Права виконавців

Вплив за останні десятиліття нових напрямів розвитку технологій на охорону прав виконавців ставить під гострим кутом питання про те: “Яке місце буде відведено виконавцям і їх правам у рамках інформаційного простору?” Національне законодавство України, використовуючи міжнародний правовий досвід, законодавчо забезпечує охорону прав виконавців.

Відповідно до Закону України “Про авторське право і суміжні права“ в редакції від 11 липня 2001 року, виконавцем вважається: актор (театру, кіно тощо), співак, музикант, танцюрист або інша особа, яка виконує роль, співає, читає, декламує, грає на музичному інструменті, танцює чи будь-яким іншим способом виконує твори літератури, мистецтва чи твори народної творчості, циркові, естрадні, лялькові номери, пантоміми тощо, а також диригент музичних і музично-драматичних творів.

Російське законодавство, поряд із вищеназваними особами, до виконавців відносить режисерів-постановників [107]. Хоча зазначена категорія осіб до виконавців може бути віднесена умовно, оскільки вони безпосередньої участі у виконанні творів не приймають.

Аналізуючи положення вітчизняного Закону “Про авторське право і суміжні права”, можна всю сукупність наданих виконавцям прав розділити на дві підгрупи: по-перше – особисті немайнові права, по-друге – майнові права виконавців. Першу підгрупу прав складають права, які за договором не можуть передаватись. До них віднесено права виконавця: а) вимагати того, що він є виконавцем твору; б) вимагати, щоб його ім’я або псевдонім зазначалися чи повідомлялися у зв’язку з кожним його виступом, записом чи виконанням; в) вимагати забезпечення належної якості запису його виконання і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій суттєвій зміні, що може завдати шкоди його честі і репутації.

Другу підгрупу прав виконавців складає виключне право дозволяти чи забороняти: а) публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань; б) фіксацію у фонограмах чи відеограмах своїх раніше не зафіксованих виконань; в) відтворення (пряме і (або) опосередковане) своїх виконань, зафіксованих без їх згоди у фонограмі чи відеограмі, чи за їх згодою, але якщо відтворення здійснюється з іншою метою, ніж та, на яку вони дали згоду; г) розповсюдження своїх виконань, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі, шляхом першого продажу або іншої передачі права власності у разі, коли вони при першій фіксації виконання не дали дозволу виробнику фонограми (виробнику відеограми) на її подальше відтворення; д) комерційний прокат, майновий найм своїх виконань, зафіксованих у фонограмі чи відеограмі, якщо при фіксації не було їх згоди на комерційний прокат і майновий найм, навіть після розповсюдження виконань, здійсненого виробником фонограми (відеограми) або за його дозволом; е) розповсюдження своїх виконань, зафіксованих у фонограмах чи відеограмах, через будь-які засоби зв’язку таким чином, що будь-яка особа може отримати до них доступ з будь-якого місця і в будь-який час за їх власним вибором, якщо при першій фіксації виконання не було їх згоди на такий вид розповсюдження.

