Критерій творчості суб’єктів суміжних прав

Питання, що стосуються творчого характеру суб’єктів суміжних прав, вирізняються особливою актуальністю сьогодення. Обумовлюючи своє існування, свою самостійність, суміжні права мають і багато спільного з іншими інститутами права інтелектуальної власності, особливо з авторським правом.

З’ясуванню підлягає питання, що стосується критерію творчості у діяльності суб’єктів суміжних прав і взагалі наявності такої ознаки, як творчість для них.

Ні одна наука не може йти далі, не використовуючи досягнення інших наук, іноді навіть, здавалося б, далеких від них. Цивільне право не повинно стояти в стороні від цього шляху наукового прогресу, не повинно ігнорувати результати досліджень таких наук, як філософія, психологія, літературознавство, мистецтвознавство та інші.

Не повинна наука цивільного права відмовлятись і від вивчення проблеми творчості, але у взаємодії з науками, які безпосередньо багато уваги приділяють її вивченню і до предмету дослідження яких входить визначення особливостей поняття творчості. Цивільне право, в даному випадку, досліджуючи питання суміжних прав, не підміняє собою спеціальні науки, що вивчають вказану проблему, але нашим завданням є критичне дослідження тих досягнень у розгляді цих проблем, що складають систему спеціальних наук, предметом вивчення яких є об’єкти, що входять у сферу дослідження суміжних прав. Механічне перенесення цих досягнень в науку права було б звісно недостатнім. Детальне вивчення поняття, що входить до предмету дослідження іншої науки, правовими науками досягається шляхом, специфічної для права обробки даних, одержаних цими науками. Наприклад, таке поняття як творчість, в його повному значенні, є предметом дослідження науки “філософії”, але нам потрібно визначити роль даного поняття для сфери цивільних правовідносин. Це дозволить виробити чіткі критерії для мотивованого визначення поняття суміжних прав. Можливе навіть створення спеціального розділу чи хоча б параграфу, в якому визначалося б поняття та характерні ознаки творчості, її правові критерії для права інтелектуальної власності взагалі.

В науковій літературі творчість розтлумачується різними авторами по-різному, і це не дивно. Такий термін можна застосувати майже до кожного поняття при його дослідженні. Разом з тим, вивчаючи проблему творчості, можна прийти до висновку, що особливих розбіжностей в характеристиці даного поняття немає і це безумовно позитивний результат, вони лише доповнюють один одного.

Отже, проаналізуємо основні наукові підходи до вивчення поняття творчості, опираючись на досвід філософії.

Творчість визначається як “діяльність, що породжує дещо якісно нове і відрізняється неповторністю, оригінальністю і суспільно-історичною унікальністю. Творчість, специфічна для людини, так як завжди пов’язана з діяльністю “творця” – суб’єкта творчої діяльності. В самій природі відбувається процес розвитку, а не творчості”[38,с.1325]. Приведемо інше визначення: “Творчість – створення нових по задуму культурних чи матеріальних цінностей”[6,с.789]. “В самому широкому розумінні творчість є активна взаємодія суб’єкта з об’єктом, під час дії якої суб’єкт цілеспрямовано змінює навколишній світ, створює нове, соціально значиме у відповідності з вимогами об’єктивних закономірностей”[39,с.7]. В даному визначенні підкреслюється, що творчість – це така взаємодія суб’єкта і об’єкта, в якій суб’єкт активний, він змінює зовнішній світ, а об’єкт – це те, на що направлена діяльність, при чому, особливості об’єкта визначають характер самої діяльності. Тим самим виявляється діалектико-матеріалістичний підхід до аналізу творчості, пов’язаний з визнанням об’єктивного існування зовнішнього світу, активного впливу на нього суб’єкта, під час його практичної діяльності, доцільність такої діяльності, а також необхідність обліку в перетворюючій діяльності характеристик зовнішнього світу, його закономірностей. Разом з тим творчість є певна зміна і самого суб’єкта, розвиток його духовних і фізичних можливостей.

