Кініки й скептики

Ставлення людей видатного розуму до сучасного їм суспільства в різні історичні часи дуже різнилося. В деякі щасливіші епохи вони загалом перебували в гармонії зі своїм оточенням - пропо­нуючи, звичайно, такі реформи, які здавались їм необхідними, але щиро вірячи, що їхні пропозиції будуть сприйняті прихильно, і не гребуючи тим світом, у якому вони живуть, навіть якщо той світ лишався не реформований. У інші часи вони були бун­тарями і вважали, що треба вимагати радикальних змін, але й сподівалися, що такі зміни, почасти внаслідок їхнього наполяган­ня, настануть у недалекому майбутньому. Ще в інші часи вони зневірялись у світі й відчували, що, хоча самі вони знають, як можна поліпшити життя, ніякої надії на здійснення їхніх ідей не­має. Такий настрій легко переходить у ще глибшу зневіру, коли все життя на землі розцінюється як погане самою своєю приро­дою, а сподівання покладаються тільки на життя посмертне або на якесь містичне перетворення.

Бували й такі епохи, коли всі ці позиції співіснували в свідомості різних людей одночасно. Візьміть, наприклад, початок дев'ятнадцятого сторіччя. Гете — задоволений, Бентам — ре­форміст, Шеллі - революціонер, а Леопарді - песиміст. Але в більшості періодів серед видатних авторів превалює якийсь один тон. У Англії вони були задоволені в часи Єлизавети і у вісімнадцятому сторіччі; у Франції вони стали революціонерами близько 1750 року; в Німеччині від 1813 року вони були націоналістами.

У добу домінування Церкви, від п'ятого до п'ятнадцятого сторіччя, існував певний конфлікт між тим, у що вірили теоре­тично, і тим, що почували насправді. Теоретично світ був падо-лом сліз, сповненою страждань підготовчою стадією до майбутньо­го світу. Але на практиці автори книжок, що майже всі були церковники, не могли не радіти могутності Церкви; вони знахо­дили привід для бурхливої діяльності такого характеру, який вони вважали корисним. Тому їм була властива ментальність панівного класу, а не людей, що почувають себе вигнанцями в чужому їм світі. Це є частиною того дивного дуалізму, що пронизує всі се­редні віки, як породження того факту, що Церква, хоча її основа -віра в інший світ, була найголовнішою інституцією в цьому, по­всякденному світі.

Психологічне готування до «тогосвітності» християнства почи­нається ще в елліністичну добу й пов'язане з занепадом міст-де-ржав. До часів Арістотеля грецькі філософи, хоч вони часом і нарікали на се чи на те, загалом не вдавались у всесвітню скор­боту і не відчували себе політично безсилими. Вони могли часом належати до переможеної партії, та й тоді їхня поразка зумовлю-

валась випадковостями боротьби, а не неминучим безсиллям муд­рості. Навіть ті, хто, як Піфагор та Платон, під певний настрій засуджували світ видимості й пробували рятуватись утечею в містицизм, мали практичні плани щодо перетворення панівних класів на святих та мудреців. Коли політична влада перейшла в руки македонян, грецькі філософи природним чином відвернулися від політики й присвятили себе переважно проблемам індивідуальної доброчесності чи спасіння душі. Вони більш не пи­тали: як люди можуть створити добру державу? Натомість вони питали: як люди можуть бути доброчесними в зіпсутому світі або щасливими в світі страждань? Правда, відмінність тут лише в ступені: такі запитання ставились і раніше, і пізні стоїки, був та­кий час, ударилися знов у політику - політику Риму, а не Греції. 1 все ж ця відмінність була реальна. Опріч невеликої час­тини римського періоду в стоїцизмі позиція тих, хто мав поважні думки й почуття, робилась дедалі більше суб'єктивною й індивідуалістичною, аж поки нарешті християнство виробило мо­раль особистого спасіння, яка розбудила місіонерський запал і створила Церкву. Поки цього не сталося, не існувало інституції, до якої міг би всім серцем прихилитися філософ, а тому й не було адекватного виходу в світ для його законного прагнення влади. З цієї причини філософи елліністичної доби більш обме­жені як люди, ніж ті, хто жив тоді, коли місто-держава ще мог­ло навіяти почуття відданості. Вони ще мислили, бо не могли інакше, але навряд чи надіялися, що їхні думки дадуть плід у цьому світі реальних, практичних справ.