Розглянемо першу підгрупу прав виконавців, а саме особисті (немайнові) права. У попередній редакції Закону України “Про авторське право і суміжні права” від 16 липня 1999 року виконавцям також надавались особисті (немайнові права), а саме: право на ім’я та право на охорону своїх виступів від спотворення і на згадування свого імені у зв’язку з використанням виконання там, де це можливо. Зазначене формулювання особистих прав виконавців у законодавстві України не розкривало зміст даної категорії прав. Таким чином, можна було констатувати іще один випадок аналогії у цивільному праві та можливість застосувати норми відносно права на ім’я у розділі вказаного Закону, що регулює питання авторського права. Даний факт ні в якому разі не свідчив про подібні властивості виконання до об’єктів авторського права. Це – зовсім різні об’єкти, що охороняються різними інститутами права інтелектуальної власності у цивільному праві, виходячи з їх змісту. До того ж відомо, що виконавці, поряд з іншими суб’єктами суміжних прав, для сповіщення про свої права можуть на всіх примірниках фонограм або їх упаковках використовувати знак охорони суміжних прав. Він складається з таких елементів: латинської літера “Р”, обведеної колом; імені (назви) осіб, які мають щодо цих фонограм (відеограм) суміжні права; рік першої публікації фонограми. Тому, зваживши на вищеназвану позицію, можна було вважати, що виконавцеві належить право вимагати визнання свого виконавства, – згадування його імені у зв’язку з виконанням, забороняти згадування свого імені, якщо він бажає залишитись анонімним, вибирати псевдонім (вигадане ім’я) у зв’язку з виконанням. Цілком логічним фактом стало заповнення даної прогалини у розділі III – Суміжні права Закону України “Про авторське право і суміжні права” в новій редакції від 11 липня 2001 року. Таким чином, право виконавця на ім’я означає право вимагати того, що він є виконавцем твору, право вимагати, щоб його ім’я або псевдонім зазначалися чи повідомлялися у зв’язку з кожним його виступом, записом чи виконанням.

Права виконавця на охорону своїх виступів від спотворення і на згадування свого імені у зв’язку з використанням виконання означає, що виконавець вправі протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні виконання або будь-якому іншому посяганню на виконання, що може зашкодити честі та репутації виконавця. Причому, спадкоємці виконавця мають право захищати виконання того чи іншого твору тощо, протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні виконання, а також будь-якому іншому посяганню на виконання, що може завдати шкоди честі та репутації виконавця. Наприклад, скорочення терміну запису виконання чи поява шумів запису і так само неправильна варіація об’єму звучання можуть бути визнанні як нанесення шкоди виконавцеві за спотворення його виконання.

Подібні норми містяться й у законодавстві деяких зарубіжних країн, де визнається існування суміжних прав. Так, у німецькому Законі “Про авторське право і суміжні права” від 9 вересня 1965 р. надається виконавцям охорона їх прав проти спотворення. Відповідно до ст. 83, виконавець має право заборонити спотворення або інше нанесення шкоди своєму твору, направлене на завдання шкоди його авторитету або доброму імені. Виходячи із наведеної норми, очевидно, що охорона надається не виконанню, а твору, що виконується, тобто об’єкту авторського права. Даний закон правом виконання вважає право довести до слухового сприйняття музичний твір способом особистого виконання або публічно поставити виконання на сцені. Право виконання охоплює право довести виконання до публічного сприйняття за межами приміщень, в яких відбувається особисте виконання за допомогою підсилювача або аналогічних технічних засобів.

Французький закон “Про авторське право, право артистів виконавців, виробників фонограм і відеограм і організацій аудіовізуального мовлення”, від 3 липня 1985 року у ст.17, охороняючи особисті (немайнові) права виконавців зазначає, що артист-виконавець має право на ім’я, на авторство і на своє виконання. Це право пов’язано з його особистістю, невідчужуване і вічне та передається у спадщину, як вказано у даному законі. Звичайно, у спадок передаються не особисті права виконавця, а право на протидію перекручуванню та спотворенню, саме, виконання.

Повертаючись до аналізу вказаного німецького закону, слід зазначити, що виконавець (ст. 83.) має право заборонити спотворення, або нанесення шкоди своєму твору, направлене на спричинення шкоди його авторитету, або доброму імені. Причому, не визначає закон поняття “своєму твору” відносно виконання. Наявність терміну “своєму” може свідчити про те, що виконавець має авторське право на виконуваний твір, тобто є автором чи тексту пісні, якщо це музичний твір, чи музики або є автором і того й іншого. Безпосередньо саме виконання залишається поза межами охорони права виконавця у німецькому законодавстві на відміну від французького. Хоча німецьке законодавство чітко зазначає, що відноситься до творів, яким надається охорона, подібно до вітчизняного законодавства. Але у вказаному переліку термін – “виконання” відсутній, якщо припустити можливість тлумачення словосполучення “своєму твору”, як виконання у розумінні німецького права та законодавства. Зваживши на вищенаведені положення, потреба у такому припущенні відсутня. Цікаво буде зазначити, що норми німецького законодавства стосовно охорони особистих прав виконавців та інших суб’єктів суміжних прав розкриваються більш детально у розділах, що безпосередньо присвячені охороні прав зазначених суб’єктів.