Творча активність суб’єкта проявляється в тому, що людина надає предметам природи форму, яка відповідає його вимогам, робить можливим задоволення певних потреб. Творчість тим самим виступає як діалектичний процес взаємодії суб’єкта і об’єкта. Результат творчих відносин до природи – набуття нової якості, вона стає значима для людини, набуває ціннісних характеристик. Таке ж відношення можна застосувати і до права зі сторони суб’єкта, учасника певних правовідносин.

Наведемо ще приклади визначення поняття творчості. Наприклад, творчість визначають як “свідому, цілеспрямовану діяльність людини, за допомогою якої створюються нові суспільно важливі матеріальні і духовні цінності”[40,с.93]. Автор даного твердження вважає, що слід розрізняти творчість в широкому розумінні як створення таких матеріальних і духовних благ, які до цього часу взагалі не існували (такої ж думки і інші автори)[41,с.7],[42,с.73]. В наведеному визначенні виражається наступне: а) творчість – діяльність людини; б) творчість – не будь-яка діяльність людини, а лише діяльність, направлена на створення нових суспільно-корисних цінностей (благ).

Тому, якщо підтримувати таке визначення, то, на думку деяких науковців, “поняття творчості в широкому і вузькому розумінні здається неправильним”[43,с.10]. І зважаючи на цей факт, більшість вчених схильні розуміти творчість в його вузькому значенні.

Обумовлено вважаючи, що не будь-яка діяльність є творчою, деякі дослідники, однак, приходять до висновків, що “там, де немає творчості, діяльність не має специфічного людського характеру”[44,с.72]. В даному висловлюванні не тільки ігнорується той факт, що люди в повсякденному і суспільному житті створюють дещо нове, але й те, що беруть участь у процесах, що повторюються, в багатьох випадках детермінуються. Вони також нерідко шаблонно і догматично думають і діють. Необхідно розмежувати поняття “діяльність людини і творчість” (творча діяльність або елемент творчості в діяльності людей). Ці поняття хоча взаємопов’язані, але все ж таки не ідентичні.

Поряд з вузьким зустрічається і надто широке тлумачення поняття творчості. В нього, в даному випадку, включається і “творчість природи”. “Творчість – притаманна і неживій природі, і живій до моменту появи людини. Творчість – необхідна умова розвитку матерій, утворення її нових форм, разом з виникненням яких змінюються і самі форми творчості. Творчість людини – лише одна із таких форм”[45,с.318],[46,с.115–117],[47,с.47]. Про творчість, безумовно, може йти мова лише тоді, коли має місце розвиток (в знаннях, формах суспільного життя і т.д.). Тому деякі діалектичні категорії (“нове”, “скачок”, протиріччя, безперервність, “становлення” і інші) входять в методологічний інструментарій аналізу феномену творчості.

Однак, “мабуть, неправильно надавати творчості загальний атрибут матерій”[48,с.10].

Умовою розвитку матерій є не творчість, як вважає Пономарьов Я.І., а внутрішня, притаманна їй властивість саморозвитку, активності, зміни. “Тільки, що стосується цих діалектичних моментів, можна говорити по відношенню до “матерії взагалі”, про схильність її до “творчості” як поява нових (більш високих) форм свого існування”[49,с.36]. Термін “творчість”, в даному випадку, слугує для вираження саморозвитку матерій лише як метафора. “Власне своє значення він набуває тільки в тлумаченні активної матерії на рівні соціальної реальності”[48,с.21], тому що суб’єкт творчості – це не матерія, як така (і тим більше не дух, світова воля, ідея), а її конкретна форма буття – соціум, людина. “Творчість – це вища і найбільш складна форма прояву відношень як обов’язкового компоненту свідомості”[50,с.95].

Отже, вищевказане дозволяє визначити вихідні позиції обговорення поняття творчості в його філософсько-правовому аспекті. На даному етапі дослідження, ці позиції можна сформулювати наступним чином: творчість – не загальний атрибут матерії, а лише феномен соціально-правового життя; творчість – особливий вид відносин і соціальних дій людини; творчість пов’язана з появою (відкриттям, винаходом, створенням) нового, суспільно значимого явища: творчість, як поєднання духовних і матеріально-практичних моментів в діях людей багатогранне і специфічне в своїх конкретних формах існування (наукове, соціальне, художнє, правотворчість і т.д.). Проаналізуємо деякі із висунутих тезисів.

