Публічний виступ у діловому мовленні

ПЛАН

1. Мова і ораторське мистецтво.

2. Види промов.

3. Процес ораторського мовлення.

4. Тема і мета промови.

5. Матеріал виступу: його підбір і робота з ним.

6. Композиція і план виступу.

7. Поведінка оратора під час промови.

Мова і ораторське мистецтво. Предмет ораторського мистецтва як прикладної дисципліни визначається змістом фактичної діяльності оратора і являє собою комплекс знань, вмінь і навичок оратора по підготовці виступу і проголошенню промови з метою здійснити бажаний вплив на аудиторію (переконати, навчити, спонукати).

Ораторське мистецтво лише умовно називається мистецтвом. У значній мірі – це вміння і навички, якими може і повинна оволодіти кожна людина, особливо, коли вона працює в галузі, пов’язаній з мовленнєвою діяльністю. І тут важливу роль відіграють особисті якості людини, її здібності до оволодіння ораторською майстерністю, її сила волі, кропітка праця. Але навіть надзвичайні здібності витратяться надаремне, якщо людина не буде працювати над їх розвитком і вдосконаленням. Діяльність оратора передбачає постійну роботу над всіма видами мовлення: слуханням, читанням, говорінням і письмом. Тільки постійно удосконалюючи своє писемне і усне мовлення, ви зможете досягти успіхів у публічному процесі, який є важливою складовою успіху у професійній діяльності.

Види промов. Залежно від змісту, призначення форми чи способу виголошення, а також обставин, публічний виступ поділяють на різні види: промова мітингова, агітаційна, ділова, ювілейна, лекція, доповідь, виступ і т. ін.

Промова – це усний виступ з метою висвітлення певної інформації та впливу на розум, почуття й волю слухачів логічною стрункістю тексту, емоційною насиченістю та вольовими імпульсами мовця.

Мітингова промова – виступ на злободенну тему, яка стосується суспільно значущої проблеми, що хвилює суспільство.

Агітаційна промова – це промова роз’яснення чи з’ясування певних питань, пропагування своєї думки, переконань, ідей з метою агітації за їх реалізацію чи втілення їх в життя.

Ділова промова – лаконічний виступ критичного спрямування з ознаками полемічності та аргументованості викладених у ньому фактів.

Ювілейна промова – виступ, присвячений певній даті, пов’язаній з ушануванням окремої людини чи групи осіб, урочистості на честь подій з життя та діяльності організації, установи, закладу тощо.

Лекція – це одна з форм пропаганди, роз’яснення суто наукових, науково-навчальних, науково-популярних знань шляхом усного викладу навчального матеріалу, наукової теми, що характеризується логічністю викладу, точністю вживання наукових термінів, стилістичною завершеністю.

Доповідь – виступ на зборах, нарадах, де доповідь стає предметом обговорення, критики і доповнюється новими положеннями.

Виступ – промова, яка може бути підготовленою, так і спонтанною реакцією на щойно почуте від промовця чи доповідача.

Отже, ораторське (публічне) мовлення – це будь-який виступ, промова, звернена безпосередньо до аудиторії. Виступ на зборах, доповідь, лекція, про що йшлося вище, – все це різновиди ораторського мовлення.

Процес ораторського мовлення. Ораторське мовлення не тільки не втратило актуальності під тиском сучасних технічних засобів масової інформації, а й збільшило силу свого впливу на людей. У чому ж ця сила?

Насамперед, слід врахувати, що усна форма мовлення має пріоритет у суспільстві, у чому легко переконатись.

По-перше, усне мовлення передувало писемності, по-друге, переважна більшість людей значно більше слухає і розмовляє, ніж читає і пише. Більшості людей легше говорити і слухати, ніж читати і писати. Розуміння прочитаного залежить від самого читача і є для нього активним процесом, тоді як при сприйманні усного мовлення_: розуміння багато в чому залежить від оратора і є для слухача в значній мірі процесом пасивним, більш придатною формою мовлення для людини є звукова..

Але, звичайно, головна перевага усного мовлення над писемним полягає у тій додатковій виразності, що надається людським голосом, інтонацією.

Голос являє собою надзвичайно складне явище. Він характеризується силою, висотою, тембром, мелодичним звучанням та іншими якостями і відтінками, які дають можливість виражати різноманітні почуття, настрій людини і навіть її думки.

