П'яте й шосте сторіччя

П'яте сторіччя було сторіччям варварської навали й падіння Західної імперії. Після Августинової смерті 430 року філософії ли­шилось небагато; то було сторіччя руйнівних дій, які, проте, ве­ликою мірою визначили напрямки, що в них Європа мала розви­ватися далі. Саме в цьому сторіччі англи підкорили Британію, через що вона стала Англією; в цьому ж таки сторіччі навала франків обернула Галлію у Францію, а вандали захопили Іспанію, давши своє ім'я Андалузії. Святий Патрік у середині цього сторіччя навернув до християнства ірландців. У всьому Західному світі примітивні германські королівства заступили цент­ралізовану бюрократію імперії. Імперська пошта перестала існувати, великі шляхи занепали, війни поклали край широкомас-

штабній торгівлі, і життя знову стало локальним і політично, і економічно. Централізована влада збереглась тільки в Церкві, та й то насилу-насилу.

Серед германських племен, що затопили імперію в п'ятому сторіччі, найзначніші були готи. їх відтіснили на захід гунни, що напали на них зі сходу. Спочатку готи спробували захопити Східну імперію, але були розбиті; тоді вони повернули на Італію. З часів Діоклетіана Рим використовував їх як найманців, і це дало їм краще знайомство з військовим мистецтвом, ніж мали варвари доти. Аларіх, король готів, сплюндрував Рим у 410 році, але того ж року помер. Одоакр, король остроготів, доконав Західну імперію в 476 р. і правив до 493 p., коли його підступно вбив інший острогот, Теодоріх, що відтоді королював у Італії до 526 р. Про нього я коротко оповім трохи далі. Він мав вагу й в історії, і в легендах; у «Пісні про Нібелунгів» він з'являється як «Дітріх Бернський» («Берн» - це Верона).

Тим часом у Африці утвердились вандали, на півдні Франції -візіготи, а на півночі - франки.

Саме в розпалі германських завоювань почались наскоки гуннів на чолі з Аттілою. Гунни належали до монгольської раси, проте часто укладали союзи з готами. Та в критичну хвилину, коли вони 451 року вдерлись у Галлію, гунни посварилися з го­тами; того року готи й римляни розбили їх на Каталаунських полях (нині там місто Шалон-на-Марні). Тоді Аттіла повернув на Італію і вже думав був іти на Рим, але папа Лев відрадив його, нагадавши, як Аларіх після сплюндрування Рима зразу й помер. Проте ця осторога не допомогла Аттілі: він справді помер наступ­ного року. Після його смерті могутність гуннів занепала.

Під час цього періоду безладдя Церкву баламутили хитромудрі суперечки щодо Втілення. Провідними особами в дискусії були двоє церковників - Кирило й Несторій, із яких, більш-менш ви­падково,, один був оголошений святим, а другий — єретиком. Свя­тий Кирило був патріархом Александрійським від близько 412 р. до своєї смерті в 444 p.; Несторій був патріархом Костянтино-польським. У основі проблеми було співвідношення між божест­венним і людським начатками в Христі. Чи існували дві особи -одна людська, а друга божественна? Такий погляд обстоював Не­сторій. А коли ні, то чи була тільки одна природа, чи в одній особі суміщалися дві природи - людська й божественна? Ці пи­тання викликали в п'ятому сторіччі майже неймовірний запал і шал. «Таємна й непримиренна незгода підживлялась між тими, котрі найбільше боялися злиття, і тими, хто найдужче страхався розділення божественного й людського в Христі».

Святий Кирило, поборник єдності, був людиною фанатично ре­вною. Він користався своїм становищем патріарха, аби розпалюва­ти погроми в дуже великій єврейській колонії у Александрії. Найбільш уславився він самосудом над Гіпатією, видатною жінкою, що в ту добу святенництва держалась неоплатонічної

філософії й присвятила свої таланти математиці. її «стягли з колісниці, здерли з неї весь одяг, затягли до церкви й нелюдськи замордували читець Петро та юрба знавіснілих безжальних фана­тиків; м'ясо зішкрібали їй з кісток гострими скойками, а потім кинули тіло, яке ще корчилось, у вогонь. Справедливий хід слідства й покари був зупинений відповідними хабарами»*. Після цього філософи більш не баламутили Александрії.

