Зміст правової охорони оперети.

Сфера впливу суміжних прав, на нашу думку, розповсюджується на черговий вид театрального мистецтва – оперету. Проаналізуємо наведене міркування.

Оскільки оперета визначається як вид театрального мистецтва, то з точки зору театралів “оперета розуміється як музично-сценічний твір, в якому драматургічна основа носить комедійний характер, а розмовний діалог органічно зіставляється зі співом, музичними й танцювальними епізодами”[128,с.182].

Музична енциклопедія визначає оперету як “один із видів музичного театру, музично-сценічне представлення, в якому музичні, вокальні і музично-хореографічні номера чергуються розмовними сценами. А основу музичної драматургії складають форми масово-побутової і естрадної музики (головним чином куплетна пісня й танець). В опереті використовуються і специфічні оперні форми – арії, ансамблі, хор, але вони більш прості і також видержані в пісенно-танцювальному стилі. В системі видів мистецтва, оперета займає середнє положення між оперним і драматичним театром. Словесно-драматичні й музичні елементи її структури знаходяться у складній взаємодії”[129,с.51]. Така взаємодія породжує численні правовідносини між суб’єктами, що беруть участь у створенні певного результату своєї діяльності.

Для правового розуміння оперети потрібно з’ясувати коло юридичних фактів, що породжують нове явище, нову якість, а також правове поле охорони цього явища.

Можна зробити висновок із наведених визначень, що оперета за своїми жанровими ознаками близька до опери, а точніше до комічної опери. Компоненти, що утворюють оперу, були нами вже проаналізовані та зроблені висновки стосуються і питань по дослідженню оперети, в частині подібних, як вже зазначено, результатів творчої діяльності, що беруть участь у створенні оперети. Тому детально на правових аспектах взаємодії цих елементів при дослідженні даного питання ми зупинятися не будемо, оскільки такий аналіз проводиться стосовно опери, як виду театрального мистецтва.

Для оперети ж характерно більш широке використання розмовного жанру. Отже, до компонентів, що утворюють оперету, слід віднести музичний твір, який входить у сферу охорони авторського права, драматичний твір – п’єса, що також охороняється авторським правом, яку втілює у словесній формі виконавець-артист на сцені і такий твір, як особливість в опереті, повинен носити комедійний характер. Іншим складовим елементом є пісенний твір, який у свою чергу є складовою частиною пісні. Вона у поєднанні з музичним твором, в нашому розумінні з музикою, представляє на сцені суб’єкт виконання.

Отже, саме виконання кожного з елементів, що утворюють оперету, є юридичною підставою для появи її як такої. В даному випадку обов’язкове виконання окремо, як музики суб’єктом такого виконання, який має вже суміжне право на виконання авторського музичного твору так і словесного твору артистом-виконавцем, який також має суміжне право на виконання, як зазначалось в нашому дослідженні у двоякому розумінні, стосовно виконання пісні без музичного супроводу, у звичайному випадку її виконання. Але в опереті наявність музичного представлення музичного твору обов’язкове, і тому виконавець розглядається як суб’єкт суміжних прав на виконання пісенного твору, без заподіяння шкоди охороні творів, що входять до сфери впливу авторського права. Оперета, перш за все, розглядається як представлення, за участю зазначених результатів діяльності людини. Представлення, що визначається як музично-сценічне у визначенні поняття оперети у правовому значені, не слід ототожнювати з виконанням. Помилковим, на нашу думку, буде твердження стосовно і оперети й опери, про їх виконання. Оперу чи оперету не виконують. Вони як завершені явища включають елементи виконання різного роду, які кожен окремо має свою сферу правового впливу, але в той час, синтезуючись в опереті, розглядаються як компоненти одного цілого, на основі яких це ціле і сформовано. В опереті присутній також і хореографічний аспект.

У правовому визначенні оперети, як правової категорії, засновуючись на наведених підходах фахівців театральної галузі мистецтва, можна зробити висновок про те, що наявність хореографічних елементів розглядаються як обов’язковий компонент поняття оперети. Це важливо при визначенні відповідності певного явища театрального мистецтва поняттю оперети, при виникненні казуальних моментів правового регулюванню та охорони процесів у сфері правових стосунків галузі театрального мистецтва.

