Свобода висловлювань у галузі електронних засобів масової інформації

49. Право на свободу висловлювань та інформації, що його визнає стаття 10, включає, серед іншого, свободу отримувати й розповсюджувати інформацію та ідеї через електронні засоби масової інформації. (№ 6452/74, Саккі проти Італії /Телебьєлла/, рішення від 12 березня 1976 р., З.Р. 5, с. 46.).

50. Суд уперше виніс рішення про електронні засоби масової інформації в березні 1990 р. у справі Гроппера Радіо АГ та інших, яка стосувалася Швейцарії. Суд визнав, що заборона від швейцарських влад операторам швейцарської кабельної мережі ретранслятувати програми з Італії не порушила гарантованого в статті 10 права цих компаній розповсюджувати інформацію та ідеї незалежно від кордонів.

51. Зокрема Суд вирішив у цій справі, що заборона не вийшла за межі свободи, яка надана національній владі для втручання в здійснення свободи висловлювань, оскільки це було не формою цензури, спрямованої на зміст або тенденцію програм, а заходом, вжитим проти станції, яку швейцарські влади могли обгрунтовано вважати швейцарською станцією, що навмисно діє по той бік кордону з метою стримати перевагу над ста тутною телекомунікаційною системою Швейцарії.[1]

52. У травні 1990 р. Суд ухвалив рішення у справі Аутронік АГ, яка стосувалася Швейцарії. Суд знайшов, що мало місце порушення статті 10. Справа пов’язана з відмовою швейцарських влад без згоди держави-передавача надати фірмі, яка спеціалізується на побутовій електротехниці, дозвіл приймати за допомогою приватної параболічної антени незакодовані телевізійні програми з радянського телекомунікаційного супутника.

53. Відзначивши, що ця відмова переслідувала законну мету, а саме – запобігти безладдю у телекомунікаціях та розкриттю конфіденційної інформації, Суд вирішив, що дії швейцарських влад виходять за межі тієї свободи, яку вони мають для втручання в здійснення свободи висловлювань.

54. Суд зауважив, що характер відповідних передач не дає можливості кваліфікувати їх як не призначені для публіки і що ризику отримання через параболічні антени таємної інформації не існувало. Можна відзначити, що в даному випадку Суд звертався до технологічних та юридичних досягнень у галузі супутникових засобів масової інформації, зокрема – до Європейської Конвенції про зарубіжне телебачення.[2]

55. Стосовно радіомовлення, телебачення і кінопрокату в третьому реченні §1 статті 10 говориться, що „ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності в галузі радіомовлення, телебачення і кінопрокату“.[3]

56. У рішенні від листопада 1993 р. у справі Інформаціонсферайн Лентіа та інших, яка стосувалася Австрії, Суд уперше розглянув питання про суспільну монополію на електронні засоби масової інформації. Суд визнав, що мало місце порушення статті 10. У цьому випадку Суд ухвалив, що австрійська монопольна система здатна забезпечувати якість та тематичну збалансованість програм завдяки праву національних влад наглядати за засобами масової інформації; таким чином, ця система має мету, яка узгоджується з третім реченням параграфа 1 статті 10. Разом з тим, Суд вважав, що втручання в діяльність позивачів, до яких призвела монополія, було „необхідним у демократичному суспільстві“: – Суд нагадав про фундаментальну роль свободи висловлювань в демократичному суспільстві, зокрема там, де вона завдяки пресі допомагає розповсюджувати інформацію та ідеї суспільного значення, з якими громадськість до того ж має право ознайомитись; – Суд нагадав про принцип плюралізму, гарантом якого насамкінець виступає держава, і відзначив, що цей принцип особливо важливий, коли справа стосується електронних засобів інформування, чиї програми транслюються надзвичайно широко; – отже, Суд вирішив, що далекосяжний характер обмежень, які суспільна монополія накладає на свободу висловлювань, означає, що виправдати їх може тільки крайня необхідність. У наш час виправданням для таких обмежень вже не можуть бути посилання на доступну численність частот і каналів. Далі Суд вказав на збільшення числа спрямованих на австрійську аудиторію зарубіжних програм та на законність їх кабельної ретрансляції в країні. Насамперед, не можна ствер­джувати, що немає рівноефективних м’якших рішень, бо цьому суперечить практика деяких країн, котрі або певними різноманітними способами обумовлюють відповідні ліцензії, або спеціальними заходами забезпечують участь приватних підприємців у діяльності національної кор порації. Будь-які побоювання, що австрійський ринок виявиться занадто малим, щоб витримати достатню кількість станцій і щоби запобігти „пере­групуванню“ і створенню „приватних монополій“, були сприйняті як необгрунтовані у світлі досвіду інших європейських держав порівняльного розміру, де приватні та суспільні станції співіснують згідно з національними законами і додатковими постановами, що запобігаютьстворенню приватних монополій.[4]

57. Справа Радіо АВС у жовтні 1997 р. змусила Суд ще раз розглянути монополію на електронні засоби інформації в Австрії. Суд відзначив „...із задоволенням, що Австрія впровадила законодавство, яке забезпечує виконання її міжнародних зобов’язань,[5]

