Поняття суміжних прав

Право не повинно залишати без уваги проблеми, які виникають у процесі здійснення інтелектуальної діяльності. За останні десятиліття технічні засоби вдосконалювались дуже швидкими темпами. Паралельно з розвитком, за кордоном, кінематографічної та звукозаписуючої промисловості, на досить високому злеті опинилась аудіовізуальна промисловість завдяки супутниковому зв’язку і кабельному телебаченню. Зв’язок інформатики з телебаченням, а також комерціалізація технічних засобів цифрування привели до появи нових способів їх використання, що у свою чергу викликало зміни у відносинах користувачів і споживачів. Несвоєчасне реагування права на зміни, що відбуваються у даній галузі, може призвести до вибору принципово неправильної поведінки суб’єктів права в тій чи іншій ситуації.

Поява в правовому полі України нового юридичного терміну – “Суміжні права” не передувало виникненню нових відносин. Такі відносини вже існували і достатньо тривалий час незалежно від того, надавалась їм правова охорона чи ні. Даний факт ще раз підтверджує постулат про те, що об’єктивна реальність існує незалежно від свідомості та волі суб’єкта. “Людські знання, в принципі, здатні давати адекватне відображення дійсності, її об’єктивно-істинну картину, пізнанню людини, в принципі, не має меж, хоча на кожному історичному етапі пізнання обмежене рівнем розвитку практичної діяльності людства”[4,с.263]. Саме цей факт зумовлює пізню регламентацію суміжних прав, рівень науково-технічного розвитку України залишає бажати кращого, що в свою чергу породжує ряд негативних для країни моментів, які вже призвели до втрати багатьох можливостей держави. Таку констатацію даного факту важко обійти при дослідженні питань даної роботи, оскільки існує тісний взаємозв’язок теорії та практики.

Суміжні права виникли і розвивались не одночасно. І мова не йде про повне їх ігнорування у правовому відношенні. По мірі їх появи, правовідносини, що виникали у зв’язку з цим, знаходили своє відображення у законодавчій сфері, норми, що в деякій мірі стосувались цих прав, були відособленими і не надавали змоги уявити загальний стан справ у зазначеній сфері правової діяльності. У даному випадку ми лише вказуємо на стан речей, що має місце у перехідний період виникнення, розвитку та становлення суміжних прав в Україні до і після проголошення її незалежності.

Вирішення даної проблематики вимагає вироблення теоретичного підходу до тлумачення самого поняття суміжних прав, аналізу компонентів, що формують суміжне право, вироблення стрункої системи для надання правової охорони суміжним правам і взагалі з’ясування правової природи суміжних прав.

Дати поняття суміжним правам означає пізнати суть процесів, узагальнити їх суттєві сторони й ознаки. Сам термін “суміжний означає той, що знаходиться безпосередньо близько і має загальну межу, тісно пов’язаний, близький”[6,с.732]. Тому, можна вважати, що права, які ми називаємо суміжними, мають незаперечну близькість з іншим правом, або, принаймні, повинні мати. Вважається, що “суміжні права безпосередньо пов’язані з авторським правом”[5,с.51].

Існує точка зору, згідно якої “суміжні права еволюціонували паралельно з авторським правом і їх застосування у багатьох випадках пов’язано із застосуванням авторського права”[7,с.156]. Таке твердження дає можливість говорити або допустити факт, що авторські та суміжні права виникли і розвивались незалежно один від одного. Тобто, фактично визначається відособленість суміжних прав, їх абсолютна самостійність, хоча б на початковому етапі свого розвитку, якщо виходити із тлумачення самого терміну – “паралельно, що означає: такий, який відбувається одночасно і біля чого-небудь”[6,с.490], в даному випадку з авторським правом або біля авторського права.

Також, в теорії та практиці цивільного права розповсюджене поняття суміжного права як похідного права від авторського права. Проаналізуємо дане твердження. “Похідний, тобто утворений з іншого, виникає з чогось іншого, явище, що походить від іншого явища”[6,с.609]. В даному випадку вбачається, що суміжні права утворені від авторського права, виникли з авторського права, але чи набувають вони самостійності, якщо так, то який вона має характер абсолютний чи відносний. Всі ці питання потребують негайного вирішення.

Національне законодавство України визначає суміжними правами права виконавців, виробників фонограм, виробників відеограм і організацій мовлення. При цьому зазначається, що “охорона суміжних прав повинна здійснюватись без завдання шкоди охороні творів авторським правом”[8,ст.36]. Подібні положення стосовно суміжних прав визначені у нормах міжнародної конвенції про охорону прав виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, де вказано, що “держави, які домовляються, мають на меті захистити права виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Охорона, надана конвенцією, не наносить ніякої шкоди охороні авторських прав на літературні й художні твори. Відповідно, ні одне з положень цієї конвенції не може бути розтлумаченою як таке, що наносить шкоду цій охороні”[9]. Отже, положення національного закону за змістом дублюють положення Римської конвенції, до якої “20 вересня 2001 року приєдналась Україна, прийнявши відповідний Закон”[178]. І це, на наш погляд, позитивний факт, оскільки, таким чином, відбувається інтеграція, взаємодія, тісне співробітництво між національним та міжнародним правом, законодавством, пошук нових шляхів для подолання існуючих проблем, використання міжнародного досвіду у національному законодавстві України.

