Римська імперія і культура

Римська імперія справляла вплив на історію культури різними, більш або менш осібними способами.

Перше: існував прямий вплив Риму на елліністичну думку. Цей вплив не був дуже важливий чи глибокий.

Друге: вплив Греції й Сходу на західну половину імперії. Цей

* Diogenes Laertius, Vol. VII, p. 177.

вплив був глибокий і тривалий, бо він включав у себе християн­ську релігію.

Третє: важливість тривалого «римського миру» для розповсю­дження культури і для призначення людей до ідеї єдиної цивілізації, сполученої з єдиним урядуванням.

Четверте: передача еллінської цивілізації магометанам і через них кінець кінцем заходові Європи.

Перше ніж розглядати ці впливи Риму, корисно буде подати коротенький огляд політичної історії.

Завоювання Александра не зачепили західного Середземно­мор'я; там на початку третього сторіччя до н. є. панували двоє могутніх міст-держав - Карфаген і Сіракузи. В Першій і Другій Пунічних війнах (264-241 і 218-201 pp. до н.е.) Рим завоював Сіракузи й позбавив Карфаген могутності. Протягом другого сторіччя Рим завоював македонські монархії - Єгипет, щоправда, лишався васальною державою аж до смерті Клеопатри (ЗО р. до н.е.). Завоювання Іспанії було епізодом війни з Ганнібалом; Францію підкорив Цезар у середині першого сторіччя до н.е., Англію завоювали приблизно через сторіччя. Кордонами Імперії в дні її величі були Рейн і Дунай у Європі, Євфрат у Азії й пус­теля в Північній Африці.

Римський імперіалізм, можливо, найкраще виявив себе в Північній Африці (важливій в історії християнства як батьківщина святого Кіпріана й святого Августина), де великі простори, не ви­користовувані до римських часів і після них, були зроблені родю­чими й годували багатолюдні міста. Римська імперія була загалом стабільна й жила в мирі понад дві сотні років - від початку правління Августа (30 р. до н.е.) аж до катастроф третього сторіччя.

Тим часом дежавний устрій Римської держави зазнав важли­вих змін. Первісно Рим був невеликим містом-державою, досить подібною до таких міст-держав Греції, особливо тих, котрі, як Спарта, не залежали від зовнішньої торгівлі. Царів, подібних до тих, що правили гомерівською Грецією, змінила аристократична республіка. Поступово, хоча аристократичний елемент, утілений у Сенаті, лишався могутнім, долучились і демократичні елементи; компроміс, що виник унаслідок цього, Панецій Стоїк (чиї погляди відтворено у Полібія й Ціцерона) вважав ідеальним сполученням монархічних, аристократичних і демократичних елементів. Але за­воювання порушили нестійку рівновагу; вони принесли незліченні нові багатства сенаторському класові й трохи меншою мірою «вершникам», як називали верхівку середнього класу. Сільське господарство Італії, яке спочатку перебувало в руках дрібних фермерів, що вирощували зерно власною працею і працею своєї родини, набрало форми величезних маєтків римської аристократії, в яких працею рабів вирощували виноград та оливки. Наслідком була фактична всемогутність Сенату, безсоромно використовувана

для збагачення окремих осіб, без ніякого огляду на інтереси де­ржави та добробут її підданців.

Демократичний рух, розпочатий Гракхами в другій половині другого сторіччя до н.е., привів до низки громадянських війн, а врешті — як це часто бувало і в Греції — до встановлення «ти­ранії». Цікаво бачити повторення в таких велетенських масштабах тих процесів, які в Греції були обмежені невеличкими районами. Август, спадкоємець і названий син Юлія Цезаря, що правив з ЗО р. до н.е. до 14 р. н.е., поклав край громадянським чварам, та й (за небагатьма винятками) зовнішнім, завойовницьким війнам. Уперше від початку еллінської цивілізації стародавній світ тішився миром і безпекою.

