муситиме врешті залежати

від умиротворення підкореного населення. З другого боку, Схід не звик ні до якої форми врядування, крім влади царя-божества -роль, до якої Александр почував себе цілком придатним. Чи він сам вірив у свою божественність, чи тільки прийняв її атрибути з політичних міркувань, - це питання для психолога, оскільки історичні свідчення тут непевні. В кожному разі, він видимо тішився тим поклонінням, що його знайшов у Єгипті як наступ­ник фараонів, а в Персії як «цар царів». Його македонські воєначальники — «товариші», як називали їх, — ставилися до ньо­го, як західноєвропейські вельможі до свого конституційного суве­рена: вони відмовлялись падати ниць перед ним, а давали йому поради й критикували його, не боячись накласти за це головою, а в критичні хвилини контролювали його дії: це ж вони змусили його повернути від річки Інду додому, замість рушати далі на за­воювання Гангу. Східний люд був покірливіший, коли шанувати його релігійні вірування. А це не становило для Александра труд­нощів: треба було тільки ототожнювати Аммона чи Бела з Зевсом і оголосити себе сином цього бога. Психологи відзначають, що Александр ненавидів Філіппа й був, можливо, причетний до його вбивства; йому нібито подобалось вірити, що його мати Олімпія, подібно до декотрих дам з еллінської міфології, була коханкою бога. Піднесення Александра було таке чудесне, що він цілком міг думати, ніби його чудесне походження найкраще пояснює його схожі на чудо успіхи.

У греків було дуже розвинене почуття зверхності над варвара­ми: Арістотель, безперечно, висловлює загальну думку, коли твер­дить, що північні раси - завзяті, південні - цивілізовані, але гре­ки й завзяті, й цивілізовані воднораз. Платон і Арістотель вважа­ли, що не можна обертати в рабів греків, а варварів - можна. Александр, що був не зовсім грек, спробував розвіяти це почуття зверхності. Сам він узяв собі за дружин аж двох варварських царівен і примушував своїх найвищих воєначальників-македонян одружуватись із персіянками знатного походження. У заснованих ним незліченних грецьких містах, треба гадати, було значно більше колоністів-чоловіків, аніж жінок, тому ці чоловіки, певне, наслідували його приклад і одружувалися з місцевими жінками. Ре­зультатом такої політики було зародження в головах мислителів концепції людства як одного цілого; давня відданість містові-державі і (меншою мірою) грецькій расі вже не здавалась такою не­одмінною. В філософії ця космополітична точка зору починається зі стоїків, але на практиці вона зародилась раніше - з Александра. Це мало той наслідок, що взаємодія греків з варварами була обопільна: варвари засвоїли щось із грецької науки, а греки засвоїли дуже ба­гато варварських забобонів. Еллінська цивілізація, розлившись на ширшому терені, стала не такою чисто еллінською.

Еллінська цивілізація була суттю своєю міська. Звичайно, ба­гато греків зайняті були сільським господарством, але їхній вне­сок у те, що вирізняло саме еллінську культуру, був невеликий.

Починаючи з мілетської школи, ті греки, котрі відзначились у науці, філософії та літературі, були пов'язані з великими торго­вельними містами, часто оточеними варварським населенням. Цей тип цивілізації започаткували не греки, а фінікійці: Tip, Сідон і Карфаген потребували рабів для фізичної праці у себе вдома і найманих вояків для провадження своїх війн. Вони не були залежні, як нинішні столиці, від великого сільського насе­лення тієї самої національності й з такими самими політичними правами. Найближчі сучасні¹ аналоги можемо бачити на Далекому Сході в другій половині дев'ятнадцятого сторіччя. Сінгапур і Гон­конг, Шанхай та інші відкриті за угодою порти Китаю були європейськими острівцями, де білі являли собою комерційну ари­стократію, що жила з фізичної праці кулі. В Північній Америці, на північ від лінії Мейсон-Діксон, оскільки такої робочої сили бракувало, біле населення було змушене само обробляти землю. Тому позиції білої людини в Північній Америці надійні, а на Да­лекому Сході вони вже скоротились і легко можуть узагалі зник­нути. Проте багато що з цього типу культури, зокрема індустріалізм, залишиться. Ця аналогія допоможе нам зрозуміти становище греків у східній частині Александрової імперії.