У Цивільному кодексі України (надалі – новий Цивільний кодекс України), визначено “право інтелектуальної власності на виконання, фонограми, відеограми та програми (передачі) організацій мовлення (суміжні права)”[10,ст36]. Права виконавців виникають внаслідок здійснення дій по виконанню творів літератури, мистецтва, права, на які, поряд з правами виконавців, мають автори тексту та музики. Права виробників фонограм, у свою чергу, виникають при наявності факту вироблення фонограми, де зафіксовано виконання творів, авторське право на які належить особам, що створили його – це автори музики, автори тексту. Також, при використанні фонограм, їх виробникам необхідно враховувати права виконавців творів, зафіксованих на фонограмі. І нарешті, права організацій мовлення виникають внаслідок створення, наприклад, передач, що запропоновані до ефіру. Тому, права, які називають суміжними, не виникають самі по собі, а в результаті попередньої появи авторського права на який-небудь твір, яке в свою чергу породжує близьке, але поряд з цим нове суміжне право з авторським правом.

Нове право, що виникло із авторського права, говорить про його відносну самостійність, що опосередкована певною залежністю від авторського права, оскільки використовує об’єкти авторського права, але не входить в нього. Авторське право не поглинає суміжне право. Суміжне право лише випливає із авторського права, тобто має похідний характер, як визначальну ознаку, яка дозволяє, таким чином, відмежувати суміжні права від авторських прав.

В даній роботі досліджується питання відносно того, що суміжні права мають похідний характер і саме від авторського права, дуже схожого, близького, але не тотожного права. Оскільки суміжні права випливають із авторських прав і фактично відбувається відмежування суміжних прав від авторських, важливим етапом у своїй роботі вбачаємо вказати на той факт, який дозволить зрозуміти, з якої позиції дисертант розглядає авторське право, зважаючи на дискусію, що ведеться стосовно співвідношення авторських та суміжних прав, та взагалі щодо вирішення питання про існування суміжних прав, беручи до уваги вітчизняний та зарубіжний досвід вивчення проблеми авторських та суміжних прав.

У юридичній літературі є цілий ряд визначень авторського права. В одних визначеннях авторське право розглядається з суб’єктивної сторони і представлене як “сукупність особистих і майнових прав автора на створений ним твір науки, літератури і мистецтва”[11,с.148].

В інших визначеннях висувається на перший план об’єктивна сторона авторського права і воно розглядається як “сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку зі створенням і використанням творів авторів”[12,с.5]. З наведеного визначення дуже важко окреслити межі застосування авторського права до певного твору. Визначення поняття “твір” відбувається у філологічному чи правовому аспекті? Виникають питання: “Чи будь-якому твору надається охорона з боку авторського права?”

І.А.Грингольц пише: “Авторське право як правовий інститут являє собою сукупність норм, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку зі створенням і використанням (виданням, публічним виконанням, публічним показом) творів науки літератури і мистецтва”, але робить застереження, що “таке визначення носить попередній характер”[13,с.13]. Таким чином, автор даного твердження вважає його незавершеним і припускає можливість його доповнення і навіть зміни.

Також авторське право визначається в об’єктивному розумінні як “сукупність норм, що регулюють певне коло суспільних відносин, саме тих, які виникають у зв’язку зі створенням авторами творів науки, літератури і мистецтва і їх використанням”[1,с.5], “або як сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів науки, літератури і мистецтва”[5,с.29]. Наведені визначення вказують на регулювання відносин, які виникають внаслідок саме створення і використання творів науки, літератури і мистецтва. Терміни “створення” і “використання” розглядаються як невід’ємні компоненти цих визначень. Розглянемо надалі питання щодо яких саме творів стосується створення і використання, маючи на увазі не видові ознаки твору, а ступінь його новизни.

Проаналізуємо терміни “створення” і “використання”. “Створити, означає зробити існуючим, заснувати”[6,с.742]. Тобто зробити існуючим раніше неіснуюче явище, невідоме раніше. Саме в даному значенні вбачається призначення авторського права, яке повинно охороняти саме вперше створені твори, невідомі до моменту, так би мовити, його народження і лише цій частині створеного, на нашу думку, притаманне авторство і лише дана частина твору або весь твір відповідає “природній” властивості авторського права.

Цілком очевидно – питання, що стосуються поняття авторського права вимагають поглибленого вивчення і аналіз проблемних положень визначення природи авторського права прямо не входять до предмету теми даного дослідження. Але, на нашу думку, необхідно вказати на те, в якому розумінні авторського права відбувається розгляд питання про відмежування від нього суміжних прав, під яким кутом вивчається нами авторське право, з яким взаємодіють, від якого випливають, походять суміжні права.

