Успішної професійної діяльності

ПЛАН

1. Вступ. Питання культури мови в Україні.

2. Мова як елемент культури.

3. Поняття про загальнонаціональну та літературну мову.

4. Основні комунікативні якості мовлення.

5. Культура наукового мовлення.

6. Молодіжний сленг – явище культури чи антикультури.

Вступ. Питання культури в Україні. Індивідуальна мовна культура – це своєрідна візитна картка кожної особи незалежно від її віку, фаху, посади. Сьогодні зростає увага до культури усного та писемного мовлення. Стає престижно розмовляти літературною українською мовою, приходить розуміння того, що добре знання мови – важлива професіограма людей різних спеціальностей.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Неабияку роль у вирішенні даної проблеми відіграє людина, призначення якої полягає в мистецтві спілкування, від якого залежить професійна успішність, тож вона повинна бездоганно володіти нормами літературної мови, а також своєю працею знайти шлях до кожного, щоб спілкування давало бажані наслідки. Якщо людина оволодіє мовою, вона оволодіє духовним началом свого народу, а значить – здатна буде йому служити, примножувати його матеріальні й культурні цінності, адже, за словами Івана Огієнка, «Мова – то душа народу, то його живе серце; гине чи занепадає мова – гине й занепадає народ».

Культура мови – це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потребує постійного дбайливого догляду, культивування.

Але в Україні питання культури мови стояло й стоїть принципово інакше, ніж у національно «благополучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку.

Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина – тривожні симптоми духовного нездоров’я народу. Експериментально доведено, що грубе слово, як негативний подразник, діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів.

Сучасний стан української мови в суспільстві бажає бути кращим, а змінити його здатна, крім державної підтримки української мови, лише цілеспрямована робота вчителів-словесників, викладачів, справжніх поцінувачів рідного слова.

Мова як елемент культури. Істотним елементом духовної культури є мова – акумулятор знань і соціального досвіду, засіб обміну інформацією у всіх сферах творчості – першооснови нагромадження культурних цінностей. Поняття культури можна розглядати як одне з найбільш широких понять для позначення суспільних явищ. Воно охоплює, з одного боку, матеріальну культуру, а з іншого – духовну, тобто культуру у ширшому та вужчому значенні. Як культура у вужчому розумінні саме розглядається духовна культура людей, виховання й освіта членів суспільства, їх звичаї й мораль. Вона існує в тісному зв’язку з матеріальною культурою, утворюючи з нею єдність.

Основою розвитку духовної культури є розвиток культури матеріальної, а джерелом культури в цілому – суспільна праця.

Згідно з більшістю відомих визначень, духовна культура охоплює:

- форми суспільної свідомості: світогляд людей, науку;

- мистецтво, літературу, мораль, суспільну психологію і т. ін.;

- установи, пов’язані з духовною культурою: школи, театри, музеї, бібліотеки тощо;

- їх вплив на індивіда, на його виховання й освіту в інтелектуальному, моральному й естетичному аспектах;

- культуру знань, мислення, почуттів і поведінку індивіда.

У житті людей і людського суспільства після праці, а точніше, поряд з працею, мова є тим фактором, який допомагає людині виділитися з царства тварин і вступити в царство людської культури. Завдяки виникненню мови людина не обмежена більше безпосередніми враженнями своїх органів чуття. Зв'язок певних чуттєвих вражень з певним звуковим комплексом у мові дозволив уже на зорі людського суспільства зробити узагальнення, одягти суттєві риси явищ дійсності в матеріальну оболонку слова. Мова дозволила одній людині передати іншій свій досвід і розуміння навколишнього світу.

Таким чином, мова як матеріальне буття людської думки і засіб спілкування між людьми має дуже важливе значення. Можна твердити, що кожне суспільство з його цілеспрямованою трудовою діяльністю є носієм певної культури в якихось її різновидах. Виразником культури є людська мова (первинна знакова система) та інші знакові системи. Зв'язок мови з культурою так само не вимагає доказів, як і зв'язок мови з суспільством – її носієм. Мова, як і культура, має свою форму і свій зміст. Але змістом мови є зовсім не ті ідеї та погляди, які з її допомогою одержують можливість матеріального втілення і можуть бути предметом обміну між людьми, а сукупність лексичних і граматичних значень, притаманних елементам мови. Мова є спеціальним і універсальним засобом вираження будь-яких результатів мислення людського мозку, а також сховищем вже сформованих думок, ідей, поглядів.