Аналіз національного та зарубіжного законодавства щодо охорони прав виконавців, на нашу думку, допоможе пошуку більш дієвих засобів охорони прав виконавців та інших суб’єктів суміжних прав, використовуючи правовий досвід країн, де охорона вказаним суб’єктам була надана значно раніше ніж в Україні.

Не залишилося поза увагою питання охорони особистих (немайнових) прав виконавців і у положеннях “Договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності по виконанням і фонограмам”(надалі Договір), який був прийнятий дипломатичною конференцією 20 грудня 1996 року, до якого “приєдналась Україна 20 вересня 2001 року”[174]. Даний договір встановлює, що “незалежно від майнових прав виконавця і навіть після передачі цих прав, виконавець по відношенню до своїх незаписаних усних виконань або виконань записаних на фонограми, має право вимагати бути визнаним у якості виконавця своїх творів, за виключенням тих випадків, коли надання такого права продиктовано характером виконання твору і перечити проти такого спотворення або проти іншої зміни своїх виконань, що може нанести шкоду його репутації”[175,ст5]. Отже, ст.5 Договору встановлює виключення із правила, яке може бути свідченням того, що не завжди виконавцям належить право бути визнаним у якості виконавця своїх виконань, тобто право на ім’я. У положеннях Договору не зазначено, що мається на увазі, відносячи тлумачення цієї ситуації на розгляд сторін. Можна припустити, що такими випадками будуть недодержання виконавцями прав авторів виконуваних ним творів, що безпосередньо стосується майнових, а то і особистих (немайнових) інтересів авторів і розцінюється як завдання шкоди охороні прав авторів неправомірним використанням їх творів.

Другу підгрупу прав виконавців, як зазначалось, складають майнові права. Розглянемо їх детальніше.

Право дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх незафіксованих виконань – це “виключне право виконавця, яке може передаватись іншим особам лише на підставі договору, в якому визначається спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору і використання виконання. У договорі можуть зазначатись й інші умови за погодженням сторін”[176,с.763].

У новому Цивільному кодексі України та Законі України “Про авторське право і суміжні права” застосовується термін – публічне сповіщення виконань. Діючий Закон України “ Про авторське право і суміжні права “від 11 липня 2001 року визначає, що “публічне сповіщення (доведення до загального відома) – передача за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гама-променів тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передача на віддаль за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, їх записів у фонограмах і відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця початку передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки, не можуть бути сприйняті”[8,ст1].

Існує, також, законодавчий термін – “публічне виконання”, а саме “подання за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав виконань шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншими способами як безпосередньо, тобто у живому виконанні, так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів, але за винятком передачі в ефір чи по кабелях”[8,ст1].

У положеннях норми Закону України “Про авторське право і суміжні права“ в редакції від 16 липня 1999 року, щодо прав виконавців, використовувався термін – “публічне повідомлення”, визначення якого в чинному законодавстві відсутнє. Проаналізуємо дану ситуацію відносно доцільності використання терміну “публічне повідомлення” у законодавстві України. Якщо, під терміном “публічне повідомлення” розуміти публічне виконання, то охорона буде надання лише живому виконанню. Таким чином, виконавець позбавлений права на охорону власного виконання у випадку передачі виконання в ефір чи по проводах. І навпаки, у разі ототожнення публічного повідомлення з публічним сповіщенням, виникає ситуація, коли виконавець позбавлений охорони при безпосередньо живому виконанні. До речі, у Законі України “Про авторське право і суміжні права” у редакції від 11 липня 2001 року існує визначення оприлюднення, яке по суті близьке терміну – повідомлення. Незважаючи на те, що цей термін застосовується відносно твору, все ж таки наведемо його. Отже, оприлюднення або, як зазначено (розкриття публіці твору) – здійснена за згодою автора чи іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав дія, що вперше робить твір доступним для публіки шляхом опублікування, публічного виконання, публічного показу, публічної демонстрації, публічного сповіщення тощо. Як бачимо, поняття оприлюднення, поряд з іншими термінами, включає публічне виконання та публічне сповіщення.