а саме прийнятий у 1997 р. закон про регіональну трансляцію, що кладе край монополіям у цій сфері“. 58. Питання про ліцензійні системи торкалась також Комісія. У рішенні від 1968 р. вона відзначила, що термін „ліцензування“ в §1 статті 10 „не можна інтерпретувати таким чином, що він повністю виключає суспільну монополію на телебачення“.[6]

59. У 1971 р. Суд визнав позов прийнятним, враховуючи те, що §1 не перешкоджає зацікавленій державі забороняти приватні передачі.[7]

60. Разом з тим, в рішенні 1976 р., яке стосувалось національної кабельної монополії в Італії, Суд висловив бажання переглянути свою позицію щодо національних монополій у галузі електронних засобів масової інформації. [8]

61. У грудні 1978 р., розглядаючи справу про кримінальне переслідування осіб, які мали намір при допомозі оголошень рекламувати незаконне телебачення, Комісія вказала, що держава повинна бути здатною законно і згідно з Конвенцією вживати заходів проти тих, хто намагається обійти вимоги ліцензування,спеціально згадані в статті 10, §1.[9]

62. У цій же справі Комісія в березні 1986 р., аналізуючи ліцензійні системи, оголосила неприйнятним позов від співробітників радіостанції, що вона діяла без відповідної ліцензії від фламандської общини Бельгії. Суд визнав, що, „оскільки держава може прийняти закони, які вимагають ліцензування таких підприємств, для держави також повинно бути легітимним приймати закони, котрі забезпечують виконання ліцензії, зокрема – запобігаючи намаганням обійти умови, що передбачені ліцензією “.[10]

63. Разом з тим, у рішенні від жовтня 1986 р., яке стосувалося скарги на заборону видати місцеву ліцензію для мовлення станціям, що виконують законні умови для отримання такої ліцензії, Комісія висловила наступну думку: „Держави не мають необмеженої свободи в галузі ліцензування. Хоча підприємства мовлення не мають гарантованого права на ліцензію з точки зору Конвенції, але відмова держави дати ліцензію не повинна бути відверто свавільною або дискримінаційною, тобто не повинна суперечити принципам, що викладені в преамбулі до Конвенції, та правам, які нею забезпечуються. Таким чином, ліцензійна система, яка не враховує вимоги плюралізму, толерантності та відкритості, що без них не існує демократичне суспільство, порушує §1 статті 10 Конвенції“.[11]

64. У липні 1991 р., розглядаючи скаргу некомерційного фонду мовлення, якому було наказано сплатити компенсацію за радіо- та телетрансляцію футбольних матчів, Комісія знайшла, що згідно зі статтею 10 уряд-відповідач не був зобов’язаний забезпечувати право на безкоштовні репортажі про такі матчі, оскільки їх проведення значною мірою фінансувалося коштом вхідних квитків та грошей, що радіо і телебачення сплачували за право трансляції. З цієї причини позов був визнаний неприйнятним.[12]

65. У вересні 1992 р. Комісія оголосила неприй­нятним позов стосовно передачи радіопрограм без відповідного дозволу. Позивач скаржився на заборону мовлення і наступний арешт матеріалу.[13]

66. У січні 1993 р. Комісія розглянула два позови стосовно відмови в ліцензії та вилучення ліцензії. У першому випадку уряд мотивував відмову тим, що за законом таку ліцензію не може отримати жодна приватна особа. [14]

У другому випадку уряд вилучив ліцензію, коли виявилось, що її власник, некомерційна асоціація, збирається передавати платну рекламу. Обидва позови були визнані неприйнятними.[15]

67. У липні 1993 р. Комісія оголосила не прийнятним позов щодо відмови виділити частоти для місцевих малопотужних телестанцій. Такий захід був визнаний необхідним у демократичному суспільстві, щоб запобігти безладдю та захистити права інших осіб. Комісія надала особливого значення тій обставині, що позивач намагався заволодіти таким дозволом на місцеве телемовлення, який фактично використовувався б для більшої частини території країни.[16]

68. У жовтні 1993 р. Комісія визнала неприйнятним позов стосовно штрафів, накладе них за передачу суто комерційних повідомлень в інформаційних телевізійних програмах.[17]

69. У справі, що в травні 1994 р. оголошена неприйнятною, Комісія виходила з того, що заборона передавати в прямому ефірі інтерв’ю або заяви осіб, які представляють або підтримують пов’язані з Шінн Фейн організації,впливає на спроможність позивача, місцевого адвоката, розповсюджувати інформацію. Тому заборона є втручанням у права, що гарантуються в статті 10.[18]

70. У січні 1997 р. Комісія оголосила не прийнятним позов щодо засудження телеканалу за передачу стінних малюнків у театрі без сплати гонорару художникові – автору цих робіт.[19]

71. У квітні 1997 р. Комісія визнала неприйнятною справу про відмову дати ліцензію на діяльність телевізійного каналу, бо це рішення було мотивовано тим, що існує обмежена кількість доступних частот, і було ухвалене після уважного розгляду справи і не було таким, що не підлягає оскарженню.[20]

72. У жовтні 1997 р. Комісія визнала не прийнятним позов щодо п’ятиденної заборони на мовлення приватної телевізійної корпорації після передачі, де критикувалась цензура програм під час виборчої кампанії.[21]

Дата добавления: 2015-11-16