За часів Александра виникли чотири філософські школи. Дві найуславленіші, стоїки й епікурійці, будуть предметом розгляду в дальших розділах, а в цьому ми розглянемо кініків і скептиків.

Перша з цих шкіл походить — через свого засновника Діогена — від Антісфена, Сократового учня, років так на двадцять старшого за Платона. Антісфен був своєрідною постаттю, з деяких поглядів досить схожою на Толстого. До самої смерті Сократа він жив у аристократичному колі своїх товаришів, Сократових учнів, і нічим не виявляв якоїсь неортодоксальності. Але щось - чи то поразка Афін у війні, чи то смерть Сократа, чи то нехіть до філософського мудрування - змусило його, коли минула мо­лодість, відвернутись від того, що він раніше цінував. Йому не потрібне було ніщо, крім простої доброти. Він зблизився з про­стими трудівниками й почав одягатись так, як вони. Він про­повідував просто неба, такими словами, щоб їх розуміли і не-вчені люди. Всю витончену філософію він вважав нічого не вар­тою; те, що можна пізнати, може пізнати й проста людина. Він вірив у «повернення до природи» й заходив у цій вірі дуже дале­ко. Твердив, що ні врядування, ні приватна власність, ні подруж­жя, ні якась установлена релігія не потрібні. Коли не він сам, то його послідовники засуджували рабство. Він не був зовсім аске­том, але зневажав розкіш і всяку погоню за штучними чуттєвими

насолодами. «Я ладен краще збожеволіти, ніж відчувати захват», -казав він*.

Славу Антісфена затьмарила слава його учня Діогена, «моло­дика з Сінопу, що на Евксіні, якого він (Антісфен) незлюбив з першого погляду, сина міняйла з поганою славою, якого кинули до в'язниці за псування монет. Антісфен прогнав хлопця геть, але той не послухався; Антісфен почав бити його ціпком, але хлопець стояв на місці. Він прагнув «мудрості» й бачив, що Антісфен може дати її. Метою його життя було робити те, що робив його батько — «псувати монети», - тільки в багато ширших масштабах. Він ладен був попсувати всю ходячу монету в світі. Кожен загальновизнаний штамп для її карбування був фальши­вий. І люди, на яких стояв штамп «полководець» чи «цар», і речі, на яких викарбувано штамп «честь», або «мудрість», або «щастя», або «багатство», - все це було не золото, а проста мідь із брехливим написом»**.

Він вирішив жити так, як живуть собаки, і за це його про­звали «кінік», що означає - «собачий». Він відкидав усі загально­визнані умовності - чи то в релігії, чи то в одежі, чи то в по­водженні, чи то в житлі, чи то в їжі, чи то в пристойності. Час­то кажуть, ніби він жив у бочці, але Гілберт Мері запевняє, що це непорозуміння: насправді то була не бочка, а величезний глек -у таких колись дуже давно ховали мерців ***. Жив він, як індійський факір, з милостині. Оголосив себе братом не тільки всього людського роду, але й тварин. Про нього ще за його жит­тя ходило багато різних байок. Загальновідома байка — коли до нього прийшов Александр Македонський і спитав, чи не хоче він від нього якоїсь ласки, Діоген відповів: «Не застуй мені сонця».