Для суспільства в цілому, зокрема для рівня його духовної культури, дуже важливі питання культури мови (або мовлення), безпосередньо пов’язані з головною особливістю використання мови в сучасному світі – масовим характером комунікації. Однією з рис, які характеризують культурну ситуацію розвинених суспільств сучасного світу, є бурхливий розвиток масової комунікації та її засобів. Це явище пов’язане зі зміною співвідношення усного та писемного мовлення і зближенням розмовної мови з літературною. Роль книжно-писемного мовлення, що насамперед обслуговує основні засоби масової комунікації, дедалі зростає. Розмовне мовлення поступово наближається до книжно-писемного. Саме мова, у якій співвідношення усної та писемної, розмовної та літературної стихій забезпечує досконалість інформативної та комунікативної функцій свідчить про високий рівень духовної культури суспільства в цілому.

Наука про культуру мови – окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ.

Головне завдання культури мови – виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови: добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголошують слова: к a жу, п u шу, підемо замість каж y, пиш y, п і дeмо.

Отже, висока культура мови означає володіння стилістичними багатствами мови, уникнення в мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні – це бідність думки. Культура мови безпосередньо пов’язана зі станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови.

Поняття про загальнонаціональну й літературну мову. Щоб точніше уявити об’єкт вивчення в курсі «Культура мови», необхідно з’ясувати питання: у яких формах існує українська мова, яка саме з цих форм є предметом вивчення в згаданому курсі. Мова всього народу, усіх його верств – освічених, неосвічених, дипломатів і жебраків, жителів сіл і великих міст – становить собою загальнонаціональну, або загальнонародну мову. У ній чітко виділяються жива народна мова і писемна, або літературна мова. Жива народна мова – це усна мова народу, його широких верств. До неї належить мова окремих територій, так звані територіальні діалекти, мова окремих груп людей, об’єднаних віковими, фаховими та якимись іншими спільними рисами – жаргони, та мова злодіїв, жебраків – арго, або таємна мова.

В Україні є три головних наріччя – південно-східне, південно-західне та північне, які відрізняються лексичним складом, фонетичними та морфологічними особливостями. Житель Харківщини, Луганщини, який недостатньо володіє нормами літературної норми, уживає дієслівні форми 1-ої особи однини теперішнього часу: ходю, сидю, просю, возю; пом’якшує [р'] у кінці слова та складу (базарь, букварь, лікарь). Мешканці ж південно-західного та північного наріччя в цих випадках уживають форми ходжу, сиджу, прошу, воджу, які є нормами в літературній мові, а також базар, буквар, лікар. Населення ж південно-західного наріччя оглушує дзвінкі приголосні в кінці слова або складу: дуп, каска, сторош, зуп, що є порушенням літературної норми. Різні місцеві особливості накладають на мову людини свій відбиток, і тому майже завжди можна пізнати вихідця з тієї чи іншої території України.

Під літературною мовою розуміють відшліфовану форму загальнонародної мови, яка є взірцевою. Літературна мова має унормований характер, вона вироблена, окультурена поколіннями майстрів слова, які шліфують, огранюють мову, як коштовний діамант. На відміну від діалектів, літературна мова обслуговує різні сфери діяльності всього суспільства, що говорить даною мовою.

Розвиток літературної мови безпосередньо зв’язаний з розвитком культури всього народу, особливо його художньої літератури. Літературна мова існує в 2-х формах: усній та писемній. В усному різновиді літературної мови допускається вживання слів розмовного характеру типу: читалка, шоферувати, вчителювати. У писемній формі літературної мови цим словам відповідають читальний зал; працювати шофером, учителем. Крім лексичних відмінностей, писемний різновид літературної мови характеризується й спеціальними синтаксичними конструкціями, як-то дієприслівникові та дієприкметникові звороти, переважання прямого порядку слів у реченні та іншими ознаками.

З розглянутого аналізу форм загальнонаціональної мови випливає, що об’єктомвивчення курсу «Культури мови» є літературна мова в її усній та писемній формах, її норми, комунікативні та естетичні якості, відмінності усного та писемного мовлення.

Культура мовлення передбачає також нормативне, правильне і найбільш умотивоване користування виражальними засобами мови. Саме нормативним і стилістично найдоцільнішим використанням мовних засобів досягають таких особливостей справжньої культури мовлення, як його правильність, логічність, доцільність, точність, стислість, виразність, ясність, чистота, етичність, естетичність тощо.

Основні комунікативні якості мовлення. Правильність мовлення в лінгвістичному розумінні означає добре володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, стилістичними нормами сучасної літературної мови. Правильність у риторичному розумінні тлумачиться значно ширше. Крім лінгвістичної правильності вона містить насамперед правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, якими передаються ці поняття, доречне вживання їх, зв'язок думок і понять у єдину теорію, ясність викладу. Правильним є запитання, яке спонукає до думки і пошуку істини. Правильною є відповідь, в основі якої істинні знання (наукові, об'єктивні, достовірні).