Дві речі зруйнували давньогрецьку політичну систему: по-пер­ше, претензії кожного міста на абсолютну суверенність - і, по-друге, запекла й кривава боротьба між багатими й біднотою в більшості міст. Після завоювання Карфагену та елліністичних царств перша з цих причин уже не впливала на світ, оскільки дійовий опір Римові став неможливий. Але друга причина лиши­лась. У громадянських війнах один воєначальник проголошував себе прибічником Сенату, другий - захисником прав народу. Пе­ремога діставалась тому, хто обіцяв своїм воїнам найбільшу плат­ню. Воїни хотіли не тільки плати та військової здобичі, а й зе­мельних наділів; тому кожна громадянська війна закінчувалась формально законним зганянням з землі дотеперішніх власників наділів, які номінально орендували землю в держави. Так добува­ли землю для легіонерів переможця. Видатки на війну, поки вона тривала, покривалися за рахунок страти багатих людей і конфіскації їхньої власності. Цій системі, хоч яка вона була згуб­на, довго не щастило покласти край; та врешті, на подив усім, Август розгромив своїх супротивників так, що більше не лишалось нікого, хто міг би кинути йому виклик у бо­ротьбі за владу.

До римського світу усвідомлення того, що доба громадянських війн закінчилась, прийшло як несподіванка й принесло радість усім, опріч нечисленної сенаторської партії. Для всіх інших то була величезна полегкість, коли Рим під владою Августа нарешті досяг стабільності й порядку, яких марно добивались греки й ма­кедоняни і яких до Августа не щастило встановити й Римові. В Грецію, згідно з Ростовцевим, республіканський Рим «не приніс нічого нового, крім зубожіння, банкрутства та припинення будь-якої незалежної політичної діяльності»*.

Правління Августа було для Римської імперії періодом щасли­вого життя. Керування провінціями нарешті організовано так, щоб до певної міри дбати про добробут населення, а не тільки про стягування податків. Августа не тільки офіційно обожествили

* History of the Ancient World, Vol. II, p. 255.

після його смерті; в різних містах стихійно виник його справжній культ. Поети славили його, для торговельних класів загальний мир був вигідний, і навіть Сенат, у ставленні до якого Август дотримував усіх зовнішніх форм поваги, не пропускав нагоди об­сипати його почестями й титулами.

Та хоча світ був щасливий, життя втратило якийсь відтінок смаку, оскільки безпеці віддали перевагу перед пригодою. В давніші часи кожен вільний грек мав можливість зазнати пригод; Філіпп і Александр поклали кінець такому станові справ, і в елліністичному світі лише члени македонських династій тішились анархічною волею. Еллінський світ утратив молодість і став або цинічним, або релігійним. Надія на втілення ідеалів у земних інституціях зів'яла, і разом з нею найкращі люди втратили за­пал. Небо для Сократа було місцем, де він зможе і далі дискуту­вати; після Александра воно стало для філософів чимось більш відмінним від їхнього життя тут, на землі.

У Римі такі зміни настали пізніше і в менш болісній формі. Рим не був завойований, як Греція, він мав, навпаки, стимули для успішного розвитку імперії. Під час періоду громадянських війн самі римляни винні були в непорядку. Греки не забезпечили миру й порядку, підкорившись македонянам, тоді як греки й римляни разом забезпечили те й друге, підкорившись Августові. Август був римлянин, і більшість римлян підпорядкувались йому добровільно, а не тільки з огляду на його велику могутність; тим більше що він намагався приховати військову основу свого правління й зіперти його на постановах Сенату. Шаноба до імператора, яку виражав Сенат, була, безперечно, здебільшого не­щира, але поза сенаторським класом ніхто не почував себе при­ниженим.

Настрій римлян був такий, як у jeune homme range¹ у Франції дев'ятнадцятого сторіччя, який після життя, сповненого любовних пригод, одружується з розрахунку. Такий настрій хоча й задоволений, але не творчий. Великі поети Августової доби сформувались у неспокійніші часи; Горацій утік з бойовища під Філіппами, і вони з Віргілієм обидва позбулися своїх маєтків унаслідок конфіскацій на користь воїнів переможного війська. За­ради стабільності Август заходився, хоча й не зовсім щиро, відроджувати давнє благочестя й тому неминуче ставився досить вороже до вільної думки й допитливості. Римський світ почав ро­битися стереотипним, і цей процес тривав і при пізніших імператорах.

