Епікурійці

Дві великі нові школи елліністичного періоду, школа стоїків і школа епікурійців, були засновані одночасно. їхні засновники, Зе-нон і Епікур, теж були майже однолітки і оселились в Афінах як проводирі заснованих ними сект із проміжком усього кілька років. Тому це справа уподобання — кого з них розглядати пер­шого. Я почну з Епікура, бо він установив основи свого вчення сам, раз і назавжди, а стоїцизм пройшов довгий шлях розвитку — аж до правління імператора Марка Аврелія, що помер 180 р. н.е.

Головне джерело відомостей про життя Епікура - твори Діогена Лаерція, що жив у третьому сторіччі нашої ери. Щоправ­да, тут є деякі труднощі: по-перше, сам Діоген Лаерцій залюбки бере на віру легенди невеликої або й ніякої історичної вартості; по-друге, частина його «Життя Епікура» складається з пере­повідання скандальних обвинувачень, висовуваних проти Епікура стоїками, і не завжди ясно, де він каже щось від себе, а де тільки згадує якийсь наклеп. Плітки, вигадані стоїками, - це факти, що стосуються їх і мають згадуватися, коли хто вихваляє їхню високу моральність, але це не факти, що стосуються Епікура. Наприклад, існує легенда, ніби його мати була жриця-знахарка, і Діоген каже про це:

«Вони (очевидно, стоїки) казали, що він звик ходити з

матір ю від дому до дому, читаючи очисні молитви, й за мізерну плату допомагав своєму батькові вчити дітей грамоти».

Бейлі* так тлумачить це: «Коли є якась правда в тій байці, ніби він ходив із своєю матір'ю-знахаркою як помічник, бурмочу­чи її заклинання, то це, мабуть, дуже рано надихнуло його нена­вистю до забобонів, що потім стала такою визначною рисою його вчення». Ця гіпотеза приваблює, але, з огляду на надзвичайну любов людей пізньої античності до вигадування скандальних пліток, навряд чи можна вважати її обгрунтованою**. Проти неї промовляє і той факт, що Епікур надзвичайно любив свою матір***.

Проте головні факти життя Епікура відомі досить точно. Його батько був убогий грецький колоніст на Самосі; Епікур народився 342-341 р. до н.е., але чи на Самосі, чи в Аттіці - невідомо. В кожному разі, підлітком він жив на Самосі. Він відзначає, що почав цікавитись філософією в чотирнадцять років. У вісімнадцять, приблизно тоді, коли помер Александр, він поїхав до Афін - очевидно, щоб засвідчити своє громадянство, але поки він був там, афінських колоністів вигнано з Самосу (322 р. до н.е.). Епікурова родина перебралась до Малої Азії, і він теж приїхав туди. Близько цього часу чи, може, раніше, він навчався в Таосі філософії у такого собі Навсіфана, очевидячки Де-мокрітового послідовника. Хоча дозріла філософія Епікура завдя­чує Демокрітові більше, ніж будь-якому іншому філософові, він завжди виявляв до Навсіфана тільки зневагу, називаючи його «М'якуном».

311 року він заснував свою школу - спочатку в Мітіленах, потім у Лампсаку, а від 307 року в Афінах, де й помер 270 чи 271 р. до н.е.

Після тяжких років молодості його життя в Афінах було спокійне, і докучали йому тільки хвороби. Він мав дім і садок (очевидно, десь окремо від дому) і провадив навчання саме в садку. Спочатку до школи належали три його брати і ще дехто, але в Афінах цей гурток виріс - додалися не тільки учні, а ще й друзі, їхні діти, раби й гетери. Саме ці останні давали привід для пліток Епікуровим ворогам, але явно цілком неслушний. Епікур був наділений надзвичайною схильністю до чисто людської дружби й писав приязні листи навіть юним дітям членів свого гуртка. Він не напускав на себе тої гідності та стриманості у ви­ражанні почуттів, якої сподівалися від стародавніх філософів; лис­ти його напрочуд природні й щирі.

