Свобода висловлювань у пресі

9. Уперше Суд розглядав справу, що стосується статті 10, у 1960 р.: це була справа Де Бекера, коли на заявника була накладена довічна заборона займатися в Бельгії професією жур­наліста або письменника. Після змін у бельгійському законодавстві, що відбулися у 1961 р., заборону було знято, і Суд вирішив, що немає сенсу продовжувати справу, викресливши її із списків.[5]

10. У справі Енгеля та інших, котра стосувалася Нідерландів, Суд у червні 1976 р. знайшов, що дисциплінарне стягнення, накладене на голландських військовослужбовців за публікацію статей, що підривають військову дисципліну, було спрямовано не на те, щоб позбавити їх свободи висловлювань, а на те, щоб покарати за зловживання цією свободою, і тому воно не є порушенням статті 10. [6]

11. Першим випадком, коли Суд ухвалював рішення у справі про свободу висловлювань та інформації в пресі, була справа «Санді Таймс» (№ 1), що стосувалася Об’єднаного Королівства. У цій справі Суд у квітні 1979 р. вирішив, що перешкоджання публікації статті, де йшлося про судовий позов стосовно ліків, було порушенням статті 10. Перешкоджання, що грунтувалось на діючому в Англії законі про неповагу до суду, не було знайдено «необхідним у демократичному суспільстві».[7]

12. У справі Бартольда, що стосувалася Федеративної Республіки Німеччини, Суд у березні 1985 р. вирішив, що заборона ветеринарам виступати з певними заявами у широкій пресі силою Закону про несумлінну конкуренцію і кодексу професійної етики суперечить свободі висловлювань. [8]

13. У справі Лінгенса, котра стосувалася Австрії, Суд у липні 1986 р. пояснив, як ці принципи треба застосовувати до преси:

«...Хоча преса не повинна переступати межі, визначені, серед іншого,для «захисту доброго імені інших осіб», але разом з тим її функція —поширювати інформацію та думки, що стосуються як політичних питань, так й інших питань громадського значення. Преса не тільки має завдання повідомляти таку інформацію й такі думки, але громадськість має також право ці повідомлення отримувати».

На думку Суду,

«...свобода преси дає громадськості один із найкращих засобів формувати погляди стосовно ідей та планів політичних лідерів».

Тому в цьому контексті

«...межі припустимого у критиці політичного діяча ширші, ніж у критиці приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче та свідомо відкриває себе для близького дослідження кожного свого слова та кожної дії з боку журналістів і громадськості взагалі, і тому він повинен демонструвати більшу толерантність». [9]

У випадках, що стосуються заподіяння шкоди честі та гідності, Суд вважає необхідним відрізняти факти від оцінок. «Існування фактів може бути продемонстровано, між тим як щирість оцінок не є об’єктом доказів». [10]

На цій підставі Суд знайшов, наприклад, що штраф, накладений на позивача, який статтею в газеті заподіяв шкоду честі та гідності політика (стаття 111 австрійського кримінального кодексу), є втручанням у його свободу висловлювань, котра гарантується у статті 10.

14. У справі Барфода, що стосувалася Данії, Суд у лютому 1989 р. вирішив, що засудження позивача, який завдав шкоди честі й гідності двом суддям, що вони виносили вирок у делікатній справі з політичним відтінком, не порушує статтю 10. Разом з тим, Суд підкреслив, «наскільки важливо не відлякати громадськість, якій страх карних або інших санкцій може перешкодити висловлювати свою думку щодо громадських справ».[11]

15. У травні 1990 р. Суд оголосив своє рішення у справі Вебера, яка стосувалася Швейцарії. Швейцарського журналіста було засуджено за розкриття під час прес-конференції інформації про незакінчену кримінальну справу, чим була порушена таємниця слідства, котру гарантує Кримінальний Процесуальний Кодекс кантону Вод. Суд вирішив, що це засудження суперечить статті 10, оскільки воно призвело до такого втручання в свободу висловлювань, яке «не було необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення поставленої легітимної мети. Суд відзначив, що така інформація вже була відкрита під час попередньої прес-конференції, і тому не було ніякого сенсу приховувати вже відомі громадськості факти. [12]

16. У справі Обершлика (№ 1), яка стосувалася Австрії, Суд у травні 1991 р. вирішив, що мало місце порушення статті 10. Позивач переслідувався за наклеп на австрійського політика. Висновок, що статтю 10 порушено, Суд обгрунтував тим, що, оскільки заяви позивача мали оціночний характер, втручання не було необхідним у демократичному суспільстві. [13]