Тому, враховуючи вищенаведену позицію та проведений аналіз зазначеного майнового права виконавців пропонуємо внести до Закону України “Про авторське право і суміжні права” наступне визначення повідомлення виконання, під яким слід розуміти подання виконань шляхом декламації, співу, танцю та іншими способами як безпосередньо у живому виконанні так і за допомогою будь-яких пристроїв, включаючи передачу в ефір чи по проводах. Також пропонується, при умові нормативного закріплення визначення – повідомлення виконання, у ст. 39 п. а) вказаного Закону замінити термін – публічне сповіщення на термін – публічне повідомлення.

Ще одним майновим правом виконавця є виключне право фіксації на матеріальному носії раніше не зафіксованого виконання. Належність даного права для виконавців, передбачено при умові, що до моменту фіксації на матеріальному носії виконання раніше не повинно бути записано ні на якому іншому матеріальному носієві. Відповідно до положень відомої Римської конвенції “охорона, що надана артистам-виконавцям включає можливість запобігти здійсненню без їх згоди запису виконання, яке не було предметом виконання”[9,ст.7]. Наведене визначення, як можемо зробити висновок, подібне до національного. Інакше кажучи, виконавець може використати право на запис лише один раз.

Цікавим фактом у французькому законі, який нами розглядався є те, що “вимагається письмовий дозвіл, артиста-виконавця для будь-якого запису, відтворення чи передачі на публіку його виконання будь-якого окремого використання звуку та зображення, якщо під час виступу записувались одночасно звук і зображення. Уступка виробнику права на кожен спосіб використання повинна оформлюватись у письмовому вигляді. Якщо виробник або користувач попередньо не має письмового дозволу передбачена не тільки цивільно-правова, але і кримінальна відповідальність за невиконання зазначеної умови” [36,ст.18].

Право на відтворенняозначає, що виконавець користується виключним правом дозволяти пряме або опосередковане виконання, своїх виконань, записаних на фонограму чи на відеограму. Слід мати на увазі, що показ запису в кіно та по телебаченню, а також вивід запису на екран телевізора чи комп’ютера, на нашу думку, може розцінюватись як відтворення запису виконання, оскільки відтворенню, в нашому розумінні, підлягає зміст запису будь-якого виконання.

Римська конвенція, надаючи охорону виконавцям, зазначає умови охорони, що включає можливість запобігти відтворенню виконання без надання згоди виконавців на запис його виконання. Ці випадки стосуються порядку здійснення першочергового звукового запису, якщо такий запис був проведений без згоди виконавців, у разі відтворення, яке здійснюється в інших цілях, ніж ті, на які виконавці дали свою попередню згоду.

Виключне право виконавців дозволяти чи забороняти відтворення своїх виконань, зафіксованих без їх згоди у фонограмі чи відеограмі, на нашу думку, може стосуватись лише раніше зафіксованих виконань, тобто їх перефіксації, оскільки право фіксації у фонограмах чи відеограмах раніше незафіксованих виконань належить до виключних прав виконавців. Якщо ж, на думку законодавця, все ж таки була проведена фіксація раніше незафіксованих виконань то, в такому випадку, виконавці можуть вимагати виплати винагороди за подвійні дії, вчиненні контрагентами, одночасно – 1) за відтворення своїх виконань, зафіксованих без їх згоди та 2) за факт проведення незаконної фіксації їх виконань.