* Містер Бейлі — фахівець з Епікура, і його книжка неоціненна для тих, хто вивчає цього філософа.

** Стоїки були вкрай несправедливі до Епікура. Епіктет, наприклад, звертаю­чись до нього, каже: «Ось життя, гідним якого ти себе вважаєш: їсти, пити, зля­гатися, випорожнятися й хропти». (Кн. II, розд. XX, «Роздуми» Епіктета).

*** The Greek Atomists and Epicurus, by Cyril Bailey, Oxford, 1928, p. 221.

Життя гуртка було дуже скромне - почасти з принципу, а почасти (напевне) через брак грошей. їжею й питвом у них були переважно хліб та вода, що цілком задовольняло Епікура. «Я по­чуваю велику тілесну втіху, - пише він, - коли живу на хлібі й воді, й плюю на всякі розкоші - не через них самих, а через те нездоров'я, яке після них настає». Гурток був залежний ма­теріально, принаймні почасти, від добровільних пожертв. «Пришліть мені трохи витриманого сиру, - пише Епікур, - щоб я, коли схочу, влаштував бенкет». А до іншого приятеля: «При­шли нам від себе і своїх діток пожертву на підтримку нашого священного гуртка». 1 знов: «Єдина пожертва, якої я потребую, -це та, яку [... ] велів учням присилати мені, навіть якщо вони опиняться серед гіпербореїв. Я хочу одержувати від кожного з вас двісті двадцять драхм на рік, не більше».

Епікур усе своє життя страждав від недуг, але навчився терпіти їх дуже стійко. Це він, а не стоїки, вперше сказав, що людина може бути щаслива навіть на тортурах. Два листи, напи­сані один за два дні до смерті, а другий у день смерті, показу­ють, що він мав деяке право на таку гадку. В першому сказано: «Ще сім днів тому мені зовсім зупинило сечу, і я терпів такий біль, що від нього вмерти можна. Коли зі мною щось станеться, дбай чотири чи п'ять років про Метродорових дітей, але не вит­рачай на них більше, ніж витрачав на мене». А в другому: «Пи­шу тобі в направду щасливий день свого життя, бо стою на по­розі смерті. Хвороба сечового міхура й шлунку проходить як зви­чайно, з усіма властивими їй прикрощами; але що все це важить супроти тієї радості, з якою я згадую свої розмови з тобою. По­дбай про Метродорових дітей так, як я можу сподіватись від те­бе, пам'ятаючи твою відданість мені й філософії ще з підлітка». Метродор, один із перших його учнів, помер, і Епікур у своєму заповіті подбав про його дітей.

Хоч із більшістю людей Епікур був лагідний і добросердий, у ставленні до філософів, надто тих, кому він, можна сказати, ба­гато завдячував, виявляється інший бік його вдачі. «Мабуть, -писав він, ці лайливці гадають, ніби я був учнем М'якуна (Навсіфана) й слухав його навчання в гурті запиячених юнаків. То був справді паскудний чолов'яга й мав такі звичаї, що вони ніяк не могли вести до мудрості»*. Він ніколи не визнавав, як багато завдячує Демокрітові, а щодо Левкіппа заявляв, ніби тако­го філософа взагалі не було - бажаючи сказати не те, що не існувало такої людини, а те, що він не вважає Левкіппа філософом. Діоген Лаерцій наводить цілий реєстр образливих епітетів, які Епікур нібито прикладав до найвидатніших своїх по­передників. З таким браком великодушності до інших філософів сполучається інша тяжка провина - диктаторський догматизм.

* The Stoic and Epicurean Philosophers, by W. J. Oates, p. 47.