Учення Діогена аж ніяк не було «цинічним» у нашому сучас­ному розумінні - якраз навпаки. Він був палким прихильником «чесноти», супроти якої вважав земні добра нічого не вартими. Він шукав чесноти й моральної свободи у визволенні від жадань: будьте байдужі до тих добр, якими може обдарувати вас доля, і ви звільнитеся від страху. Цю частину його вчення, як ми поба­чимо, сприйняли стоїки, але у відкиданні здобутків цивілізації вони за ним не пішли. Діоген вважав, ніби Прометея спіткала заслужена кара За те, що він приніс людям ремесла, які додали ускладненості й штучності сучасному життю. В цьому він скидав­ся на даосистів, Руссо й Толстого, але був послідовніший за них..Його вчення, хоча він був сучасник Арістотеля, за своїм ду­хом належить уже до елліністичної доби. Арістотель — останній грецький філософ, що дивився на світ оптимістично; після нього всі в тій чи іншій формі проповідують філософію втечі від життя. Світ поганий, тож навчімося бути незалежними від нього.

* Benn, Vol. II, pp. 4, 5; Murray, Five Stages, pp. 113-14.

** Murray, Five Stages, p. 117.

*** Murray, Five Stages, p. 119.

Зовнішні добра нетривкі; вони є дарунком талану, а не нагоро­дою за наші зусилля. Тільки суб'єктивні добра — чеснота або за­доволення від здержливості - тривкі, і тому мудрій людині слід цінувати єдино їх. Сам Діоген був людина повна сил, але його вчення, як і всі вчення елліністичної епохи, було звернене до втомлених людей, у яких природне завзяття підточене розчару­ванням. І то, безперечно, не було вчення, розраховане на сприян­ня мистецтву, науці або врядуванню державою чи будь-якій ко­рисній діяльності, опріч протесту проти всемогутнього зла.

Цікаво простежити, що робилося з ученням кініків, коли воно стало поширюватися. На початку третього сторіччя до н.е. кініки були модні, надто в Александрії. Вони випускали коротенькі про­повіді, що доводили, як легко обходитись без матеріальної влас­ності, яким щасливим можна бути, задовольняючись простою їжею, як можна зовсім не мерзнути взимку без теплої одежі (що для Єгипту, напевне, було правдою), які це дурощі - почувати любов до рідної країни або тужити, коли помре твоя дитина чи друг. «Якщо помре мій син чи моя дружина, — каже Телес, один із поширювачів учення кініків, - чи це причина, щоб мені за­недбувати себе, хоча я ще живий, і не дбати більше про своє майно?»* Відтак стає важко почувати будь-яку прихильність до простого життя, бо воно зробилось уже надто простим. Цікаво знати, кому могли подобатись такі проповіді. Може, багатіям, які воліли гадати, ніби страждання бідних уявні? Чи збіднілим лю­дям, що силкувалися зневажати удачливого гендляра? Чи підлабузникам, які переконували себе, що одержувані ними по­дачки небагато важать? Телес каже багатієві: «Ти щедро даєш, а я сміливо беру в тебе, і не плазуючи перед тобою, і не прини­жуючись, і не бурчачи сердито»**. Вельми зручна доктрина! У своїй поширеній формі вчення кініків спонукало не зрікатися всіх вигод цього світу, а тільки ставитися до них більш-менш байду­же. У випадку з позичанням грошей це могло набрати форми зведення зобов'язань перед позикодавцем до мінімуму. Неважко побачити, як слово «кінік», чи «цинік», набуло звичного сьогодні значення.

Що було в ученні кініків кращого, те перейшло в стоїцизм, який був уже повнішою і викінченішою філософією.

Скептицизм як учення філософських шкіл був уперше прого­лошений Пірроном, вояком Александрової армії, що дійшов із нею аж до Індії. Видно, це назавжди вдовольнило його потяг до мандрів, і решту життя він прожив у своєму рідному місті Еліді, де й помер 275 р. до н. є. В його вченні було небагато нового -в основному це певна систематизація та оформлення давніших сумнівів. Скепсис щодо свідчення чуттів бентежив грецьких філософів ще на дуже ранньому етапі; єдиним винятком були ті,

* The Hellenistic Age (Cambridge, 1923), p. 84 ff. ** Там-таки, p. 86.