За виконавцем закріплене право дозволяти виробнику фонограми чи відеограми подальше відтворення своїх виконань, зафіксованих на фонограмі чи відеограмі. Реалізація вказаного права можлива при першій фіксації виконання. У випадку одержання виробником фонограми, відеограми дозволу виконавця, тобто дозволу на передачу своїх правомочностей щодо виконання, вважається, що виконавець передав виробнику фонограми чи відеограми право на її розповсюдження певними способами. При цьому виконавець зберігає право на одержання винагороди за вказані види використання виконання через організації, що управляють майновими правами на колективній основі

Право на розповсюдження означає, що виконавець користується виключним правом дозволяти чи забороняти доведення до загального відома свого виконання і як зазначалось певними способами.

Розгляд прав виконавців на відтворення, розповсюдження, фіксацію виконань ґрунтуються на висновках зроблених у попередніх підрозділах, присвячених дослідженню прав виробників фонограм, відеограм та прав організацій телерадіомовлення, де зазначенні поняття аналізувались більш детально.

У Законі України “Про авторське право і суміжні права” від 11 липня 2001 року зазначено два види розповсюдження виконань, які зафіксовані у фонограмі чи відеограмі. По-перше – це розповсюдження виконань певними способами. А саме шляхом першого продажу. Тобто зазначена дія здійснюється з дозволу виконавця, виконання якого записано на фонограмі чи відеограмі, виробниками відеограми чи фонограми шляхом введення у цивільний обіг зазначеним способом фонограму чи відеограму із записаним виконанням. Подальше розповсюдження фонограм чи відеограм, на яких записано виконання не буде відноситись до виключних прав виконавців після вчинення факту першого продажу, крім розповсюдження через будь-які засоби зв’язку.

Крім першого продажу вказується і на можливість іншої передачі права власності. В такому випадку можна розуміти передачу фонограм, відеограм у дарування, також, безоплатну передачу у власність майна, тощо. Причому, реалізація виключного права виконавця на розповсюдження своїх виконань вказаними способами можлива лише у тому випадку коли не було надано згоди виконавця при першій фіксації виконання на його подальше відтворення виробниками фонограм та відеограм.

Окремо визначає законодавець виключне право виконавців дозволяти чи забороняти комерційний прокат, майновий найм своїх виконань. Хоча, на наш погляд, вказані дії відносяться до способів розповсюдження виконань, що зафіксовані у фонограмах та відеограмах.

“Майновий найм, як відомо є передача майна у тимчасове користування за плату” [27,ст.256]. Наприклад “згідно з угодою ТРІПС за артистом виконавцем визнається виключне право дозволяти або забороняти оренду фонограм, яка створена з комерційною метою”[177,с.34]. У законодавстві України, про що вже зазначалось, закріплено виключне право виконавця на комерційний прокат виконань зафіксованих у фонограмах чи відеограмах. У свою чергу прокат є одним з видів майнового найму. У “Цивільному кодексі України”[10] пропонується наймодавцем, за договором прокату, вважати фізичних чи юридичних осіб, для яких надання речей у користування є видом підприємницької діяльності. “Цивільний Кодекс України”[10] регулює питання, що виникають у зв’язку з укладенням договору побутового прокату, предметом якого може бути будь-яке майно, в тому числі фонограми чи відеограми. Причому у обох наведених нормативно-правових актах відсутнє визначення комерційного прокату.

На наш погляд, під комерційним прокатом предметів слід розуміти надання певних предметів у розпорядження для використання на обмежений термін і з метою прямого або опосередкованого економічного або комерційного ефекту.

Виключне право виконавців дозволяти чи забороняти іншим особам комерційний прокат чи майновий найм своїх виконань, які зафіксовані у фонограмі чи відеограмі реалізується при умові, що при фіксації виконань у фонограмі чи відеограмі не було їх згоди на комерційний прокат і майновий найм, навіть після факту розповсюдження виконань, здійсненного виробником фонограми (відеограми) або за їх дозволом.

