Йоан Скот

Йоан Скот, до чийого імені ще додається часом «Еріугена» чи «Ерігена»*, - найдивовижніша постать дев'ятого сторіччя; він не так дивував би нас, якби жив у п'ятому чи п'ятнадцятому. Він

* Цей додаток зайвий, бо виходить «Ірландський Йоан з Ірландії». В дев'ятому сторіччі «Scotus» означало «ірландець».

був ірландець, неоплатонік, блискучий знавець грецької мови, пе-лагіанець і пантеїст. Велику частину свого життя він прожив під покровительством Карла Лисого, короля Франції, і хоч був, без­перечно, далекий від ортодоксальності, якось уникнув пе­реслідування, наскільки нам відомо. Він ставив розум вище за віру і нітрохи не шанував авторитету церковників; а проте вони самі закликали його як арбітра в своїх суперечках.

Щоб зрозуміти появу такої людини, треба спершу звернути увагу на ірландську культуру в сторіччях, що минули після св. Патріка. Опріч того вкрай прикрого факту, що св. Патрік був англієць, є ще дві обставини, навряд чи менш прикрі: перша — що в Ірландії ще до його прибуття вже були християни; і друга — що, хай там як багато зробив він для ірландського християнства, свою культуру Ірландія завдячує не йому. В часи навал на Галлію (пише один галльський автор) спочатку Аттіли, а потім готів, вандалів і Аларіха «всі вчені люди, що були по цей бік моря, повтікали в заморські країни, надто в Ірландію, і всюди, куди з'являлись, вони приносили населенню тих країв величезний поступ у науках»*. Коли хто з цих людей шукав притулку в Англії, англи, сакси та юти, мабуть, убивали їх поспіль, але ті, котрі подались до Ірландії, в спілці з місіонерами спромоглися пересадити туди багато знань та цивілізації, які зникали на кон­тиненті. І є вагомі підстави вважати, що протягом шостого, сьо­мого та восьмого сторіч знання грецької мови, а також досить ґрунтовна обізнаність із латинськими класиками збереглися саме серед ірландців**. Грецька мова була відома в Англії з часів Тео­дора, архієпископа Кентерберійського (669-690), що сам був грек і дістав освіту в Афінах; а місіонери з Ірландії могли занести її й на Північ. «У другій половині сьомого сторіччя, - пише Монте­гю Джеймс, - саме в Ірландії потяг до знань був найгостріший, і навчання провадилося щонайзавзятіше. Там вивчали з позицій ученого латинську мову (і меншою мірою грецьку)... А коли, спонукані насамперед місіонерським запалом, а потім і колотне­чею на батьківщині, вони плавом попливли на континент, то ста­ли там рятівниками тих решток літератури, що їх вони вже на­вчилися цінувати»***. Гейрік із Осера близько 876 року так опи­сує цей наплив учених ірландців: «Ірландія, нехтуючи морські небезпеки, переселяється майже поголовно, зі своїми юрбами філософів, на наші береги, і всі найученіші люди прирікають себе на добровільне вигнання, аби скористатись гостинністю Соломона Премудрого» (тобто Карла Лисого)****.

Життя вчених людей у багатьох епохах силою обставин було

* Cambridge Medieval History, III, 501.

** Це питання ретельно розглянуте в Cambridge Medieval History, III, Ch. XIX, і висновок - на користь того, що в Ірландії знали грецьку мову. *** Loc. cit., pp. 507-508. **** Там-таки, с. 524.

кочове. При самому зародженні еллінської філософії багато філософів були біженцями від персів; при її згасанні, в часи Юс­тиніана, вони стали біженцями до персів. У п'ятому сторіччі, як ми вже бачили, вчені люди втікали з Галлії до західної Англії та Ірландії від навали германців; у дев'ятому вони верталися з Англії та Ірландії назад, утікаючи від скандінавів. Та й у наші дні німецьким філософам довелось утікати ще далі на захід, ря­туючись від своїх співвітчизників. Цікаво знати, чи й цього разу втечі назад ми чекатимемо стільки часу?