Безпосередні наступники Августа виявляли страхітливу жор­стокість до сенаторів і до можливих суперників у боротьбі за трон. Погане правління тієї доби поширювалось до певної міри й на провінції; але загалом адміністративна машина, створена Авгу-стом, функціонувала далі досить добре.

¹ Молодика, що зробився статечним (фр.). (Прим, перекл.).

Кращий період настав, коли 98 р. н.е. трон посів Траян, і тривав до смерті Марка Аврелія 180 р. н.е. В цьому періоді вря-дування в імперії було таке добре, яким лишень може бути де­спотичне врядування. Третє сторіччя, навпаки, було часом страхітливих знегод. Військо, усвідомивши свою силу, садовило й скидало імператорів за гроші й за обіцянки припинити війни, а як наслідок, утратило боєздатність. З півночі й зі сходу на римські землі вдирались варвари й плюндрували їх. Військо, за­хопившися здобичництвом та громадянськими чварами, неспро­можне було дати їм відсіч. Вся фіскальна система розвалилась, бо надходження коштів катастрофічно зменшилось, зате незмірно зросли витрати на безуспішну війну та на підкуп війська. На до­дачу до війни, дуже зменшила населення моровиця. Здавалося, що імперія ось-ось упаде.

Це падіння відвернули двоє енергійних людей: Діоклетіан (286-305 pp. н.е.) та Костянтин, чиє царювання, якому не загро­жували суперники, тривало від 312 до 337 р. н.е. На той час імперія вже розділилась на східну й західну половини, приблизно у відповідності з поширенням грецької й латинської мов. За Кос­тянтина столицею східної половини став Бізанціум, що його він перейменував у Костянтинополь. Діоклетіан на якийсь час при­боркав військо, змінивши його характер; відтоді найефективніші бойові частини складалися з варварів, переважно германців, яким було відкрито шлях і до найвищих командних постів. Це був, очевидячки, небезпечний крок, і на початку п'ятого сторіччя він дав свої неминучі плоди. Варвари надумалися, що вигідніш буде воювати за самих себе, ніж за хазяїв-римлян. Одначе понад сторіччя цей захід добре служив своїй меті. Діоклетіанові адміністративні реформи були так само успішні якийсь час і так само згубні потім. Римська система полягала в тому, щоб допу­скати самоврядування в містах і полишати збирання податків місцевим урядовцям, а центральна влада визначала тільки загаль­ну суму, яку мало здати місто. Ця система працювала добре в часи процвітання, але тепер, коли імперія виснажилася, збирати потрібні суми було надзвичайно важко. Муніципальні урядовці, особисто відповідальні за податки, втікали, аби.не здавати зібраного. Діоклетіан примусив багатих городян займати муніципальні посади і оголосив утечу злочином. З подібних мо­тивів він обернув сільське населення на кріпаків, прив'язав їх до землі, заборонивши переселятись. Цю систему зберігали й пізніші імператори.

Найважливішою новацією Костянтина було запровадження хри­стиянства як державної релігії - очевидно, тому, що велика час­тина війська складалася з християн*. Результат цього був той, що, коли в п'ятому сторіччі германці знищили Західну Римську імперію, міркування престижу змусили їх прийняти християнську

* Див. Rostovtseff, History of the Ancient World, Vol. II, pp. 332.

релігію, тим самим зберігши для Західної Європи стільки з ан­тичної цивілізації, скільки засвоїла Церква.