Наведені визначення поняття авторського права розглядають, про що вже було сказано, використання як необхідний компонент, що характеризує поряд із терміном “створення”, авторське право. Якщо розглядати терміни “створення” і “використання” як невід’ємні складові одного визначення, а власне такий висновок і випливає із підходів до визначення поняття авторського права вказаних авторів, то можна припустити те, що сам факт створення твору недостатній для того, щоб цей твір мав авторське право. Постає питання: “Невже визнати за твором авторське право, в даному розумінні, означає обов’язково його використати?”

Сам термін “використання” можна вживати як користування чим-небудь, споживання з користю, для своїх потреб, вилучати корисні властивості із чого-небудь, володіти чимось. Хоча законодавство України надає охорону твору, не вказуючи на умову використання самого твору, все ж таки акцентується увага на тому, що “підлягають охороні як оприлюднені, так і не оприлюднені, як завершені, так і не завершені твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети (освіта, інформація, реклама, пропаганда, розваги, тощо”[8,ст.8п.2]. Отже, сам факт створення твору вимагає дій для надання йому належної правової охорони від можливого його незаконного використання. Проаналізуємо питання, що стосуються обов’язковості використання створеного твору, для того щоб він підпадав під сферу правової охорони авторського права.

Якщо розглядати використання твору як необов’язковий компонент наведених визначень поняття авторського права, тому, наприклад, поняття авторського права може розглядатись як сукупність цивільно-правових норм, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку зі створенням творів науки, літератури і мистецтва. Так, наприклад, І.А.Грингольц під використанням твору, розуміє його видання, публічне виконання, публічний показ. “Видати твір, означає надрукувати, випустити у світ, опублікувати, обнародувати”[6,с.242]. Тобто не тільки надати твору науки, літератури, мистецтва об’єктивну форму, а публічно сповістити про нього. Опублікувати, в свою чергу, означає представити твір гласності, наприклад, в засобах масової інформації.

Законодавство України зазначає терміни, які лише розглядає у такому значенні. Наприклад, обнародування твору може визначатись як дія, що робить твір доступним для публіки, якими б засобами це не досягалось. “Опублікування твору в світ розглядається як випуск в обіг за згодою автора або іншого суб’єкта авторського права і (або) суміжних прав виготовлених поліграфічними, електронними чи іншими способами примірників твору у кількості, здатній задовольняти, з урахуванням характеру твору, розумні потреби публіки шляхом його продажу, здавання в найм, побутового чи комерційного прокату, надання доступу до нього через електронні системи інформації таким чином, що будь-яка особа може його отримати з будь-якого місця і у будь-який час за власним вибором або передачі права власності на них чи володіння ними іншими способами. Опублікуванням твору вважається також депонування рукопису твору у сховищі (депозитарії) з відкритим доступом та можливістю одержання в ньому примірника (копії) твору”[8,ст.1].

“Публічне виконання зазначається як подання за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю, іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по проводах) у місцях, де присутні чи можуть бути присутні особи, які не належать до звичайного кола сім’ї або близьких знайомих сім’ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той же час або в різних місцях і в різний час.

Публічний показ – будь-яка демонстрація оригіналу або примірника творів, за згодою суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав безпосередньо або на екрані за допомогою плівки, слайда, телевізійного кадру тощо (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) або за допомогою інших пристроїв чи процесів у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола однієї сім’ї чи близьких знайомих цієї сім’ї особи, яка здійснює показ, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час”[8,ст.1]. Як бачимо із наведених визначень можна зробити висновок про те, що по меншій мірі, мабуть, несправедливо розглядати використання творів, як обов’язкову умову при визначенні поняття авторського права. Зваживши на вищевказане, можна запропонувати дещо інше визначення поняття авторського права, а саме, як сукупність цивільно-правових норм, що регулюють відносини, які виникають у зв’язку зі створенням або зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва. Але все-таки залишається питання, яке ми вже поставили (див. вище), досліджуючи поняття авторського права, із якого випливають суміжні права та взаємодіють з ним: “Чи будь-який твір підпадає під сферу впливу авторського права”? Поняття твору дає змогу говорити знову ж таки про створення, про результат праці, і нарешті, про результат творчості.

Ми спостерігаємо, як тісно переплітаються поняття створення, використання, творчості. Дослідженню останнього поняття присвячено окремий параграф роботи, і зокрема, поняття створення та творчості знаходять своє відображення у творі. Так, у своїй монографії М.В.Гордон визначає авторське право як “особливу частину цивільного права, що регулює відносини осіб і організацій, що пов’язані зі створенням і використанням нових творів літератури і мистецтва”[14,с.17]. Саме на “новому творі” у наведеному визначенні поняття авторського права, акцентується увага. Більш детальний аналіз поняття терміну нового, який ми розглядаємо як елемент поняття творчості, проводиться при розгляді питання стосовно “критерію творчості суб’єктів суміжних прав”. Зроблені висновки за результатами дослідження цього питання, дають змогу припустити, що дійсно нові твори, раніше невідомі, можуть одержувати охорону авторського права. Можливо, так було б і справедливо. Але особливістю авторського права є те, що охорона, в даному випадку, настільки позбавлена формальностей і надається практично автоматично за самим результатом втілення у відповідну форму, придатну для сприйняття. Також, неабиякий відбиток залишають суб’єктивні критерії, оскільки в авторському праві дуже важко бути впевненим – новий це результат, достатньо новий, новий для певного кола, на певній території, у певний проміжок часу?