Святий Кирило був прикро вражений, коли дізнався, що Кос-тянтинополь збитий з пуття вченням тамтешнього патріарха Не-сторія. Той твердив, що в Христі є дві особи: одна людська, а друга божественна. На цій підставі Несторій заперечував проти но­вого звичаю називати Святу Діву «Матір'ю Божою»; вона, казав він, є тільки матір'ю людської Особи, а божественна Особа, що є Богом, не має ніякої матері. В цьому питанні Церква розділилась; загалом кажучи, єпископи на схід від Суеца стали на бік Несторія, а єпископи на захід від Суеца - на бік св. Кирила. Щоб розв'яза­ти питання, на 431 рік скликали собор у Ефесі. Західні єпископи прибули перші, замкнули двері перед запізненими й поквапно вирішили справу на користь Кирила, що головував на соборі. «Ця єпископська бійка з відстані тринадцяти сторіч набуває респекта­бельного вигляду Третього вселенського собору»**.

Результатом собору було засудження Несторія як єретика. Він не покаявся, а заснував секту несторіан, що мала багато при­хильників у Сірії й по всьому Сходу. Навіть через кілька сторіч несторіанство в Китаї було таке сильне, що мало шанси стати державною релігією. Несторіан знайшли в Індії іспанські та пор­тугальські місіонери в шістнадцятому сторіччі. Переслідування не-сторіанства католицькою владою Костянтинополя викликало чвари, які допомогли магометанам завоювати Сірію.

Несторіїв язик, що своєю красномовністю спокусив так багато людей, з'їли хробаки - принаймні так запевняє легенда.

Ефес додумався підмінити Святою Дівою Артеміду, але вияв­ляв до своєї богині таку непомірну ревність, як і за часів святого Павла. Існував переказ, що Святу Діву поховано саме тут. 449 p., після смерті св. Кирила, ефеський синод спробував іще примно­жити свій тріумф і тому запав у єресь, протилежну не-сторіанській: вона називається монофізитською єрессю і твердить, що Христос мав лише одну природу. Якби св. Кирило був ще живий, він би напевне підтримав цей погляд і теж став би єретиком. Імператор підтримав синод, але папа засудив його. На­решті папа Лев - той самий, що стримав Аттілу від нападу на Рим - у рік Каталаунської битви забезпечив скликання вселенсь­кого собору в Халкедоні 451 року, що засудив монофізитів і ос­таточно затвердив ортодоксальну доктрину Втілення. Ефеський со­бор постановив, що є тільки одна Особа Христа, але Халкедонсь-

* Gibbon, op. cit.. Chap. XLVII. ** Там-таки.

кий собор вирішив, що Він існує в двох природах - людській і божественній. Вплив папи у забезпеченні цієї постанови був вирішальний.

Монофізити, як і несторіани, відмовилися скоритись. Єгипет майже негайно прийняв їхню єресь, що поширилась угору по Нілу аж до Абіссінії. Єресь у Єгипті, як і протилежна єресь у Сірії, полегшила арабам завоювання. Єресь у Абіссінії Муссоліні наводив як одну з підстав для того, щоб окупувати цю країну.

Шосте сторіччя породило чотирьох чоловік, що багато заважи­ли в історії культури: Боеція, Юстиніана, св. Бенедикта і Гри­горія Великого. Саме їм я головним чином присвячу решту цього розділу і весь наступний розділ.

Завоювання Італії готами не означало загибелі римської цивілізації. За Теодоріха, короля Італії й готів, уся цивільна адміністрація в Італії була римська; Італія тішилась миром і релігійною терпимістю майже до кінця; король був розумний і енергійний. Він призначав консулів, зберіг римське право й не ска­сував сенату: приїздячи до Рима, він насамперед навідував сенат.