Вплив Александра на уяву азіатів був великий і тривкий. Перша «Книга Макавеїв», написана через кілька сторіч після його смерті, починається розповіддю про його піднесення:

«Після того як Олександер Македонський, син Филипа, вийшов з хеттитського краю, розгромив Дарія, царя перського й мідійського, і став царем замість нього, починаючи від Греції, взявся він до численних воєн, здобув багато кріпостей і вирізав царів землі. Він пройшов аж на край світу і забрав здобич у ба­гатьох народів. Заніміла земля перед ним, а серце його знеслось угору й загорділо. Він зібрав вельми велику силу війська й підбив під себе краї, народи й володарів, і приневолив до данини. Та по тім усім захворів, тож і зрозумів, що має вмерти. От і прикликав своїх найвидатніших старшин, що змалку виховані бу­ли разом з ним, і розділив їм ще за життя своє царство*. Та й царював Олександер ще 12 років, а тоді помер»-

Він зберігся як легендарний герой у магометанській релігії, і досі ватаги малих племен у Гімалаях запевняють, що вони його нащадки**. Жоден цілком реальний герой історії не дав такого чудового матеріалу для міфотворчості.

Коли Александр помер, його воєначальники намагалися зберег­ти імперію. Але з двох його синів один був немовлям, а другий ще й не народився. Кожен з них мав своїх прибічників, але в

* Історично це не відповідає дійсності.

** Може, тепер уже й ні, відколи сини тих, хто вірив у це, почали навчатися в Ітоні.

громадянській війні, що почалась тоді, обох усунули. Врешті імперію поділили між собою родини трьох воєначальників, із яких, спрощено кажучи, один дістав європейську, другий афри­канську, а третій азіатську частину Александрових володінь. Урешті європейська частина припала нащадкам Антігона; Птоле­мей, одержавши Єгипет, зробив своєю столицею Александрію; Се­левк, що після багатьох війн заволодів Азією, був занадто зайня­тий військовими кампаніями, аби мати постійну столицю, але згодом головним містом його династії стала Антіохія.

Як Птолемей, так і Селевкіди (так називали династію Селев­ка) облишили Александрові спроби злити в одне греків з варвара­ми і встановили військові тиранії, що спочатку спирались на підлеглі їм частини македонського війська, підсилені найманцями-греками. Птолемеї утримували Єгипет у своїх руках досить міцно, але в Азії двоє сторіч безладних династичних війн скінчились тільки після підкорення цих країв Римом. У цих сторіччях Персію завоювали парфяни, і бактрійські греки попали в дедалі більшу ізоляцію.

В другому сторіччі до н.е. (після якого почався швидкий зане­пад) вони мали царя Менандра, що володів вельми розлогою Індійською імперією. Два діалоги між ним і буддійським мудре­цем дійшли до наших часів у перекладі на мову палі і почасти на китайську. Доктор Тарн гадає, що перший з них грунтується на грецькому оригіналі; другий, у кінці якого Менандр зрікається трону й стає буддійським святим, напевне не грунтується.

Буддійство в ті дні було релігією, що мала велику силу при­ваби. Ашока (264-228), святий буддійський цар, сповіщає в на­писі, який зберігся досі, що він послав місіонерів до всіх маке­донських царів: «І це, на думку його величності, найбільше заво­ювання - завоювання в згоді з законом; і це є те, що здійснив його величність як у своєму царстві, так і в усіх сусідніх, на відстані до шестисот ліг - аж туди, де живе грецький цар Антіох, і далі, де живуть чотири царі, часто називані Птолемеєм, Антігоном, Магасом і Александром... а так само й тут, у царевих володіннях, серед йонійців»* (тобто пенджабських греків). На жаль, на Заході не збереглося жодної відомості про цих місіонерів.

Вплив еллінізму на Вавілонію був значно глибший. Як ми вже бачили, єдиний із стародавніх учених, що сприйняв копер-никівську систему у версії Арістарха Самоського, був Селевк із Селевкії на Тігрі, що працював близько 150 р. до н.е. Таціт повідомляє, що в першому сторіччі н.е. Селевкія «не погрузла в варварських звичаях парфян, а зберегла установлення Селевка**, свого засновника-грека. Три сотні громадян, обраних за їхнє ба­гатство чи мудрість, складають ніби сенат; простолюд теж має

* Цитовано з Бівена (Bevan, House of Seleucus, Vol. I, p. 298n.). ** He астронома, а царя.

свою частку у владі*. По всій Месопотамії й далі на захід грець­ка мова стала мовою літератури й культури, і так лишалось аж до магометанських завоювань.