хто, як Парменід і Платон, заперечували пізнавальну вартість сприймання й зі свого заперечення робили підставу для розумово­го догматизму. Софістів, особливо Протагора та Горгія, неодно­значність і видимі суперечності чуттєвого сприймання привели до суб'єктивізму, досить схожого на суб'єктивізм Юма. Піррон, здається (він вельми мудро не писав книжок), до скептицизму щодо свідчення чуттів додав скептицизм моральний і логічний. Він нібито твердив, що ніяких розумних підстав для віддавання переваги якомусь напрямові дій перед іншим напрямом нема й не може бути. На ділі це означало, що треба достосовуватись до звичаїв тієї країни, в якій живеш. Сучасний його учень ходив би до церкви в неділю, і ставав би, як годиться, на коліна, але без сліду тієї віри в бога, яка нібито підказує чинити так. Стародавні скептики виконували всі поганські ритуали, а декотрі з них були навіть жерцями; їхній скептицизм запевняв їх, що довести не­чесність такого поводження неможливо, а їхній здоровий глузд (що пережив їхню філософію) учив їх, що це дуже зручна по­зиція.

Звичайно, скептицизм захопив багато нефілософських натур. Люди бачили, яка незгода панує між філософськими школами і які запеклі суперечки точаться між ними, й вирішували, що всі вони однаковою мірою тільки запевняють, ніби володіють знан­ням, а насправді воно недосяжне. Скептицизм був розрадою для ледачих, бо він показував, ніби невіглас має не менше мудрості, ніж уславлені вчені. Тих людей, котрі за своєю вдачею мали по­требу в щось вірити, він міг не задовольняти, але, як і кожне вчення елліністичної доби, він пропонував себе як ліки від тур­бот. Навіщо турбуватися майбутнім? Воно ж абсолютно непевне. Треба тішитися сьогоднішнім днем: «Що настане - хто ж те знає?» Через це скептицизм мав серед людей неабиякий успіх.

Треба зауважити, що скептицизм як філософія це не просто сумнів, а сумнів догматичний. Учений каже: «Я гадаю, що справа стоїть так і так, але я не певен». Людина допитлива каже: «Я не знаю, як стоїть справа, але сподіваюся з'ясувати». А філософ-скептик заявляє: «Ніхто не знає, і ніхто ніколи не зможе дізнатися». Саме через цей елемент догматизму скептицизм як система вразливий. Скептики, звичайно, заперечують, ніби їхня теза неможливості пізнання догматична, але ці заперечення не дуже переконливі.

Одначе Пірронів учень Тімон висунув кілька розумних аргу­ментів, на які зі становиська еллінської логіки важко було дати відповідь. Єдина логіка, яку визнавали греки, була дедуктивна, а будь-яка дедукція має починатись, як у Евкліда, з загальних за­сад, розгляданих як самоочевидні. Тімон заперечував те, що такі засади можливо знайти. Тому все має бути доведене за допомо­гою чогось іншого, і всі доведення утворюватимуть або замкнене коло, або безкінечний ланцюг, що звисає з нічого. В обох випад­ках ніщо не може бути доведене. Цей аргумент, як ми побачимо,

підрізав під корінь Арістотелеву філософію, що панувала в се­редні віки.

Деякі форми скептицизму, обстоювані в наші дні людьми, котрі аж ніяк не є цілковитими скептиками, стародавнім філософам-скептикам не спадали на думку. Вони не піддавали сумнівові самого існування явищ або тих тверджень, котрі, на їхню думку, тільки виражали щось безпосередньо відоме нам про ці явища. Більшість Тімонових праць не збереглась, але два фрагменти, що дійшли до нас, ілюструють цю позицію. Один із них такий: «Явище завжди істинне». А другий - «Я відмовляюся твердити, що мед солодкий, але цілком згоден із тим, що він здається солодким»*. Сучасний скептик підкреслить, що явище тільки сіпається, воно не істинне й не хибне; «істинне» чи «хиб­не» - це вже твердження, а жодне твердження не може бути пов'язане з явищем аж так тісно, аби воно ніяк не могло бути хибним. З тої самої причини він сказав би, що твердження «мед здається солодким» тільки дуже правдоподібне, одначе не абсо­лютно певне.