Логічність. Першою умовою цієї ознаки є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратися на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати обґрунтування і пояснення фактам, вмотивовувати висновки – все це необхідні умови логічності мовлення, про які йшлося вище, а отже, і високої його культури, адже без культури думання не може бути культури мовлення. Видатний український письменник Олесь Гончар писав: «Убога стилістика найчастіше є породженням убогої думки».

Логічність підкреслюється логічним наголосом основних (ключових або домінантних) слів, інформативних стосовно даної теми. Логічний наголос – це виділення за смисловим значенням якогось слова чи словосполучення. Логічно наголошувати слово можна високим або низьким тоном, повільним або пришвидшеним темпом, більшою силою голосу, тривалішою паузою перед важливим словом.

Точність мовлення досягається вмінням узгодити знання матеріалу зі знанням мови, тобто вибрати найточнішу для певної ситуації форму відповіді чи розповіді.

Точність – одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: адекватне мовне вираження дійсності, тобто несуперечливе життю; і вживання слів і виразів, узвичаєних для мовців, які володіють нормами цієї літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги: оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам'ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, із знанням предмета мовлення, вмінням зіставити слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них і цим найістотнішим воно представлене у свідомості мовців. Тому точність мовлення – це передусім точність слів, точність добору їх.

Обов'язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища й колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності «свій», своя міра мовної правди й неправди, і мовець мусить відчувати цей рівень.

Поняття «точність» практичної (щоденної) мови не збігається з поняттям точності у науковій, офіційно-діловій і художній мовах.

У науковому та офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому – через систему образних засобів мови.

Точність передбачає граматичну правильність. Без граматичної правильності важко досягти точності, але граматична правильність не є гарантією точності.

Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясним уявлятиметься усне мовлення адресатові, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме, тобто буде ефект очікування сподіваного відкриття. Слухач в такій ситуації адекватно «прочитує» те, що чує, здогадується, що послідовно йтиме далі, і часто каже або думає: «Ясно, я все зрозумів». Ясності усного мовлення сприяють чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, чергування розміреного та уповільненого ритму, спокійний і ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором основних, ключових слів.

Ясність повинна бути обов'язковою ознакою літературної мови в усіх мовців і в усіх типах спілкування. Аристотель писав, що достоїнство стилю полягає в ясності,«…коли промова не є ясною, вона не досягає своєї мети».

Чистота мови уявляється насамперед як відсутність у мові чужих їй елементів. До чужих літературній мові елементів відносимо неосвоєні запозичення з інших мов, невластиві українській мові форми, що з'являються під впливом інших мов. Засмічують літературну мову не тільки чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає вихований мовний смак, гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

Чистота мови має простежуватися на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії – літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії — грамотне письмо; на рівні лексики – відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, невмотивованих повторів; на рівні граматики – правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи.

Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.

Виразність є ознакою культури мови всіх мовців і виявляється через їх уміння користуватися всіма стилями мови. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, професійною лексикою і фразеологією. В офіційно-діловому стилі для цього використовують адміністративно-управлінську термінологію, сегментування тексту, різні рівні стандартизації, кліше. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, ідеологемами, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією ознакою, бо різноманітність – це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство мови – це наявність у ній низки різноманітностей. Під цими поняттями розуміють різні тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну і граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації і т. ін.).

Отже, одноманітне мовлення втомлює слухачів, різноманітне – активізує увагу. Проте слід пам'ятати, що надто барвисте мовлення відволікає увагу слухачів від змісту, змушує захоплюватися не ним, а тільки формою.

Молодіжний сленг – явище культури чи антикультури. Протягом XX ст. загалом і в останні десятиріччя особливо спостерігається бурхливий розвиток молодіжних соціальних діалектів (соціолектів) різних мов, зокрема української. Поступово відбу­вається поглиблення спеціалізації відповідної лекси­ки. Так, в українській мові на межі XX і XXI ст. можна виділити, поряд із «загальномолодіжним» шаром сленгової лексики, також сленг комп’ютерний, музичний тощо (пор. поширені останнім часом поняття й терміни загальний сленг і спеціальний сленг).

Арго – це особлива, характерна для певної відокремленої професійної чи соціальної групи мова, що складається з видозмінених елементів однієї або двох природних мов.

На відміну від арго жаргон має відкритий характер і звичайно формується в порівняно великих групах носіїв мови, об'єднаних за ознакою професії чи стану в суспільстві. Жаргон – напіввідкрита лексико-фразеологічна підсистема, використовувана тією чи іншою соціальною групою, щоб відособитися від реш­ти мовної спільноти. Здебільшого жаргонізмами є емоційно-оцінні експресивні утворення, серед яких переважають негативні знижені номінації.