Сірія (за винятком Юдеї), щодо мови й літератури, цілком еллінізувалася в містах. Але сільське населення, більш консерва­тивне, зберегло вірування й мови, до яких воно звикло**. У Малій Азії побережні грецькі міста цілі сторіччя впливали на своїх сусідів-варварів. Цей вплив іще посилився під час македон­ського завоювання. Про перший конфлікт еллінізму з іудейством оповідає Книга Макавеїв. Це надзвичайно цікава історія, на відміну від усього іншого в Македонській імперії. Я розгляну її трохи згодом, коли перейду до виникнення й розвитку християн­ства. Більш ніде грецький вплив не натрапляв на такий затятий опір.

З погляду елліністичної культури найяскравіші досягнення третього сторіччя до нашої ери пов'язані з містом Александрією. Єгипет менше зачіпали війни, ніж європейську та азіатську час­тину Македонської імперії, а крім того, Александрія лежала в надзвичайно зручному для торгівлі місці. Птолемеї були покрови­телі наук і принадили до своєї столиці багато найвидатніших лю­дей тієї доби. Математика стала - і лишалась аж до падіння Ри­му - переважно александріиською. Правда, Архімед був сіцілієць і належав до єдиної частини античного світу, де грецькі міста-де-ржави (до Архімедової смерті в 212 р. до н.е.) зберегли свою не­залежність; але й він учився в Александрії. Ератосфен був голо­вним бібліотекарем славнозвісної Александрійської бібліотеки. Ма­тематики та природознавці, пов'язані більш чи менш тісно з Александрією в третьому сторіччі до нашої ери, були так само обдаровані, як будь-хто з греків попередніх сторіч, і виконали ро­боту не меншої ваги. Але вони не були такі, як їхні попередни­ки, що розвивали всі можливі царини знання й висували все-охопні філософські системи; вони були фахівцями в сучасному розумінні цього слова. Евклід, Арістарх, Архімед і Аполлоній за­довольнялись тим, що були математиками; в філософії вони не претендували на оригінальність.

Спеціалізація була характерна для тієї доби в усіх царинах, не тільки в світі науки. В самоврядних грецьких містах п'ятого й четвертого сторіччя здібну людину вважали здібною до всього. Вона, коли з'являлась потреба, могла стати воїном, політиком, законодавцем або філософом. Сократ, хоча й не любив політики, не міг ухилитись від політичних диспутів. Замолоду він був воїном і (хоча це й заперечує Платонова «Апологія») вивчав при­родничі науки. Протагор, коли йому щастило урвати час від про­повідування скептицизму аристократичній молоді та пошуків ос-

* Annals, книга VI, розд. 42.

** Див. Cambrige Ancient History, Vol. VII, pp. 194-5.

нов буття, складав кодекс законів для Турії. Платон стромляв но­са в політику, хоча й без успіху. Ксенофонт, коли не писав про Сократа й не жив як сільський поміщик, використовував вільний час як воєначальник. Математики-піфагорійці намагались урядува­ти в містах. Кожен мусив справляти функцію присяжного й ви­конувати різні громадські обов'язки. В третьому сторіччі все це змінилося. Правда, в старих містах-державах ще збереглась якась політична діяльність, але вона стала суто місцевою, позбавленою значення, бо Греція вся була під п'ятою македонського війська. Поважна боротьба за владу точилась між македонськими воєначальниками, і йшлося не за якісь принципи, а просто за розподіл територій між авантюристами-суперниками. В адміністративній та технічній царинах ці здебільшого малоосвічені воїни використовували фахівців-греків; у Єгипті, наприклад, було виконано чудові заходи по зрошенню й дренуванню земель. З'явились воїни, адміністратори, лікарі, математики, філософи, але ніхто не міг поєднувати в собі всі ці професії водночас.

Настали часи, коли людина, що мала гроші й не прагнула влади, могла жити вельми приємним життям - звісно, при умові, що вона не опиниться на шляху якогось грабіжницького війська. Вчені люди, що запобігли ласки в того чи іншого державця, мог­ли жити у великих розкошах - за умови, що вони були спритні лестуни й не ображались тоді, коли ставали мішенню невігласької царственої дотепності. Але безпеки не було. Палацовий переворот міг повалити покровителя такого підхлібника-мудреця; гадати мог­ли зруйнувати багатієву віллу; місто, де він жив, могло бути сплюндроване в династичній війні. За таких обставин не дивно, що люди почали поклонятись богині Фортуні, чи то Талану. В розпорядку людських справ годі було добачити щось розумне. Ті, хто вперто наполягав, що таку розумність десь можна знайти, за­микалися в собі й вирішували, як Мілтонів Сатана, що

Наш розум — сам свій дім, і сам в собі Він робить рай із пекла й пекло з раю.

