Мовних норм та використанні стилістичних засобів

ПЛАН

1. Мовні норми.

2. Стилістичне використання фонетичних засобів.

3. Стилістичне використання лексичних засобів.

4. Стилістичне використання фразеологічних засобів.

5. Стилістичне використання морфологічних засобів.

6. Стилістичне використання синтаксичних засобів.

7. Висновки.

Мовні норми. Українська мова виконує широкий обсяг функцій, вживається в різних сферах суспільного життя й задовольняє широкий спектр мисленнєвих, комунікативних, інформативних, естетичних та інших потреб людини, що призводить до її стильової диференціації. Залежно від тих чи інших умов використання мови виробляються певні усталені правила організації усного й писемного мовлення: добору слів, побудови речень, вживання багатств фразеологічного фонду тощо, які ще називаються стилістичними ознаками. У мовознавстві їх вивченням займається спеціальна дисципліна – стилістика.

Стилістик а – розділ мовознавства, що вивчає особливості побудови мовних конструкцій у межах конкретної мови (стилістика української мови); розділ теорії літератури, що вивчає стилі літературно-художніх творів (стилістика новел Василя Стефаника).

Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила, які стали визначальними й обов’язковими для сучасних носіїв літературної мови, головною ознакою якої є її унормованість, що означає правильність, а також такі риси як точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою.

Мовна норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними й зразковими на певному історичному етапі. Один із показників досконалості кожної літературної мови – сталість її норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Мовні норми найповніше фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Всі носії української мови мають володіти мовними нормами. Вони – єдині і загальнообов'язкові. Виробляються мовні норми суспільно мовною практикою народу, відшліфовуються майстрами слова різних стилів, обґрунтовуються мовознавчою наукою і узаконюються певними урядовими і науково-освітніми актами.

Види мовних норми

1.	Акцентологічні	Вміння правильно наголошувати слова
2.	Орфоепічні	Правильна вимова звуків, звукосполучень
3.	Лексичні	Слововживання
4.	Графічні	Запис звуків на письмі
5.	Орфографічні	Написання слів та їх частин
6.	Граматичні	Вживання граматичних форм слів, побудови словосполучень і речень
7.	Пунктуаційні	Постановка розділових знаків
8.	Стилістичні	Відбір мовних засобів відповідно до умов спілкування

Усі мовні норми характеризуються системністю, стабільністю, історичною та соціальною обумовленістю. Мовні норми можуть бути стабільними упродовж довгого часу, але це не означає, що вони не можуть змінюватися. Існування норм літературної мови не виключає паралельного існування мовних варіантів, які збагачують мову у стилістичному плані.

В українській мові правопис слів (орфографія) зумовлений такими принципами, як:

- фонетичний – якщо слово пишеться так, як ми його вимовляємо, то вважають, що це слово пишеться за фонетичним принципом. За цим принципом пишуться слова: вода, гарний, кіт, мудрий, нога, пишний, розбити, рука, сказати, схопити;

- морфологічний – якщо для написання слова потрібно точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пишеться за морфологічним принципом. Так, щоб правильно перенести з рядка в рядок частину слова відзначений, потрібно знати, що від- є префіксом, тому можливий такий перенос: від-значений. У слові піднісся відбувається подвоєння внаслідок збігу двох приголосних с на межі кореня (- ніс-) і частки -ся;

- диференціюючий (розрізнюючий) – іноді слова, які звучать однаково, пишемо по-різному, щоб розрізнити їх значення: по-новому (прислівник) живемо і по новому (прийменник з прикметником) мосту; Кривий Ріг (місто) і кривий ріг (у тварини);

- історичний (традиційний) – це коли написання слова не можна пояснити

ні вимовою, ні його морфологічним складом, ні певним правилом; таке написання називають традиційним. За традицією ми пишемо літеру ф у запозичених словах: фабрика, факт, фея,формула. Традиційним українським є звукосполучення хв у словах: хвалько, хвилювати, хвиля, хвіст.

Стилістичне використання фонетичних засобів. Українська мова, як і будь-яка інша високорозвинена мова, володіє величезними виражальними багатствами, в тому числі й стилістичними.

Стилістичні засоби (ресурси) – це елементи мови, що мають стилістичне забарвлення (емоційно-експресивне, оцінне, функціонально-стильове).

Стилістичні засоби української мови діляться на дві групи:

- функціонально забарвлені засоби, що використовуються в книжному або

розмовному мовленні;

- експресивно забарвлені засоби, що надають мовленню певного стильового забарвлення (ласкаве, іронічне, інтимне, фамільярне, грубувате, урочисте тощо).