Дана тема широко обговорюється в літературі перш за все як співвідношення “творчість – відображення”. Ми не маємо наміру заглиблюватись в аналіз всієї проблематики відміченого співвідношення. Звернемо лише увагу на ті моменти, які, на наш погляд, є суттєвими у розумінні творчості як соціально-правового явища.

Ми з’ясували, що творчість може бути реалізована лише на основі більш-менш адекватного відображення суб’єктом об’єктивної реальності. В кінцевому результаті здійснюється під час суспільно-правової практики пізнання об’єктивного світу, що виступає необхідною передумовою будь-якого творчого процесу і діяльності, виявляючи, таким чином, можливості, засоби й методи трансформації явищ, як соціальних об’єктів. Пізнання, саме в певній мірі, виявляється творчим актом, так як мова йде про формування нових наукових понять, наукових теорій, створення різного роду ідеалізацій, абстрактних об’єктів і т.д.

Разом із тим необхідно зазначити, що в обговоренні соціально-правового аспекту, творчість не зводиться до пізнання і неправильно ототожнювати будь-який пізнавальний процес із творчістю. Тлумачення феномену творчості тільки з гносеологічних позицій видається одноманітним.

Так, наприклад, існує твердження, що “не тільки мисленню, а всьому пізнанню притаманна творчість. Пізнання і є творчість, оскільки воно є відношення суб’єкта до об’єкта”[51,с.17]. Тези про пізнання, як творчого процесу взагалі, співвідносяться з твердженням, що “творчість характерна для будь-якого акту людської діяльності, від елементарної трудової операції до наукового управління суспільством”[52,с.37]. В даному випадку перед нами постає широке тлумачення терміну творчість, але вже з застосуванням до явищ соціального життя й завдання вивчити міру, ступінь, критерії його застосування стосовно суміжних прав.

Правильним було б розрізняти творчість на рівні індивідуальної свідомості й творчість, як соціально-правове поняття. Творча функція притаманна не усім формам свідомості людини. “В одноособовому мисленні окремого суб’єкта завжди знайдемо і відображення, і творчість. Але ми не вправі тлумачити ці характеристики в тому розумінні, начебто будь-яка свідомість має не тільки відображений, але і творчий характер. При такому підході зникає критерій відмежування наукового пошуку від “апологетики””[53,с.63].

Іманентним моментом творчості (в мисленні або в практичній діяльності) є породження нового. Елемент новизни – специфічна характеристика творчого процесу. І ми бачимо, що у визначеннях творчості даний момент підкреслюється особливо. Так, на думку Г.Герца “в якості творчого, повинно зазначатись те, що дозволяє оволодіти при практичному й теоретичному засвоєнні суспільної й природної реальності процесами й об’єктами новим засобом при певних умовах у конкретних просторових і часових відношеннях”[54,с.367].

Нове, як продукт творчості, може виступати новим по суті, якості, властивостями, структурі, формам, проявам законів. Конкретний зміст нового у творчості визначається характером соціально-правової дії, що йому відповідає.

Виникнувши, розвиваючись на основі діяльності і для її обслуговування, пізнавальне відображення, як ми вже з’ясували, виконує активні функції для права в цілому, носить творчий характер. Прояви цієї активності багатогранні. В першу чергу слід вказати на те, що зв’язок пізнання із завданням конкретного права визначає його пошуковий, дослідницький характер. І це зрозуміло. Тому що людська діяльність об’єктивна за змістом, вона реалізується у відповідності з об’єктивними закономірностями. Відсутність такої відповідності або його порушення веде до неадекватного діяння, суб’єкт не досягає бажаного результату. Пошуковий характер виражається в тому, що, встановлюючи зв’язок діяльності із суспільними потребами, суб’єкт ідеально формує образ результату діяльності. Іншими словами, він формує адекватну, власним потребам мету. Також суб’єкту необхідно визначити характер діяльності, тобто шлях досягнення наміченої мети, яка в подальшому здійснюється або у вигляді створеного матеріального явища, або ідеальної побудови (наукової теорії, художнього образу і т.д.).