З прикладами того, як інтонація розширює зміст висловленого, надаючи інколи словам навіть зворотного значення, ми зустрічаємось постійно у спілкуванні з людьми.

Дослідження психологів показують, що інтонація людини відповідає певному емоційному стану (радість, переляк, ніжність; подив, байдужість, гнів, сум, презирство, повага, сором, образа), кожен з яких передається відповідною інтонаційною моделлю.

Інтонація усного мовлення – це додаткова паралінгвістична система спілкування, яку має у своєму розпорядженні оратор для впливу на аудиторію. Між оратором і його аудиторією немає перепон. Це – вид прямої комунікації.

Разом з інтонацією міміка, поза, рух, жест – важливі компоненти кінетичної системи спілкування оратора і аудиторії. Жести використовуються при описі, допомагаючи, наприклад, зобразити форму чи розміри предметів. Жести виражають почуття людини – подив, горе, відчай, задоволення і т. ін. Є жести привітання, релігійні, символічні.

Деякі жести мають інтернаціональне значення, інші мають різний зміст у різних країнах. Існує велика національна різниця і у частоті та інтенсивності жестів.

У той же час жест – явище індивідуальне. Він пов'язаний з рухом думок і почуттів оратора: інтенсивність жесту залежить від темпераменту оратора і багато в чому визначає особливості його індивідуального стилю.

Міміка, жести, рухи відповідають певним інтонаційним моделям, а також мовним зворотам, які необхідні для передачі різних емоційних станів. Лінгвістичні (мова), паралінгвістичні (інтонація) та кінетичні (міміка, жести) засоби в ораторському мовленні, дублюючи і доповнюючи один одного збагачують його, полегшують його сприймання і посилюють вплив на аудиторію.

Автором першої моделі ораторського мовлення був Аристотель. У своїй «Риториці» він писав, що для здійснення будь-якого акту людського спілкування необхідна наявність по меншій мірі трьох елементів:

- особи, що говорить;

- промови;

- особи, що слухає.

Таким чином, ораторське мовлення залучає в один процес оратора, його повідомлення і аудиторію. При цьому враховується, що в будь-якому випадку процес ораторського мовлення відбувається в певному соціальному середовищі, а оратор повністю отримує інформацію про стан аудиторії по каналах зворотного зв'язку.

У процесі ораторського мовлення, який можна уявити як своєрідну систему, активним елементом, що у кінцевому рахунку визначає стан усієї системи, є оратор. Оратор – будь-яка людина, що проголошує публічну промову.

Якими ж якостями повинен володіти кожен оратор? Об'єктивна умова успіху оратора – глибоке знання предмету промови. Не можна переконати аудиторію в тому, чого сам не вивчив у повному обсязі, в чому сам не впевнений до кінця. Крім того, інформованість оратора у будь-якому випадку повинна перевищувати інформованість слухачів.

Висока ерудиція оратора здатна сама по собі впливати на аудиторію, навіть ворожу, але знання оратора завжди повинні поєднуватися зі старанною підготовкою до кожної публічної промови.

Вища форма ораторського мистецтва – імпровізація. Однак авторська імпровізація полягає зовсім не в здатності говорити про що завгодно. Навпаки, імпровізація – це вміння швидко скласти уявний план промови і обрати відповідну форму висловлювання, імпровізована промова, як правило, енергійніша, емоційніша. Вона сильніше впливає на слухачів, а сам факт імпровізації підвищує авторитет оратора. Особливо важлива імпровізація у відповідях на запитання, в полеміці, в короткому виступі по промові. Але завжди, без виключення, основою успішної імпровізації є глибокі знання і досвід. Взагалі, ораторська промова повинна бути настільки добре підготовленою, щоб вона здалася слухачам невимушеною імпровізацією.

Друга головна якість оратора – володіння навичками мовлення. Особливість ораторських навичок полягає в тому, що оратор є не тільки автором промови, але і її виконавцем. Не тільки вміння підготувати промову, але й вміння вільно поводитися за трибуною, володіти голосом, жестами, мімікою і, крім того, безпомилково реагувати на поведінку аудиторії, підкоряючи її своїй волі – такі об'єктивні вимоги до оратора, що прагне вплинути на слухачів.

Вже в перший момент появи за трибуною оратор постає перед аудиторією в ролі «лідера», від якого очікують відповідної до цієї ролі поведінки і дій, якого аудиторія готова вислухати.

Ось чому надзвичайно важливо, щоб кожен оратор усвідомив цю роль і виправдав очікування аудиторії.