17. У листопаді 1991 р. до Суду надійшли два позови проти Об’єднаного Королівства: йшлося про обмеження, накладені у липні 1986 р. на газети «Обсервер» і «Гардіан», а пізніше і на «Санді Таймс», коли газетам заборонили публікувати фрагменти з «Ловця шпигунів» — мемуарів колишнього співробітника британських секретних служб. Суд вирішив, що в обох випадках була порушена стаття 10, тому що втручання не було «необхідним», оскільки конфіденційність змісту книги було зведено до нуля її публікацією у Сполучених Штатах. У справі газет «Обсервер» і «Гардіан»[14] порушення мало місце в другий період (з липня 1987 до жовтня 1988 рр.), але не в перший (липень 1986 — липень 1987 рр.), коли розкриття таємниць було б шкідливе для спецслужб і коли було малоймовірним, щоб рукопис підіймав такі питання громадського значення, які б переважили інтереси національної безпеки. У другому випадку — справі «Санді Таймс» і А. Нейла (№ 2) Суд зробив висновок, що накладення обмежень з боку Палати Лордів було порушенням прав позивача, котрі гарантуються статтею 10 Конвенції. [15]

18. У рішенні в справі Кастеллса (квітень 1992 р.) Суд дійшов до висновку, що мало місце порушення статті 10. Позивач подав скаргу, що його, баскського військового і члена іспанського парламенту, засуджено за образу уряду через публікацію статті, де він звинуватив уряд у підтримці збройних нападів на басків і в байдужому ставленні до цього. Суд зробив наступні спостереження: «Не треба забувати про видатну роль преси у державі, яка керується законом... Свобода преси дає громадськості один з найкращих засобів формування поглядів на ідеї та наміри політичних лідерів. Зокрема, вона дає політикам можливість замислитись та висловлювати свою думку щодо справ, які турбують громадськість; таким чином, вона робить можливою участь кожного у вільних політичних дебатах, що і є суттю демократичного суспільства».[16]

19. У червні 1992 р., розглядаючи справу Торгєра Торгєйрсона стосовно засуд­ження позивача після публікації в газеті двох статтей, де розповідалося про жорстокість поліції, Суд дійшов рішення, що мало місце порушення прав позивача, що передбачені в статті 10. Суд зробив висновок, що втручання не бу­ло співмірне легітимній меті «захистити добре ім’я інших осіб». Хоча преса не повинна переступати певних меж, але її прямий обов’язок — розповсюджувати інформацію та думки, що стосуються громадських справ. Преса не тільки має право розповсюджувати такі інформацію та думки, але і громадськість також має право отримати до них доступ. [17]

20. У рішенні в справі Швабе від серпня 1992 р. Суд постановив, що стаття 10 порушувалась, оскільки втручання не було «необхідним у демократичному суспільстві для захисту доброго імені інших осіб». У позові йшлося про засудження позивача за нанесення шкоди честі й гідності після того, як він звинуватив політичного діяча в злочині, за який той уже відбув покарання. [18]

21. У рішенні, ухваленому в грудні 1994 р. у справі Ферайнігунг Демократішер Золдатен Остеррайх та Губі Суд знайшов, що свобода висловлювань двох позивачів порушувалась. Міністерство оборони відмовило журналові «Дер Ігел» у можливості розповсюджувати свої номери в австрійських казармах. Така заборона не визнана необхідною в демократичнім суспільстві і була непропорційною до захисту порядку, тобто до легітимної мети, яку ставило міністерство. [19]

22. У лютому 1995 р. Суд одноголосно вирішив, що стаття 10 порушувалася у справі Ферайнігінг Уїкблед Блаф! Арешт та вилучення з обігу номера журналу, який розповсюджувала асоціація-позивач, на тій підставі, що там було надруковано статтю відносно діяльності Внутрішнього Агентства Безпеки, була непропорційним втручанням у свободу висловлювань. Після вилучення було виготовлено та розповсюджено 2500 нових примірників журналу. Оскільки таким чином інформація зробилась доступною для великого числа осіб, її захист як державної та­ємниці не був виправданий із точки зору статті 10. [20]