Крім авантурників, що шукали власної вигоди, громадські справи не могли вже привабити нікого. Після блискучого епізоду Александрових завоювань елліністичний світ западав у хаос, бо не знаходилось ні деспота досить сильного, аби він здобув тривку владу, ні принципу досить могутнього, щоб він міг забезпечити єдність суспільства. Грецький розум, зіткнувшися з новими політичними проблемами, явив світові цілковиту неспроможність розв'язати їх. Римляни, безперечно, були дурні й неотесані порівняно з греками, але вони принаймні забезпечили лад. Давнє безладдя днів свободи було стерпне, бо кожен громадянин мав якусь частку тієї свободи; але нове македонське безладдя, наки­нуте підданим нездалими правителями, було зовсім нестерпне -

куди нестерпніше, ніж підлеглість Римові, що настала після нього.

Поширилось соціальне невдоволення і страх перед бунтами. Заробітки вільних громадян падали - мабуть, через конкуренцію з працею східних рабів; а ціни на споживчі товари тим часом зростали. На початку Александрових завоювань він, як ми бачи­мо, знаходив час на укладання угод, призначених для того, щоб тримати бідні верстви в шорах. «В угодах, укладених 335 року між Александром і державами Корінфської ліги, було передбаче­но, що рада Ліги й Александрів представник мають наглядати за тим, щоб у жодному з міст Ліги не відбувалось ні конфіскації приватного майна, ні розподілу землі, ні скасування боргів, ані визволення рабів з метою перевороту»*. Храми в елліністичному світі були банкірами; вони володіли золотим запасом і контролю­вали кредит. На початку третього сторіччя храм Аполлона в Де-лосі надавав позички за десять відсотків; до того лихварський процент був іще вищий**.

Вільнонаймані робітники, яким не вистачало платні навіть для задоволення найпростіших потреб, могли, якщо були молоді й дужі, найнятися до війська. Життя найманця-воїна, звичайно, бу­ло повне труднощів і небезпек, але й давало більші шанси. В котромусь багатому східному місті можна було захопити щедру здобич; а можна було підняти бунт і теж добре поживитись. Для воєначальника, певне, спроба розпустити військо була небезпечна, і це, мабуть, одна з причин того, що війни майже не припиня­лися.

Давній громадський дух більш-менш зберігся в старих грець­ких містах, але не в нових, заснованих Александром, - не вик­лючаючи й Александрію. В давніші часи нове місто завжди бува­ло колонією, що складалася з переселенців із якогось старішого міста, і їх зв'язувало з давньою батьківщиною почуття спорідненості. Такі почуття дуже живучі, як бачимо, наприклад, із дипломатичної діяльності міста Лампсака на Гелеспонті в 196 р. до н.е. Під загрозою уярмлення з боку селевкідського царя Антіоха III це місто вирішило звернутись до Риму з проханням захистити його. Було відряджене посольство, але воно не поїхало прямо до Риму, а, накинувши величезний гак, заїхало спочатку до Масілії (нинішнього Марселя), що була, як і Лампсак, ко­лонією Фокеї, а крім того, перебувала в приязних взаєминах із Римом. Громадяни Масілії, вислухавши звернення посольства, зра­зу вирішили послати свою дипломатичну місію до Риму на підтримку братнього міста. Галли, що жили на північ від Масілії,

* «The Social Question in the Third Century», by W.W. Tarn, in The Hellenistic Age by various authors. Cambridge, 1923.

Цей нарис надзвичайно цікавий і містить багато фактів, які важко знайти деінде.

** Там-таки.

теж додали від себе листа до спорідненого з ними малоазійського плем'я галатів, у якому закликали їх до дружби з Лампсаком. Рим, звичайно, був радісінький приводові втрутитися в справи Малої Азії, і завдяки заходам Риму Лампсак зберіг свою свободу -поки це не стало незручним для римлян*.

Загалом правителі Азії називали себе «філеллінами», еллінолюбцями, й по-дружньому ставились до старих грецьких міст, наскільки дозволяла політика й військова необхідність. Міста жадали демократичного самоврядування, звільнення від данини, від постою військового гарнізону і (коли була змога) претендува­ли на такі права. Правителям бувало вигідно власкавлювати їх, бо вони були багаті, могли постачати найманих воїнів, а чимало їх мали важливі гавані. Та коли вони в громадянських війнах ставали не на той бік, що слід би, то їх просто захоплювали. Загалом Селевкіди, та й інші династії, що виникали тоді, стави­лись до них стерпно, але бували й винятки.