З деяких поглядів Тімонова доктрина дуже подібна до Юмової. Він твердив, ніби істинності чогось такого, чого ніколи не спо­стерігали, - наприклад, атомів, - не можна виснувати; та коли двоє явищ часто спостерігалися разом, одне може бути виснуване з другого.

Всі останні роки свого довгого життя Тімон прожив у Афінах, де й помер 235 року до н.е. З його смертю школі Піррона як школі настав кінець, але його доктрини, трохи змінені, були, на­вдивовижу, сприйняті Академією, що зберігала платонівську тра­дицію.

Людиною, що здійснила цю несподівану філософську рево­люцію, був Аркесілай, Тімонів сучасник, що помер уже старим близько 240 р. до н.е. Те, що більшість людей сприйняла від Платона, - це віра в надчуттєвий духовний світ і у вищість без­смертної душі над смертним тілом. Але Платон був дуже багатог­ранний, і з деяких поглядів його наука була скептичною. Пла­тонів Сократ заявляє, що він не знає нічого; ми звичайно ро­зуміємо це як іронію, але його слова можна сприймати й поваж­но. Багато діалогів не досягають якогось позитивного твердження, і їхня мета - лишити читача в стані сумніву. Декотрі - друга половина «Парменіда», наприклад, — начебто не мають іншої ме­ти, ніж показати, що кожне твердження можна з однаковою пе­реконливістю і обстоювати, і спростовувати. Платонову діалектику можна розуміти не як засіб, а радше як мету, а в такому трак­туванні вона чудово надається на опору для скептицизму. Здається, саме так витлумачував Аркесілай філософа, чиїм послідовником він буцімто ще був. Він зітнув Платонові голову, але принаймні той торс, що лишився, був справжній.

* Цитовано за: Edwyn Bevan, Stoics and Sceptics, p. 126.

У манері, в якій навчав Аркесілай, багато що можна було б схвалити, якби юнаки, що вчились у нього, спроможні були опи­ратися паралічеві, породжуваному нею. Він не проголошував жод­ної тези, але спростовував кожну тезу, висунуту учнем. Інколи він сам з якоїсь нагоди висував дві протилежні тези й показував, як можна переконливо обстоювати обидві. Учень, досить завзятий, аби сперечатись, міг навчитись гнучкості думки й уникання хиб­них висновків; але насправді, здається, ніхто не навчався там нічого, крім спритності та байдужості до правди. Вплив Аркесілая був такий великий, що Академія лишалась осередком скептициз­му близько двох сотень років.

Серед цього скептичного періоду сталась кумедна пригода. Карнеад, гідний наступник Аркесілая у ролі керівника Академії, був одним із трьох філософів, виряджених Афінами до Риму з дипломатичною місією 156 року до н.е. Він не бачив причини, з якої його посольська гідність могла б перешкодити такій зручній нагоді, і оголосив, що прочитає в Римі серію лекцій. Юнаки, що в ту пору прагнули мавпувати грецькі манери й засвоювати грецьку культуру, юрбами сунули слухати його. Перша лекція пояснювала погляди Арістотеля й Платона щодо справедливості і мала цілком позитивний повчальний зміст. Проте вже друга лекція була присвячена спростуванню всього того, що він казав у першій, — не ради того, щоб дійти до протилежного висновку, а просто аби показати, що будь-який висновок не може бути не­спростовним. Платонів Сократ доводив, що вчинити з кимсь не­справедливо - це більша кривда для того, хто в цьому винен, ніж для того, хто був жертвою. Карнеад у другій своїй лекції поглузував із цього твердження. Великі держави, заявив він, ста­ли великими завдяки несправедливим нападам на слабкіших сусідів; у Римі це навряд чи можна було заперечити. Під час суднотрощі ви можете врятувати своє життя коштом когось слаб­шого і дурнем будете, коли не вчините так. «Спершу рятувати жінок і дітей», - неначе думає він, - це не той принцип, що допомагає вижити самому. Що зробили б ви, якби, втікаючи від ворога-переможця, позбулися коня, але побачили свого пораненого товарища на коні? Якби ви мали розум у голові, то стягли б його з сідла й сіли б на коня самі, хоч би що наказувало вам почуття справедливості. Вся ця не дуже шляхетна аргументація вкрай дивна в устах людини, що називає себе послідовником Платона, але вона, видно, сподобалась римській молоді з її ново-часними настроями.