При з’ясуванні змісту поняття оперети у визначенні, притаманній саме для неї сфери правової охорони, також відсутня однозначність у тлумаченні терміну – оперета, виходячи зі змісту її використання у театральному середовищі дослідниками самого явища.

Мета дослідження даного питання зводиться до з’ясування поняття оперети для вироблення найбільш якісних підходів у його регулюванні та охорони, із боку права. Різноплановість тлумачень фахівцями, що досліджують це явище, із точки зору театральної науки ускладнюють пошук поняття оперети, особливо при відокремленні його від подібних понять. І навіть у випадку можливих незначних відхилень або взагалі їх відсутності, при помилковому визначенні самого змісту поняття і як наслідок недостатнє забезпечення його охорони з боку права, може привести у майбутньому до небажаних наслідків, що потенційно існують, але на даний момент часу нам невідомі, в силу об’єктивних та суб’єктивних причин.

Отже, по-перше, одні вчені вважають “оперету самостійним видом мистецтва”[130,с.3]. Інші “допускають її злиття з оперою, виділяючи їх лише як вид зазначеного явища – опери”[131,с.98]. Перша точка зору зводиться до виділення особливостей, що визначають її як самостійний вид театрального мистецтва. Перш за все така особливість полягає у синтетичності, в органічному поєднанні слова і музики, співу й танцю. В цій багатогранності образотворчих засобів, сплавлених в одне ціле, в єдину, нерозривну тканину сценічної дії, полягає специфіка жанру. В опереті особливістю є наявність тривалого розмовного жанру, що представляє на сцені, озвучує задум автора п’єси – виконавець, із притаманним для нього інтерпретаторським змістом.

Звернемося до іншої точки зору у визначенні поняття оперети. Так В.Ферман розглядає оперету “як різновид діалогізованої опери”[132,с.66–67]. І.Нєстьєв дає опереті наступні визначення: “оперета – це легка, популярна комічна опера, в якій розмовні діалоги чередуються з нескладними музичними формами, близькими до масового побуту”[133,с.75].

І в опері, і в опереті яскраво виражена музична драматургія, яка в опереті відображає драматургічну (комедійну) дію. Музика, таким чином, набуває відносну самостійність у системі виразних способів жанру. Саме з цієї позиції проводиться певне ототожнення оперети з оперою.

Літературна основа оперети, все ж таки, як правило, пишеться саме для неї з урахуванням поєднання словесного діалогу виконавців, із пісенним виконанням, яке більшою мірою проявляється в опері. Саме мовний діалог чи монолог є визначальною особливістю оперети. І якщо присутність в опері таких діалогів відбувається у взаємодії з іншими компонентами, що її утворюють, то в даному аспекті можна говорити про використання в опері елементів оперети. Наша думка засновується на положеннях тих авторів, що розглядають оперету, як самостійний вид театрального мистецтва. Звичайно, з розвитком мистецтва змінюється, доповнюється його зміст іншими явищами, що формують ті чи інші поняття, і з плином часу змінюються і підходи до їх тлумачення. Правова ж наука повинна ж надавати правову охорону поняттям явищ театрального мистецтва у тісній взаємодії з визнаними підходами у визначенні певного поняття фахівцями галузей діяльності, що відповідає його природі.

У правовому розумінні, відповідно до правового аналізу поняття оперети, нам достатньо з’ясувати його складові елементи, що у сукупності його утворюють. Такі елементи ми вже зазначили й охарактеризували. А тому можна зробити висновок, що оперета має похідний характер від прав, якими охороняються результати творчої діяльності, на основі яких утворився новий самостійний результат. Новоутворене явище, слід зазначити, не може з’являтися при виключенні будь-якого з обов’язкових компонентів, що до нього входять.

Отже, ознака похідності говорить про належність оперети до сфери охорони суміжних прав, у сукупності з іншими ознаками суміжних прав.

Наступною ознакою, при характеристиці оперети як результату діяльності, що охороняється суміжними правами, є визначення творчого її характеру.