23. У справі Прагера та Обершлика в квітні 1995 р. Суд вирішив, що засудження журналіста та публікатора за діфамацію судді шляхом публікації критичних коментарів не є порушенням статті 10. Незважаючи на її «видатну роль» у державі, котра керується законом, преса повинна дотримуватись певних меж. Брутальна критика, якій позивач піддав особисту та професійну поведінку судді, була несумлінною і не відповідала правилам журналістської етики. З точки зору Суду, таке втручання в свободу висловлювань за таких обставин і враховуючи певну свободу, якою користуються окремі держави, не було непропорційним до мети захистити добре ім’я інших осіб та підтримати авторитет суддів. Тому це втручання можна визнати необхідним у демократичному суспільстві. [21]

24. У рішенні в справі Толстого-Мило­слав­ського від липня 1995 р. Суд одноголосно визнав, що мало місце непропорційне втручання і, отже, порушення статті 10, коли позивач отримав припис сплатити 1,5 мільйони фунтів стерлінгів на відшкодування діфамації вчителя приватної школи, якого він звинуватив у скоєних у минулому військових злочинах. З точки зору Суду, розмір відшкодування, передбачений на той період британським законодавством, не міг вважатися необхідним для захисту доброго імені або прав інших осіб. [22]

25. У березні 1996 р. Суд знайшов, що порушення статті 10 мало місце у справі журналіста Гудвіна, якому було наказано розкрити джерела своєї інформації. Суд ухвалив, що «захист журналістських джерел є однією з найістотніших умов свободи преси». Важливість такого захисту підкреслювалась багатьма з національних етичних кодексів, Резолюцією про свободи журналістів і права людини[23] і Резолюцією Європейського Парламенту про конфіденційність журналістських джерел.[24] Тільки «найвагоміші громадські інтереси» (§ 39) можуть виправдати втручання в захист джерел. У даному випадку ні наказ розкрити джерела, ні штраф за неповагу до суду не є виправданими у світлі статті 10, параграф 2.[25]

У лютому 1997 р. Суд вирішив, що порушенням статті 10 було засудження двох журналістів за заподіяння шкоди честі й гідності декільком суддям апеляційного суду. Повторно стверджуючи сформульовані вище принципи, Суд відзначив, що «...свобода журналіста стосується також звернення до певних перебільшень або навіть провокацій». [26] У цьому випадку звинувачення, що висунули журналісти, полягали в їх думці, «чия істинність з природи не піддається перевірці» (§ 47). Отже, засудження позивачів з точки зору §2 статті 10 виправдати неможливо.

26. У справі Обершлика (№ 2) у липні 1997 р. Суд підтвердив свою думку. Журналіст був звинувачений за образу: у статті, де коментувалась промова політика, він назвав його «ідіотом» (Trottel). Суд вирішив, що цей політик «мав відвертий намір діяти провокаційно і, отже, викликати сильну реакцію» (§31). Таким чином, хоч «сло­ва позивача... можна з певністю вважати гострими, вони не були особистим нападом, бо автор дав їм об’єктивно зрозуміле пояснення і зв’язав їх з промовою політика...»[27] Суд дотримувався думки, що слово Trottel «не здається непропорційним обуренню, що його було свідомо спровоковано» (§34) політиком під час промови. Тому засудження журналіста є порушенням статті 10.

27. У справі Ворма в серпні 1997 р. Суд вирішив, що наказ журналістові сплатити штраф за публікацію, яка скоріш за все могла вплинути на результат кримінальної справи, що велась у цей час і стосувалася колишнього міністра, не був порушенням статті 10. На думку Суду, «за умови, що це не переступає межі, за якими спричиняється шкода інтересам правосуддя, звіти та коментарі щодо судових дій сприяють їх відкритості й отже, цілком відповідають вимозі статті 6 (§ 1) Конвенції, щоб слухання були відкритими».[28] У цьому випадку суд дійшов думки, що стаття позивача переступає межі, за якими спричиняється шкода інтересам правосуддя, оскільки вона скоріш за все могла вплинути на результат процесу.

28. Комісія, із свого боку, розглянула позови, що стосуються перешкод, які в деяких країнах ставляться перед пресою, коли вона намагається давати інформацію про майбутні радіо- та телепрограми. У випадку «Телевіз’єр проти Нідерландів» підіймалось питання, чи захист нідерландським Законом про авторські права інформації щодо радіо- та телепрограм відповідає Конвенції. У 1968 р. це було визнано прийнятним, але компанія-позивач попросила зупинити справу.[29]

29. Разом з тим, дуже подібна справа доповідалась Комітетові Міністрів, який у 1977 р. погодився з висновком Комісії, що порушення не мало місця, оскільки захищати комерційні інтереси газет не є метою Конвенції.[30]