«Ідеальний оратор» має сильну нервову систему, урівноважений, володіє достатньою рухливістю процесів збудження і гальмування. Легко зосереджуючись на викладенні своєї теми, він разом з тим, вчасно відповідає на реакцію аудиторії, швидко перебудовуючи у потрібних випадках зміст і форму промови.

Оратор повинен також врахувати особливості свого характеру і темпераменту. Людина з м'яким характером повинна уникати різкого тону, а оратору з рішучим характером і за трибуною потрібно бути твердим і рішучим.

Об'єктивними передумовами успіху публічної промови є голосові якості оратора, дикція, висока культура мови, вірне вимовляння і використання слів.

Щоб виконати своє завдання, оратор повинен володіти значним діапазоном різноманітних знань, умінь і навичок, серед яких найважливішими є:

- вміння зібрати потрібний матеріал для промови і оформити його у відповідності до мети виступу, до законів композиції, логіки і психології, до особливостей усного мовлення і з урахуванням специфіки аудиторії;

- вміння проголосити промову, дотримуючись правил поведінки за трибуною і використовуючи «зворотний зв'язок» з аудиторією;

- бездоганне володіння майстерністю усного мовлення: голосом, інтонацією, мімікою, жестом, дотримання усіх вимог культури мовлення;

- вміння відповідати на запитання слухачів і вести дискусію.

Перераховані основні знання і навички оратора складають зміст ораторського мистецтва як прикладної дисципліни і набуваються в результаті наполегливої праці і постійних тренувань.

На результат виступу оратора завжди впливає оцінка аудиторією його особи.

Аудиторія – це зібрання деякої кількості людей, які відчувають схожі очікування певних переживань чи зацікавлені одним тим самим предметом.

Кожен оратор повинен знати такі основні особливості структури і поведінки аудиторії:

- аудиторія ораторського мовлення – це спільність людей, які мають безпосередній контакт одне з одним, на відміну від аудиторії масової інформації, де слухачі розділені у просторі;

- поведінка аудиторії багато в чому визначається її розміром. Чим менш чисельна аудиторія, тим буденніший характер її настрою;

- поведінка аудиторії залежить також від ступеня однорідності її складу: аудиторія може бути різною за професійною належністю, соціальним станом, віком, рівнем освіти, інтересами, настроєм і т. ін.;

- всім видам аудиторії властиве явище поляризації, тобто концентрації уваги присутніх на одному об'єкті – сцені, ораторі, екрані телевізора і т. ін.;

- одним з факторів, що впливають на поведінку аудиторії є почуття спільності, контакту кожного члена аудиторії з іншими;

- кожний індивід у складі аудиторії підпадає під внутрішній вплив;

- поведінка аудиторії деколи в значній мірі визначається попереднім настроєм (наприклад, музичне оформлення початку зборів);

- аудиторії ораторського мовлення властивий той чи інший ступінь організованості (тема зборів, регламент і т. ін.);

- аудиторія володіє певною системою «соціальних санкцій», які вона застосовує до оратора.

Розглянуті особливості можуть бути притаманні різним аудиторіям у різній мірі. Однак всі вони разом і кожна окремо впливають на інтенсивність реакції аудиторії.

Нерозривно пов'язані між собою проблеми сприйняття і розуміння аудиторією ораторської промови. Сприйняття – це аналіз і синтез матеріальних засобів мови: складів слів, речень, інтонації. Розуміння – це аналіз і синтез змістовних значень всіх цих засобів. Сприйняття і розуміння залежать як від внутрішніх, так і від зовнішніх по відношенню до людини факторів.

Ефективність сприйняття, розуміння і переробки інформації аудиторією знаходиться насамперед у складній залежності від мотивів, установок, інтересів, системи знань, переконань, а також настрою слухачів.

Мотиви спонукають слухачів до відвідання і сприйняття промови. Вони поділяються на мотиви інтелектуального, морального і естетичного плану. Значно вищий ступінь сприйняття промови у слухачів, які прийшли за власним бажанням і нижчий – у слухачів, які прийшли примусово.

Установка – готовність суб'єкта до певного виду діяльності. Чим вищий ступінь відповідності промови установкам аудиторії, тим вища її дієвість і вплив.