Теодоріх, хоча й був аріанин, підтримував добрі взаємини з Церквою до останніх років свого життя. 523 року імператор Юс-тин заборонив аріанство, і це роздратувало Теодоріха. Він мав підстави побоюватись, бо Італія була католицька і теологічні сим­патії вели її до союзу з імператором. Слушно чи хибно, а він вирішив, що існує змова проти нього, до якої причетний і дехто з його власного уряду. Це спонукало його ув'язнити й стратити свого міністра, сенатора Боеція, чия «Розрада в філософії» була написана у в'язниці.

Боецій - своєрідна постать. Протягом усіх середніх віків його читали, ним захоплювались, завжди вважали його щирим христи­янином і ставились до нього майже як до одного з отців церкви. Проте його «Розрада в філософії», написана 524 р. в очікуванні страти, - чисто платонівська; це не доводить, що він не був хри­стиянином, але свідчить, що поганська філософія вкоренилась у ньому куди міцніше, ніж християнська теологія. Декотрі тео­логічні твори - зокрема один про Трійцю, - які приписувано йому, багато авторитетів визнають підробками; але, можливо, са­ме завдяки їм середні віки змогли вбачати в ньому ортодокса і ввібрати з нього багато платонізму, на який у іншому разі диви­лись би з підозрою.

У книжці вірші чергуються з прозою: Боецій від свого імені говорить прозою, а Філософія відповідає віршами. Є деяка подібність до Данте, і той, безперечно, у «Vita Nuova» зазнав його впливу.

«Розради», які Гіббон слушно назвав «золотою книжкою», по­чинаються з твердження, що Сократ, Платон і Арістотель -істинні філософи; а стоїки, епікурійці й уся решта - то узурпато­ри, що їх нетямуща маса хибно вважає друзями філософії. Бо­ецій каже, що він скорився Піфагоровій (а не християнській) за-

повіді «йти слідами Бога». Щастя (тотожне з блаженством) поля­гає в добрі, а не в насолодах. Дружба — «найсвященніша річ». У творі є багато моралізаторства, цілком сумісного з ученням стоїків і справді здебільша запозиченого в Сенеки. Є короткий віршований виклад початку «Тімея». Далі йде велика порція чис­то платонівської метафізики. Недосконалість, твердить Боецій, -це брак чогось, який свідчить про існування досконалого взірця. Він приймає теорію зла як неповноти - браку позитивного начат-ку. А потім переходить до пантеїзму, який мав би шокувати християн, але з якоїсь причини не шокував. Блаженство й Бог, каже він, — це найголовніші добра, а тому вони тотожні. «Люди стають щасливими, набуваючи божественності». «Ті, хто набуває божественності, стають богами. Оскільки кожна щаслива людина є богом, а від природи існує тільки один Бог, то багато хто є бо­гом через причетність до Нього». «Суть, походження й причина всього, що ми шукаємо потім, слушно вважається добротою». «Сутність Бога полягає не в чому іншому, як у доброті». Чи мо­же Бог робити зло? Не може. А що Бог може робити все, то зло — це ніщо. Доброчесні люди завжди сильні, а нечестивці завжди слабкі; бо й одні, й другі бажають добра, але тільки доброчесні досягають його. Нечестивці, що уникли кари, нещасніщі за тих, котрі зазнали її. (Завважте, що таке не може бути сказане про кару в пеклі). «В мудрій людині немає місця для ненависті».

Тон усієї книжки більше нагадує Платона, ніж Плотіна. В ній нема й сліду забобонів чи ущербності тієї доби, нема одержимості думкою про гріх, нема надмірного поривання до недосяжного. Є досконалий філософський спокій - так наче книжку написано в часи добробуту, аж хочеться назвати її самовдоволеною. При то­му, що писано її у в'язниці, в чеканні страти, вона так само чу­дова, як останні хвилини Сократа у Платона.