Його послідовники мусили заучувати щось ніби символ віри, що втілював Епікурові доктрини, піддавати які сумнівові їм не дозво­лялося. 1 врешті ніхто з них так і не додав чи не змінив нічого. Коли Лукрецій через дві сотні років виклав Епікурову філософію у віршах, то, наскільки можна судити, не додав до вчення свого вчителя нічого теоретичного. Скрізь, де є змога порівнювати, ба­чимо, що Лукрецій дуже близько тримається оригіналу, і тому вважається, що його поемою можна користуватися для заповнення лакун у нашій обізнаності з Епіку ром, спричинених утратою всіх трьохсот його книжок. З його писань не збереглось нічого, крім кількох листів, деяких уривків і викладу «Головних доктрин».

Філософська система Епікура, як і всі системи його доби (за частковим винятком скептицизму), первісно мала на меті забезпе­чити людям душевний спокій. Епікур вважав, що насолода — це добро, і з надзвичайною послідовністю приймав усі наслідки тако­го погляду. «Насолода, - твердив він, - це початок і кінець бла­женного життя». Діоген Лаерцій цитує його слова з книжки «Про мету життя»: «Я не знаю, як зможу я збагнути добро, коли зре­чуся насолод смаку, насолод кохання, насолод слуху та зору». 1 далі - «Початок і корінь усякого добра є насолода від їжі; навіть мудрість і культуру треба пов'язувати з цим». Насолоди духовні, каже він, це споглядання насолод тіла. Єдина їхня перевага над насолодами тілесними полягає в тому, що ми можемо навчитися споглядати насолоду легше, ніж біль, і таким чином мати більше влади над насолодами духовними, ніж над тілесними. «Чеснота», якщо вона не означає «обачності в прагненні до насолод», - пус­те слово. Справедливість, наприклад, полягає в тому, щоб чинити так, аби мати змогу не боятись гніву інших людей, - погляд, який веде до теорії походження суспільства, досить схожої на те­орію «Суспільного договору».

Епікур не згоден із декотрими зі своїх попередників-гедоністів щодо розрізнення активних і пасивних насолод, або динамічних і статичних насолод. Динамічні насолоди полягають у досягненні бажаної мети, коли бажання, що спонукало до цього, супроводи­лося стражданням. Статичні насолоди полягають у стані рівноваги, шо випливає з наявності такого стану речей, якого слід би бажати, коли б його не було. Мабуть, можна сказати, що вгамування голоду - тобто самий процес цього вгамування -є динамічною насолодою, а стан задоволеності, який настає, коли голод нарешті вгамовано до кінця, - це статична насолода. Епікур вважає за обачніше домагатися другого з цих видів, бо він нічим не затруєний і не залежить від наявності страждання як спонуки бажати. Коли тіло перебуває в стані рівноваги, тоді страждання нема; а тому нам слід мати за мету рівновагу та спокійні насолоди, а не більш бурхливі. Здається, Епікур волів би, якби це було можливе, перебувати в стані помірної ситості, а не в стані невтримного жадання їсти.

Таким чином практично він ставив за мету для мудрої люди-

ни не стільки наявність насолоди, скільки відсутність страждан­ня*. Нехай справді в основі всіх речей лежить шлунок, але муки від болю в шлунку переважують насолоду від обжирання, і тому Епікур їв самий хліб та ще трохи сиру в святкові дні. Такі ба­жання, як жадоба влади й почестей, марні, бо вселяють у люди­ну неспокій замість задоволення. «Найвище добро в світі - це розважливість; вона коштовніша навіть за філософію». Філософія в його розумінні - практична система, мета якої - забезпечити щасливе життя; вона потребує тільки здорового глузду, а не логіки й математики чи якоїсь із отих витончених вправ, що їх приписує Платон. Він спонукає свого молодого учня й приятеля Піфокла «втікати від будь-якої форми культури». Природний вис­новок із його принципів був той, що він радив утримуватись від участі в громадських справах, бо в міру того, як людина примно­жує свою владу, вона примножує й число тих, хто заздрить їй і тому бажає завдати їй кривди. Навіть коли вона уникне зовнішніх невдач, внутрішня рівновага у такому становищі не­можлива. Мудра людина намагатиметься жити непримітно, аби не наживати ворогів.