Рух у майбутнє, до результату, реалізація самої діяльності можливі на основі обліку реально існуючих властивостей, тенденцій, закономірностей об’єкта, із яким суб’єкт взаємодіє, оскільки необхідним є пізнання цього об’єкта, тобто проникнення в його суть. Простого споглядання для осягнення сутності об’єкта недостатньо, необхідна напружена розумова діяльність, науковий аналіз. Дослідження, пошук являє собою складний інтелектуальний процес, що включає в себе постановку й рішення багатьох проблем.

Звичайно, наше відображення пошукової діяльності умовно, схематично. Так теоретичне пізнання може бути пов’язане з практикою не безпосередньо, а опосередковано. В даному випадку дослідження об’єкта йде відносно незалежно від перспектив практичного використання одержаного знання. Отже, мета дослідження – деяка нова теоретична концепція, яка виражає більш глибоку сутність явищ, що пізнаються.

Також виділяють таке поняття, як “наукова творчість – це діяльність, направлена на виробництво нового знання, яке одержує соціальну апробацію і входить у систему науки”[55,с.187], “сукупність вищих пізнавальних процесів, що розширюють межі наукового пізнання”[56,с.98]. Творчість у науці потребує перш за все набуття принципово нових суспільно значимих знань, в цьому завжди була найважливіша соціальна функція науки. Зміст “нового знання” різний. Так, наприклад, виділяють три типи набутих людьми знань: “відкриття нового емпіричного (експериментального факту): дедуціювання із системи вихідних положень таких понять і суджень певної теорії, які емпіричним шляхом не були встановлені; створення нових понять і суджень (наукових положень і принципів), що потребують змін, існуючих теоретичних уяв”[57,с.4–5].

“Наукова творчість може відображатись у відкриттях чогось нового, що до цього науці не було відомо, але в дійсності існувало; у винайденні історичних фактів і документів; в новому науковому доказі будь-якої ідеї і т. д.”[58,с.145].

Так, новим вважаються такі результати наукового дослідження, які суттєво розширюють і поглиблюють знання про об’єктивну реальність і її властивості. Нове, таким чином, проявляється в різних формах: у вигляді відкриття невідомого раніше об’єктивного факту, встановлення нового закону, створення нової теорії, формування специфічного стилю мислення й виникнення нових парадигм дослідження і т.д. До творчого процесу слід віднести і використання наукових винаходів, рішення практичних завдань за допомогою науки.

Вважаючи в принципі правильним наведене вище визначення наукової творчості, ми все ж вважаємо, що в сучасних умовах недостатньо обмежуватись при характеристиці творчості в науці лише підкресленням факту продуціювання нового знання. Перетворення науки в безпосередньо виробничу силу вже потребує розгляду проблеми творчості не в рамках виключно системи “знання”, а як моменту єдиної соціальної дії, в більш широкій системі наука – реалізація.

Характер творчості і її зміст на кожному етапі різні. Для забезпечення реалізації творчості, звичайно, необхідно створити відповідні умови. “Творчість охоплює пізнавальну й практичну перетворюючу діяльність як цілісний процес і його окремі моменти – творчий пошук, відкриття і його матеріальне втілення”[59,с.49].

Звернемося до думок науковців, що присвятили свою діяльність дослідженню проблем творчості у цивільному праві. Враховуючи незаперечний факт того, що суміжні права близькі до авторських прав та формуються завдяки їм, та ту обставину, що недостатньо досліджено в галузі цивільного права інститут суміжних прав, важливо в даному аспекті розглянути деякі погляди стосовно з’ясування творчого характеру авторського права з тим, щоб визначити критерій для розмежування творчості авторських та суміжних прав.

Питання творчості в авторському праві відноситься також до мало вивчених явищ, особливо проблема “нового” як невід’ємного компоненту творчості. Саме визначення змісту “нового” у творі дасть нам змогу з’ясувати природу, співвідношення критерію творчості авторського права та суміжного права. Цей факт дозволить відокремити від авторського права або навпаки доповнити його певними явищами, що відображають його зміст або заперечують природу авторського права, і дозволимо собі зробити зауваження, таким чином “забруднюють” його, не відповідаючи його природному, правовому змісту, а лише входять в це поняття на основі постійної практики, наприклад, законодавчої і т.д. Проф. Богуславський М.М вважає, що “комплексний підхід до різних об’єктів творчості дозволяє проаналізувати можливість застосування загальних критеріїв (новизни, пріоритету), визначити проблеми нових об’єктів, що знаходяться на стиках існуючих правових інститутів, сприяти уточненню сфери дії авторського права”[60,с.11].