Та знайшлась одна людина, якій це не сподобалось, і то був не хто інший, як Катон-старший, що репрезентував похмурий, негнучкий, тупий і брутальний моральний кодекс, за допомогою якого Рим здобув перемогу над Карфагеном. З юності й до ста­рості він жив просто, вставав рано, тяжко працював фізично, споживав тільки грубу їжу й ніколи не носив одежини, дорожчої за сто асів. У ставленні до держави він був педантично чесний,

уникав будь-якого підкупу й казнокрадства. Він вимагав від рим­лян усіх чеснот, згідно з якими жив сам, і твердив, що найкра­ща річ, яку може робити чесна людина, - це викривати нече­стивців і боротися з ними. Він по своїй змозі насаджував давню римську суворість звичаїв:

«Крім того, Катон вигнав із сенату такого собі Манілія, що дуже прагнув стати на наступний рік консулом, — вигнав тільки за те, що Манілій надто палко поцілував свою дружину вдень, та ще й на очах у дочки; а дорікаючи Манілієві за це, сказав йому, що його, Катонова, дружина цілувала його тільки тоді, ко­ли гримів грім»*.

Коли він був при владі, то переслідував розкіш і бенкетуван­ня. Він примушував свою дружину годувати груддю не тільки своїх дітей, а й дітей своїх рабинь, щоб вони, вигодувані тим са­мим молоком, любили його дітей. Коли його раби, постарівши, не могли вже працювати, він безжально продавав їх. Він наполягав на тому, щоб його раби весь час, коли не працюють, спали. Він заохочував своїх рабів сваритись між собою, бо «не міг дозволи­ти, щоб вони ставали друзями». Коли котрийсь раб припускався тяжкого переступу, Катон скликав решту своїх рабів і силував їх засудити провинника на смерть; а потім власноручно виконував вирок у присутності решти рабів.

Контраст між Катоном і Карнеадом був цілковитий: один був брутальний завдяки надто прямолінійній і надто закостенілій мо­ральності, другий — підлий завдяки моральності надміру поблажливій і надміру зараженій суспільним розпадом елліністичного світу.

«Марк Катон уже від самого початку, коли юнаки почали вивчати грецьку мову і ця мова набувала популярності в Римі, незлюбив її: він боявся, що римська молодь, забагнувши освіти та красномовності, занедбає зовсім честь і бойову славу... Тому він якогось дня відверто почав дорікати сенатові, що посли надто до­вго тут і що їх не виряджають; а треба зважити й те, що вони люди хитрі й легко зможуть переконати римлян щодо того, чого вони хочуть. 1 якби навіть не було інших причин, одна ця могла б переконати сенаторів, щоб склали для них якусь відповідь та відіслали їх додому, до своїх шкіл, хай навчають своїх, грецьких дітей; а римським хай дадуть спокій, щоб вони могли навчитись коритися законам та сенатові, як вони робили досі. Все це він виповів сенатові не з якоїсь особистої злості чи ворожості до Карнеада, а тому, що він взагалі ненавидів філософію»**.

Афіняни в Катонових очах були нижчою людською породою, позбавленою закону; нехай собі їх розбещує плитка софістика мудрагелів, але римську молодь треба виховувати пуританською, імперіалістичною, безжальною й тупою. Та його зусилля були

* Плутарх, «Життєписи»: «Марк Катон». ** Там-таки.

марні: римляни, зберігши в собі чимало його вад, засвоїли ще й Карнеадові.