Статева любов як одна з найбільш «динамічних» насолод, зви­чайно, підпадає під заборону. «Статеві зносини, - заявляє філософ, - ще нікому не принесли добра, і то велике щастя, ко­ли вони не завдали шкоди». Він любив дітей (не своїх), але, щоб задовольнити цю любов, очевидно, сподівався від інших людей, що вони не слухатимуться його порад. Так, справді, він, очевид­но, любив дітей усупереч власному переконанню; бо подружнє життя й дітей уважав за перешкоду в поважніших справах. Лук­рецій, що вслід за ним розвінчує кохання, не бачить шкоди в статевих зносинах, якщо вони вільні від пристрасті.

Найбезпечніша з насолод від спілкування з іншими - це, на думку Епікура, дружба. Епікур, подібно до Бентама, вважав, що люди в усі часи домагалися своїх власних насолод, коли розумно, а коли нерозумно; але, знов же подібно до Бентама, власна, лас­кава й палка натура весь час спокушає його до такого чарівного поводження, від якого, за його власними теоріями, він мав би утримуватися. Він, очевидячки, любив своїх друзів незалежно від того, що вони йому давали, проте переконував себе, що має як­раз таку себелюбну вдачу, яку його філософія приписує всім лю­дям. За словами Ціцерона, він вважав, що «дружбу не можна розлучити з насолодою, і з цієї причини слід її плекати, бо без неї ми не можемо жити не тільки в безпеці й вільно від страху, а й просто з приємністю». Одначе іноді Епікур сам до якоїсь міри забуває свої теорії: «Будь-яка дружба сама собою бажана, -

* [Для Епікура] «Відсутність страждання - це вже насолода, а коли дістатись до суті питання, то це найістинніша з насолод». (Bailey, op. cit., p. 249).

твердить він і додає: - Хоча й походить із потреби в допомозі»*.

Епікур, хоча його етика здавалась іншим свинською й позбав­леною моральної величі, говорив дуже поважно. Як ми бачили, він називає громаду в садку «нашим священним гуртком»; він написав книжку «Про святість»; він був повною мірою наділений запалом релігійного реформатора. Він напевне глибоко переймався стражданнями людства й мав непохитне переконання, що їх мож­на б дуже полегшити, якби люди засвоїли його філософію. То була філософія хирлявої людини, призначена для світу, в якому авантурне щастя стало навряд чи можливе. їж мало, аби вберег­тись від нестравлення; пий мало, щоб не мучитись від похмілля; уникай політики, любощів і всякої бурхливої активності; не давай Долі заручників, одружившись і народивши дітей; у духовному житті привчи себе думати радше про насолоди, ніж про біль. Фізичний біль - це, звичайно, велике лихо, але гострий біль триває недовго, а тривалий можна терпіти завдяки розумовій дис­ципліні та звичці думати, всупереч йому, про речі приємні. А понад усе - живи так, щоб уникати страху.

Саме проблема уникання страху привела Епікура до теоретич­ної філософії. Він вважав, що двоє головних джерел страху - це релігія і загроза смерті; вони пов'язані між собою, бо релігія підтримує гадку, що після смерті люди стають нещасними. Тому він шукав метафізика, який довів би, що боги не втручаються в людські справи і що душа гине разом з тілом. Більшість наших сучасників думають про релігію як про розраду, та для Епікура все було навпаки. Втручання надприродних сил у природний хід явищ видавалося йому джерелом жаху, а безсмертя - фатальним для надії позбутися страждань. Тому він вибудував хитромудру теорію, призначення якої - зцілити людей від вірувань, що навіюють страх.