Для детального і виваженого з’ясування поняття суміжних прав необхідно визначити їх ознаки. Такий підхід, на нашу думку, допоможе з’ясувати повну картину щодо предмета дослідження і остаточно визначити поняття суміжних прав, як явища цивільно-правового характеру.

Оскільки, суміжні права випливають з авторських прав, то можна говорити про те, що суміжні права мають ознаки авторських прав, з однієї сторони і ознаку або ознаки, що відмежовують їх від авторського права, які роблять їх самостійним інститутом цивільного права.

У наукових працях, що досліджують проблеми авторського права, немає узгоджених підходів, щодо визначення ознак авторського права. Поняття авторського права дається через характеристику об’єктів авторського права, їх ознак.

Більшість науковців, які займались чи займаються проблемами цивільного права і, зокрема, авторського права, вважають, що “об’єкти авторського права мають наступні ознаки:

^– наявність творчої діяльності;

– об’єктивну форму, в якій знайшов свій зовнішній вираз твір.

Крім того, деякі вчені висувають додаткові ознаки:

– “новизну твору”[15,с.7];

^– “здатність його до виконання”[16,с.344];

^– “суспільну користь твору”[14,с.80]

Оскільки тема даної роботи прямо не стосується проблем дослідження авторського права, але, враховуючи ту обставину, що суміжні права випливають із авторських прав, варто зупинитись на деяких питаннях, які, на нашу думку, потребують розгляду у процесі дослідження поняття суміжних прав та їх взаємодії з авторськими правами. Зваживши на вищевказане, можна припустити, що суміжні права мають свої, притаманні для них ознаки і після доведення того факту, що вони дійсно відповідають самому змісту, правовому положенню суміжних прав, можна стверджувати про це.

Отже, можна виділити наступні ознаки суміжних прав. По-перше, це – їх похідний характер і саме від авторських прав. По-друге, суміжні права виникають в результаті творчої діяльності суб’єктів названих прав (дана ознака ретельно досліджується у наступному параграфі першого розділу дисертації, що має назву – Критерій творчості суб’єктів суміжних прав).

Ми також говорили про те, що поряд зі своїми власними ознаками суміжні права втілюють ознаки авторського права. Спільною ознакою цих прав, на даному етапі дослідження, є їх творчий характер. В теорії авторського права, як зазначалось, виділяють таку ознаку, як об’єктивну форму об’єкта авторського права. Проаналізуємо цю ознаку стосовно суміжних прав.

Питання про те, що розуміти під об’єктивною формою, викликає певні труднощі. “Під формою твору розуміється спосіб втілення творчих ідей, думок, образів автора”[17,с.39].

Законодавство України під об’єктивною формою розуміє зовнішнє відображення ідей, думок, образів в доступній для сприйняття людськими почуттями конкретної форми. Наприклад, надання суміжного права виробнику фонограм вимагає звукового запису виконання музичного твору або інших звуків.

Третьою ознакою суміжних прав, на нашу думку цілком доцільно визначити об’єктивну форму виразу результатів діяльності, що входять в сферу охорони суміжних прав. Надання об’єктивної форми результатам діяльності суб’єктів суміжних прав дозволить чітко визначити охоронну можливість для суміжних прав, забезпечити сприятливі умови правореалізації потенційних можливостей суб’єктів створення результатів творчої діяльності, що охороняються суміжним правом.

Ознака об’єктивної форми означає, що суб’єкт суміжних прав для втілення своїх задумів знайшов зовнішню форму для їх відображення і тільки після цього з’являється явище, що підпадає під охорону суміжних прав. Щодо відомих результатів творчої діяльності суміжних прав на даному етапі дослідження, то надання об’єктивного виразу певному пісенному твору, буде його безпосередньо виконання, запис виконання або трансляція такого виконання в ефірі чи по кабелях і т.д.

Визначаючи об’єктивну форму результатів певного виду діяльності, слід акцентувати увагу на сферу дії права, на сферу охорони права. Ознаки, притаманні результатам творчої діяльності суміжних прав, характерні для суміжних прав, в частині його впливу на регулювання та охорону цих результатів. Отже, можна визначити, що ознакою суміжних прав є об’єктивна форма виразу результатів творчої діяльності, що входять в сферу їх правової охорони.