Функціонально забарвлені засоби (слова, словосполучення, речення) є важливими мовними ознаками кожного стилю. Так, слова наукової лексики, терміни є постійною ознакою наукового стилю, а слова, вжиті в переносному значенні, – художнього стилю.

Експресивно забарвлені засоби використовуються в художньому й розмовному стилях із метою передачі різних емоційних відтінків мовлення.

Українська мова вирізняється з-поміж багатьох мов світу своєю евфонічністю, або милозвучністю.

Евфонія (від грецького – милозвучність) – галузь фоностилістики. Вона вивчає здатність фонетичної організації мови до мелодійного звучання, створення звукозображення у висловлюванні відповідно до його змісту й художнього призначення.

Евфонічність виявляється у плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення. Евфонічність – одна з природних тенденцій української мови – досягається природним чергуванням окремих голосних і приголосних звуків, спрощенням у групах приголосних, використанням паралельних форм слів.

Евфонічність української мови – характерна ознака всіх її стилів. Щоб дотримуватись милозвучності мовлення, свідомо уникати незграбності у вживанні звуків, треба знати евфонічні засоби й уміло ними користуватися. Для створення мелодійного звучання мовлення служать різні фонетичні засоби.

Ряд засобів милозвучності стали нормативними в сучасній мові й використовуються кожним мовцем, незалежно від стилістичного забарвлення тексту.

У сучасній українській літературній мові для досягнення милозвучності використовується ціла низка засобів. Це, наприклад, такі:

- спрощення приголосних звуків при їх збігу: честь – чесний, тиждень тижневий, виїзд – виїзний, щастя – щасливий, сердечний – серце, тиск – тиснути, бризкати – бризнути;

- чергування голосних звуків [о], [е]: вихор – вихру, крапель – крапля, сосон

– сосна, свекор – свекра, вітер – вітру;

- приставні звуки: іржа – ржа, імла – мла, вугілля – угілля, вуста – уста, вісь – осі, вівця – овець.

Більшість фонетичних варіантів стилістично нейтральні й вживаються в будь-якому стилі мовлення з метою милозвучності. Іноді на їх вибір впливає темп мовлення: при швидкому темпі (розмовний стиль вимови) вживаються коротші варіанти, а при повільному (книжний стиль вимови) – повні. Але найголовніше – фонетичні варіанти забезпечують рівномірне чергування голосних і приголосних звуків та уникнення нагромадження однакових звуків.

Стилістичне використання лексичних засобів. Дуже широкі, значеннєво-стилістичні можливості мови, її виражальні багатства представлені такими її якостями, ознаками, як полісемія, або багатозначність слів.

Полісемія (багатозначність слів) – наявність у семантичній структурі мовної одиниці двох, кількох чи багатьох значень.

Усі слова в мові можуть вживатися в прямому й переносному значеннях:

Пряме значення	Переносне значення
золотий годинник	золоте сонечко
срібний ніж	срібна роса
спить бабуся	спить земля
мріє дівчина	мріє гай

Пряме значення слова – це безпосередня назва предмета, дії, ознаки.

Переносне значення слова – це образна назва, що утворюється на основі подібності між двома предметами, явищами, діями, ознаками.

Слова з прямим значенням – загальновживані в усіх стилях, з переносним – у художньому.

Полісемія неоднаково проявляється в різних стилях. Контекст офіційно-ділового й наукового стилів використовує лише одне із значень полісемічного слова, як правило, пряме. В офіційно-діловому й науковому стилях вживається багато термінів. В усній формі офіційно-ділового й наукового стилів слова в переносному значенні використовуються ширше, особливо при обговоренні гострих проблем державного й наукового життя, при веденні полеміки тощо.

Найбільший вияв можливості полісемії знаходять у художньому й публіцистичному стилях.

Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. (М.Коцюбинський)

Все вище, вище й вище я здіймався на крилах мрій. (Л.Українка)

Багатозначність слова як стилістичний засіб використовується в каламбурах, у гумористичних і сатиричних творах.

Стилістичне використання омонімів, паронімів, синонімів, антонімів. Омоніми – слова, що мають однаковий звуковий склад, але відмінні значенням: травлений – оброблений або виготовлений шляхом травлення (малюнки, візерунки), травлений – засвоєний у процесі травлення (про їжу); боронити – захищати, боронити – перешкоджати.