Розвиток земель, що ввійшли до східної половини імперії, був інакший. Східна імперія, хоча її розміри весь час скорочувалися (як не рахувати нетривалих завоювань Юстиніана в шостому сторіччі), проіснувала до 1453 року, коли Костянтинополь узяли турки. Але більшість колишніх римських провінцій на сході, в тому числі Африка, та Іспанія на заході стали магометанськими. Араби, на відміну від германців, відкинули релігію, але засвоїли цивілізацію тих, кого вони завоювали. Східна імперія мала цивілізацію грецьку, а не латинську; тому від сьомого до одинад­цятого сторіччя саме араби зберігали грецьку літературу і взагалі те, що лишилось від грецької (а не латинської) цивілізації. А по­чинаючи з одинадцятого сторіччя, спочатку через мавританські впливи, Захід поступово відновив те, що був утратив із грецької спадщини.

Перейдімо тепер до чотирьох напрямків, по яких Римська імперія вплинула на історію культури.

1. Прямий вплив Риму на еллінське мислення.

Він починається в другому сторіччі до нашої ери з двох діячів: історика Полібія та філософа-стоїка Панеція. Природним ставленням греків до римлян була зневага з домішкою страху: греки почували себе цивілізованішими, але слабшими політично. Більші успіхи римлян у політиці свідчили тільки, що сама політика - нешляхетне діло. Пересічний грек другого сторіччя до нашої ери був любитель насолод, дотепний, меткий у справах, не дуже чесний в усьому. Одначе траплялися ще й люди з хистом до філософії. Декотрі з них - між іншим, скептики, такі як Кар-неад - дозволили, щоб спритність думки переважила серйозність. Декотрі, як епікурійці і певна частина стоїків, поринули цілком у тихе особисте життя. Але декілька - проникливіших, ніж був Арістотель щодо Александра - зрозуміли, що Рим завдячував свою велич певним чеснотам, яких бракувало грекам.

Історик Полібій, що народився в Аркадії близько 200 р. до н.е., був привезений до Риму як бранець, і там йому пощастило заприязнитись зі Сціпіоном Молодшим, якого він супроводив у багатьох походах. Це була незвичайна річ, щоб грек знав латину, хоча більшість освічених римлян знали грецьку мову; та обстави­ни життя Полібія змусили його грунтовно опанувати латину. Аби просвітити греків, він написав історію Пунічних війн, які дали Римові спромогу завоювати світ. Його захоплення римським де­ржавним устроєм уже трохи запізніло, поки він писав свою книжку, але до його часів цей устрій своєю стабільністю та ефективністю дуже вигідно різнився від украй нетривкого устрою більшості грецьких міст. Римлянам, звичайно, приємно було чита­ти Полібіїв твір; щодо греків навряд чи можна твердити це з певністю.

Стоїка Панеція ми вже розглянули в попередньому розділі. Він був приятелем Полібія і, як і той, протеже Сціпіона Молод­шого. Поки був живий Сціпіон, Панецій часто бував у Римі, але після Сціпіонової смерті 129 р. до н.е. лишався в Афінах як проводир школи стоїків. Рим іще мав те, що вже втратила Греція, - оптимізм у сполученні з можливостями політичної активності. Отож і доктрини Панеція були більш політичні й менше споріднені з ученням кініків, ніж доктрини ранніх стоїків. Мож­ливо, захват перед Платоном, який почували культурні римляни, спонукав його відкинути догматичну вузькість своїх попередників-стоїків. У своїй ширшій формі, наданій йому Панецієм та його наступником Посідонієм, стоїцизм мав велику привабливість для найповажніших з-поміж римлян.

Пізніше Епіктет, хоча й він був грек, більшу частину свого життя прожив у Римі. З римського життя він узяв більшість ілюстративних прикладів для своїх творів; він завжди переконував мудрих людей не тремтіти в присутності імператора. Ми знаємо про вплив Епіктета на Марка Аврелія, але вплив його на греків добачити важко.

Плутарх (бл. 46-120 р. н.е.) у своїх «Життєписах шляхетних греків та римлян» уловив паралелізм між найвизначнішими людь­ми обох країн. Він довго жив у Римі, і його шанували імператори Адріан та Траян. На додачу до «Життєписів» він на­писав численні праці з філософії, релігії, природничої історії та етики. Його «Життєписи» очевидячки мають на меті примирити Грецію з Римом у людських очах.