Другим видом розповсюдження є розповсюдження виконань зафіксованих у фонограмах чи відеограмах через будь-які засоби зв’язку. З приводу даного визначення та співвідношення з поняттям трансляція і виник спір у Господарському суді м.Києва. “Державна інспекція по контролю за цінами в м. Києві звернулась до суду з позовом про стягнення економічних санкцій за необґрунтоване одержання коштів в результаті надання послуг зв’язку. При цьому поняття тарифів на оренду технічних засобів мовлення і тарифів на розповсюдження програм радіомовлення, телебачення і послуг зв’язку позивач вважає тотожними, виходячи із тлумачення самих понять технічних засобів та розповсюдження програм радіомовлення, телебачення і послуг зв’язку. Відразу видно, що це різні поняття. Термін розповсюдження програм радіомовлення, телебачення, в законодавчому розумінні охоплюється поняттям – трансляція, яка лише здійснюється за допомогою засобів зв’язку Засобами зв’язку є технічне обладнання, що використовується для організації зв’язку. Рішення суду було засноване на тому, що твердження позивача про тотожність понять граничних термінів на розповсюдження програм телебачення, радіомовлення і послуг зв’язку і оренди засобів мовлення не відповідає законодавству України і не підтверджується матеріалами справи”[178].

Законодавство України надає значення двом термінам, які характеризують поняття – зв’язок. А саме: “електричний зв’язок – передача, випромінювання або прийом знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших електромагнітних системах та поштовий зв’язок – приймання, обробка, перевезення та доставка письмових відправлень, матеріальних цінностей, виконання доручень фізичних та юридичних осіб щодо грошових переказів, банківських операцій”[179,ст1].

Оскільки, на фонограму може бути записано тільки те виконання, яке сприймається на слух, то право на відтворення та розповсюдження способами оренди, прокату, першого продажу або іншої передачі у власність чи володіння фонограм, на яких зафіксоване виконання стосується лише тих виконань, які сприймаються на слух. Дане право не охоплює виконання, що зафіксоване у вигляді відеозапису. У такому випадку відеозапис виконання буде охоронятись законодавством України як відеограма. Але це не стосується зображень виконання у вигляді запису, що входять до аудіовізуального твору.

Перехід правомочностей виконавця до виробників фонограми на правомірних умовах породжує право виконавця на одержання винагороди за використання вищевказаними способами, власне, виконання. Як правило, виконання записані на фонограму використовуються у комерційних цілях. В такому випадку ні виконавець, ні виробник фонограм не можуть заборонити прослуховування фонограми в громадських місцях, а також передачу її по телебаченню, включаючи розповсюдження по кабелю. Прикладом вказаних видів розповсюдження можуть бути – диски на дискотеці, чи розповсюдження диска по телебаченню чи по радіо.

Таке використання у комерційних цілях фонограм, на яких записано виконання певного твору може здійснюватись при умові виплати винагороди артисту-виконавцю і виробнику фонограм. Цілком слушне зауваження законодавця. Але, безпосередньо виконавців та виробників фонограм буде більше цікавити реалізація такого права. При договірному регулюванні подібні випадки передбачити досить важко. Тому, цілком слушне втручання у дану ситуацію законодавця. Існує норма, згідно якої виконавець зберігає право на одержання винагороди через організації, що управляють майновими правами або іншим способом, наприклад, через повіреного або особисто.

У наведеній ситуації постає питання: “Хто буде здійснювати оплату організаціям, що управляють майновими правами виконавців за використання фонограм, на яких записано виконання в комерційних цілях на зазначених вище умовах?” Ця винагорода буде виплачуватись особою, що використовує розповсюджене у комерційних цілях виконання, записаного на фонограму. “Організація колективного управління має право вимагати від осіб, які використовують об’єкти авторського права і суміжних прав, надання їм документів, що містять точні відомості про використання зазначених об’єктів, необхідних для збирання та розподілу винагороди”[8,ст.48].