На перший погляд, омонімія подібна до полісемії, але щодо змісту між цими двома явищами є істотна відмінність. Полісемія – це наявність кількох лексичних значень в одного слова, кожне переносне значення так чи інакше пов’язане з первісним: баба – мати когось із батьків; стара жінка; це жінка, що приймає дітей під час пологів; ворожка, шептуха; зневажлива назва чоловіка; сніговик; кам’яний бовван. Тут усі значення об’єднуються навколо первісного “жінка, старша від інших”. Слова, пов’язані омонімічними стосунками, такої значеннєвої єдності не мають: лама – в’ючна тварина, лама – чернець-буддист; захід – одна зі сторін світу, захід – дія, спрямована на досягнення чогось.

Різновидами неповних омонімів є омоформи, омофони й омографи.

Пароніми – слова, близькі за звучанням, але різні за значенням: нагода – пригода, дефектний – дефективний, декваліфікація – дискваліфікація. До паронімів належать тільки ті слова, що мають невелику відмінність у вимові. Інколи в паронімів є спільна морфема: уява – уявлення, мова – мовлення. Семантичні зв’язки між паронімами можуть буті синонімічні (тяжкий – важкий), антонімічні (емігрант – іммігрант); вони можуть бути пов’язані певною семантичною близькістю (дипломник – дипломант), належати до однієї тематичної групи (калина – малина).

Стилістичні можливості паронімів ґрунтуються на їхній звуковій близькості й семантичних контактах. Пароніми використовуються для створення каламбурів. Сфера вживання паронімів – публіцистика, художня література, усне розмовне мовлення. Пароніми широко вживаються у професійній сфері.

Важливим засобом урізноманітнення мовлення є використання синонімів.

Синоніми – слова, близькі за значенням і різні за звучанням: байдужий, апатичний; двоєдушний, дволичний, лицемірний; акцент, наголос, наголошування; асоціація, об’єднання, товариство, спілка; метелиця, заметіль, сніговиця, завірюха, хуртовина.

Група слів, об’єднаних синонімічними відношеннями, називається синонімічним рядом. Наприклад, для позначення форми державного устрою, побудованого на визнанні народу джерелом влади, на принципах рівності й свободи, використовується синонімічний ряд: демократія, народовладдя, народоправство. Значення «який має лікувальні властивості» об’єднує в синонімічний ряд прикметники: лікарський, лікувальний, фармацевтичний, медикаментозний, помічний.

У складі синонімічного ряду одне слово є основним, стрижневим, його називають домінантою. Так, серед синонімів боржник, дебітор, довжник домінантою є боржник; у ряду вішалка, вішак, вішало стрижневим є слово вішалка.

Антоніми – слова, що називають протилежні за змістом поняття: слова, що позначають якості (привабливий – неприємний, гарний – поганий), почуття (дружба – ворожнеча), простір, час (схід – захід, віддаленість – близькість, минулий – майбутній), різноманітні дії й стани (розкошувати – бідувати, радіти – журитися). В антонімічних стосунках слова можуть перебувати й тоді, коли одне з них є нейтральною назвою, а друге – емоційно забарвленою: хлопець – тюхтій, новий (міністр) – новоспечений (міністр).

Слова з конкретним значенням, як правило, антонімів не мають: гітара, стілець, сівалка, заводський, полоти, прасувати тощо. До лексичних одиниць, що не мають антонімів, належать також числівники, більша частина займенників, тобто слова без ознак оціненості, безпосередньої співвіднесеності з поняттям про певне явище.

Лексика сучасної української літературної мови за сферою її використання. За сферою використання словниковий склад сучасної української мови поділяється на групи:

- загальновживана лексика (загальнонародна);

- лексика обмеженого вживання.

До загальновживаної лексики належать слова, що використовуються в різних мовних сферах і зрозумілі будь-якому носієві мови незалежно від його місця проживання, професії, способу життя: картопля, школа, журнал, море, п’ять, літо, понеділок, тисяча, високий, зелений, низько, радісно тощо. Загальнонародна мова становить основу української мови.

Певне обмеження сфери функціонування виявляє діалектна, спеціальна, жаргонна лексика.

До діалектної лексики (діалектизмів ) належать слова, вживання яких обмежене певною територією.

Діалектизми не входять до складу літературної мови. Письменники звертаються до діалектизмів, щоб передати особливості говірки своїх героїв, достовірніше відтворити етнографічні деталі, місцевий колорит описуваних подій. Вкраплення діалектизмів у художній текст має бути помірним і стилістично виправданим. Порушенням стилістичних норм мови є використання діалектизмів у науковому й офіційно-діловому стилях.