30. У березні 1991 р. Комісія заявила, що позов стосовно публікації у пресі меморандуму слідчого судді, де говорилось про участь позивача в певних злочинах, був неприйнятний.[31] У рішенні Комісії в квітні 1991 р. позов стосовно заборони передавати та телебаченні інтерв’ю з представниками певних організацій, зокрема відомої політичної партії, був визнаний неприйнятним. [32]

31. У жовтні 1991 р. Комісія вирішила, що не мало місця порушення статті 10, розглядаючи поновлений позов, який надійшов у зв’язку з обмеженням на заплановану публікацію мемуарів колишнього співробітника Британської Служби Безпеки під назвою «Ловець шпигунів» (див. вище пп.17-18). [33]

32. У жовтні 1992 р. Комісія розглядала третій позов, що стосувався публікації в пресі уривків з «Ловця шпигунів». У цьому випадку позивачі скаржилися, що перша публікація уривків була порушенням рішення суду. Комісія оголосила позов неприйнятним. [34]

33. У листопаді 1994 р. Комісія оголосила неприйнятним позов стосовно судового наказу, який згідно з Законом про несумлінну конкуренцію заборонив публікацію певних частин коміксів, образливих для австрійської щоденної газети «Кроне». [35]

34. У декількох нещодавніх рішеннях Комісія підтвердила своє ставлення до расистських, ксенофобських та антисемітських висловлювань. [36]

Посилаючись іноді на статтю 17 Конвенції[37] і/або на виключення, що передбачаються у §2 статті 10, Комісія обгрунтовано оголосила відповідні позови неприйнятними[38]

35. У червні 1995 р. Комісія знайшла, що дисциплінарне стягнення у вигляді штрафу, накладеного на адвоката за випуск прес-релізу, де критикувались умови утримання його клієнта та проведення судових процедур, було необхідним і пропорційним з точки зору підтримки авторитету та забезпечення неупередженості судових органів. Тому Комісія визнала позов неприйнятним. [39]

36. У певних випадках баланс інтересів передбачає більший захист для осіб, на яких спрямовано журналістську критику, зокрема, коли справа торкається приватних осіб, котрі не займають ніякої громадської посади. [40]

37. Комісія оголосила припустимим позов стосовно засудження члена профспілки до ув’язнення та штрафу за публікацію статті в турецькій щотижневій газеті. У цій статті під назвою «Завтра буде пізно» позивач критикував державну політику в південно-східній частині країни. [41]

38. У вересні 1996 р. Комісія визнала прийнятним позов щодо засудження журналіста за діфамацію після публікації декількох статей, де громадських діячів звинувачено у причетності до шахрайства. [42]

39. У січні 1997 р. Комісія визнала прийнятним позов стосовно відмови зареєструвати два періодичних видання, які внаслідок цього не могли вийти у світ. [43]

40. У квітні 1997 р. Комісія ухвалила рішення, що наказ про символічне відшкодування за публікацію в газеті «Ле Монд» реклами на підтримку фельдмаршала Петена був порушенням статті 10. На відміну від випадків, що згадуються вище у п.34, цей позов Комісія потрактувала як обгрунтований. Вона звернула увагу на те, що визначені для преси межі можуть змінюватись від країни до країни і можуть бути досить стислі, якщо на це немає загальноєвропейських стандартів. Це стосується таких галузей, де свобода висловлювань здатна образити людину в її переконаннях або релігійних віруваннях. У таких випадках свобода преси звужується. Отже, Комісія провела докладну перевірку рішень, що виносились місцевими судами, з точки зору статті 10. За висновком Комісії, засудження позивачів грунтується не на «...точних або неточних фактах», які згадуються у відповідних оголошеннях, а на «неповному уявленні... щодо даного історичного періоду...» [44]

Комісія звернула також увагу на серйозність газети, де друкувались оголошення, й, отже, на інформованість її читачів. Розглядаючи справу в цілому, Комісія визначила, що асоціації, від імені яких виступали позивачі, є створеними згідно з французькою конституцією і, відповідно, їх прагнення до мети — перегляд справи про фельдмаршала Петена — «не може... позбавити їх права домагатися своєї мети через пресу або інші засоби комунікації».[45] Нарешті, Комісія підкреслила, «...яку важливість у демократичному суспільстві вона надає можливості дебатів на історичні теми, що стосуються політика, про якого висловлювалися та можуть висловлюватись різні думки». [46]