Епікур був матеріаліст, але не детермініст. Він услід за Де­мокрітом гадав, що світ складається з атомів і порожнечі; але він не вірив, як Демокріт, що атомами завжди й в усьому керують природні закони. Концепція необхідності у Греції мала, як ми вже бачили, релігійне походження, і Епікур, можливо, мав рацію, вважаючи, що наступ на релігію буде неповний, коли не спросту­вати ідеї необхідності. Його атоми мають вагу й безупинно падають - не до центру землі, а донизу в якомусь абсолютному ро­зумінні. Проте час від часу якийсь атом, підштовхнутий чимось на взірець власної волі, трохи ухиляється від свого шляху вниз** і через це стикається з якимсь іншим атомом. Далі утворення вихорів тощо відбувається майже так само, як у Демокріта. Душа матеріальна й складається з частинок, подібних до частинок

* Про дружбу й милу непослідовність Епікура див. у Bailey, op. cit, pp. 517-20).

** Подібний погляд пропагує в наші дні Еддінгтон у своїй інтерпретації прин­ципу невизначеності.

віддиху та тепла. (Епікур вважав, що віддих і вітер - субстанції інші, ніж повітря: вони - не просто повітря в русі). Атоми душі розподілені по всьому тілу. Відчуття породжуються тонкими плівками, що їх скидають тіла, і вони пливуть геть, поки не торкнуться атомів душі. Ці плівки, можливо, ще існують, коли тіла, від яких вони спочатку відокремились, уже розпались; цим пояснюються сновиддя. Зі смертю душа розпорошується, і її ато­ми, які, звичайно, не гинуть, утрачують здатність відчувати, бо вони більш не з'єднані з тілом. А з цього, за словами Епікура, випливає, що «смерть для нас ніщо, бо те, що розпалось, нічого не відчуває, а нічого не відчувати - це і є для нас ніщо».

Щодо богів, то Епікур твердо вірить у їхнє існування, бо інакше він неспроможен пояснити наявність такого поширеного уявлення про богів. Але він переконаний, що вони зовсім не кло­почуться справами нашого, земного світу. Боги - розважливі ге­доністи, що живуть у згоді з його приписами й утримуються від громадського життя; врядування було б непотрібною морокою, до якої у своєму житті, сповненому цілковитого блаженства, вони не відчувають спокуси. Звичайно, ворожба, провіщення майбутнього і всі подібні вправи - це чистісінькі забобони, як і віра в про­видіння.

Тому нема ніякої підстави боятися, що ми можемо накликати на себе гнів богів або що після смерті нам доведеться мучитись в Аїді. Хоча й підлеглі силам природи, які можливо дослідити нау­ково, свободи волі ми все ж не позбавлені і в певних межах є господарями своєї долі. Ми не можемо уникнути смерті, але смерть, коли як слід подумати, зовсім не є злом. Коли ми жити­мемо розважливо, згідно з Епікуровими правилами, то, можливо, до певної міри звільнимось і від страждання. Це дуже скромна віра, але людині, приголомшеній людськими злигоднями, виста­чить її, щоб навіяти бадьорість.

Епікура не цікавить наука ради самої науки; він її цінує тільки за те, що вона дає природні пояснення явищам, які забо­бон приписує втручанню богів. Коли існує кілька можливих при­родних пояснень, він не бачить ніякої рації в тому, щоб вибира­ти котресь одне. Фази Місяця, наприклад, пояснюються різними способами, і будь-який з них, якщо тільки він не вдається до впливу богів, не гірший за будь-який інший, тож силкуватися встановити, котрий же з них відповідає дійсності, було б пустою цікавістю. Не дивно, що епікурійці не внесли в природознавство практично нічого. Вони відіграли корисну роль своїм протестом проти дедалі більшого захоплення пізніх прихильників поганської релігії магією та ворожбою; але вони, як і засновник їхнього вчення, лишились догматичними, обмеженими, не зацікавленими нічим, крім особистого щастя. Вони вивчили напам'ять Епікурове кредо й нічого не додали до нього за всі сторіччя існування школи.

Єдиним визначним учнем Епікура є поет Лукрецій (90-55 pp.