Організації, що здійснюють колективне управління майновими правами повинні діяти у межах повноважень, на основі добровільно переданих їм авторами та іншими особами, які мають суміжні права, письмових договорів. До повноважень даних організацій віднесено: “а) погоджувати з особами, які використовують об’єкти авторського права і (або) суміжних прав, розмір винагороди під час укладення договору; б) укладати договори про використання прав, переданих в управління; в) збирати винагороду за використання об’єктів авторського права і (або) суміжних прав у випадках та на підставах, передбачених Законом; г) розподіляти і виплачувати зібрану винагороду суб’єктам авторського права і (або) суміжних прав; д) здійснювати інші дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для охорони прав, управління якими здійснює організація”[8,ст49].

Охорона прав виконавцям надається за умови якщо: а) виконавець є громадянином України або не є громадянином України, але має постійне місце проживання на території України незалежно від того, на якій території вперше було оприлюднено його виконання; б) незалежно від громадянства і постійного місця проживання виконавця, виконання якого вперше оприлюднено на території України або не оприлюднено, але знаходиться в об’єктивній формі на території України, тобто зафіксовано у фонограмі чи відеограмі; в) незалежно від його громадянства і постійного місця проживання, виконання якого вперше оприлюднено в іншій країні та протягом 30 днів після цього оприлюднено на території України.

Вважається, відповідно до законодавства України, що у тому разі, коли виконання використовується в аудіовізуальному творі, виконавець передає організації, що здійснює виробництво аудіовізуального твору, або продюсеру всі майнові права на виконання, якщо інше не встановлено договором. Дана норма закону залишає за сторонами право вибору інших умов використання виконання у аудіовізуальному творі. Не завжди сторони перебувають у рівному становищі, враховуючи їх майновий стан. Організація – виробник аудіовізуальної промисловості, придбавши майнові права виконавця на виконання, яке при повторному використанні в аудіовізуальному творі може сприяти одержанню значних прибутків цієї організацією, практично позбавляє можливості виконавця одержувати майнову винагороду в подальшому. Тобто, виконавець не може контролювати використання свого виконання після першого продажу майнових прав.

На наш погляд, необхідне створення відповідної системи охорони прав виконавців в аудіовізуальній сфері. Є всі підстави вважати, що даний сектор, незабаром може займати чільне місце в культурній, економічній діяльності держави і є також особливою сферою діяльності виконавців, і, що не менш важливо – прибутковою.

Ми вже наголошували на тому, що норми законодавства України у сфері охорони суміжних прав не в повній мірі охороняють аудіовізуальну галузь діяльності і музика, швидше, відноситься до звукової сфери, в такій ситуації. Сфера впливу суміжних прав набагато складніша, на нашу думку, ніж та в якому вигляді вона відображена у законодавстві України. Але, сьогодні достатньо подумати про відео, музику, про телебачення або про мультимедіа, щоб впевнитись у недоцільності збереження такої позиції у законодавстві.

Виконавці повинні, на нашу думку, як в аудіовізуальній сфері так і у звуковому секторі користуватись виключним правом, дозволяти використання їх виконань і претендувати на винагороду за кожен спосіб виконання в аудіовізуальному творі.

Висновки:

1. У національному законодавстві, науковій та навчальній літературі пропонується застосувати термін розповсюдження відносно визначення правової долі фонограмної продукції, термін опублікування фонограм, відеограм, розглядати як запрошення до розповсюдження виробленої продукції, представлення споживачеві для оцінки її якості та спроможності задовольняти потреби в цій продукції на ринку.

2. Поняття випуск в обіг примірників аудіовізуальних творів чи фонограм пропонується відобразити наступним чином, зазначивши, що це дії імпортера чи відтворювача (або будь-які дії імпортера чи відтворювача, що не суперечать законодавству України), які направлені на передачу права власності, передачу права володіння, права користування або права розпорядження, які здійснюються вперше після імпорту або відтворення цих примірників.

3. Права виробників фонограм, відеограм повинні охоронятись протягом 50 років після факту вироблення фонограми, відеограми та протягом 50 років після першої фіксації звукового чи відео запису.