Подібного світогляду не знайдемо аж до Ньютона. Наведу в цілості одного вірша з цієї книжки, своєю філософією досить подібного до «Нарисів про людину» Попа.

Якби ж то ти побачить захотів

Закони Божі найчистішим зором, -

Звернути очі мусив би до неба,

Де все скріпля невхильний біг зірок.

Там сонячний ясний вогонь

Не спинить місячної колісниці,

Там півночі Великий Віз

Своїх коліс у морі не ховає.

Хоч інші зорі на спочин ідуть

Щодня за обрій, - без упину він

Все крутиться, мов припнутий на місці,

І в море не спускається ніколи.

І неухильно заграва вечірня

Прихід нічної тіні провіщає,

А Люцифер так само неминуче

Тікає геть перед приходом дня.

І ця взаємна і палка любов

Підтримує небесні сфери в русі

Правічному і вимітає з неба

Причини війн і небезпечних чвар.

Ця люба згода путами міцними

Усі стихії, що в природі є,

Пов'язує у нерозривну єдність

Так, що вологе мириться з сухим.

Дошкульний холод з полум'ям жарким

Зав'язують щонайщирішу дружбу.

Вогонь тремтячий в височінь злітає,

Важка земля пірнає в глибину.

Спочатку рік, зродивши буйний цвіт.

Скрізь розливає пахощі весняні,

Палюче літо зерно родить нам,

Осінній плід обтяжує дерева.

Напоюють вологою дощі

Узимку землю для нового року,

І ці закони живлять всі створіння,

Які живуть із нами на землі.

Коли ж настане час їм помирати,

Закони ті приносять їм кінець.

Творець же їхній в вишині на троні

Повіддя світу держить у руці.

Він править ними, яко їхній цар.

Із царською могутністю своєю.

Він їм дає життя, і рух, і розквіт,

Він їм закон, і право, і суддя.

Ті речі, що вперед летять стрілою.

Бо даний був їм напрямок такий,

Він часто раптом зупиняє в леті

Чи їхній біг спрямовує назад.

Його могутність ломить їхню силу

І їхню волю сковує умить,

І ті, чий шлях прямий був, мов струна,

Відтоді мусять рухатись по колу.

Цей лад твердий, що нині прикрашає

Усе на світі, буде незабаром

Розбитий і розламаний дощенту,

І зродиться натомість все нове.

І ця любов могутня — спільна всім,

Що рвуться в прагненні добра назад.

До тих джерел, які їх породили.

Ніщо у світі нашому не може

Тривалість вічну мати, як любов

Його не верне до тії причини,

Що першою дала йому єство.

Аж до такого свого кінця Боецій був другом Теодоріха. Батько його був консул, і сам він був консул, і двоє його синів теж. Його тесть Сіммах (імовірно, онук того Сіммаха, що конфліктував з Амброзієм через статую Перемоги) був значною людиною при дворі короля готів. Теодоріх доручав Боецієві ре­формувати грошову систему, а також споруджувати на подив менш освіченим варварським королям такі пристрої, як сонячні годинники та клепсидри. Можливо, його свобода від забобонів бу­ла не така виняткова в римських аристократичних родинах, як десь-інде; але її сполучення з великою вченістю й ревністю до

громадського добра було за тих часів унікальне. Я не можу при­гадати жодного вченого європейця протягом двох сторіч до Боеція й десяти сторіч після нього, настільки вільного від забобонів і фана­тизму. І Боецієві заслуги не тільки пасивні; світогляд його шляхет­ний, некорисливий, високий. Він був би незвичайною людиною в будь-які часи; але для своєї доби він був просто дивовижею.

Свою репутацію в середні віки Боецій почасти завдячує тому, що в ньому вбачали мученика, переслідуваного аріанами. Цей по­гляд виник років за двісті-триста по його смерті. В Павії його вважали святим, але насправді канонізований він не був. Хоча Кирило став святим, Боецій ним не став.