до н.е.), що був сучасником Юлія Цезаря. В останні дні Римсь­кої республіки вільнодумство було модою, і вчення Епікура набу­ло популярності серед освічених людей. Імператор Август насад­жував запізніле відродження давніх чеснот і давньої релігії, через що поема Лукреція «Про природу речей» стала непопулярна і ли­шилась такою аж до епохи Ренесансу. Тільки один список її пе­режив середні віки, та й він ледве уникнув загибелі від рук свя­тенників. Навряд чи ще якому великому поетові довелось так до­вго дожидатись визнання, зате в нові часи його заслуги були визнані майже всіма. Наприклад, він і Бенджамін Франклін були улюбленими авторами Шеллі.

Його поема викладає віршами філософію Епікура. Хоча вчення в них обох те саме, але темпераментами вони дуже різняться. Лукрецій мав пристрасну натуру й куди більше потребував нага­дувань про розважливість, ніж Епікур. Він сам відібрав собі жит­тя і, видно, страждав від періодичних нападків безумства - спри­чиненого, як твердив дехто, муками неподіленого кохання чи вживанням любовного зілля. Він ставиться до Епікура як до свого спасителя й звертається до чоловіка, якого вважає руйнівником релігії, мовою, сповненою релігійної наснаги:

В роки, як людське життя по землі плазувало ганебно

Під тягарем навісним релігійної злої науки,

Що, від небесних висот підіймаючи голову, грізно

Погляд свій кидала жахний на смертні поріддя звисока,

Він щонайперший наважився очі до неба підняти,

Сміливий еллін, він перший наваживсь повстати на нього.

Ні блискавками, ні громом, ні божеським гнівним обличчям

Небо його не злякало, а тільки ще лучче, ще краще

Думку його насталило, накинувши намір одважний

Вічні зламати замки на зачинених брамах природи.

Розуму міццю живою він все переміг, і далеко

Гострою думкою вийшов за всесвіту грані огненні,

1 всю незмірність світів переміряв допитливим духом.

Як переможець приніс він знаття нам про те, що можливе,

Що неможливе в природі, про розуму межі останні

Та про найдальшу мету, до якої ми прагнути можем, -

Так що релігії всі опинились у нас під ногами,

Ми жперемогою тою піднесені вгору до неба.

Ненависть до релігії, виражену Епікуром і Лукрецієм, взагалі нелегко зрозуміти, коли ви поділяєте традиційні уявлення про життєрадісність релігії та ритуалу давніх греків. Кітсова «Ода до грецької урни», наприклад, уславлює релігійну церемонію, але не таку, що може сповнити людські думки темними й похмурими страхами. Я гадаю, що поширені в народі вірування були загалом зовсім не такі життєрадісні. Поклоніння олімпійським богам має в собі менше забобонної жорстокості, ніж інші форми еллінської

¹ Переклад Миколи Зерова. (Прим, перекл.)

релігії, але навіть боги Олімпу часом вимагали людських жертв аж до сьомого чи шостого сторіччя до нашої ери, і така практика відбита в міфах та драмах*. В часи Епікура принесення в жертву людей ще визнавалось у варварському світі - а в критичних си­туаціях, таких, як Пунічні війни, до них удавались навіть най-цивілізованіші з варварів, поки їх не підкорив Рим.

Як уже переконливо показала Джейн Гаррісон, греки, на до­дачу до офіційного культу Зевса та його родини, мали ще й примітивніші вірування, пов'язані з більш або менш варварськими обрядами. Ці обряди були почасти включені в орфічний культ, що став головним у людей релігійної вдачі. Інколи вважають, ніби пекло - винахід християнства, але це помилка. В цій царині християнство тільки систематизувало давніші народні вірування. З самого початку Платонової «Держави» стає ясно, що страх перед посмертними карами був звичайною річчю в Афінах п'ятого сторіччя, і навряд чи він ослабнув за той відтинок часу, що ми­нув між Сократом і Епікуром. (Я маю на увазі не освічену меншість, а широкі маси). Крім того, пошесті, землетруси, пораз­ки у війні і усякі такі нещастя звичай безперечно приписував неприхильності богів або бракові пошани до передвість. Я гадаю, що давньогрецька література й мистецтво, мабуть, дуже неточно відбивають простонародні вірування. Що знали б ми про мето­дизм наприкінці вісімнадцятого сторіччя, якби з усіх відомостей про ту добу збереглися тільки аристократичні книжки та карти­ни? Вплив методизму, як і вплив релігійності елліністичної доби, почався знизу; він був уже могутній у часи Босвела та сера Джошуа Рейнольдса, хоча з їхніх алюзій щодо нього зовсім не видно сили його впливу. Тому не слід судити про народну релігію греків по малюнках на «грецьких урнах» або по творах поетів і філософів-аристократів. Епікур не був аристократом ні з народження, ні завдяки своєму товариству; можливо, це й пояс­нює його виняткову ворожість до релігії.