41. У квітні 1997 р. Комісія визнала, що заборона позивачеві публікувати статті, де йшлося про небезпечність мікрохвильових печей для здоров’я людини, була порушенням статті 10. Враховуючи професійну кваліфікацію позивача, котрий був кваліфікованим інженером, і важливість вільного обговорення таких ключових питань, як здоров’я населення, Комісія дійшла до висновку, що відповідні статті, незалежно від деяких перебільшень, повинні були висвітлити особисту думку обуреного проблемою автора, а не викликати наукову дискусію. Крім того, автора не можна було вважати конкурентом, який намагається звести наклеп на певну марку мікрохвильової печі. Тією широкою свободою, що дана окремим державам у галузі комерційної інформації (див. параграф 91 та наступні), користуватись у цьому випадку було недоречним. [47]

42. У травні 1997 р. Комісія оголосила неприйнятним позов, що стосувався рішення, ухваленого на підставі ще не опублікованого офіційного звіту, в якому газеті та її головному редакторові наказувалось сплатити відшкодування за діфамацію шляхом публікації тверджень про порушення законодавства щодо полювання на морських котиків. [48]

43. У травні 1997 р. Комісія визнала прийнятним позов щодо засудження за володіння фотокопіями документів про внутрішній прибуток (податкові рахунки), яке мало місце після публікації в сатиричній газеті «Ле Канар Аншене» статті, де містились подробиці про зарплатню голови концерну «Пежо». [49]

44. У травні 1997 р. Комісія визнала прийнятним позов у справі яка стосувалася зробленого Принцем Ліхтенштейна твердження, що він не призначить позивача, котрий був головою Конституційного Суду, на громадську посаду, тому, що він на низці відрепортованих в мас-медіа прес-конференціях висловлював певні думки про конституційний устрій. [50]

45. У вересні 1997 р. Комісія вперше визнала прийнятним випадок, коли проти позивачів було проведено успішну справу про заподіяння шкоди честі та гідності: два представники поліцейської профспілки заперечували істинність певних публікацій, де йшлося про жорстокість поліції. [51]

46. У жовтні 1997 р. Комісія визнала прийнятним позов стосовно наказу щоденному журналу публікувати рішення суду, в якому оголошувалась наклепною надрукована в тому ж журналі стаття про політику Австрії в галузі психіатрічного лікування. Цей позов поставив питання, до якої межі повинен доходити захист, що ним користується добре ім’я громадських влад. [52]

2. Свобода висловлювань та видавнича діяльність 47. У справі Хендісайда, яка стосувалася Об’єднаного Королівства, Суд у грудні 1976 р. вирішив, що заборона, накладена британською владою на книгу «Маленький червоний підручник» силою Закону про непристойні публікації, знаходиться в згоді із статтею 10, §2, де йдеться про захист моралі. У рішенні — як і в наступному рішенні в справі «Санді Таймс» — Суд підкреслив важливість свободи висловлювань в демократичному суспільстві: «Свобода висловлювань є однією з необхідних засад такого суспільства, однією з найважливіших умов для прогресу і для розвитку кожної людини. Згідно з параграфом 2 статті 10, вона стосується не тільки «інформації» або «ідей», які сприймаються доброзичливо або вважаються необразливими чи байдужими, але й таких, які ображають, шокують або непокоять державу чи частину її населення. Такими є вимоги плюралізму, терпимості та відкритості, без яких немає демократичного суспільства».[53]

48. В справі Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ і Клауса Бірманна, яка стосувалася Федеративної Республіки Німеччини, Суд у листопаді 1989 р. дійшов до висновку, що порушення статті 10 не мало місця. В порушенні звинувачувалися німецька видавнича фірма та її головний редактор, яким Федеральний Суд силою Закону про несумлінну конкуренцію заборонив повторювати певні твердження, що їх було опубліковано в спеціальному інформаційному бюлетені і вони критикували практику однієї з фірм, що продавала товар через пошту. Відзначивши, що на інформацію комерційного характеру розповсюджується дія параграфу 1 статті 10, Суд вирішив, що заборона Федерального Суду не виходить за межі тієї свободи, якою місцеві влади можуть користуватися, згідно з параграфом 2 статті 10, при визначенні формальностей, умов, обмежень та покарань у галузі здійснення свободи висловлювань. (Європейський Суд, рішення у справі Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ і Клауса Бірманна від 20 листопада 1989 р., серія А, т. 165.).