Творчість оперети обумовлена саме синтезом окремих видів мистецтв, який в ній здійснюється. Саме характерне в цьому синтезі – чергування співу з розмовним жанром, на протязі єдиного по задуму і по сюжету спектаклю. Зміст її в тому, що оперета будується не на окремих номерах, в ній не тільки розспівуються куплети і романси, а вона представляє собою єдине ціле, скріплене подіями й ситуаціями. Мова йде про те, що лише творча робота людей, які беруть участь у створенні оперети, забезпечує весь процес її створення. Як і оперу, так і оперету важко уявити без наявності творчого характеру. В результаті творчого поєднання різних видів діяльності у сфері мистецтва виникає нове явище, що вирізняється певною окрасою форми представлення, індивідуальністю, неповторністю жанру, що визначає направленість всієї системи художніх засобів, особливості його літературно-драматичної та музичної побудови.

Об’єктивну форму оперети, як виду театрального мистецтва, надає комплексне представлення її на сцені, як такого явища мистецтва, де взаємодіють одночасно всі його елементи творчої діяльності. Такі елементи виконують кожен окремо певну зазначену в постановці оперети дію, але для єдиної мети – представлення оперети.

Отже, на основі проведеного дослідження виду театрального мистецтва оперети, є всі підстави вважати її результатом творчої діяльності, що підпадає під сферу впливу суміжних прав і охороняється саме суміжними правами, а не авторським правом.

2 .3.4. Сценографія: теоретико-правовий підхід з’ясування сфери правової охорони.

У сучасному мистецтві особливе місце займає специфічна галузь, яка одержала назву “Сценографія”. Оскільки вказана сфера діяльності не досить вивчена навіть у мистецтвознавстві, взагалі то виникають деякі труднощі щодо правової оцінки тлумачення самого поняття – сценографії, так і її основного призначення.

У правовому спектрі визначення критерію охорони та впливу на явище, що підлягає дослідженню, виникає досить неоднозначне бачення щодо з’ясування його змісту та сфери правового регулювання. Можливість різного тлумачення випливає із самого терміну. Коротко визначимо характер термінології.

Сценографію можна визначити, як мистецтво художнього оформлення театральної сцени, а також саме таке оформлення. Законодавство України прямо не зазначає про надання правової охорони даному явищу та не дає йому поняття. Отже, це новий термін, нове направлення сфери правової охорони.

Частина цілого терміну сценографії, “графо, грецького походження й означає “писати” й “малювати”. Таким чином сценографією можна назвати малювання для сцени (створення ескізів декорації), проектування сценічної площадки, розробку нових форм сценічного простору, письмове викладення пристроїв і обладнання театру і на кінець результат праці художника – готові декорації і все те, що складає зовнішню форму спектаклю”[134,с.506].

Французький дослідник Сонрель свою книгу присвячує, головним чином, “розвитку механічного обладнання сцени”[135,с.44]. Феррарі, італійський вчений, у Трактаті про сценографію розглядає питання “декоративно-театрального мистецтва”[136,с.123], а російський історик Г.К.Лукомський визначає сценографію як “живописне прикрашення сцени”[137,с.129]. Можна припустити назву сценографії, як архітектурна сцена. Термін сценографія, став застосовуватись до всього, що відноситься до практики створення декоративного оформлення. В повсякденному житті можна зустріти замість звичного терміну “художник”, нове слово “сценограф”, а замість оформлення спектаклю – сценографія. Отже, ми вже спостерігаємо різноплановий трактат одного поняття, що відповідає певному явищу.

Правовідносини, що випливають із юридичного факту створення певного результату творчої діяльності, їх виникнення, зміна або припинення, повинні відбуватися у визначеному правовому полі. Якщо художник при створенні картини, набуває прав, що охороняються авторським правом, то суб’єкт діяльності у сфері сценографії, як художник, виконує тільки певний обсяг роботи і таким чином наділяється обмеженими правомочностями по відношенню до загального обсягу, який у цілому визначається як сценографія.