Важливим етапом дослідження є визначення “найбільш точного” поняття суміжних прав, які, врешті-решт, призвані врегулювати певні суспільні відносини. У науково-юридичній літературі розглядаються деякі проблемні питання відносно того, що “право взагалі – система норм і відносин або відносин, санкціонованих або встановлених державою, які охороняються від порушень за допомогою мір державного примусу”[18,с.28]. Право – явище складне, багатогранне і має багато постійних виразів. “Виділяють право в загально-соціальному розумінні (моральне право, право народів і т.д.) і виділяють право в спеціально-юридичному розумінні, як юридичний інструмент, пов’язаний з державою”[19,с.64].

Визначення, що право – система норм і правовідносин, яке міститься у більшості визначень права – ідеальне для описових, класифікаційних наук. “Сучасна логіка визнає, що це найбільш поширене, але не єдине можливе визначення. Крім нього існують, так звані, генетичні визначення чи визначення поняття по причинному співвідношенню (виконання закону буття предмету, що вивчається)”[20,с.416 – 437].

Кант доводив складність пошуку визначень в філософських науках, до яких він відносив і науку про право. “Якщо математичні дефініції складають саме поняття, то філософські тільки пояснюють його, дефініція зі всією її визначеністю і ясністю повинна скоріше завершити роботу, чим розпочати її”[21,с.432]. Такий підхід ще більше ускладнює пошук визначення поняття права. Який загальний критерій, на основі якого можливо взагалі розмежувати правове і не правове? “Чисто емпіричне вчення про право – це голова, яка може бути красива, але не мати мозку”[22,с.139]. Наше завдання визначити природу права, визначити, що саме це право ми вивчаємо, а не якесь інше і лише надаємо йому назву права, яке відповідає його природі.

Для визначення змісту права, недостатньо знати зміст законодавства різних країн і народів у тому числі, тобто емпіричну дійсність. Суть права не тільки не може бути осмислена методами практичної юриспруденції, але і взагалі не відноситься до кола її інтересів, оскільки для практикуючого юриста першочергове значення має пошук юридичних фактів і доказів. “Право можна визначити як нормативну форму упорядкування і стабілізації суспільних відносин, що охороняються державним примусом”[18,с.29].

Такий аналіз права дозволяє більш виважено визначити поняття суміжного права, зокрема, застосовуючи загальні підходи вчення про право.

Оскільки суміжні права входять у сферу правового регулювання цивільного права, то суміжні права регулюють як і цивільне право майнові і особисті немайнові відносини, використовуючи при цьому диспозитивний метод цивільного права, а саме, наприклад, відносини, пов’язані з виконанням твору, з виробництвом фонограм, відеограм і діяльністю організацій мовлення. Відносини, пов’язані з виконанням твору, виникають між виконавцем і авторами твору, що виконується. Якщо це музичний твір, то відносини виникають між виконавцем музичного твору і автором тексту, між виконавцем і автором музики, між автором тексту та автором музики одного музичного твору. Відносини, пов’язані з виробництвом фонограм, відеограм, можуть виникати між виробником фонограми, відеограми з однієї сторони та авторами, твори, яких записані на фонограму, відеограму з іншої. Такими авторами будуть, наприклад, автор тексту музичного твору та автор музики. Також, відносини виробника фонограми, відеограми виникають і з виконавцем, який буде використовувати фонограму, відеограму лише музичного твору, або з виконавцем, що має право на виключне використання музичного твору та тексту пісні.

Відносини, що пов’язані з діяльністю організацій мовлення виникають між організацією мовлення і автором передачі, що надається до ефіру. Такі відносини набувають статусу правових і підлягають правовому регулюванню та охороні. Вказані правовідносини, як ми визначили, підпадають під сферу охорони суміжних прав. Зазначені висновки зроблені на основі загальних підходів до визначення правовідносин в теорії держави і права і в теорії цивільного права.

“Правові відносини можна в самому узагальненому вигляді визначити як суспільні відносини, врегульовані правом”[23,с.473]. “В більш повному розумінні правовідносини є специфічною формою соціальної взаємодії суб’єктів права з метою реалізації інтересів і досягнення результатів, передбачених законом, або результатів, що не суперечать закону, а також іншим джерелам права”[18,с.279]. Змістовний вираз – інтереси, що охороняються правом, одержують саме в правовому відношенні. Тому, “визначаючи зміст цивільного правовідношення через сукупність правомочностей та обов’язків його суб’єктів, ми повинні постійно мати на увазі і той інтерес, який ними охороняється, і до задоволення якого приводить їх реалізація”[24,с.580]. “Кожне правовідношення носить конкретний характер, тому що виникає між чітко визначеними суб’єктами – учасниками цього правовідношення. У зв’язку з цим цивільні норми в кожному правовідношені, що виникло, знаходять свою безпосередню реалізацію”[25,с.49]. “Прововідношення –ідеологічні, надбудовні відносини, які є по суті особливим видом соціальних зв’язків суб’єктів, що виникають і існують на основі правових норм”[26,с.45].