А загалом, як не рахувати таких виняткових людей, Рим діяв на грекомовну частину імперії, як мороз на квітник. Занепадали і мислення, й мистецтво. Аж до кінця другого сторіччя нашої ери життя заможних людей було приємне й легке; не було стимулів до великих зусиль, і не часто траплялась можливість великих до­сягнень. Визнані філософські школи - Академія, перипатетики, епікурійці й стоїки - існували далі, поки їх не розігнав Юстиніан 529 року н. є. через своє християнське святенництво. Проте жод­на з них не виявляла завзяття весь час після Марка Аврелія, крім неоплатоніків у третьому сторіччі нашої ери; їх ми розгля­немо в наступному розділі. Але ці останні навряд чи зазнали якогось римського впливу. Латинська й грецька половини імперії чимраз більше відособлювались одна від одної; знання грецької мови стало на заході рідкістю, а на сході латинська мова після Костянтина збереглась тільки в юриспруденції та у війську.

II. Вплив Греції та Сходу в Римі.

Тут треба розглянути два дуже різні моменти: по-перше, вплив еллінського мистецтва, літератури та філософії на найкуль-турніших римлян, а по-друге - поширення нееллінських релігій та забобонів у західному світі.

1) Коли римляни вперше зіткнулися з греками, вони побачи-

ли, що самі ще є досить варварським і неотесаним народом. Гре­ки були незмірно вищі багато в чому: в ремеслах і в обробітку землі, в тих знаннях, які потрібні доброму урядовцеві, в бесідах і в заживанні життєвих утіх, у мистецтвах, літературі й філософії. Єдине, в чому римляни їх переважали, - це була військова тактика та єдність суспільства. Взаємини римлян із гре­ками були більш-менш такі, як взаємини пруссаків із француза­ми в 1814 і 1815 роках, тільки ці останні взаємини були скоро-минущі, а перші тривали довго. Після Пунічних війн молоді рим­ляни почали захоплюватися греками. Вони вивчали грецьку мову, наслідували грецьку архітектуру, давали замовлення грецьким скульпторам. Римських богів ототожнили з грецькими. Придумано троянське походження римлян, щоб пов'язати їх із гомерівськими міфами. Латинські поети засвоїли грецьку метрику, латинські філософи перейняли грецькі теорії. Аж до останку Рим був у культурі паразитом Греції. Римляни не винайшли жодної худож­ньої форми, не збудували жодної оригінальної філософської систе­ми, не зробили ніяких наукових відкриттів. Вони спорудили добрі шляхи, склали систематичні кодекси законів, організували пере­можні армії; всю решту вони підгледіли в Греції.

Еллінізація Риму принесла деяке пом'якшення звичаїв, відворотне старому Катонові. До Пунічних війн римляни були бу­колічним народом з усіма чеснотами й вадами сільських госпо­дарів: суворими, роботящими, брутальними, впертими і тупими, їхнє родинне життя було стабільне, зіперте на міцну підвалину patria potestas,¹ жінки й молодь цілком підпорядковувались чо­ловікам. З несподіваним напливом багатства все це змінилося. Малі садиби зникли, їх поступово замінили величезні маєтки, на яких використовувалась рабська праця для запровадження нових прогресивних форм сільського господарства. Виріс великий торго­вельний клас, багато людей розбагатіли на воєнних трофеях, як «набоби» в Англії вісімнадцятого сторіччя. Жінки, що перше були доброчесними рабинями, стали вільні й розпусні; розлучення зро­билося звичайним ділом; багаті люди перестали заводити дітей. Греки, що пройшли подібний шлях на кілька сторіч раніше, своїм прикладом заохочували те, що історики називають занепадом зви­чаїв. Навіть у часи найбільшої розпусти в імперії пересічний римлянин іще вважав Рим захисником чистіших моральних норм від занепадницької гнилизни греків.