Мистецтвознавець В.І.Березкін вважає, що сценографія і декоративне мистецтво зовсім різні поняття. На його думку, “декоративне мистецтво – це оформлення спектаклю засобами живопису, сценографія також є мистецтво оформлення сцени, але спирається на розробленість сценічного простору, кінетику, світло. Не вдаючись до критичного розбору кожного тлумачення даного терміну, можна заключити, що він набув таку універсальність, яка нерідко затьмарює саму суть цього поняття і призводить до самих непередбачених ситуацій. В сучасній практиці сценографія перетворилась у зручний термін визначення самих різних речей та понять, для яких, поки що, немає спеціальних назв. Важко таке явище піддати правовому регулюванню та визначити дійсну сферу його правової охорони, зваживши на неоднозначність тлумачення самого поняття та ступінь відповідності його термінології, що застосовується у науці та практиці проведення такого виду діяльності.

Вважається, що “вітчизняній театрально-технічній термінології взагалі характерно певне узагальнення і недостатня розробленість у порівнянні, як зазначається фахівцями, із німецькою, де точно визначені межі кожного поняття, де назва кожного явища прийому, предмета, пристрою включає в собі вказівку на місце та спосіб застосування”[134,с.707]. І вільні трактування поняття сценографія підтверджують не досить належний стан у спеціальній термінології. Але дане поняття існує і для забезпечення йому правової охорони, юридична наука, змушена вивчати вже існуючі підходи до визначення поняття і поряд із цим виробити власні шляхи бачення даного явища, як результату діяльності людини у правовому полі його існування, взаємодії, регулювання, використання та охорони, для більш чіткого тлумачення поняття, відображеного в законодавстві. Тому проаналізуємо поняття сценографії та визначимо сферу її правової охорони. Доцільно, мабуть, при розгляді нашого питання вести мову про сценографію в практичному розумінні, з однієї сторони, та в теоретичному розумінні, з іншої. Адже нерідко неточне застосування теоретичних підходів на практиці призводить до неправильного тлумачення явища взагалі, до перекручення його змісту.

Теоретична сценографія розглядає питання, пов’язані із створенням художньої сторони спектаклю, вивчає проблеми формоутворення сценічної площадки, механічного обладнання сцени. Вказані види діяльності є окремими об’єктами дослідження, але синтезуються з точки зору створення нового явища, яке утворюється на основі наведених видів діяльності людини. Спеціаліст у галузі наукової сценографії М.Коуржил визначає сценографію як “сукупність знань про техніку сцени, технологію, декораційну техніку і про створення театрального простору, які допомагають реалізувати ескіз художника в сценічну постановку”[139,с.5]. В наведеному визначенні вбачається численне коло правовідносин, що акумулюються в процесі створення певного результату діяльності суб’єктів – учасників цих правовідносин.

Звичайно, знання про різні явища, що утворюють суцільний спектр послідовних правових відношень при їх застосуванні на практиці, породжують численні правові титули, правила поведінки суб’єктів такої діяльності, порушення яких може негативно відобразитись на весь процес по створенню сценографії. І говорити про авторське право певного суб’єкта на результат діяльності, що став приводом для появи сценографії, як підстави, що породжує цивільні права й обов’язки, було б не надто доцільно. Але продовжимо подальше дослідження сценографії, яке допоможе пересвідчитись у такому припущенні.

На думку архітектора Бикова В.Е., під терміном сценографія “розуміється сукупність всіх художніх і технічних засобів постановки спектаклю”[140,с.3]. І так, комплексність – є однією із самих важливих особливостей, саме практичної сценографії. Ця особливість, як уже зазначалось, не з меншою мірою проявляється і в сценографії. Мабуть, практичну сценографію можна визначити як діяльність по створенню глядацького образу спектаклю, його середовища, яке, як єдине художнє ціле, складається з визначених правовідношень по створенню ліній, об’єму, кольору, рядів. Лінійні і просторові правовідношення на сцені відображаються не тільки суб’єктами створення світла, декорацій, предметів обстановки, але й акторами. Тому процес розміщення акторів і сценічної обстановки в різні моменти виконання, наприклад, п’єси, є невід’ємним компонентом композиції, що говорить про творчий характер такого процесу.