Про ірландців у ті дні, коли вони зберігали для Європи тра­диції класичної культури, відомо вкрай мало. їхня вченість була пов'язана з монастирями й сповнена побожності, як свідчать їхні покаянні листи, але вона навряд чи була дуже заглиблена в тео­логічні тонкощі. Зосереджена не стільки в оточенні єпископів, скільки в монастирях, вона не мала того адміністративного духу, що характеризував континентальних церковників, починаючи з Григорія Великого. А будучи майже відтятою від дійових кон­тактів з Римом, вона й далі дивилась на папу так, як у часи св. Амброзія, а не так, як на нього стали дивитись потім. Пелагія дехто вважає теж ірландцем, хоча, ймовірно, він був британець. Схоже на те, що його єресь збереглася саме в Ірландії, де влада не могла викоренити її так, як насилу-насилу викоренила в Галлії. Ці обставини до певної міри пояснюють надзвичайну вільність і свіжість розважань Йоана Скота.

Коли народився й помер Йоан Скот, невідомо; ми знаємо тільки середній період його життя, коли він був на службі в ко­роля Франції. Вважають, що народився він десь близько 800 p., a помер бл. 877 p., але обидві ці дати здогадні. Він перебував у Франції під час понтифікату Миколая І, і в його біографії ми знову стикаємось із постатями, що мали стосунок до цього папи, як-от із Карлом Лисим, імператором Михаїлом і з самим папою.

Йоана запросив до Франції Карл Лисий 843 року й поставив його на чолі придворної школи. Саме тоді спалахнула суперечка щодо божественного призначення та свободи волі між ченцем Готшальком та одним визначним церковником — Гінкмаром, архієпископом Реймським. Чернець вірив у призначення, архієпископ - у свободу волі. Йоан підтримав архієпископа в трактаті «Про божественне призначення», але необачно зайшов у своїй підтримці надто далеко. Тема була дражлива; її трактував у своїх писаннях проти Пелагія св. Августин, але погоджуватися з Августином було небезпечно, а відверто суперечити йому — ще небезпечніше. Йоан вірив у свободу волі, і це могло б минутися безкарно; обурення викликав чисто філософський характер його аргументації. Не те що він виразно суперечив чомусь визнаному теологією; але він утверджував рівний, коли не вищий авторитет філософії, незалежної від одкровення. Він доводив, що і розум, і одкровення є джерелами істини, а тому не можуть суперечити одне одному, та коли здається, ніби вони суперечать, треба

віддавати перевагу розумові. Істинна релігія, твердив він, це істинна філософія; але й навпаки, істинна філософія - це істинна релігія. Його працю засудили два собори - 855-го і 859 років; перший з них назвав її «Скотовою кашею», тобто «ірландською кашею».

Проте Скота захистив від кари король, із яким він, видно, був у близькому приятельстві. Коли вірити Вільямові з Мамзбері, якось король, обідаючи з Йоаном, спитав його: «Яка різниця між Скотом і скотом?» Йоан відповів: «Перший сидить по цей бік столу, другий - по той бік». Король помер 877 року, і відтоді про Йоана не відомо нічого. Дехто гадає, що й він помер того ж року. Є легенда, ніби Альфред Великий запросив його до Англії, він став настоятелем монастиря в Мамзбері чи в Ейтелні, і ченці вбили його. А втім, це нещастя, видимо, сталося з якимсь іншим Йоаном.