_______

[1] Див. у першу чергу огляд, що поданий вище. До цих «страсбурзьких» випадків треба додати рішення, прийняті в країнах — членах Ради Європи, де Конвенція діє автоматично. Див. також: Ryssdal Rolv. The case-law of the European Court of Human Rights on the freedom of expression guaranteed under the European Convention on Human Rights, Report to the 10-th Conference of European Constitutional Courts, Budapest, 6-10 May 1996, Doc. Cour (96) 326, та Vorhoof Dirk, Critical perspectives on the scope and interpretation of Article 10 of the European Convention on Huma Rights, Mass media files, no. 10, Coucil of Europe Publications, Strasbourg 1995 та матеріали Шостого Міжнародного Колоквіуму з Європейської Конвенції про права людини (Севілья, 1985), Директорат з прав людини, Рада Європи, Страсбург, 1988).

[2] Пор. рішення Європейського Суду у справі Хендісайда, 7 грудня 1976 р., серія А, т. 24, параграф 49).

[3] Європейський Суд з прав людини, рішення у справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших від 24 листопада 1993 р., серія А, т. 276,§32.

[4] У рішенні у справі Херцегфалві Суд знайшов, що статтю 10 було порушено внаслідок недостатньої законодавчої бази для застосованих проти позивача обмежень (він намагався отримати доступ до друкованої продукції, радіо і телебачення) і тому, що було порушено його право отримувати інформацію протягом психіатрічного лікування та ув’язнення. Євро­пей­сь­кий Суд з прав людини, рішення у справі Херцегфалві, 24 вересня 1992 р., серія А, т. 244

[5] Рішення Європейського Суду у справі Аутроник АГ від 22 травня 1990 р., серія А, т. 178, параграф 61.

[6] Рішення Европейського Суду у справі Ворма, 29 серпня 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997 (ще не опубліковано), § 47.

[5] Європейський Суд, рішення у справі Де Бекера від 27 березня 1962 р., серія А, т. 4.

[6] Рішення Європейського Суду у справі Енгеля та інших від 8 червня 1976 р., серія А, т. 22.

[7] Рішення Європейського Суду у справі «Санді Таймс», 26 кві­т­ня 1979 р., серія А, № 30, § 65.

[8] Європейський Суд, рішення у справі Бартольда від 25 березня 1985 р., серія А, т. 90.

[9] Європейський Суд, рішення у справі Лінгенса від 8 липня 1986 р., серія А, т. 103, §41).

[10] Там же, § 42).

[11] Європейський Суд, рішення у справі Барфода від 22 лютого 1989 р., серія А, т. 149, параграф 29.

[12] Європейський Суд, рішення у справі Вебера від 22 травня 1990 р., серія А, т. 177.

[13] Європейський Суд, рішення у справі Обершлика від 23 травня 1991 р., серія А, т. 204.

[14] Європейський Суд, рішення у справі газет «Обсервер» і «Гардіан» від 26 листопада 1991 р., серія А, т. 216)

[15] Європейський Суд, рішення у справі «Санді Таймс» і Нейла /№ 2/ від 26 листопада1991 р., серія А, т. 217).

[16] Європейський Суд, рішення у справі Кастеллса від 23 квітня 1992 р., серія А, № 236, §43.

[17] Європейський Суд, рішення у справі Торгєра Торгєрсена від 25 червня 1992 р., серія А, № 239, §§ 59-70).

[18] Європейський Суд, рішення у справі Швабе від 28 серпня 1992 р., серія А, т. 242-в).

[19] Європейський Суд, рішення у справі Ферайнігунг Демократішер Золдатен Остеррайх та Губі від 19 грудня 1994 р., серія А, т. 302. Разом з тим, у лютому 1997 р. Комісія знайшла, що засудження за підбурювання зневажати військові закони не є порушенням статті 10, бо його легітимна мета полягала в захисті порядку та запобіганні злочину. Див. т. 23697/94, Р. Зашман проти Австрії, рішення від 27 лютого 1997 р., не опубліковане).

[20] Європейський Суд, рішення у справі Ферайнігінг Уікблед Блафі від 9 лютого 1995 р., серія А, т. 306-А.

[21] Європейський Суд, рішення у справі Прагера та Обершлика від 29 квітня 1995 р., серія А, т. 313

[22] Європейський Суд,рішення у справі Толстого-Мило­слав­ського від 13 липня 1995 р., серія А, т. 316-в).

[23] Прийнята на 4-й Європейській Конференції Міністрів з політики в галузі засобів масової інформації (Прага, 7-8 грудня 1994 р.)

[24] 18 січня 1994, OJEC № C 44/34.