Проблема нового, творчого самостійного твору, а точніше формулювання даного твердження з’явились ще в радянському цивільному законодавстві, оскільки, звичайно сама проблема існувала раніше і існує надалі. Раніше дозволялось за деякими виключеннями користуватись чужими творами для створення нового твору, яке б істотно від нього відрізнялось. Але саме поняття “істотно відрізнялось” – невизначене. Поняття творчої самостійності розглядається, як таке, що існує окремо від інших і є незалежним. Тобто, таке явище, що “володіє” власною ініціативою, здійснюється власними зусиллями без стороннього впливу, без чужої допомоги.

Щодо питання визначення змісту поняття істотно відрізнялось, з’ясуємо визначення терміну “відрізнялось”, яке на наш погляд, визначається за ознакою, що складає різницю між чим-небудь, відокремлюється за якою-небудь характерною рисою. Поняття “істотно” у даному випадку можна розглядати як таке, що складає сутність чого-небудь і є важливим, необхідним, і яке розкриває внутрішній зміст предмету, виявляється у зовнішніх формах його існування. Тому явище, яке істотно відрізняється від іншого, можна вважати за таке, що складає його сутність (об’єкта, предмета і т.д.) є важливим, необхідним у його значенні і, яке розкриває внутрішній зміст даного об’єкта, виявляється у зовнішніх формах його існування, і визначається за ознакою, що складає різницю між іншими предметами, відокремлюється від них за якою-небудь характерною рисою.

Певне відокремлення і робить явище новим. “Для елементів творчості, характерним є перш за все те, що твір відрізняється істотно новизною, яка говорить про самостійність праці”[14,с.63]. Отже, вживається термін істотна новизна, із такої позиції можна зробити припущення, що для того, щоб визнати певний предмет самостійним, недостатньо визнати його лише новим із тим, щоб надати йому правову охорону.

Поняття новий, може означати вперше зроблений або створений. Таке визначення поняття нового доповнюється словами з’явився або виник недавно, в замін попереднього, відкритий. Характер словосполучень, що відображають поняття терміну “нового” не завжди точно та повно відкривають зміст даної термінології. Так, визначення нового, яке з’являється на заміну попереднього, може піддаватися подвійному тлумаченню. Наприклад, предмет, який з’являється на заміну іншого, який втратив свою цінність, свою корисність, лише доповнює його певні якісні характеристики, доповнює його властивості, видозмінює, але не заперечує його взагалі. З іншої сторони, мова може вестись лише про однакову назву певних явищ та різний їх зміст. Якщо для одних істотним є як зміст так і форма, то інші важливі виключно своїм змістом, якою б не була їх форма. Важливо визначити місце суміжних прав у спектрі цих правовідносин за наявності творчого критерію або за його відсутністю.

Зваживши на авторсько-правовий аспект творчої діяльності, можна уявити собі ситуацію, при якій, наприклад, декілька письменників вирішили, незалежно один від одного, відобразити ідентичні події, що проходили в дійсності. В такому разі змістовна сторона цих творів буде тотожною. Але стиль, в якому ці події будуть представлені і описані, залежить від індивідуальних особливостей кожного дослідника. В авторському творі істотним вважається не тільки зміст, але й форма. “Суб’єкт права інтелектуальної власності нерозривно пов’язаний з його самовираженням у творчості, що й зумовлює появу в нього виключних прав, які потребують окремого правового регулювання і правового режиму, що пов’язаний з його особою – це не тільки право на ім’я, на авторство, а й виключне право на використання результату творчості”[61,с.16].