Філософія Епікура стала відома читачам епохи Ренесансу та пізнішим головно завдяки поемі Лукреція. Коли то були не філософи-професіонали, їх найдужче вражав контраст із християн­ською вірою в таких питаннях, як матеріалізм, заперечення Про­видіння і відмова від ідеї безсмертя. А новітнього читача особливо вражає те, що ці погляди, які видаються всім похмурими й гнітючими, тоді висувались як проповідь визволення від тягаря страху. Лукрецій переконаний не менш твердо, ніж будь-хто з християн, у важливості щирої віри в Бога. Змалювавши, як люди намагаються втекти від самих себе, коли стають жертвою внутрішнього розладу, і марно шукають рятунку в зміні місця, він пише:

* Як приклад шкоди, завдаваної релігією, Лукрецій наводить принесення в жертву Іфігенії. Кн. І, 85-100.

Кожен з людей утікає від себе, одначе

Сили не має насправді від себе втекти.

Сам-бо за себе чіпляється він мимовільно.

Навіть із нехіттю: чує недугу в собі

Й не розуміє причини тієї недуги.

О, якби міг він її достеменно збагнуть.

Все б відкинув далі від себе - й найперше

Дбав би про те, щоб світу натуру пізнать.

Ми ж бо у стані такому пробудемо вічно,

А не годину одну: хоч не маємо певності в цім,

Мабуть, у стан цей перейдемо всі ми по смерті

1 без кінця вже будемо в ньому тривать*.

Доба Епікура була добою втоми, і згасання могло видатись жаданим спочинком від трудів духу. Остання пора республіки, навпаки, не була для більшості римлян порою розчарування: лю­ди титанічної енергії творили з хаосу новий лад, який не спро­моглися Створити македоняни. Але для римського аристократа, що стояв осторонь політики й нітрохи не дбав про бійку за владу та здобич, хід подій напевне був глибоко безнадійний. Коли додати до цього ще й тягар нападів божевілля, то нема чого дивуватися, що сподівання на небуття Лукрецій приймав як визволення.

Але страх смерті так глибоко вкорінений в інстинкті, що про­повідь Епікура ніколи не могла знайти широкий відгук у народі; вона завжди лишалася вірою освіченої меншості. Навіть серед філософів після часів Августа її, як правило, відкидали на ко­ристь стоїцизму. Правда, вона прожила, помалу втрачаючи силу, ще шістсот років після Епікурової смерті; та в міру того як лю­дей дедалі більше гнітили злигодні нашого земного буття, вони жадали від філософії чи релігії чимраз сильніших ліків. Філософи, за небагатьма винятками, шукали рятунку в неоплатонізмі; не-освічені вдарялись у різні форми східного марновірства, а потім, дедалі численнішими масами, в християнство, яке в своїх ранніх формах відсувало все добре, що є в житті, до потойбічного світу, таким чином пропонуючи людям віру, якраз протилежну Епікуровій. Проте доктрини, дуже подібні до його вчення, були відроджені французькими philosophes під кінець вісімнадцятого сторіччя й перенесені до Англії Бентамом та його послідовниками; і це робилося в свідомому протиставленні християнству, до якого ці люди ставились так само вороже, як Епікур до сучасних йому релігій.

* Книга III, 1068-76.

Дата добавления: 2015-07-08