Наступний після Карнеада керівник Академії (180 — бл. 110 р. до н.е.) був карфагенянин, чиє справжнє ім'я було Газдрубал, але в стосунках із греками він волів називати себе Клітомахом. На відміну від Карнеада, що обмежував свою діяльність лекціями, Клітомах написав понад чотири сотні книжок, декотрі з них -фінікійською мовою. Основи його вчення ті самі, що й у Карнеада. З деяких поглядів вони були корисні. Ці двоє скептиків виступали проти віри у ворожбу, в магію, в астрологію, яка поширювалась де­далі більше. Вони розробили також конструктивну теорію про сту­пені ймовірності: хоча наше почуття певності ніколи не буває об­грунтоване, все ж деякі речі ближчі до правди, ніж інші. В житті нами має керувати ймовірність, оскільки розумно буває діяти на підставі більш імовірних гіпотез. Така позиція належить до тих, із якими погодиться більшість сучасних філософів. На жаль, ті книж­ки, в яких її викладено, не дійшли до нас, а по тих натяках, які, збереглись, відновити всю теорію важко.

На Клітомахові скептичне спрямування Академії скінчилося, і від часів Антіоха (що помер 69 р. до н.е.) її доктрини, власне годі було розрізнити з доктринами стоїків.

1 все ж скептицизм не зник. Його відродив крітянин Енесідем, що приїхав із Кносси, де, наскільки ми знаємо, скептики могли існувати на дві тисячі років раніше, розважаючи зледащілих при­дворних сумнівами щодо божественності Владарки Тварин. Роки життя Енесідема точно невідомі. Він відкинув учення про ймовірність, обстоюване Карнеадом, і повернувся до най-первісніших форм скептицизму. Його вплив був значний, і послідовником його став у другому сторіччі нашої ери поет Лукіан, а трохи пізніше й Секст Емпірик, єдиний філософ-скеп-тик античності, чиї твори дійшли до нас. Наприклад, зберігся ко­ротенький трактат «Аргументи проти віри в Бога», перекладений Едвіном Бівеном (Edwyn Bevan, Later Greek Religion, pp. 52-56); Бівен твердить, що Секст Емпірик, як повідомляє Клітомах, імовірно, запозичив свій матеріал у Карнеада.

Трактат починається з пояснення, що в поведінці скептики правовірні: «На практиці ми, скептики, керуємося звичаями світу, але не маємо про них ніякої гадки. Ми говоримо про богів так, ніби вони існують, і вшановуємо їх, і кажемо, що вони викону­ють волю провидіння, але, кажучи так, не висловлюємо ніякої віри й уникаємо запалу догматиків».

Далі він показує, що люди мають різне уявлення про приро­ду Бога: наприклад, одні вважають, що Він має тіло, інші - що не має. Оскільки ми з Ним не стикалися, то не можемо знати Його атрибутів. Існування Бога не самоочевидне й тому потребує доказів. Далі йде досить плутане міркування з метою довести, що таких доказів не може бути. Потім він переходить до проблеми зла й закінчує такими словами:

«Ті, хто рішуче твердить, що Бог є, неминуче вдаються в блюзнірство. Бо коли вони кажуть, що Бог кермує всім, то вихо­дить, що Він творець зла; а з другого боку, коли вони кажуть, що Він кермує тільки дечим або навіть не кермує нічим, то зму­шені зображувати Бога як істоту сварливу або безсилу, а й одне, й друге, цілком очевидно, є блюзнірством».

Скептицизм, хоча й знаходив відгук у декотрих освічених лю­дей аж до третього сторіччя н.е., не відповідав духові доби, яка все більше й більше наверталась до догматичної релігії та докт­рин спасіння душі. Скептицизм мав досить сили, щоб будити в освічених людях незадоволення державними релігіями, але не міг запропонувати замість них нічого позитивного, навіть у чисто інтелектуальній царині. Починаючи з епохи Відродження, тео­логічний скептицизм у більшості його прихильників доповнився ентузіастичною вірою в науку, але в стародавньому світі такої противаги сумнівам не було. Не відповідаючи на аргументи скеп­тиків, античний світ відвернувся від них. Після дискредитації олімпійських богів відкрився вільний шлях для наступу східних релігій, що змагалися за прихильність забобонного люду, поки не перемогло християнство.

Дата добавления: 2015-07-08