Інтереси – емоційні прояви пізнавальних потреб людини. Під впливом інтересів люди прагнуть поповнити свої знання, ознайомитись з фактами, що мають для них значимість. За відсутності інтересу до предмету промови в дію вступають системи гальмування психіки людини, які часто заважають сприймати навіть елементарні речі. Тому, щоб промова була сприйнята і зрозуміла відповідним чином, вона повинна бути цікавою для аудиторії, або бути достатньо емоційною, щоб сформувати цю зацікавленість.

Система знань аудиторії, як теоретичних, так і тих, що є результатом власного досвіду, виконує роль посередника при сприйнятті промови. Тому оратор повинен обрати той матеріал і ту форму подачі повідомлення, які будуть зрозумілі аудиторії, традиційно звичні для неї, інакше найкраща промова не буде сприйнята слухачами.

Система переконань – ідей, цінностей, ідеалів – важливий фактор, що визначає характер сприйняття і розуміння промови. Чим більше ораторська промова відповідає ціннісним орієнтаціям аудиторії, тим повнішим, адекватним буде її сприйняття і розуміння. Можна достеменно «знати значення», «розуміти поняття», але чим є це значення чи це поняття для кожної конкретної людини – особливе питання.

Активність і ефективність сприйняття і розуміння багато в чому залежать від настрою слухачів. Настрій – це загальний емоційний стан особистості, який визначає і збагачує всі інші прояви психіки. Груповий настрій, зберігаючи загалом риси настрою особистості, володіє і деякими додатковими характеристиками – заразливістю та більшою імпульсивністю.

Отже оратор, намагаючись забезпечити якнайкраще сприйняття і розуміння свого виступу, повинен насамперед оцінити весь комплекс основних соціально-психологічних характеристик аудиторії: її установок, мотивів, інтересів, знань, переконань і настроїв.

Разом з соціальними і соціально-психологічними факторами значну роль у сприйнятті і розумінні грають такі психологічні явища, як увага і пам'ять.

Психологи визначають увагу як скерованість і зосередженість психічної діяльності людини на чомусь визначеному, в даному випадку на змісті промови оратора. Скерованість уваги полягає в тому, що присутні слухають саме промову оратора, а не роблять щось інше. Зосередженість їх психічної діяльності полягає в більшій чи меншій заглибленості в зміст промови та відвертанні уваги від усього іншого.

Увага під час промови буває вимушеною і невимушеною. Вимушена увага людини залежить від її власної волі і визначається її власними інтересами, власною цільовою установкою. Наприклад, якщо слухачі зібралися на збори з метою отримати конкретні відповіді на питання, що їх хвилюють, треба очікувати підвищеної уваги з їх боку. Чим більше промова оратора відповідає інтересам, установкам та проблемам аудиторії, тим вищий ступінь вимушеної уваги. І, навпаки, чим більше оратор відхиляється від інтересів та установок аудиторії, тим більше він ризикує втратити її увагу.

Невимушена увага не потребує вольових зусиль слухачів, вони не ставлять перед собою мети бути уважними, майстерність оратора може захопити аудиторію сама по собі.

Кожен оратор повинен прагнути поєднати вимушену і невимушену увагу аудиторії, що завжди буде важливою психологічною передумовою його успіху.

Розуміння тісно пов'язане з таким процесом розумової діяльності, як запам'ятовування. Подібно до уваги запам'ятовування поділяється на невимушене і вимушене. Невимушене запам'ятовування не пов'язане з вольовим зусиллям людини, інформація запам'ятовується сама по собі. Вимушене запам'ятовування потребує вольових зусиль. Чим більше матеріал промови відповідає цілям, мотивам, установкам та інтересам аудиторії, тим вища продуктивність як вимушеного, так і невимушеного запам'ятовування.

Оратор завжди повинен допомогти аудиторії запам'ятати ту чи іншу інформацію. Повідомляючи слухачам дещо нове, він повинен зв'язати це нове зі знаннями слухачів за допомогою асоціацій (за подібністю, за контрастом). Як правило, краще запам'ятовується те, що асоціюється з чимось конкретним, образним.

І навпаки, запам'ятовування усного повідомлення погіршується по мірі зростання його абстрактності.

Запам'ятовуванню і усвідомленню інформації допомагає повторення. При повторенні оратор ніби «вбиває» думки в голови слухачів. Однак при одноманітному і багаторазовому повторенні однієї інформації виникає парадоксальне явище «відторгнення» цієї інформації. Тому не варто в промові повторювати одне і теж саме багато разів. Це лише роздратовує слухачів.