Таким чином, можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин, що характерні для суміжних прав. “По-перше – це майнові (відносини власності і т.д.) і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, по-друге – їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю; по-третє, суб’єктивні права та суб’єктивні обов’язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів”[27,с.70].

Отже, можна дати визначення суміжним правам (в об’єктивному розумінні), зваживши на вищенаведений аналіз правової природи суміжних прав та їх взаємодії з авторським правом, а саме: Суміжні права – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини, що випливають і є похідними із авторських прав на використання творів літератури, мистецтва, належних іншим особам, та на їх основі формують новий результат творчої діяльності (авторське).

Сфера застосування наведеного визначення охоплює права суб’єктів суміжних прав на нормативно зазначені об’єкти цивільно-правової охорони суміжних прав, такі, як: виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення та на нові результати творчої діяльності, дослідженню правової природи яких присвячений другий розділ дисертації.

Визначивши поняття суміжних прав, необхідно дослідити питання їх охорони, дати їм правову оцінку. Взагалі охороняти означає оберігати, наприклад, система правових норм, що забезпечує належні умови роботи, існування, які є “безпечними”. У свою чергу, безпека – це стан, при якому не загрожує небезпека і є захистом від небезпеки. Ми вже визначили, що не завжди правове значення поняття відповідає його смисловому навантаженню. Визначення поняття охорони права відбувається через аналіз охоронної функції права. Хоча, при постановці питання про надання охорони суміжним правам, може виникнути спірна ситуація, оскільки самі суміжні права призначені охороняти певні правовідносини. В даному випадку, враховуючи проблемні питання, що існують в теорії і практиці цивільного права, та відсутність однозначного визначення поняття охорони в теорії права взагалі, необхідно надати належну увагу вказаній проблематиці, із тим, щоб визначитись з оцінкою поняття охорони суміжних прав. Мова йде про те, що саме охорону суміжних прав повинна забезпечити збалансована система правових норм, спроможних провести їх належну реалізацію.

“Охоронну функцію визначають, як таке направлення правового впливу, яке націлене на охорону позитивних і витіснення неприйнятих для суспільства відносин. Охоронна функція направлена на запобігання протиправній поведінці”[28,с.220]. Саму ж охоронну функцію права визначають, як “обумовлену соціальним призначенням направлення правового впливу, націлене на охорону загальнозначущих, найбільш важливих економічних, політичних, національних, особистих відносин, витіснення явищ, які шкідливі даному суспільству”[18,с.29], або “як правовий вплив, який направлений на охорону (захист) суспільних відносин, що утворюють найбільш важливі соціально-економічні, культурно-моральні і державно-політичні сфери діяльності людей і відповідно на витіснення і ліквідацію відносин, небезпечних для людини”[23,с.158]. В основі охоронної функції в цьому значенні знаходяться, головним чином, заборонні правові норми, і, як ми бачимо із самого визначення, відбувається ототожнення понять охорони та захисту. Зміст охоронної функції включає встановлення санкції і складів дій, що утворюють підстави юридичної відповідальності. А “сутність правової охорони інтелектуальної власності складають саме цивільно–правові засоби”[29,с.5].

Як бачимо із приведених визначень, більшість вчених вважають, що саме право, взагалі, охороняє загальновизнані, фундаментальні суспільні відносини. Витіснення небажаних явищ із життя суспільства – це другорядний результат дій права, яке в першу чергу виступає як засіб охорони тих відносин, які потребують такої охорони. А охороняючи відносини, право, забороняє дії, що порушують умови нормального розвитку, які суперечать інтересам суспільства, держави і громадян, і тим самим витісняє їх. Сама охоронна функція права не виникає лише тоді, коли вчиняється правопорушення. Її основне призначення полягає перш за все у превентивній охороні відносин, що складаються у сфері здійснення суміжних прав, у попередженні порушень норм права. Отже, чим більше суб’єктів права виконали вказівку норм права, виконали вимогу заборони, тим вище ефективність охоронної функції.

Сам факт встановлення заборони серйозно впливає на деяких осіб, які утримуються від порушення існуючих правових норм. Завдяки цьому охороняються певні суспільні відносини. Розглянемо характер дії охоронної функції права на відносини, що виникають у сфері правової охорони суміжних прав.

Потреба в охороні суміжних прав постає дуже гостро саме на сучасному етапі. Намагання творчих працівників розповсюдити свої твори серед широкого кола людей зустрічає ряд суттєвих перешкод, що значно ускладнюють цей процес і як результат – автори не в змозі самостійно здійснити свої намагання. Так, І.А.Покровський, досліджуючи проблеми нематеріальних інтересів говорив, що “багато із продуктів духовної діяльності, одержують суспільне визнання, внаслідок чого робляться об’єктивним, суспільним благом і навіть набувають відому економічну, матеріальну цінність”[30,с.132]. Але для того щоб продукти духовної діяльності одержали таке визнання необхідні особи, що здатні представити їх у формі найбільш пристосованій для сприйняття максимально широким колам людей. Наприклад, п’єса пишеться для того, щоб поставити її на сцені, пісня для виконання співаком і бажано професіоналом або для запису на плівці, чи випуску в ефір по телебаченню та радіо.