Більш широко, на нашу думку, зміст сценографії розкриває А.Бартушек. У своїй роботі, присвяченій результатам міжнародної дискусії з проблем сценографії, він пише: “сценографія – це обширна наукова галузь, в яку входять не тільки теорія сценічного живопису, але і теорія образотворчих засобів. Сценографія використовує досягнення багаточисленних спеціальних видів діяльностей, наук таких, як мистецтвознавство, оптика, техніка освітлення, акустика, механіка, хімія, кольороведення, технологія матеріалів і т.д. Розділ цієї науки, присвячений основній робочій площі театру, визначає творче застосування зазначених видів діяльності наук у галузі організації театрального мистецтва, у галузі реалізації образотворчої й технічної сторін постановки”[141,с.174].

У процесі діяльності, в результаті якої виникає сценографія, охоплюється правовим впливом суміжних прав декілька діяльностей різного роду. Такий висновок, хоча і не остаточний, ми можемо зробити на даному етапі дослідження, оскільки вже вбачається множинність результатів діяльності, що формують новий об¢єкт, що виникає за допомогою інших, і правовий спектр по відношенні до них різний, а ніж правове поле охорони нового явища – сценографії, що використовує, як складові елементи, без яких унеможливлюється поява, власне, сценографії.

Твори образотворчого мистецтва, що використовуються у сценографії охороняються авторським правом. Однак створення сценографії не обмежується результатами охорони лише авторського права. Правова охорона даного об’єкта дослідження здійснюється суміжними правами, похідними не лише від авторського права на результати творчої діяльності, що мають місце при створенні сценографії, але такими, що використовують результати науково-технічної діяльності.

Паризька конвенція зазначає, “що винаходи, загальнокорисні зразки, промислові рисунки й моделі і т.д. входять у сферу охорони промислової власності”[142]. Наприклад, розгляд поняття винаходу традиційно йде по шляху визначення в якості технічного рішення завдань. В цю родову ознаку вкладається двоякий зміст. З однієї сторони, винахідницька пропозиція повинна була не просто ставити ту чи іншу задачу, а вказувати конкретно шляхи й способи її вирішення. З іншої сторони, вимагалось, щоб вирішення завдання було технічним, а не іншим. Таким чином, “за допомогою винаходу могло вирішуватись практично будь-яке завдання в галузі, що нас цікавить, культури, мистецтва, зокрема, але виключно технічними засобами”[31,с.113]. І з наведених складових елементів, що беруть участь у створенні такого явища як сценографія, ми, безперечно, вбачаємо результати науково-технічної творчості, які відносяться до технічних рішень і у відповідності з визначенням техніки, як “сукупності засобів людської діяльності, створених для здійснення процесів виробництва й обслуговування невиробничих процесів суспільства”[143,с.35].

Отже, такі результати охороняються правом промислової вартості, що визначається як “сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються у процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості”[5,с.65]. При чому, для суміжних прав характерна ознака творчості, незалежно від того науково-технічна вона чи інший вид творчості. У будь-якому випадку, така діяльність визначає творчий критерій результатів охорони суміжних прав. Такий підхід свідчить про те, що суміжні права виходять за межі звичного розуміння його похідного характеру лише від авторського права.

Наведені вище дані свідчать, на нашу думку, в достатній мірі, про похідний характер суміжних прав і від права промислової власності. Поєднання результатів творчої діяльності, що охороняються авторським правом і правом промислової власності у результаті такої ж діяльності, що підпадає під правову охорону суміжних прав, продиктовано сучасністю, розвитком техніки, необхідністю взаємодії різних галузей творчої діяльності людини. І такий стан справ лише покращить правове поле взаємодії та охорони зазначених результатів, дозволить визначити їх дійсний правовий спектр, розмежувати правомочності суб’єктів по створенню складного явища та надати їм належну форму.

Зваживши на вищезазначене, не зайвою буде пропозиція розглядати суміжні права, як самостійний інститут права інтелектуальної власності, а не лише поряд з авторським правом.