Спеціальна лексика – це слова й вирази, які вживаються групами людей, об’єднаними професійною спільністю. У ній виділяються терміни – слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Сукупність термінів певної галузі науки, виробництва становить її термінологію: технічна, біологічна, географічна, математична, філологічна, філософська, хімічна термінології тощо.

Термінології не властива багатозначність. Професіоналізми – слова й звороти, які використовуються людьми певної професії та є напівофіційними назвами понять цієї професії. Часто професіоналізмами є загальнонародні слова, вжиті в специфічному значенні: вікно для викладачів – це час між заняттями; висячий рядок для редакторів – рядок, що не вміщується на сторінку, ляп – помилка; загоряти для водіїв – сидіти без діла, бублик – руль, гума – автопокришка тощо. Детальніше про терміни ми будемо говорити пізніше.

Під жаргоном розуміють різновид мовлення, що використовується переважно в усному спілкуванні окремою соціальною групою, яка об’єднує людей за ознакою професії, інтересів, звичок, занять, суспільного становища чи віку. Виділяють жаргон молоді, програмістів, філателістів, мисливців, рибалок, музикантів, спортсменів, п’яниць, декласованих елементів (злодіїв, картярських шулерів тощо). За допомогою жаргону відокремлюються від іншої частини суспільства, він допомагає членам групи розпізнати «своїх» і «чужих», а також виконує функцію конспірації.

Стилістичне використання фразеологізмів. Термін «фразеологія» має два значення:

- розділ мовознавства, що вивчає стійкі сполучення слів, їхній склад, будову та значення;

- сукупність стійких сполучень слів – фразеологічних одиниць певної мови.

Фразеологічна одиниця (фразеологічний зворот, фразеологізм) – особлива одиниця мови, що складається з двох або більшої кількості роздільно оформлених компонентів і характеризується відтворюваністю, цілісністю значення, стійкістю лексичного складу й граматичної будови: взяти бика за роги – почати рішуче діяти; бути на вечірньому прузі – заходити (про сонце); благословлятися на світ – розвиднятися, світати; розбити глек – посваритися; пекти раків – червоніти.

Щодо функціонально-стилістичних властивостей фразеологізмів виділяють три групи:

- фразеологізми, що належать до розмовного стилю (переважно з виразно зниженим забарвленням): зарубати на носі, накивати п’ятами, кури заклюють, потурати серцю, душа радіє;

- фразеологізми, що належать до книжних стилів (здебільшого з піднесено урочистим забарвленням): ставити з ніг на голову, називати речі їхніми іменами, два боки однієї медалі, спочивати на лаврах, танталові муки;

- стилістично нейтральні фразеологізми (найменш експресивно забарвлені): спільна мова, залишити слід, розправити крила, милувати око, тішити себе надією, спинитися на півдорозі, на весь голос.

Стилістичне забарвлення фразеологізмів великою мірою залежить від характеру їхніх компонентів. Наприклад, фразеологізми сидіти на троні, доходити висновку завдяки словам трон, висновок мають явно книжне забарвлення; фразеологізми сидіти в печінках, доходити до тями завдяки словам печінка, тяма належать до розмовно-просторічних.

Джерела української фразеології:

- переважна більшість фразеологізмів походить із народного джерела: з голови до п’ят; водити за носа; під гарячу руку попасти; замовляти зуби; піймати облизня; на руку ковінька; дати гарбуза;

- із вільних сполучень слів, які часто вживалися за певних умов спілкування, виникло одне специфічне значення, що відповідало значенню слова: пекти раків – червоніти, пасти задніх – відставати. Ці значення поглиблювалися, набували емоційно-експресивного забарвлення;

- до фразеологізмів належать деякі професійно-технічні вислови: куй залізо, поки гаряче; під гарячу руку; з іншої опери; грати першу скрипку;

- вислови релігійного походження: випити чашу до дна; глас волаючого в пустелі; Ноїв ковчег; співати Лазаря; терновий вінок; ходіння по муках;

- вислови античних часів: ахіллесова п’ята; розрубати гордіїв вузол; сізіфова праця; гомеричний сміх;

- прислів’я, приказки: поспішиш – людей насмішиш; буває, що й корова літає; любиш кататися – люби й саночки возити;

- до фразеологізмів належать крилаті вислови видатних осіб, філософів, учених, політичних діячів, письменників: Бути чи не бути (В.Шекспір); Все йде, все минає і краю немає (Т.Шевченко); Людина в футлярі (А.Чехов); Хіба ревуть воли, як ясла повні; Пропаща сила (П.Мирний);

- переклади іншомовних фразеологізмів: Дивитися крізь пальці (нім.);Бути не в своїй тарілці (фр.); Ось де собака зарита (нім.); Прийшов, побачив, переміг (лат.).