Особи, що використовують літературні, художні чи наукові твори для того, щоб зробити їх доступними широкій аудиторії, також потребують охорони від можливого неправомірного використання результатів їх праці в процесі обнародування твору іншими особами.

Сучасний розвиток науково-технічного прогресу поступово висуває на передній план проблему інтересів осіб, що по суті є посередниками між авторами і аудиторією. За їх допомогою твори, що призначені для зорового, слухового сприйняття пропонуються широкому колу глядачів та слухачів. Такі твори виконуються чи декламуються. У зазначених випадках самі виконавці, заінтересовані в тому, як використовується інтерпретація виконуваних ними творів іншими особами.

На початку століття, виконання актора або декламаторів закінчувались разом з театральною постановкою, а робота музиканта-виконавця – з закінченням концерту. Після винаходу фонограм, радіо, телебачення, кінематографу, відеомагнітофону і супутникового зв’язку положення кардинально змінилось.

Виконання фіксувалось на самих різноманітних носіях, за допомогою телебачення, радіо, фонограм, кінематографу, а саме на відеоплівці, кіноплівці, касетах, магнітних плівках, грамплатівках. Можливим став не тільки запис і збереження звуків, але і багатократне їх тиражування, а завдяки появі відеозапису стало можливим зберегти не тільки звуки, але й образи. Таким чином, результати праці робітників виконавчого мистецтва фіксуються на матеріальних носіях, зберігаються, повторно використовуються і тиражуються.

Начебто позитивний розвиток науково-технічного прогресу, що призвів до значного прогресу в області радіо і телебачення, залишив свій відбиток на засобах використання творів літератури та мистецтва, які не обмежувались їх безпосереднім сприйняттям для тих осіб, що їх бачили. Звуки, образи стали доступні для мільйонних аудиторій як у країні виконання так і за її межами.

Необхідність охорони суміжних прав – наслідок розвитку нових технологій, що дозволили тиражувати результати праці виконавців і використовувати їх без присутності самих виконавців, для чого не потрібно було вступати в договірні відносини з ними. Внаслідок цього, скоротилась кількість представників у живому виконанні серед виконавців – професіоналів. Цей факт і призвів до необхідності охороняти інтереси виконавців.

Аналогічно швидкий розвиток виробництва фонограм, касет, компакт-дисків привів до необхідності охорони інтересів виробників фонограм від незаконного використання виробленої ними продукції. Ефективність фонограм, а також значна кількість записуючих пристроїв привели до росту піратства в цій галузі діяльності. Радіо та телевізійні організації все ширше використовують грамплатівки і інші види звукозапису, хоча, з однієї сторони, це створює рекламу для виробників фонограм, з іншої сторони – без них не обходиться ні одна програма організацій ефірного мовлення. Очевидно, що боротьба виконавців за охорону власних інтересів співпала з зусиллями виробників фонограм та відеограм не допускати протиправного тиражування своєї продукції і одержати винагороду за використання фонограм організаціями ефірного мовлення і іншими засобами масової інформації. Такі організації, в свою чергу, також потребують охорони підготовлених ними програм, включаючи охорону проти їх ретрансляції іншими організаціями телерадіомовлення.

Таким чином, виникає необхідність передбачати охорону особливих інтересів виконавців, виробників фонограм, відеограм і організацій телерадіомовлення. Виникає певна небезпека, що на заміну живому виконанню прийдуть фонограми. Також виникає потреба охороняти, певним чином, інтереси виконавців від наслідків вторинного використання їх виконання, які нерідко бувають незаконними, або забезпечити належну охорону виконання, забезпечивши можливість одержувати виконавцями винагороду за використання іншими виконавцями виконання, що вперше було представлене виконавцем, якому належить суміжне право на це виконання. Наприклад, після одержання одноразової винагороди у виконавця виникає потреба охорони його інтересів від багаторазового використання запису виконання в інтересах третіх осіб. В таких випадках у виконавців також немає достатньої впевненості в одержанні винагороди від повторного використання їх виконання.

Наведені вище мотивації вказують на необхідність охорони суміжних прав і це лише певний спектр загальної проблематики, що існує у праві.

Питання насамперед постає у визначенні напрямків здійснення охорони суміжних прав для забезпечення їх належної, якісної реалізації через з’ясування їх змісту.

Тому, охорону суміжних прав можна визначити, як закріплену у законодавстві сукупність правових норм, направлених на попередження, відвернення можливих факторів негативного характеру, які утворюють протиправність поведінки зобов’язаних осіб у сфері суміжних прав, а також на витіснення і ліквідацію відносин, небезпечних для створення сприятливих умов по здійсненню суб’єктами такого права своїх правомочностей щодо результатів власної, творчої діяльності.