Сценографія, як нове явище, створене на основі поєднання художньо-декоративних і технічних засобів, які використовує театр в реалізації сценічного твору. Вона вбирає, таким чином, всю суму виразних і технічних засобів для вивчення і розкриття їх технічних функцій, потенціальних художніх можливостей і вказує шляхи найбільш ефективного їх застосування. Сценографію можна визначити як науку про художньо-технічні виразні засоби театру, яка повинна охоронятись суміжними правами.

Надалі можемо зробити висновок, що сценографія представляє собою синтез форми, кольору, фактури, освітлення, динамічної зміни композиції шляхом переміщення оформлення у просторі сцени. Безумовно, таке поєднання – творчий результат, що притаманний суміжним правам. Власне, сценографія і визначається, як сукупність художніх і технічних засобів у всьому складному механізмі їх взаємодії. Рівне становище у цій взаємодії відіграє як художня творчість, так і технічна. Як зазначив відомий французький кінорежисер відносно того, що “техніка ніколи ще не завойовувала такого місця у мистецтві: тут вона, головним чином служить сценографічним засобом виразу й одночасно їх утворює”[144,с.136]. Театральна техніка являється одним із інструментів створення художньої форми спектаклів, і в той же час, у певній мірі, визначає особливості цієї форми у взаємодії, всіх складових спектаклю. Об`єктивну форму сценографії, як результату творчої діяльності, що охороняється суміжними правами, становить представлення синтезу елементів, що утворюють сценографію у поєднанні з художньою творчістю режисера, актора, іншими суб`єктами театрального мистецтва на сцені. Власне, можливо таку форму назвати – сучасним спектаклем.

Висновки:

1. До складу суб’єктів створення фонограм, відеограм слід віднести виробників технічних засобів за допомогою яких, власне, створюється фонограма, відеограма, використовуючи, таким чином, їх інтелектуальну працю, як наслідок науково-технічної творчості.

2. Особливість відеограми полягає у проведенні відеозапису виконання або будь-яких рухомих зображень, якими можуть бути спонтанно вибрані епізоди, що не підпадають під ознаки аудіовізуального твору.

3. Пропонується під відеограмою розуміти – відеозапис на відповідному матеріальному носії (магнітній стрічці, магнітному диску, компакт-диску, тощо) аудіовізуального твору, виконання будь-якого іншого твору та будь-яких рухомих зображень (із звуковим супроводом чи без нього). Відеограма є вихідним матеріалом для виготовлення її копій.

4. Виробництво фонограм, створення телевізійних, радіомовних програм, передач потребує творчого внеску великої кількості осіб, що беруть участь у даному процесі. Їх діяльність, таким чином, вирізняється творчим характером, що зумовлює появу нового результату творчої діяльності. Використання ж технічних засобів при виробництві фонограм, створенні телерадіопрограм, передач пропонується вважати допоміжним фактором, а не основним.

5. Пропонується до сфери правового впливу суміжних прав поряд з виконанням, виробництвом фонограм, відеограм, передачами, програмами, що транслюють в ефір і по проводах організації телерадіомовлення, віднести такі результати творчої діяльності як аудіовізуальні твори, аранжування, інструментовку, оркестровку, види театрального мистецтва – оперу, оперету, сценографію, які, на думку дисертанта, відповідають правовій природі суміжних прав.

6. На основі проведеного аналізу результатів творчої діяльності суміжних прав пропонується розглядати суміжні права як самостійний інститут права інтелектуальної власності у цивільному праві.

7. Виробниками фонограм, відеограм необхідно вважати фізичних та юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, які вперше здійснили запис будь-якого виконання або інших звуків на фонограмі, відеограмі.

8. Пропонується наступне визначення поняття аудіовізуального твору: аудіовізуальний твір – твір, що складається з набору пов’язаних між собою творчим задумом зображень, записаних на відеограмі у вигляді серії послідовних кадрів чи аналогових або дискретних сигналів, які відображають (закодовують) рухомі зображення (як із звуковим супроводом, так і без нього) і сприйняття якого є можливим виключно за допомогою будь-якого виду екрана, на якому рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних технічних засобів. Видами аудіовізуального твору є кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайдофільми тощо, які можуть бути ігровими, анімаційними (мультиплікаційними), неігровими чи іншими.

Дата добавления: 2015-07-10