Дальша Йоанова робота - переклад з грецької Псевдо-Діонісія. Ця книжка в ранньому середньовіччі мала гучну славу. Коли апостол Павло проповідував у Афінах, «декотрі люди пристали до нього, і серед них Діонісій Ареопагіт» (Дії апостолів, XVII, 34). Про цю людину невідомо більш нічого, але в середні віки про Діонісія знали багато більше. Він перебрався до Франції й там заснував монастир святого Діонісія, чи то абатство Сен-Дені; принаймні так твердив Гільдвін, що був там настоятелем перед самим прибуттям Йоана до Франції. Крім того, він нібито був автором важливої книжки, що узгоджувала неоплатонізм із хри­стиянством. Коли її написано, невідомо, але напевне після Плотіна й не пізніше 500 року. На Сході її добре знали й захоп­лювались нею, але на Заході про неї взагалі не знали, поки грецький імператор Михаїл не послав 827 року її списка Лю-довікові Благочестивому, а той віддав її згаданому вище абатові Гільдвінові. Абат, повіривши, що її справді написав один з учнів апостола Павла, гаданий засновник його абатства, захотів дізнатися, що ж у ній пишеться, але ніхто не зміг перекласти грецький текст, поки не з'явився Йоан. Той виконав переклад -очевидно, з насолодою, бо його власні погляди були близькі до поглядів Псевдо-Діонісія, і відтоді Псевдо-Діонісій мав великий вплив на католицьку філософію Заходу.

Йоанів переклад 860 року послали папі Миколаєві. Папа роз­сердився, що книжку пустили в світ, не спитавшись його дозво­лу, і наказав Карлові послати Йоана до Рима, але того наказу не виконано. Проте до змісту книжки, а надто до виявленої в перекладі вченості папа не зміг присікатись. Його бібліотекар Анастазій, чудовий знавець грецької мови, якому папа дав на розгляд переклад, виявив подив, що людина з такої далекої вар­варської країни змогла так глибоко опанувати грецьку мову.

Найбільша Йоанова праця називалася «Про поділ природи» й була написана по-грецькому. В схоластичні часи її називали б «реалістичною», тобто вона, вслід за Платоном, доводила, що

універсалії передують окремим речам. До «природи» Йоан залічує не тільки те, що є, а й те, чого нема. Вся природа поділяється на чотири класи: 1) Те, що творить, але не є створеним; 2) Те, що творить і само створене; 3) Те, що створене, але само не творить, і 4) Те, що й не творить, і не створене. Перше - це, очевидно, Бог. Друге - це ідеї (платонівські), що існують у Бозі. Третє - речі в просторі й часі. Четверте, несподівано, це знову Бог, але не як Творець, а як Мета й Призначення всіх речей. Усе, що випромінюється з Бога, прагне повернутись до Нього; от­же, кінець усіх таких речей однаковий з їхнім початком. Міст між Єдиним і багатьма - це Логос.

У царину небуття Йоан включає різні речі: наприклад, фізичні об'єкти, які не належать до збагненного світу, і гріх, оскільки він означає втрату божественного взірця. Єдино те, що творить, але само не є створеним, має сутнісне існування; воно є сутністю всіх речей. Бог — це початок, середина й кінець усіх речей. Сутність Бога непізнаванна для людей і навіть для ан­гелів. Навіть сам для себе Він у певному розумінні непізнаванний: «Бог не знає себе, не знає, що Він таке, бо Він не що; в певному розумінні він незбагненний сам для себе й для будь-якого розуму»*. В бутті речей можна добачити буття Бога; в їхньому ладі - Його мудрість; у їхньому русі - Його життя. Його буття - це Отець, Його мудрість - Син, Його життя - Святий Дух. Але Діонісій має слушність, коли каже, що ні про яке ім'я не можна істинно твердити, ніби воно Боже. Є позитивна тео­логія, в якій Його визначають як істину, добро, сутність і так далі, але такі визначення істинні тільки як символи, бо всі такі предикати мають свою протилежність, що їх заперечує, а Бог та­кої протилежності не має.

Клас речей, що й творять, і є створеними, охоплює всі пер­шопричини, або першовзори, або платонівські ідеї. Сукупність усіх цих першопричин - Логос. Світ ідей вічний, а проте створе­ний. Під впливом Святого Духа ці першопричини породжують світ окремих речей, матеріальність якого ілюзорна. Коли кажеть­ся, що Бог створив речі з «нічого», це «ніщо» треба тлумачити як самого Бога — в тому розумінні, в якому Він стоїть над будь-яким знанням.