Отже, охорона повинна також сприяти поновленню порушених прав, тобто у випадку, коли охоронна функція не забезпечила достатніх умов для повної реалізації прав. І в результаті цього порушення відбулося. В такому випадку “охоронна функція права” не втрачає свої важелі впливу, вона направлена на відновлення порушеного права.

Важливим спектром у забезпеченні умов правової охорони, що існували до порушення, є захист права, який, що зазначалось, нерідко ототожнюють з поняттям охорони. “Захист суміжних прав розуміють як сукупність мір, направлених на поновлення і визнання цих прав при їх порушенні або оспорюванні”[31,с.105]. Таким чином захист завершує цикл охорони права, входить у сферу її впливу, не співпадає з нею, а лише доповнює охорону, в даному випадку суміжних прав.

Звернемося до зарубіжного досвіду визначення авторського права та суміжних прав. “В авторсько-правовому законодавстві західних країн переважають два основних філософських підходи. По-перше, концепція англо-саксонського, або загального права (майнове право). Інша західна концепція авторського права – право автора, широко застосовується в законодавстві континентальної Європи”[32,с.8-9]. Слід відразу зазначити, що термін суміжні права не притаманний англо-саксонській системі права, хоча результати діяльності, що охороняється суміжним правом в Україні, підлягають охороні авторського права у країнах зазначеної правової системи.

Зупинимося на основних положеннях британського законодавства. Поняття авторського права у Великобританії визначається терміном “Копірайт”, який означає: “Виключне право на відтворення літературної, драматичної, музичної роботи або роботи у сфері мистецтва, надане законом протягом певного періоду автору і т.д. або його агенту”, яке зазначене, тепер, у відповідності з міжнародною угодою буквою “С” на титульній сторінці книги або на наступній за нею сторінці, або в кінці книги. Копірайт є власністю, яка може передаватись або заповідатись”[33,с.216]. Слово “копірайт” утворено із двох складових right – право, copy – екземпляр, копія, репродукція. Можна, таким чином, говорити, що власне копірайт – це право на відтворення екземплярів.

У наведеному смисловому навантаженні терміну копірайт йдеться про законодавче регулювання процесу відтворення, тиражування екземплярів, а не користування ними.

“У відповідності до федерального законодавства США по копірайту, охороні підлягають оригінальні авторські роботи зафіксовані у будь-якому відчутному середовищі відображення”[34,с.53].

“Копірайт розглядається як право власності на: літературні, драматичні, музичні твори і твори мистецтва; звукозаписи, фільми, передачі або кабельні програми; топографічне оформлення опублікованих видань; графічна робота, фотографія, скульптура, коллаж незалежно від їх художньої цінності; твори архітектури (споруди або їх частина, або модель споруди); твори художнього ремісництва”[35].

Як бачимо, британське законодавство звукозаписи, передачі або кабельні програми не відводить в окрему сферу правової охорони, а включає ці компоненти до копірайта. “Копірайт виникає тільки в тому випадку, якщо літературна, драматична або музична робота зафіксована у письмовій або іншій формі, тобто коли є матеріальний носій”[35].

У країнах континентальної системи права, наприклад, таких як: Франція та Німеччина, визнається факт існування суміжних прав. Свідченням цього є наявність відповідних юридичних норм у законодавстві цих двох країн. Так, у французькому законі “Про авторське право, права артистів виконавців, виробників фонограм і відеограм і підприємств аудіовізуального мовлення” від 3 липня 1985р., охорона надається, подібно до вітчизняного законодавства: “артистам-виконавцям, виробникам фонограм і відеограм та підприємствам аудіовізуальної промисловості”[36]. Німецький закон “Про авторське право та суміжні права” від 9 вересня 1965р., до сфери охорони суміжних прав відносить: “права виконавців, охорону прав транслюючого підприємства, права виробників фонограм”[37]. Також, вказаним нормативно-правовим актом передбачена охорона фотографій та, як зазначено у законі, певних видань, до яких віднесено – наукові видання та видання творів, які передані у спадок.

Зіставляючи зарубіжний та вітчизняний підходи до з’ясування термінології поняття авторського права та суміжних прав, визначення їх правового змісту, їх співвідношення, бачимо багато спільного. Зокрема, надання об’єктивної форми вказаним результатам діяльності, що і випливає з поданих прикладів зарубіжного бачення та вирішення проблем авторського права у країнах – представників англо-саксонської системи права. Копірайт, фактично “поглинає” суміжні права, в нашому розумінні, та надає їм охорону, як і авторським творам. У країнах, що входять до континентальної системи права окремо сформована та діє достатньо тривалий термін сфера охорони суміжних прав, яка відображена законодавчо.

На нашу думку, суміжні права цілком заслуговують на окреме правове регулювання, здатні забезпечувати самостійно охорону результатам діяльності, що, безперечно, мають таке право і мають відмінну правову природу, ніж подібне з ним, але не тотожне авторське право.

Дата добавления: 2015-07-10