Культурний вплив Греції на Західну імперію почав швидко спадати з третього сторіччя нашої ери - головним чином через загальний розклад культури. В цього розкладу було багато при­чин, але одну треба згадати особливо. В останній період існування Західної імперії правління стало більш відвертою військовою тиранією, ніж будь-коли, і армія звичайно обирала на імператора якогось удачливого полководця; але та армія, навіть у

* Батьківської влади (латин.). (Прим, перекл.)

верствах найвищого командування, складалась уже не з окульту­рених римлян, а з прикордонних напівварварів. Цим брутальним воякам культура була ні до чого, і вони вбачали в цивілізованих городянах тільки джерело зиску. Приватні особи надміру зу­божіли, аби давати велику підтримку царині освіти, а держава мала освіту за непотрібну. Отож на Заході лиш небагато людей, найкраще освічених, і далі читали греків.

2) Нееллінська релігія та забобони, навпаки, з плином часу все дужче вкорінювались на Заході. Ми вже бачили, як Алексан-дрові завоювання відкрили грецький світ віруванням вавілонян, персів та єгиптян. Так само римські завоювання познайомили західний світ із цими вченнями, а також з ученнями юдеїв та християн. Те, що стосується юдеїв та християн, я розгляну пізніше; а поки що по змозі обмежуся поганськими забобонами*.

У Римі були репрезентовані кожна секта і кожен пророк, і декотрі з них здобували прихильність у найвищих урядових ко­лах. Лукіан, що обстоював здоровий скептицизм супроти лег­ковірності своєї доби, оповідає кумедну історію, яку всі вважали в загальних рисах правдивою, про одного пророка й чудодія на ім'я Александр Пафлагонець. Цей чоловік зцілював недужих і пе­редрікав майбутнє, не цураючись шантажу. Його слава дійшла до слуху Марка Аврелія, що саме воював із маркоманами на Дунаї. Імператор порадився з ним щодо того, як виграти війну, і Алек­сандр порадив йому кинути в Дунай двох левів: це забезпечить велику перемогу. Він послухався ясновидця, але велику перемогу здобули маркомани. Попри цю невдачу, Александрова слава зро­стала й далі. Один визначний римлянин у консульському ранзі, Рутіліан на ймення, вже радившись із ним у багатьох справах, нарешті попросив у нього ради, кого йому вибрати за дружину. Александр, що, подібно до Ендіміона, тішився ласкою богині Місяця, мав від неї дочку, яку й нараяв за дружину Рутіліанові. «Рутіліан, якому було вже шістдесят років, зразу послухався бо­жественного веління і відсвяткував свій шлюб, склавши в жертву своїй небесній тещі цілу гекатомбу**.

Більшу вагу, ніж кар'єра Александра Пафлагонця, мало правління імператора Елогабала, або ж Геліогабала (218-222 pp. н. є.): перше ніж військо обрало його імператором, він був жер­цем сірійського культу Сонця. Він дуже довго добирався з Сірії до Риму, і спочатку привезли його портрет, посланий як подару­нок Сенатові. «Намальований він був у своїх священних шатах із шовку та золота - просторій хламиді на взірець убрань мідійців та фінікіян; голову покривала висока тіара, численні нашийники та обручки були оздоблені самоцвітами незмірної ціни. Брови на­чорнені, щоки підмальовані рум'янами й білилом. Поважні сена­тори, зітхаючи, призналися, що, так довго терпівши жорстоку ти-

* Див. Cumont, Oriental Religions in Roman Paganism. ** Benn, The Greek Philosophers, Vol. II, p. 226.

ранію своїх співвітчизників, Рим урешті скорився жінкуватій зніженій пишноті східного деспотизму»*. Підтримуваний великою частиною війська, він заходився з фанатичною ревністю насаджу­вати в Римі релігійні звичаї Сходу; сам він узяв собі ім'я бога Сонця, якому поклонялись у Емесі, де він був верховним жер­цем. Його мати, а чи баба, що була правителькою насправді, зрозуміла, що він зайшов надто далеко, і замінила його на троні своїм небожем Александром (222-235), чиє захоплення Сходом було поміркованіше. Мішанина вір, можлива в ті часи, відбилася в його особистій молільні, де він установив статуї Авраама, Ор­фея, Аполлонія Тіанського і Христа.