Запам'ятовування покращується, якщо найбільш важлива інформація поділяється на ряд пронумерованих пунктів. Наприклад, «Перед нами стоять наступні завдання: перше, друге і т. ін.». В цьому випадку промова запам'ятовується краще, оскільки аудиторія асоціює інформацію з відповідними цифрами.

Розуміння і сприйняття промови погіршуються, коли оратор використовує складні фрази, перенасичує мову термінологією.

Отже, процес сучасного ораторського мовлення – це складне і багатогранне явище, сукупність і взаємодія ряду елементів, кожен зяких характеризується цілим комплексом властивостей і якостей.

Тема і мета промови. Процес підготовки до промови завжди починається з вибору теми та виду виступу і визначення цільової установки.

Тема – це те, про що ведеться мова. На практиці нам рідко доводиться обирати тему виступу: як правило, тема не стільки обирається, скільки задається потребами життя. Це може бути виступ на зборах, навчальна лекція, рекламна промова. Тема усного виступу не повинна бути широкою за обсягом.

Оратор не досягне успіху в підготовці виступу, якщо обмежиться лише вибором теми і не подумає про призначення промови. Напевно кожному доводилось спостерігати, як промовці деколи встають і починають говорити, не маючи чіткого уявлення про те, заради чого вони говорять і що, власне, хочуть сказати; в результаті збиваються, перевищують регламент і лише викликають невдоволення аудиторії. Чим менше часу відводиться на виступ, тим менше в ньому повинно бути проблем.

Інформаційна промова повинна відповідати наступним вимогам: давати знання, нове уявлення про предмет, бути актуальною, тобто відповідати запитам аудиторії, пробуджувати зацікавленість і допитливість аудиторії.

Вона може бути розповідною, описовою, роз'яснювальною. Відчуття руху, що надає розповідність, конкретність, яка характерна для опису і закономірний порядок, властивий для роз'яснення – найважливіші риси, притаманні промові, що має пізнавальне значення.

Переконання – це повідомлення, яке має на меті змінити сталі погляди, стосунки чи сформувати нові. Вміння переконувати – головне в ораторському мистецтві. Переконати аудиторію – означає змусити її погодитись з оратором, прийняти погляди оратора як свої власні.

Крім переконання, в ораторській промові використовується і такий вид впливу, як навіювання. Намагаючись навіяти якусь думку, оратор апелює насамперед до почуттів, емоцій, традицій аудиторії. Певною силою навіювання володіють яскраві переконливі факти, цитати, ілюстрації і т. ін. Певний вплив має і авторитет оратора.

Різновидом навіювання є спонукальна промова, яка також в значній мірі впливає на почуття, породжуючи психічну сприйнятливість. Крім того, їй притаманний невід’ємний, характерний тільки для неї елемент: спонукальна промова повинна змусити слухача відчути потребу зробити те, про що його просить оратор.

Матеріал виступу: його підбір і робота з ним. Після того, як обрані тема і вид виступу, визначена мета, оратор складає схему майбутньої промови. Схема виступу – це ще не план, оскільки план – це порядок розподілу у промові вже підібраного і обробленого матеріалу. В схемі визначаються лише основні напрямки руху думки оратора. Форма її довільна.

Схема виступу є основним документом на наступному етапі підготовки промови чи виступу – етапі підбору матеріалів. Якими ж джерелами користується оратор?

Засоби масової інформації: радіо, телебачення, кіно, преса (книги, брошури, журнали, газети) у відповідності зі специфікою кожного є джерелом різноманітної оперативної і в той же час достатньо глибокої інформації, яка може бути використана у виступі оратора.

При читанні дотримуйтесь наступних правил:

- читайте більше, ніж практично необхідно. Промови, які найбільше вражають, утворюються в результаті повноти знань. Необхідно мати великий запас відомостей і даних, з якого можна відібрати найпотрібніше. Готуючи доповідь зі злободенного питання, навряд чи можна обмежитись книгами та статтями, написаними декілька років тому. У ваших інтересах як доповідача знайти останні дані. З іншого боку, кожне поточне питання має власну історію, яку також необхідно знати.