Творення - процес вічний; суть усіх скінченних речей є Бог. Створене - це не істота, осібна від Бога. Створене існує в Бозі, і Бог виявляє Себе в створеному невисловленним чином. «Свята Трійця любить Себе в нас і в Собі**; вона бачить і рухає Себе».

Гріх має джерело в свободі; він виник тому, що людина звер­нула свої думки до себе, а не до Бога. Зло не має основи в

* Пор. у Бредлі про неадекватність будь-якого пізнання. Бредлі вважає, що жодна істина не істинна цілком, але найкращу з наявних істин не можна вивірити розумом.

** Пор. Спінозу.

Бозі: адже в Бозі нема ідеї зла. Зло - це небуття, і воно не має ніякої основи, бо якби воно мало основу, то було б необхідним. Зло — це позбавлення добра.

Логос - це начаток, що приводить «багато» назад до Єдиного, а людину — назад до Бога; тому він є Спасителем світу. Через єднання з Богом та частина людини, що здійснює це єднання, стає божественною.

Йоан не згоден з арістотеліанцями в тому, що він не визнає за окремими речами суттєвості, субстанційності. Він називає Пла­тона вершиною філософії. Але перші три з його видів буття вис­новуються прямо з Арістотелевих «нерухомого рушія», «рушія ру­хомого» й «рухомого нерушія». Четвертий вид буття в Иоановій системі — те, що й не творить, і не є створеним, - походить із доктрини Діонісія, що всі речі вертаються в Бога.

З вищенаведеного резюме видно Скотову неортодоксальність. Його пантеїзм, що відмовляє створінням у суттєвій (суб-станційній) реальності, суперечить християнському вченню. Його інтерпретація творення з «нічого» не така, щоб її міг прийняти будь-який обачливий теолог. Його Трійця, достоту подібна до Плотінової, не може зберегти рівності трьох іпостасей, хоч він і намагається вбезпечитись у цьому пункті. Всі ці єретичні погляди Скота свідчать про незалежність думки, дивовижну для дев'ятого сторіччя. Його неоплатонічний світогляд, можливо, був звичайною річчю в Ірландії, як і в грецьких отців церкви в четвертому та п'ятому сторіччях. Мабуть, якби ми знали про ірландське христи­янство від п'ятого до дев'ятого сторіч більше, Йоан би не диву­вав нас так. З другого боку, цілком можливо, що більшу частину Скотової єретичності слід приписати впливові Псевдо-Діонісія, якого, завдяки його гаданому зв'язкові зі святим Павлом, хибно вважали ортодоксальним.

Його думки про позачасовість творення, звичайно, теж єретичні; вони змушують його твердити, що зміст Книги Буття алегоричний. Рай і гріхопадіння не слід сприймати буквально. Як усім пантеїстам, йому завдавало клопоту уявлення гріха. Він вва­жав, що первісно людина була безгрішною, а не маючи гріхів, не розділялась на дві статі. Це, звичайно, суперечить біблійному «чоловіком і жінкою сотворив їх» (Книга Буття, І, 27). За Йоаном, поділ на чоловіка і жінку стався тільки як наслідок гріха. Жінка втілює в собі чуттєву, гріховну природу чоловіка. Кінець кінцем різниця між статями зникне знову, і ми матимемо чисто духовне тіло*. Гріх полягає в погано спрямованій волі, в хибній гадці про щось, ніби воно добре, тоді як насправді воно не таке. Кара за гріх природна; вона полягає у викритті марноти гріховних жадань. Але кара не вічна. Як і Оріген, Йоан гадає, що навіть чорти кінець кінцем спасуться, хоча й пізніше за інші поріддя.

* Усупереч думці св. Августина.

Йоанів переклад Псевдо-Діонісія справив великий вплив на се­редньовічну думку, але його magnum opus, головний твір, про поділ Природи мав дуже незначний вплив. Його не раз засуджу­вали як єретичний, і нарешті, 1225 р., папа Гонорій III наказав спалити всі примірники книжки. На щастя, цей наказ не був ви­конаний надто ретельно.

Дата добавления: 2015-07-08