Форма визначається в даному розумінні як спосіб існування змісту, зовнішнє відображення предмету. Можна продовжити думку та визначити, таким чином, за формою твору, яка в даному випадку вживається не як втілення змісту твору в об’єктивну, матеріалізовану форму, а як оригінальний вид виконання, що відокремлює його від стилю відображення тотожного. І все ж потребує з’ясування питання щодо визначального критерію виділення новизни явища, що полягає або у його змісті або формі чи поєднанні цих двох компонентів.

Так, Фіхте заявляв, що в кожній книзі можна розрізняти двояке: фізичне начало, тобто папір із надрукованими на ньому знаками і духовне. Право власності на книгу у фізичному її виді переходить до покупця. Що ж стосується духовного начала книги, то воно полягає, знову таки, в двоякому: в її матеріальному змісті, тобто в думках і у формі їх викладення: особливостях їх співставлення, манері й зворотах мови, словесному вираженні. Адже “авторський твір, технічне нововведення є продуктом людського інтелекту, виникають і виступають як результати інтелектуальної діяльності”[62,с.12]. Автор безумовно, зберігає право, що по своїй природі не відчужується – це форма виразу своїх думок: вона індивідуальна і назавжди залишається досягненням автора. Освоюючи чужі думки, ми надаємо їм власну форму. Привласнюючи чужу форму, ми здійснюємо плагіат.

Відображення ж подій, однакових декількома особами, будуть втіленням у певну форму, відокремлену одна від одної у тому разі, коли вони наповнені новим змістом, що не повторюється, а визначає суттєві моменти у всеохоплюючій властивості спостереження дійсності, що накладає свій відбиток у свідомості кожного індивіда, залежно від його індивідуальних особливостей. У всіх інших випадках буде інтерпретація вже існуючого явища, що відображено у творі, і така інтерпретація охарактеризована похідною властивістю творчого характеру, притаманного суміжним правам. Наприклад, можна розглядати твори мистецтва як художній твір мови, розуміючи під цим не тільки мову у власному розумінні слова, але і зазвичай вираз думок, почуттів за допомогою звуків, міміки, жестів. Названі явища неможливі без наявності певного твору, за допомогою якого можна проявити оригінальність у його сприйнятті певними суб’єктами, що в змозі відобразити його, представити перед публікою у такому вигляді, породжуючи, таким чином, творчий характер нового явища, сприйняти його по-іншому, ніж звичайно.

Отже, представлений твір міг би існувати й бути сприйнятим, не застосовуючи до нього так звані неординарні підходи, які у свою чергу призначені для відображення чогось і самі по собі не існують, а служать допоміжним елементом для певного твору, що охороняється авторським правом. Наведені допоміжні елементи утворюють нову систему ціннісних характеристик, які за сукупністю ознак входять у дещо відокремлену сферу правового регулювання, відображаючи певний авторський твір. Інтерпретація в такому розумінні представляється як розтлумачення, розкриття змісту певного твору на основі власного бачення, творчих можливостей за допомогою оригінальних елементів відображення, реальної дійсності, охарактеризованої у творі.

Такий підхід певним чином прикрашає відображення форми твору, відкриває нові можливості для його представлення широкому загалу, тому що неможливо заперечити той факт, що для кожного суб’єкта характерний різний спосіб сприйняття і можливі ситуації, при яких застосовуючи незвичайний підхід людиною відкривається зовсім непередбачуваний характер об’єкта, що вивчається, досліджується чи просто спостерігається, ніж при звичайному його сприйнятті.

При простому перекручуванні змісту вже існуючого твору, прикриваючись відображенням подібних подій на основі власного бачення, застосовуючи начебто індивідуальну форму сприйняття, говорити про творчий характер такої роботи не доводиться. У ній немає нічого нового. Причому, новим має бути суттєвий елемент, за яким можна абсолютно відокремити одне явище від іншого Недарма в цивільному праві вживається термін суттєва або істотна новизна. В юридичній літературі вказане словосполучення вживається відносно характеристики творчого характеру авторського та винахідницького прав.

Не зайвим буде надати певну увагу аналізу такого висловлювання стосовно визначення критерію творчості суміжних прав у співвідношенні його з авторським правом. Поняття істотної новизни набуло в юридичній літературі широкої інтерпретації. Вважається, “що новизна істотних елементів предмета і є його новизною, що відмежовує його від усіх інших” [2,с.23].