Через два роки після страти Боеція Теодоріх помер. Наступно­го року імператором став Юстиніан. Він правив до 565 року і за цей довгий час устиг наробити багато шкоди й трохи доброго. Звичайно, уславився він головним чином своїми «Дигестами». Але я не заглиблюватимусь у цю тему, вона - для правників. Юс­тиніан був людина глибоко побожна і через два роки після всту­пу на трон виявив цю побожність тим, що позакривав школи філософії в Афінах, де ще панувало поганство. Знедолені філософи подались до Персії, де цар прийняв їх ласкаво. Але во­ни були шоковані - і то навіть більше, ніж годиться філософам, каже Гіббон, - перськими звичаями полігамії та кровозмішення, отож вернулись додому й згасли в забутті. Через три роки після цього подвигу (в 532 р.) Юстиніан узявся здійснити другий, по­хвальніший - побудувати церкву св. Софії. Я не бачив цієї церк­ви, але я бачив чудові тогочасні мозаїки в Равенні, де є портре­ти Юстиніана та його дружини Теодори. Обоє були благочестиві, хоча Теодора була змолоду дамою не вельми доброчесної по­ведінки, яку він вибрав собі десь у цирку. А ще гірше те, що вона була схильна до монофізитства.

Та годі вже пліток. Я радий повідомити, що сам імператор був бездоганно ортодоксальний, за винятком одного моменту — «Трьох розділів». Це була прикра суперечка. Халкедонський собор проголосив правовірними трьох отців церкви, підозрюваних у не-сторіанстві; Теодора, як і багато інших, погодилась з усіма ухва­лами собору, крім цієї одної. Західна церква підтримувала все, що постановив собор, і імператриця надумала переслідувати папу. Юстиніан обожнював її, і після своєї смерті 548 р. вона стала для нього тим, чим став померлий принц-консорт для королеви Вікторії. Тому кінець кінцем він скотився в єресь. Один тогочас­ний історик (Евагрій) пише: «Одержавши після кінця свого життя плату за свої мерзоти, він подався шукати справедливості, належ­ної йому, перед очі пекельних суддів».

Юстиніан прагнув відвоювати якомога більшу частину Західної імперії. 535 року він удерся в Італію й спочатку здобув кілька перемог над готами. Католицьке населення вітало його; адже він прийшов як римський воєначальник, битися проти варварів. Але готи оговтались, і війна тривала вісімнадцять років, під час яких

Рим і взагалі Італія зазнали більших злигоднів, ніж під п'ятою варварів-завойовників.

Рим брали п'ять разів - тричі візантійці й двічі готи, - і він упав до стану маленького містечка. Таке саме діялось у Африці, яку Юстиніан більш-менш відвоював. Спочатку населення вітало його військо, та скоро пересвідчилося, що візантійські урядовці -здирці, а візантійські податки руйнівні. Кінець кінцем багато лю­дей уже воліли, щоб вернулися готи й вандали. Одначе Церква аж до останніх років його життя непохитно стояла за імператора -завдяки його правовірності. Відвоювати Галлію він не пробував -почасти через те, що вона була далеко, а почасти тому, що франки були ортодоксальні.

568 p., через три роки після Юстиніанової смерті, до Італії вдерлось нове, надзвичайно люте германське плем'я - лангобарди. Війни між ними й візантійцями то розгорялись, то згасали про­тягом двохсот років, мало не до часів Карла Великого. В руках візантійців лишалось чимраз менше італійської території; а на півдні їм довелось відбиватися ще й від сарацинів. Рим номінально лишався під їхньою владою, і папи ставились до схід­них імператорів шанобливо. Але в більшості провінцій Італії імператори після приходу лангобардів мали дуже небагато влади, а то й зовсім не мали її. Саме цей період зруйнував італійську цивілізацію. Саме втікачі від лангобардів заснували Венецію - а не втікачі від Аттіли, як твердить переказ.

Дата добавления: 2015-07-08