- читайте без упередження і критично. Не давайте першому автору, на якого ви випадково наштовхнулись, одразу визначити напрямок ваших думок; не зупиняйте свій вибір тільки на тих джерелах, ідеї яких співпадають з вашими. Найскладніше відшукати і досліджувати ті дані, які суперечать вашим переконанням. Адже не існує іншого засобу вияснити, праві ви чи ні. Не хвилюйтесь, якщо після всебічного вивчення питання доведеться змінити думку. Нове переконання, солідно обґрунтоване, стане вашим власним надбанням на противагу старому забобону, який не був продуктом вашої думки;

- читайте з користю. Читайте вдумливо, прагніть того, щоб матеріал, який

ви вивчаєте в даний момент приніс найбільшу користь. Не піддавайтесь спокусі ухилитись від головної цілі заради чогось цікавого, але такого, що не стосується вашої теми. Привчайтесь вчитуватись в статті і книги в пошуках потрібної інформації. Користуйтесь порадою Бекона: «Деякі книги можна спробувати, інші – проковтнути, і, кінець-кінцем небагато які треба розжувати і перетравити».

У процесі обробки матеріалу корисно вести записи. У кожного оратора своя техніка ведення записів. В одних випадках джерело конспектується, в інших – робляться узагальнюючі та систематизовані записи. Одні ведуть записи у зошитах, інші надають перевагу паперу стандартного розміру, записуючи тільки з одного боку листа. В останньому випадку записи можна використовувати більш оперативно, розрізаючи і переклеюючи будь-яку частину конспекту. Дехто використовує карточки, на яких зручно записувати і цифри, цитати.

Крім перерахованих, можна використовувати й інші способи записів у відповідності з особистим досвідом і бажанням.

Після того, як основний матеріал зібрано, настає важливий період обмірковування, осмислення, співставлення зібраних даних, фактів та ідей, що при цьому виникли.

Сумлінний оратор обдумує майбутню промову ранком і ввечері, за письмовим столом і під час дороги на роботу, під час їжі та на прогулянці. Він обговорює фрагменти промови з друзями і колегами, перевіряючи на них ті чи інші положення майбутнього виступу. Обдумування промови – серйозний творчий акт. Ораторська промова – це не сума матеріалів, зібраних з різних джерел, а оригінальне, породжене у творчих муках творіння.

Композиція і план виступу. Найважливішим документом, в якому розгортається логічна структура промови, є план. При цьому, чим більше ідей, думок і фактів у розпорядженні оратора, тим важливіша чітка логічна організація матеріалу, ретельно розроблений план. Як без креслень неможливо збудувати дім, так і без плану неможливо проголосити промову.

Буває, деякі оратори «творять промову на людях», розмірковують уголос. Але навіть блискуча імпровізація завжди якось спланована, а розмірковування уголос – це, як правило, ефектний ораторський прийом.

У будь-якому випадку ні один оратор не повинен виходити до трибуни без плану промови. Навіть короткий виступ повинен бути спроектований в голові чи на папері.

План розбивається на розділи, підрозділи, пункти, однак, не повинен бути надто роздробленим. Будь-яку промову зручніше усього поділяти на три композиційно-логічні частини: вступ, головну частину і висновки. При цьому промова не є механічним поєднанням цих частин, вона являє собою єдине ціле, стрижнем якого є основна ідея, задум оратора. Але кожній композиційній частині притаманні власні специфічні функції. Вступ і висновки являють собою обрамлення промови.

В ораторській промові роль вступу значно підвищується, бо він несе значне психологічне навантаження. Можна сміливо стверджувати, що значна частка успіху оратора визначається вдалим вступом. У вступі оратор прагне досягти наступних цілей: викликати зацікавленість аудиторії і оволодіти її увагою; встановити контакт з аудиторією і завоювати її довіру; підготувати сприятливий психологічний ґрунт для сприйняття промови, повідомити план промови.

Вступ повинен бути нерозривно пов'язаним з іншими композиційними частинами промови. Це стосується як змісту, так і форми промови. Використавши яскравий, незвичайний вступ чи почавши промову у звичайному простому стилі, оратор повинен і продовжувати в тій же тональності. Якщо ж після емоційного зачину оратор починає говорити монотонно, сухими штампованими фразами, рівновага промови порушується і контакт з аудиторією зникає.

Тривалість вступу визначається низкою факторів: тривалістю усієї промови, настроєм аудиторії і відношенням аудиторії до промови і оратора. Але завжди треба прагнути до максимальної лаконічності вступу. Перші фрази повинні бути короткими, максимально простими і миттєво доходити до свідомості будь-якого слухача.

Якщо дозволяють обставини, краще починати виступ спокійно, в уповільненому темпі і неголосно.