Під істотною новизною в авторському праві деякі автори розуміють міру новизни: більша або менша кількість нових елементів у творі. Ця думка висловлювалась М.В.Гордоном у вказаних джерелах. Продовження даної думки знайшло своє відображення у працях Т.А.Фаддєєвої, яка стверджувала, що авторський твір літератури, науки, мистецтва або технічної творчості повинен бути новим у порівнянні з раніше відомим твором. Нове може бути відображене в темі, в ідеях, змісті або формі твору. “Твори з новою ідеєю, оригінальним змістом і формою викладення володіють істотною, абсолютною новизною”[63,с.114]. Так, наприклад, О.С.Іоффе вважав, “що якщо для одних творів суттєві як зміст, так і форма, то інші твори важливі виключно своїм змістом, якою б не була їх форма.”[64,с.10].

Аналізуючи вищевказані твердження стосовно визначення істотної новизни в авторському праві, ми вважаємо, що саме зміст твору є характерною ознакою його самостійності. Нове у змісті робить новим взагалі твір. Елемент, що визначає істотну новизну у творі, може визначатись у співвідношенні відносно загального об’єму твору. Хоча таке співвідношення досі не визначалось. Бажано, звичайно, абсолютність новизни твору, несхожість його ні з чим іншим. Прояв у творі багатьох спільних, подібних елементів з іншим твором робить його близьким до плагіату.

Вказуючи на істотну новизну елементів твору в правовому аспекті, необхідно вказати на допустимі критерії визначення цих елементів новими з тим, щоб надати такому твору охорону авторським правом. Тому, на нашу думку, форма нова лише у поєднанні з новим змістом, може визначати в цілому новий авторський твір. Форма ж, як самостійний елемент, що дозволяє говорити про нову якість, характерна саме для результатів діяльності, що охороняються суміжними правами. Для них важлива форма виразу змісту авторського твору, представлення його до публічного показу. Така форма відображення має бути новою, несхожою на усі інші. Специфічні риси відображення, що роблять явище дійсно новим, будуть характеризуватись при дослідженні кожного виду результатів творчої діяльності суміжних прав.

Поняття ж нового у суміжних правах визначається як нове явище, що створене вперше. Створення ж примірників результатів творчої діяльності, що охороняється суміжним правом без дозволу суб’єкта, що має суміжне право на їх використання, буде розглядатись як порушення його прав, і така продукція буде визнана контрафактною.

Результати діяльності, що охороняються суміжним правом і яким, що вже зазначалось, притаманна творчість, як невід’ємна ознака, повинні також бути неповторними, оригінальними, незвичними, унікальними, тобто мати властивості, що власне утворюють таке поняття як творчість.

Неповторний, як елемент творчості визнається, єдиний за своєю якістю виключний результат діяльності. Оригінальність проявляється в тому, що продукт діяльності не запозичений, є самостійним явищем, не схожий на звичні предмети.

Отже, творчий характер суміжних прав відображається у діяльності, яка породжує нову форму виразу творів літератури, мистецтва і відрізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю.

Висновки:

1. Суміжні права визначаються як сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що випливають і є похідними із авторських прав на використання творів літератури, мистецтва, належних іншим особам, та на їх основі формують новий результат творчої діяльності.

2. Охорону суміжних прав можна визначити як закріплену у законодавстві сукупність правових норм, спрямованих на запобігання, відвернення факторів негативного характеру, які утворюють протиправність поведінки зобов’язаних осіб у сфері суміжних прав, а також на витіснення і ліквідацію відносин, небезпечних для створення сприятливих умов по здійсненню суб’єктами такого права своїх правомочностей щодо результатів власної, творчої діяльності.

3. Визначені ознаки суміжних прав: 1) похідний характер від результатів творчої діяльності, які охороняються авторським правом в системі права інтелектуальної власності; 2) творчий характер, що відображається у діяльності, яка породжує нову форму виразу, представлення авторських творів і вирізняється неповторністю, оригінальністю, унікальністю; 3) об’єктивна форма виразу результатів творчої діяльності, що входять в сферу правової охорони суміжних прав.

Дата добавления: 2015-07-10