Культ Мітри, що мав перське походження, був найсильнішим суперником християнства, надто в другій половині третього сторіччя нашої ери. Імператори у відчайдушних зусиллях узяти військо під свій контроль відчували, що необхідну стабільність може дати релігія; але це мала бути одна з нових релігій, оскільки вояки схилялися саме до них. Культ Мітри був запро­ваджений у Римі; він мав багато переваг у очах войовників. Мітра був бог Сонця, але не такий жінкувато-зніжений, як його сірійський колега; він був пов'язаний із війною, бо від часів Зо-роастра частиною вірувань персів була велика битва між добром і злом. Ростовцев** репродукує барельєф із зображенням його культу, знайдений у підземному святилищі поблизу Гедернгайма в Німеччині, й доводить, що прихильників цього культу серед во­яків було багато не тільки на Сході, а й на Заході.

Прийняття християнства Костянтином з політичного боку було успішне, хоча попередні спроби запровадити нову релігію зазнали невдачі; а проте, з урядового погляду, ті попередні спроби були дуже подібні до його дій. Можливість успіху щоразу виводилась із невдач і знесилля римського світу. Традиційні релігії Греції й Риму добре підходили для людей, зацікавлених у земному житті, людей, які сподівалися знайти щастя в цьому світі. Азія зі своїм тривалішим досвідом зневіри виробила більш дійові протиотрути в постаті надій на життя потойбічне; з усіх цих форм християнство найуспішніше давало розраду. Але християнство на той час, коли воно стало державною релігією, вже засвоїло багато чого з Греції, а потім разом з юдейським елементом передало його в наступні сторіччя Заходові.

III. Уніфікація врядування й культури.

Ми завдячуємо спочатку Александрові, а потім Римові те, що досягнення великої грецької епохи не пропали для світу, як до­сягнення епохи мінойської. В п'ятому сторіччі до нашої ери якийсь Чингісхан, якби він тоді з'явився, міг би знищити все, що було вартісного в еллінському світі; Ксеркс, якби мав трохи

* Gibbon, Ch. VI.

** History of the Ancient World, II. p. 343.

більше військового вміння, міг би не дати грецькій цивілізації розвинутись до того рівня, якого вона набула, оборонившись від персів. Розгляньте період від Есхіла до Платона: все, зроблене за цей час, зробила незначна частина населення кількох торговель­них міст. Ці міста, як показала історія, не мали великої спро­можності опиратись чужоземному завоюванню, але завдяки незви­чайній примсі талану їхні завойовники, македоняни й римляни, були греколюбцями й не знищили завойованого, як зробив би Ксеркс або Карфаген. Той факт, що ми тепер обізнані з дороб­ком греків у мистецтві, літературі, філософії й науках, ми завдя­чуємо стабільності, внесеній західними завойовниками, яким вис­тачило глузду відчути захват перед тією цивілізацією, що її вони підкорили, але й зробили все для того, щоб її зберегти. З певних поглядів, політичних і етичних, Александр і римляни спричини­лись до появи філософських систем, кращих за все, створене гре­ками в дні їхньої свободи. Стоїки, як ми бачили, вірили в бра­терство всіх людей і не обмежували своєї прихильності греками. Тривале панування Риму призвичаїло людей до ідеї єдиної цивілізації під єдиним урядуванням. Ми тепер знаємо, що існували важливі частини світу, не підкорені Римом, - зокрема, насамперед Індія й Китай. Але римлянам здавалося, що поза межами імперії є тільки темні варварські племена, які можна підкоряти, коли це виправдовує затрачені на війну зусилля. Сут­тю своєю і в ідеї імперія, на думку римлян, була всесвітня. Ця концепція перейшла й до Церкви, яка була «католицькою», тобто всесвітньою, попри існування буддистів, конфуціанців та (пізніше) магометан. Securus judicat orbis terrarum¹ - це максима, перейня­та Церквою від пізніх стоїків; вона завдячує свою вагу гаданій всесвітності Римської імперії. Протягом усього середньовіччя, від часів Карла Великого, Церква і Священна Римська імперія були всесвітніми в ідеї, хоча кожне знало, що фактично вони не такі. Концепція єдиної людської родини, єдиної католицької віри, єдиної всесвітньої культури і єдиної всесвітньої держави не йшла людям із думки ще відтоді, як вона була більш-менш реалізована Римом.