[25] Європейський Суд, рішення у справі Гудвіна від 27 березня 1996 р., Збірник рішень та судової практики, 1996-11. Хоч Суд не виразив свою позицію щодо того, чи стаття 10 захищає «негативне право» на свободу висловлювань, Комісія у своїму звіті прямо ствердила цю гарантію: див. № 17488/90, Гудвін проти Об’єднаного Королівства, звіт від 1 березня 1994 р., §48).

[26] Європейський Суд, рішення у справі Де Аеса та Жизельса від 24 лютого 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997-1 (не опублікований: «...суспільна користь громадських дебатів, котрі мають серйозну мету, переважує значення захисту доброго імені інших осіб, навіть якщо в таких дебатах викорустується образлива або зневажлива фразеологія». Див. № 19983/92, Л. Де Аес та Х. Жизельс проти Бельгії, звіт від 29 листопада 1995 р., §63).

[27] Європейський Суд, рішення у справі Обершлика (№ 2) від 1 липня 1997 р. (§33), Збірник рішень та судової практики, 1997-1У.

[28] Європейський Суд, рішення у справі Ворма від 27 серпня 1997 р., Збірник рішень та судової практики, 1997 (не опублікований), § 50. Стаття 6, § 1, цієї Конвенції стверджує, що «При визначенні громадських прав людини, її обов’язків або висуненні проти неї будь-яких звинувачень кожна людина має право на справедливе та відкритеслухання, яке проводиться у розумний термін незалежним та неупередженим судом, створеним на законній підставі.Рішення суду оголошується відкрито, але преса та громадскість можуть бути відсторонені від процеса в цілому або від його окремих етапів у інтересах моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, коли цього вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін і коли це, безумовно, необхідно з точки зору суду в особливих обставинах, якщо відкритість процесу може зашкодити інтересам правосуддя».

[29] №2690/65, справа Телевіз’єр проти Нідерландів, звіт Комісії від 3 жовтня 1968 р.; позов було викреслено із списку.

[30] № 5178/71, Гейлустреерде Перс проти Нідерландів, рішення від 6 липня 1976 р., D.R.8, с. 5; Резолюція Комітету Міністрів Голландії (77) 1 від 17 лютого 1977 р.

[31] № 13251/87, Бернс та Еверт проти Люксембурга; рішення від 6 березня 1991 р.,.D.R 68, с. 137.)

[32] № 15404/89, Перселл та інші проти Ірландії, рішення від 16 квітня 1991 р., D.R. 70, с. 262.

[33] № 14644/89, Таймс Ньюспейперс Лтд. і А. Нейл проти Об’єднаного Королівства, рішення від 8 жовтня 1991 р., D.R.73, с. 41.

[34] № 18897/91, Таймс Ньюспейперс Лтд. проти Об’єднаного Королівства, рішення від 12 жовтня 1992 р., не опубліковане.

[35] № 20915/92, Фаміліяпресс Цайтунгс ГмбХ проти Австрії; рішення від 30 листопада 1994 р., не опубліковане; див., однак, звіт від 3 березня 1995 р., де позов викреслюється із списку внаслідок неповаги до конфіденційності документів Комісії, З.Р. 80, с. 74.).

[36] Аналіз більш старих випадків див. у: Council of Europe, Case-law of the control organs of the European Convention on Human Rights concerning the phenomenon of incitement Doc. H (95) У.

[37] Стаття 17 проголошує: «Ніщо в цій Конвенції не може бути інтерпретовано як дозвіл державі, групі або особі займатись діяльністю або скоювати вчинки, спрямовані на знищення прав та свобод, що проголошуються цією Конвецією, або на їх обмеження більшою мірою, ніж нею передбачається».

[38] Див. зокрема: Європейський Суд, рішення у справі Джер­сілда від 23 вересня 1994 р., серія А, т. 298, §35; N 21128/92, У. Валенді проти Німеччини, рішення від 11 січня 1995 р.,D.R. 80, с. 94; N 25096/94, О.Е.Ф.А. Ремер проти Німеччини, рішення від 6 вересня 1995 р.,D.R. 82, с. 117; N 25062/94, Г. Хонсік проти Австрії, рішення від 18 жовтня 1995 р.,D.R. 83, с.77; N 25992/94, Н.П.Д. Безірксфебанд Мюнхен-Обербайерн проти Німеччини, рішення від 29 листопада 1995 р.,D.R. 84, с. 149; N 24398/94, Ф. Ребхандл проти Австрії, рішення від 16 січня 1996 р., не опубліковане; N 31159/96, П. Маре проти Франції, рішення від 24 червня 1996 р., D.R.86, с. 184; N 26551/95, Д.І. проти Німеччини, рішення від 26 червня 1996 р., не опубліковане.).