Звичайно, крім перерахованих засобів, в арсеналі досвідченого оратора завжди є і свої власні способи і методи «захвату» уваги аудиторії.

Закінчувати промову потрібно так само рішуче, як і починати. Затягування промови, перевищування регламенту – ознака неграмотності оратора, який не хоче враховувати можливості слухачів. Деякі оратори по декілька разів попереджають про свій намір закінчити промову, але так і не можуть зупинитися. Така поведінка різко знижує престиж оратора та його виступу. З іншого боку, неприпустимо обривати промову на півслові.

Подібно до вступу, висновки повинні бути ретельно розроблені раніше, однак повинні звучати природно, без зайвого пафосу.

Які ж цілі переслідує оратор в заключній частині промови? Це в значній мірі залежить від виду виступу і конкретних обставин, однак загалом їх можна звести до наступного: згрупувати повідомлення, закріпити і посилити враження від промови, поставити перед аудиторією завдання і забезпечити готовність до певних дій, спонукати аудиторію до певних дій.

Перераховані цілі можуть бути досягнуті різноманітними методами. Назвемо деякі з них: коротке повторення основних проблем і висновків промови; узагальнення повідомленого в промові; постановка завдань; вказівка перспектив; ілюстративна кінцівка (яскравий приклад, цитата і т. ін.).

У головній частині розкривається тема, вирішуються як загальна, так і конкретна мета виступу: повідомити аудиторії певні відомості, переконати її в чомусь чи спонукати до якихось дій.

Цієї мети можна досягнути, якщо увагу, що була досягнута у вступі, вдасться зберегти впродовж усієї промови, тобто забезпечити стійкість уваги. Стійкість уваги визначається вмілою побудовою головної частини промови, коли оратор ніби веде думку аудиторії за собою. Логічна структура головної частини повинна бути ясною, одне положення витікати з іншого. Враховуючи непостійний характер уваги, відносно тривалу промову слід складати так, щоб кожен її розділ був розрахований не більше ніж на 10-15 хвилин.

У залежності від виду виступу, мети і стану аудиторії можна використовувати в побудові промови цілий ряд методів і насамперед індуктивний, дедуктивний та метод аналогії.

Індуктивний метод, індукція – це рух думки від окремого до загального, рух від знання поодиноких окремих фактів до знання загального правила, до узагальнення.

Дедуктивний метод. Дедукція – хід викладення матеріалу в промові, коли від загального йдуть до одиничного, від загальних положень і законів до менш загальних. В ораторському мовленні дедуктивний метод найчастіше використовується для роз'яснення складних питань в добре підготовленій аудиторії.

Метод аналогії. Буденне розуміння аналогії, – подібність, паралель, схожість. Однак використовуючи метод аналогії ораторському мовленні, ми не просто згадуємо про схожість якихось явищ, а допомагаємо слухачам зробити висновок за аналогією, який можна сформулювати наступним чином: якщо два явища подібні в одному чи більше відношеннях, то вони, напевно, подібні і в інших відношеннях.

Закони логіки в ораторському мовленні. Вчення про закони зв'язку думок у міркуваннях – формальна логіка – ґрунтується на чотирьох принципах:

- закон тотожності;

- закон суперечності;

- закон виключеного третього;

- закон достатньої підстави.

Закон тотожності формулюється наступним чином: кожна думка зберігає один і той же зміст, скільки б разів вона неї повторювалася.

Закон суперечності проголошує, що дві протилежні думки про один предмет, узятий в один час в одному відношенні, не можуть бути однаково вірними, одна з них буде хибною.

Закон виключеного третього наближений до закону суперечності, але на відміну від нього відноситься лише до однієї групи суджень – протилежних. Це такі:

закон достатньої підстави проголошує: кожна вірна думка повинна бути обґрунтована іншими думками, істинність яких доведена практикою людини.

Коротко вимоги цих законів до оратора можна сформулювати наступним чином:

1. Виступ оратора повинен бути ясним, чітким, конкретним. Оратор не повинен використовувати туманні, двозначні розмірковування, перескакувати з однієї думки на іншу.

2. Оратор повинен бути послідовним, не припускатися суперечливих думок і виразів, принципово і послідовно відстоювати висунуте ним положення чи точку зору.

3. Всі висунуті положення повинні бути обґрунтовані, спиратися на дійсні факти, приклади з реального життя, науково обґрунтовані істини.

Поведінка оратора під час промови. Готуючи виступ, оратор настроює себе і морально, і фізично на зустріч з аудиторією.