Роль, яку відіграв Рим у розширенні теренів цивілізації, була незмірна. Північна Італія, Іспанія, Франція й захід Німеччини цивілізувалися завдяки збройному підкоренню римськими легіонами. Всі ці області виявилися так само здатними до високо­го рівня культури, як і самий Рим. У останні дні Західної імперії Галлія породила людей, щонайменше рівних їхнім сучасникам із регіонів давнішої цивілізації. Саме завдяки розсіюванню культури Римом варвари спромоглися спричинити лиш тимчасове затемнен­ня, а не настання постійної темряви. Можна заперечити, що якість цивілізації більш ніколи не була така висока, як у Періклових Афінах, але в світі війни й руїни кількість кінець

¹ Рішучий судить земний обшир (латин.). (Прим, перекл.)

кінцем виявляється майже так само важливою, як і якість, а кількість ми завдячуємо Римові.

IV. Магометани як носії еллінізму.

В сьомому сторіччі учні пророка завоювали Сірію, Єгипет і Північну Африку; в наступному сторіччі вони захопили Іспанію, їхні перемоги були неважкі, й бої там не були запеклі. Магоме­тани не були фанатиками - за винятком, може, кількох перших років: поки християни та євреї платили податок, їх ніхто не за­ймав. Дуже швидко араби засвоїли цивілізацію Східної імперії, але з оптимізмом молодої подітії, а не з утомою занепаду. їхні вчені люди читали грецькі книжки й писали коментарі. Арістотель завдячує свою славу переважно їм; у античності його згадували не часто й не ставили на один рівень із Платоном.

Повчально буде проаналізувати декотрі слова, засвоєні нами з арабської мови - такі, як «алгебра», «алкоголь», «алхімія», «алем-бик», «азимут», «зеніт». За винятком «алкоголю» - що означало не трунок, а речовину, вживану в хімії, - ці слова дають вираз­ну картину деяких речей, що їх ми завдячуємо арабам. Алгебру винайшли александрійські греки, але розповсюдили її магометани. «Алхімія», «алембик» - слова, пов'язані зі спробами перетворюва­ти прості метали в золото, що їх араби перейняли від греків, а домагаючись цієї мети, звертались до еллінської філософії*. «Ази­мут» і «зеніт» - астрономічні терміни, використовувані головним чином у зв'язку з астрологією.

Етимологічний метод не розкриває того, що ми завдячуємо арабам у царині обізнаності з еллінською філософією, бо коли її знов почали вивчати в Європі, то необхідні технічні терміни бра­ли з грецької або латинської мов. У філософії араби були сильніші як коментатори, ніж як оригінальні мислителі. Значення їхнє для нас полягає в тому, що саме вони, а не християни були безпосередніми спадкоємцями тієї частини еллінської традиції, яку підтримувала живою тільки Східна імперія. Контакт з магомета­нами в Іспанії і меншою мірою в Сіцілії відкрив Заходові Арістотеля, а також арабські цифри, алгебру і хімію. Саме з цього контакту почалось відродження наук у одинадцятому сторіччі, що привело до схоластичної філософії. Тільки багато пізніше, починаючи з тринадцятого сторіччя, вивчення грецької мови дало людям змогу звертатись безпосередньо до праць Плато­на й Арістотеля та інших стародавніх грецьких авторів. А якби араби не зберегли традиції, ренесансні люди, можливо, й не здо­гадались би, як багато можна виграти відродженням класичної вченості.

* Див. Alchemy, Child of Greek Philosophy, by Arthur John Hopkins, Columbia,

Дата добавления: 2015-07-08