Стилістичне використання морфологічних засобів. Різні частини мови можуть надавати текстові різного стилістичного забарвлення. Це залежить від значення кожної частини мови, особливостей її форм та їх емоційно-експресивних відтінків. Насамперед частини мови виконують у тексті комунікативну функцію, бо з них будуються речення, що служать для вираження думок і почуттів. Але в текстах різних стилів частини мови, їх форми виконують ще й додаткову, стилістичну функцію, бо служать виражальними засобами мови.

Кожна частина мови має свої стилістичні особливості. Напр.: іменники виявляють свої стилістичні особливості через категорію роду, числа і відмінка; у прикметниках за типом закінчення через повну і коротку форму. Стилістичне використання числівників буває двох видів:

- самостійне, суто кількісне: до дев’яти додати п’ять; від шістнадцяти віднімемо одинадцять;

- значеннєво несамостійне (коли вони поєднуються з іменником): Три обличчя здаються сіро-блідими. (В.Винниченко).

Стилістичний потенціал особових займенників пов’язаний насамперед із різноманітними семантичними переносами.

Переносне вживання займенників I особи.

Займенник я, основною функцією якого є вказівка на мовця, може вживатись із значенням “особистість, індивідуум”:

А втім, грайте собі, грайте. Я – це світ, театр, трагедія, комедія й драма, але ж треба, щоб усе це було – світ, і театр, і драма, а не самі диктові декорації, по яких течуть фольгові ріки. (В. Дрозд)

У дієсловах стилістично нейтральні форми інфінітива на - ти (вболівати, майструвати, виступати, шити) не мають функціональних обмежень. Варіантні форми інфінітива на -ть (співать, стрибать, шукать) вживаються в усному мовленні, фольклорі й художній літературі.

Прислівники суттєво розширюють виражальні засоби мови, додають мовленню неповторних значеннєвих елементів і емоційності:

На плечах несете мливо? [борошно].

– Тяжко?

– Аби тільки було що нести.

(М.Стельмах)

Синонімія прийменникових конструкцій. Прийменники, що передають відношення мети. Відношення мети виражають прийменники для, з метою, на предмет, задля, заради, ради, в ім’я, в інтересах. Нейтральний прийменник для є домінантою цього синонімічного ряду, він уживається в усіх стилях мовлення. Прийменник з метою має відтінок книжності й використовується в офіційно-діловому й науковому стилях. Для офіційно-ділового мовлення характерний прийменник на предмет. Прийменники задля, ради, заради, в ім’я, в інтересах реалізують відтінок присвяти, на що обов’язково треба зважати при їхньому використанні.

Стилістичне використання сполучників. Стилістичне забарвлення сполучників визначає сферу їхнього функціонування. Більшість із них належить до стилістично нейтральних: і, або, якщо, проте, поки, для того щоб тощо. Переважно в книжному мовленні вживаються сполучники: внаслідок того що, завдяки тому що, зважаючи на те що, з того часу як. Розмовне забарвлення властиве сполучникам: аби, а що, буцім, буцімто, одначе, отож, покіль, раз, себто тощо. Як засіб стилізації в художніх творах використовуються застарілі сполучники: коби (якби), позаяк (бо), прецінь (але) тощо. Поза художнім мовленням ці слова не вживаються.

Стилістичне використання часток. У системі службових слів стилістично особливе й виразне значення мають частки.

Частки – слова, які надають окремим словам, словосполученням, реченням певних додаткових смислових, модальних й емоційно-оцінних відтінків або використовуються для утворення форм слова: Що ж Ви прочитали? – частка ж конкретизує запитання, що спонукає до конкретнішої відповіді, передає більшу, ніж звичайно, зацікавленість в одержанні відповіді.

Стилістичне використання вигуків. Вигуки не належать ні до самостійних, ні до службових частин мови.

Вигуки об’єктивно залежні від інтонації, міміки й жестів, які в свою чергу можуть виявлятися в них багатше й очевидніше, ніж у словах інших частин мови. Коли при читанні не відтворюються природні для вигуку інтонації й відповідні жестово-мімічні порухи мовця, то вигук втрачає виразність і функціональність.

Дата добавления: 2015-10-24