4. Пропонується включити до законів України “Про авторське право і суміжні права” та “Про телебачення та радіомовлення” визначення поняття ретрансляції, яка означає одночасну передачу в ефір чи по проводах телевізійних програм або передач чи суттєвих їх частин телерадіоорганізаціями, що мають право на трансляцію цих програм чи передач.

5. Під фіксацією слід розуміти закріплення в певному положенні програм та передач, що належать організаціям телерадіомовлення. Запис визначається як відображення на плівці певних зображень та звуків за допомогою технічних пристроїв. Тому, можна вважати, що фіксація визначає статичний стан програм та передач організацій мовлення, а запис – їх динамічну основу. Отже, пропонується вживати термін “запис” відносно програм чи передач організації телерадіомовлення.

6. Запис передач чи програм організацій телерадіомовлення призводить до появи фонограми та відеограми. У такому випадку, організація, що здійснила запис, може розглядатись як виробник фонограм, відеограм. Цей факт породжує дещо відмінну категорію правомочностей, що регулюють права виробників фонографічної продукції. Відбувається інтеграція прав організацій телерадіомовлення у право виробника фонограм, відеограм на запис передач чи програм організацій телерадіомовлення. Результат діяльності організацій телерадіомовлення набуває фонограмного характеру. Факт запису звуків призводить до появи звукозапису, факт проведення діяльності по відеозапису призводить до появи права на відеограму за виключенням зображень у вигляді запису, що входять до аудіовізуального твору.

7. Тиражуванням пропонується визначити виробництво трьох і більше екземплярів запису передач, програм організацій телерадіомовлення (фонограм, відеограм). Тиражування повинно охарактеризовувати кількісні характеристики певної продукції у процесі виробничої діяльності.

8. Повідомленням виконання пропонується вважати подання виконань шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо у живому виконанні так і за допомогою будь-яких пристроїв, включаючи передачу в ефір і по проводах.

9. Пропонується до Закону України “Про авторське право і суміжні права” у ст39 пункт 3 внести зміни і доповнення наступного змісту, а саме – при передачі майнових прав виконавців організації, що здійснює виробництво аудіовізуального твору у випадку використання виконання в аудіовізуальному творі виконавці мають право на одержання винагороди за кожен спосіб виконання.

10. У ч.4 ст.42 Закону України “Про авторське право і суміжні права” слід вказати, що винагорода за відтворення в особистих цілях творів, зафіксованих у звуко- і відеозаписах, виплачується у формі відрахувань (відсотків) власниками обладнання (аудіо апаратури, відеомагнітофонів, тощо) та матеріальних носіїв (звуко- і(або) відеоплівки, касет, лазерних дисків, компакт-дисків, тощо), які використовують зазначене обладнання для відтворення творів, зафіксованих у звуко- і відеозаписах.

11. Пропонується ст.41 Закону України “Про авторське право і суміжні права” визначити наступним чином: 1) Телерадіоорганізації мають виключне право дозволяти чи забороняти трансляцію, ретрансляцію в ефір чи по проводах будь-яких передач чи програм створених або придбаних ними, відтворення належних їм передач, програм будь-яким способом, тиражування їх запису та продаж, фіксацію на матеріальному носії, а також трансляцію, публічне виконання, публічну демонстрацію своїх програм, передач у місцях з платним входом, забороняти поширення на території України чи з території України сигналу, що несе програми, розповсюджуючим органом для якого цей сигнал із супутника не призначався.

12. Пропонується ст.36 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” визначити наступним чином: Телерадіоорганізація має право дозволяти чи забороняти іншим телерадіоорганізаціям, установам і закладам, громадянам в Україні та за кордоном: – трансляцію, ретрансляцію належних їй передач (фільмів), програм, відтворення передач, програм будь-яким способом, тиражування, продаж передач (фільмів), програм, що є їх власністю, а також записів музичних і літературно-драматичних творів, здійснених телерадіоорганізацією в студії чи у видовищних закладах.

Дата добавления: 2015-07-10