[39] N 21861/93, Р. Цільманн проти Швейцарії, рішення від 28 червня 1995 р.,D.R. 82, с. 12.

[40] N 20683/92, А. Невес проти Португалії, рішення від 20 лютого 1995 р. (не опубліковане); N 28236/95, Ф. Бокос Родрігес проти Іспанії, рішення від 12 квітня 1996 р.,D.R. 85, с. 141; N 35125/97, С. Панєв проти Болгарії, рішення від 3 грудня 1997 р. (не опубліковане).

[41] № 23556/94, М. Цейлан проти Туреччини, рішення від 15 квітня 1996 р. (не опубліковане). Крім того, нещодавно Комісія визнала прийнятними декілька позовів, що стосуються засуджень після публікацій, де критикується політика у східній Туреччині. Див. № 23500/94, Е.П. проти Туреччини, рішення від 24 червня 1996 (не опубліковане); № 23536/94, Ф. Баскайя проти Туреччини, рішення від 2 вересня 1996 р. (не опубліковане/) № 23927/94, К.Т. Сурек проти Туреччини, рішення від 2 вересня 1996 р. (не опубліковане); № 24122/94, К.Т. Сурек проти Туреччини, рішення від 2 вересня 1996 р. (не опубліковане); № 24277/94, І. Оздемір проти Туреччини, рішення від 2 вересня 1996 р. (не опубліковане); № 24735/94, К.Т. Сурек проти Туреччини, рішення від 2 вересня 1996 р. (не опубліковане); № 24762/94, К.Т. Сурек проти Туреччини, рішення від 2 вересня 1996 р. (не опубліковане); № 25067/94, У. Ердогду проти Туреччини, рішення від 2 вересня 1996 р. (не опубліковане); № 25068/94, С. Інсе проти Туреччини, рішення від 14 жовтня 1996 р. (не опубліковане); № 26682/95, К.Т. Сурек проти Туреччини, рішення від 14 жовтня 1996 р. (не опубліковане); № 24919/94, Х. Гергер проти Туреччини, рішення від 14 жовтня 1994 р. (не опубліковане); № 24246/94, А.З. Оккуоглу проти Туреччини, рішення від 14 жовтня 1996 р. (не опубліковане); № 24408/94, М.С. Оккуоглу проти Туреччини, рішення від 14 жовтня 1996 р. (не опубліковане); № 23168/94, Х. Каратас проти Туреччини, рішення від 14 жовтня 1996 р. (не опубліковане); № 22479/93, У. Озтюрк проти Туреччини, рішення від 7 квітня 1997 р. (не опубліковане).

[42] № 28114/95, І. Далбан проти Румунії, рішення від 9 лютого 1996 р. (не опубліковане).

[43] № 26229/95, Я. Гаведа проти Польщі, рішення від 13 січня 1997 р. (не опубліковане).

[44] № 24662/94, звіт від 8 квітня 1997 р., М.Ф. Леідо та Ж. Ізорні проти Франції (не опублікований), §66.

[45] Там же, §67.

[46] Там же, §67.

[47] № 25181/94, звіт від 9 квітня 1997 р., Х.У.Х. проти Швейцарії (поки що не опублікований); справа ще вирішується.

[48] № 21980/93, рішення від 26 травня 1997 р., Бладет Тромсо та П. Стенсос проти Норвегії (не опубліковане).

[49] № 29183/95, рішення від 26 травня 1997 р., Р. Фрессо та К. Руар проти Франції, D.R. 89, с. 111.

[50] № 28396/95, Х. Виль проти Ліхтенштейна, рішення від 27 травня 1997 р., не опубліковане.

[51] № 23118/93, А. Нільсен та Й.Г. Йонсен проти Норвегії, рішення від 10 вересня 1997 р., не опубліковане.

[52] № 26113/95, Віртшафтс-Тренд Цайтшріфтен-Ферлагс­ге­зел­шафт ГмбХ проти Австрії, рішення від 23 жовтня 1997 р., не опубліковане.

[53] Європейський Суд, рішення у справі Хендісайда від 7 грудня 1976 р., серія А, т. 24, §49.).

http://khpg.org.index.php?id=928438100

СВІП 99/ 02 КОМЕНТАР ДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 10 (продовження)

Дата добавления: 2015-11-16