До початку виступу рекомендується оглянути приміщення, в якому доведеться виступати.

Тон і увесь характер промови залежить від кількості слухачів. Одне – це інтимна розмова з 10-15 присутніми, інше – тисячна аудиторія. Оратор звичайно «настроюється» на певну аудиторію.

Досвідчений оратор завжди слідкує за реакцією аудиторії на виступ інших ораторів і вносить необхідні зміни у свою промову.

Якщо оратор знаходиться серед слухачів, йому краще зайняти місце в одному з перших рядів, ближче до проходу, щоб отримавши слово, швидко вийти, не зачіпаючи сусідів і не піднімаючи шуму.

Слід врахувати, що трибуна стримує рухи і жести. Тому якщо промова є емоційною, для досягнення тіснішого контакту з аудиторією, можна стати перед трибуною чи коло неї або підійти до краю сцени.

Голосові прийоми. Для того, щоб активізувати увагу чи зосередити її на тому чи іншому положенні виступу, достатньо буває підвищити гучність звучання чи підвищити тон голосу.

Пауза. Розрахована і вміло витримана пауза в середині промови може також здійснити «гіпнотизуючий вплив», зосереджуючи увагу аудиторії на потрібному місці промови.

Жести і рухи. Емоційний чи владний жест допомагає зосередити увагу аудиторії, особливо в поєднанні з іншими прийомами. Досвідчений оратор декілька разів змінює позу, особливо під час тривалої доповіді чи промови. Жести і міміка виникають ніби самі по собі, виходячи із змісту промови, її емоційного напруження. Вони нерозривно пов'язані з рухом думок і почуттів оратора.

В залежності від характеру промови доцільно час від часу повторювати звернення, це допомагає переключенню та утриманню уваги.

Питання, якими переривається промова, завжди вносять розрядку, загострюють увагу і активізують сприйняття аудиторії, змушують її міркувати разом з оратором.

Активізації уваги сприяє перехід від абстрактних суджень до конкретних прикладів, образних ілюстрацій і т. ін.

Несподіване переривання думки. Увага слухачів отримує поштовх, коли оратор несподівано перериває думку, – і новий поштовх, коли, говорячи про інше, вертається до недомовленого раніше. Подібна перерва може бути використана і для того, щоб повернутися до того місця в промові, яке випадково було пропущене.

Засоби наочності (ілюстрації, діаграми, реальні речі та ін.) допомагають переключити і повернути увагу аудиторії, оскільки зміна слухового сприйняття на зорове обов'язково збуджує невимушену увагу.

Гумор у публічній промові – один з найкращих засобів розрядки. Гарний оратор, людина, як правило дотепна, володіє здатністю не тільки сприймати і знаходити смішне в оточенні та поведінці людей, а й «створювати» комічне. Використовуючи в промові смішне, слід, однак, дотримуватись міри. Зловживання жартами, звернення до застарілих дотепів може викликати лише роздратування аудиторії.

Важливим елементом поведінки оратора є його здатність володіти собою при будь-яких несподіваних ситуаціях, випадках.

Підсумовуючи сказане, хотілося бпідкреслити, що в поведінці оратора перед публікою шаблон ще менш терпимий, ніж в будь-якому іншому аспекті ораторського мистецтва. Тут все вирішується складним комплексом взаємовідносин аудиторії, оточення, змісту промови, здібностей і стилю оратора.

Таким чином, готуючись до виступу, вам необхідно пам’ятати про всі складові у підготовці успішної промови. Добре знаючи особливості видів промов, розуміючи цілісність і послідовність ораторського процесу, вміючи визначати тему і мету промови у певних обставинах, старанно працюючи над підбором і розташуванням матеріалу, виявивши майстерність у побудові виступу та продумавши свою поведінку перед аудиторією, ви станете не тільки хорошим оратором, а досягнете і великих успіхів у кар’єрному зрості.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. У чому перевага ораторського мовлення над сучасними засобами масової інформації?

2. Яке місце займають інтонація, жести, міміка в процесі спілкування між оратором і слухачами?

3. Які якості оратора об'єктивно забезпечують успіх його виступу?

4. Які особливості структури та поведінки аудиторії?

5. Які фактори треба враховувати при визначенні теми виступу?

6. Які основні види ораторських виступів Ви знаєте? Чим відрізняється доповідь від лекції?

ЛЕКЦІЯ 6

Дата добавления: 2015-10-24