Нові міста, хоча й мали певний ступінь самоврядування, не знали таких самих традицій, як старіші. їхнє громадянство було не однорідне походженням, а збиралося з усіх частин Греції. То були переважно авантурники, як іспанські конкістадори чи посе­ленці Йоганнесбурга, а не благочестиві пілігрими, як давніші грецькі колоністи або піонери Нової Англії. А тому жодне з но­вих Александрових міст не розвинулось у сильну політичну цілість. Це була вигода з погляду царського правління, але неви­года з погляду поширення еллінізму.

Вплив нееллінських релігій та забобонів на елліністичний світ був переважно, хоча й не цілком, поганий. А цього могло б і не бути. Юдеї, перси й буддійці всі мали релігії безперечно вищі за загальнопоширении серед греків політеїзм, і їх могли б із кори­стю вивчати найвизначніші філософи. На жаль, найбільше вра­ження на уяву греків справили вавілоняни, чи то халдеї. Насам­перед своєю казковою стародавністю: літописи жерців сягали в минуле на тисячі років і говорили ще про тисячі років навіть давнішого минулого. Було там трохи й справжньої мудрості: вавілоняни могли більш-менш точно передбачати затемнення за­довго до того, як цього навчилися греки. Але то були тільки перші імпульси до наслідування: головним об'єктом переймання була астрологія й магія. «Астрологія, - пише професор Гілберт Мері, — напала на елліністичну свідомість, як нова хвороба напа­дає на якийсь далекий острівний народ. Гробниця Озімандія, як її змальовує Діодор, була вкрита астрологічними символами, і гроб­ниця Антіоха І, знайдена в Коммагені, так само. Для державців було природно вірити, що їх охороняють зорі. Але ж сприйняти заразу ладен був кожен»**- Здається, перший почав навчати

* Bevan, House of Seleucus, Vol. II, pp. 45-46. ** Five Stages of Greek Religion, pp. 177-8.

греків астрології халдей на ім'я Берос, що за часів Александра викладав свою науку в Косі і, як твердить Сенека, «тлумачив Бела». «Це має означати, - пише професор Мері, - що він пере­клав на грецьку мову «Око Бела» - трактат із сімдесяти табли­чок, знайдений у бібліотеці Ашшурбаніпала (686—626 до н.е.), але складений для Саргона І в третьому тисячолітті до н.е.»*.

Як ми побачимо, більшість навіть найзначніших філософів за­разилася вірою в астрологію. Оскільки ця віра означала переко­нання, що майбутнє можна провістити, частиною її була віра в Необхідність, чи Фатум, яку можна було протиставити панівній вірі у Фортуну, в Талан. Безперечно, більшість людей вірила і в те, і в те й ніколи не помічала тут непослідовності.

Загальна розгубленість конче мусила принести моральне загни­вання - іще більше, ніж розумовий занепад. Сторіччя затяжної невпевненості в житті, хоча вони й сумісні з найвищим ступенем святості в небагатьох людях, згубні для прозаїчних повсякденних чеснот респектабельних громадян. Яка рація бути хазяйновитим, коли завтра всі твої заощадження можуть полетіти за вітром? Яка перевага в чесності, коли людина, з якою ви провадите справи, майже напевне обшахрує вас? Який сенс у непохитній відданості якійсь справі, коли жодна справа не має великої ваги або шансів на тривку перемогу? Які є докази на користь правди­вості, коли тільки спритне перекинчицтво здатне зберегти вам маєток і саме життя? Той, чиї чесноти не мають іншого джерела, крім чисто земної обачливості, в такому світі стане авантурни-ком, якщо має відвагу, а якщо ні - шукатиме темного куточка, де можна сховатися боягузливому пристосуванцеві.

Менандр, що жив у ту добу, пише:

...Як багато знав я

Людей, хоча й не підлих від природи,

Та примусово, від знегод, спідлілих.

Оце вам резюме морального характеру третього сторіччя до н.е. - якщо поминути кілька виняткових постатей. 1 навіть у цих кількох місце надії зайняв страх; мета життя полягала скорше в униканні прикрощів, ніж у пориванні до активного добра. «Ме­тафізика відходить на задній план, а етика, тепер уже особиста, набуває першорядної ваги. Філософія вже не є вогняним стовпом, що йде попереду небагатьох безстрашних шукачів істини; це скорше санітарний повіз, що їде позаду боротьби за життя й підбирає слабких та зранених»**.

* Five Stages of Greek Religion, p. 176.

** C.F. Angus in Cambridge Ancient History, Vol. VII, p. 231.

Вище наведена цитата з Менандра теж узята з цього розділу.

Дата добавления: 2015-07-08