Державна таємниця та доступ до урядової інформації

Право на отримання інформації „забороняє уряду обмежувати людину в отриманні інформації, яку йому хочуть повідомити“⁶⁹. Обов’язок держави — не втручатися до процесу обміну інформацією, що дуже істотно, якщо ця інформація життєво важлива для приватного чи сімейного життя одержувача інформації. Таким чином, Суд постановив, що Стаття 8 Конвенції (яка гарантує право на захист приватного та сімейного життя) накладає на уряд зобов’язання забезпечити приватним особам можливість перегляду незалежним органом відмови в наданні конфіденційної інформації з урядових джерел, яка є життєво важливою для їх приватного або сімейного життя⁷⁰.

У справі Гаскіна Суд постановив, що приватна особа, яка знаходилася під державною опікою як вихованець, зацікавлена в отриманні доступу до записів про своє дитинство та виховання. Також було відзначено, що й приватні особи, і уряд зацікавлені в збереженні конфіденційності документів, повідомлених таємно (зацікавленість уряду пояснюється бажанням збільшити потік конфіденційної інформації): Суд зробив висновок, що особа, яка подала запит, має право доступу до інформації, що зберігається в уряду і є життєво важливою для неї, і що Великобританія порушила статтю 8, не створивши органу, незалежного від інституту, що зберігав інформацію, у повноваження якого входило б винесення рішень про доступ до інформації. Однак Суд не знайшов порушень статті 10, роз’яснивши, що це право презуміює необхідність отримання доступу тільки до інформації, життєво важливої для людини.

У справі Ліндера Суд розглянув скаргу від людини, якій відмовили у призначенні на посаду в шведському уряді на підставі інформації, що зберігалася в секретному архіві поліції, яку уряд відмовився обнародувати, посилаючись на інтереси національної безпеки. Суд постановив, що відмова уряду не виходила за рамки Конвенції, але, тим не менш, заявив, що оцінка урядом національної безпеки повинна мати межі, „адже існує ризик, що система збереження таємниці через питання національної безпеки може бути загрозою демократії під приводом її захисту“.

Європейський Суд, таким чином, постановив, що право отримувати інформацію не тягне за собою презумпцію доступу до інформації, що знаходиться у розпорядженні уряду, хоча обмежена презумпція стосовно інформації, що являє суспільний інтерес, ні в якому разі не відхиляється. Більше того, хоча й не існує прецедентного права, що встановлює загальну презумпцію, Комітет Міністрів прийняв рекомендацію, що закликає країни, які підписали Конвенцію, визнати її. Рекомендація про доступ до інформації, що належить державним органам, прийнята 1981 року, закликає держави забезпечити „усім, хто знаходиться під їх юрисдикцією, право отримувати за запитом інформацію, що є в державних органах, крім законодавчих та судових, за винятками, необхідними в демократичному суспільстві для захисту законних суспільних та особистих інтересів“⁷¹. Також рекомендовано, щоб це право включало до себе право на розв’язання питання протягом розумного періоду часу на зазначення причин відмови та право на його перегляд.

Комітет Міністрів услід за розглянутою вище рекомендацією прийняв Декларацію з метою переконати країни, що підписали Конвенцію, проводити „політику відкритої інформації у державному секторі, щоб розширити можливості приватних осіб відкрито обговорювати політичні, соціальні, економічні та культурні питання“⁷².

У Конвенції не передбачено положень про доступ до інформації про навколишнє середовище. Відповідний акт можна знайти у законодавстві ЄС. Директива про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище закликає країни-учасниці Конвенції забезпечити доступ до інформації про навколишнє середовище, яка зберігається у державних органах, природно, з низкою винятків. Конвенція повністю збігається з Директивою. Стаття 6 Конвенції, що гарантує право на справедливий неупереджений суд для визначення „цивільних прав та обов’язків“, може за деяких обставин зажадати перегляду відмови у наданні інформації про навколишнє середовище⁷³.

Дата добавления: 2015-11-16