Сленг – мовне середовище усного спілкування ве­ликої кількості людей, що відмінне від норми, власне різновид розмовної мови. Термін сленг адекватний термінові загальний жаргон. За структурою сленг поділяють на загаль­ний (те саме, що загальний жаргон, жаргонізована розмовна мова) і спеціальний (те саме, що професійний жаргон). Йдеться, зокрема, про родинний сленг і дитя­чий сленг. Межа, яка відокремлює сленг від розмовної мови, – хистка й рухома, тож поняття сленг і розмовна мова, сленг і просторіччя нерідко ототожнюють. Сленг співвідносний саме з жаргонізованою розмовною мо­вою.

Окремо слід поговорити про український комп'ю­терний жаргон, розглядаючи його як виразник своєрідної субкультури зі своїми етичними нормами й стилем життя. З-поміж інших про­фесійних жаргонів виокремлюються такі: ав­толюбителі; бізнесмени; міліціонери; спортсмени; журналісти; ріелтери; письменники, літературні критики; політична комунікація; церковно-обрядова сфера; музиканти; шахтарі.

В основі жаргонотворення лежить мовна гра, креативне маніпулювання сло­вом, насамперед його звуковою формою. Та мова, на матеріалі якої провадиться така гра, і є рідною для мовця. У сучасному українському жаргонотворенні ігровий момент маніфестується на матеріалі україн­ської мови навіть у дискурсі російськомовної особи­стості. Цікаві випадки, коли український аналог точніше відповідає суті звукового уподібнення, ніж російський, тобто фонетичний склад українського слова повніше, точніше дублює звучання слова вихід­ного: українське коняка –російське конина (коньяк), українське дурень-дурень - російське дурак-дурак. (ДДддюран"),українське віник – російське веник (вінчестер, жорсткий диск).

Перспективи подальшого наукового дослідження українського молодіжного сленгу пов'язуємо з випуском періодичних (можливо, щорічних) бюлетенів но­вих слів і значень, проведенням тематичних конфе­ренцій, створенням відповідних галузевих словників, запровадженням програмового курсу для студентів філологічних спеціальностей. Наявні публікації становлять робочу базу, на яку може зіпертися викла­дання такого спецкурсу. Практика показує, що ця проблематика викликає у студентів неабияке зацікав­лення, кожний наведений в аудиторії приклад жваво обговорюється, і це закономірно, адже молодіжний сленг являє собою яскравий зразок живого повсяк­денного мовлення.

Одним із перспективних напрямків є також дослідження феномену молодіжного, сленгу з точки зору корпоративної культури, індивідуального і колективного іміджу. Згідно з сучасними дослідженнями, «організаційна (корпоративна) культура – це склад­ний комплекс життєвих принципів і поглядів, які приймають усі члени колективу, задають рамки суспільної поведінки, регламентують моральне й матеріальне життя колективу. До складу її належать такі елементи, як філософія та ідеологія управління, ціннісні орієнтації, усвідомлення загальновизнаних авторитетів, розуміння цілей і складових успіху ор­ганізації, вірування, сподівання, норми, ритуали й тра­диції, система заохочень і показань, дизайн і зовнішнє оточення, своя мова, історія, ле­генди й міфи, символи й метафори тощо. Серед складових корпоративної культури у спеціальному дослідженні виокремлено «корпоративну мову спілку­вання».

Прикладами молодіжного сленгу можуть такі слова: танцювати блюз – «блювати»; «баклажан» – незнайома особа чоловічої статі; «лохомагніт» – людина, до якої чіпляються лише негарні, неприємні, незрозумілі особи; «морозитися» – зустрівшись, удавати, що не знаєш цієї людини, непривітно спілкуватись; «дебілка» – мобільний телефон; «корифан» – друг; «кокс» - кокаїн; «глобус» – обличчя; «мікроб» – особа маленького зросту тощо.

Загалом треба підкреслити, що розвиток україн­ського молодіжного сленгу в численних його галузях промовисто засвідчує активне функціонування укра­їнської мови в багатьох сферах життя. Дослідження сленгу - не лише науково корисне, а й доволі цікаве для фахівців-мовознавців, студентів та аспірантів. Елементи українського молодіжного сленгу можуть виступати чинником зацікавлення учнів і студентів українською мовою і науковими дослідженнями.

Висновок. Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що через низьку культуру мови виявляються виразні ознаки бездуховності. Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську чи навпаки чомусь перестали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Мовна культура кожної людини і студентів зокрема має стати надійною опорою у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів. Обов'язковою ознакою високої мовної культури є володіння лексичним багатством рідної мови. Кожна культурна людина з вищою освітою має вчитися глибше пізнавати тонкощі рідної мови, сприймати гру відтінків рідного слова: учитися серцем сприймати красу слова.

Запитання і завдання для самоперевірки

Дата добавления: 2015-10-24