Доступ до судових слухань та публікація судових матеріалів

Доступ до судових документів та засідань регулюється статтею 10 (2) Конвенції з метою захисту „прав інших“ або підтримки „авторитету судової влади“.

Основне „право інших“, яке може мати на увазі доступ до інформації, — це зазначене у статті 6 Конвенції право будь-якої людини, якій пред’явлено звинувачення у скоєнні злочину або яка бере участь у судовому процесі, на визначення її громадянських прав та обов’язків „у справедливому та гласному процесі незалежним та неупередженим судом у розумний строк“. Стаття 6 наголошує, що „в демократичній державі преса та громадськість можуть бути не допущені до будь-якої частини судового процесу в інтересах захисту моралі, громадського порядку та національної безпеки, коли це потрібно в інтересах неповнолітніх або для захисту приватного життя сторін, а також за тих обставин, коли упередженість громадськості може зашкодити правосуддю“.

Існують два пояснення захисту судочинства. По-перше, як заявила Комісія, „гласність процесів сприяє захисту сторін від необ’єктивності суддів“⁷⁴. По-друге, „у співвідношенні з публічним оголошенням вироку гласність судочинства дозволяє інформувати громадськість, зокрема через пресу“⁷⁵. Таким чином, громадськість має право бути присутньою в суді. З іншого боку, у деяких справах Суд ухвалив проведення закритих слухань при взаємній згоді сторін, передбачаючи, що суспільна зацікавленість у доступі може бути й не такою великою⁷⁶.

Інший інтерес, який можуть переслідувати національні суди, обмежуючи розкриття інформації, полягає у підтримці авторитету судової влади. Європейський Суд постановив, що національні суди повинні враховувати зацікавленість громадськості в отриманні інформації суспільної важливості⁷⁷.

У справі Вебера ⁷⁸ Суд дослідив засудження до сплати штрафу за швейцарським кримінальним законом, який вважає злочином опублікування „документів або інформації про судове розслідування“, поки воно „кінцево не завершено“. Франц Вебер, журналіст та відомий еколог, порушив судову справу про наклеп проти автора листа до редактора. Незадоволений результатом судового розгляду, Вебер провів прес-конференцію, на якій він розповів, що після подачи позова суддя зобов’язав його подати певні документи і що він частково погодився. Через рік він організував ще одну конференцію, на якій повторив інформацію, розкриту раніше, і знову проголосив, що він подав скаргу проти судді, який розслідував його справу. Вебера було визнано винним у розголошенні конфіденційної інформації, і вирок був стверджений. Швейцарські суди підтвердили, що він і раніше розголошував інформацію, проте, тим не менш, постановили, що він не повинен публікувати її знов.

Європейський Суд вказав на три фактори, згідно з якими засудження журналіста не було необхідним для охорони законних інтересів і тим самим порушило статтю 10. По-перше, хоча це й не має вирішального значення, суспільство було зацікавлене в даній справі завдяки відомості Вебера й через те, що він оголосив слідство несправедливим. По-друге, Суд постановив, що швейцарський уряд не мав законного інтересу у збереженні конфіденційності інформації, яка раніше вже була розголошена⁷⁹. По-третє, прес-конференція не могла вплинути на суддю, адже до того часу останній вже вирішив притягти журналіста до суду, і, таким чином, фактично завершив розслідування⁸⁰.

Схожа ситуація виникла й у справі щодо книги „Ловець шпигунів“. Європейський Суд постановив, що Великобританія не мала законного права перешкоджати публікації книги „Ловець шпигунів“, оскільки вона вже була опублікована за кордоном⁸¹.

У справі Санді Таймс ⁸² газетам „Таймс“ заборонили друкувати статтю, де критикувалася практика перевірки та маркетингу, яку проводив британський виробник та постачальник талідоміду — ліків, що спричинили ускладнення у дітей, матері яких вживали ці ліки під час вагітності. Палата Лордів Великобританії заявила, що дана заборона необхідна для збереження єдності судового процесу, оскільки сторони були залучені до тривалих переговорів щодо урегулювання суперечки, на які публікація статті могла б вплинути. Суд зробив висновок, що дана заборона порушила статтю 10, адже інцидент з талідомідом — питання безперечного суспільного інтересу і публікація не завадила б процесу урегулювання суперечки. Суд постановив: „Той факт, що суди не можуть функціонувати у вакуумі, є загальновизнаним. Вони є форумом для розв’язання суперечок, однак це не означає, що не можна заздалегідь обговорювати спірні питання будь-де, хай це спеціалізований журнал, преса взагалі чи просто громадськість. Більше того, оскільки засоби масової інформації не повинні переступати межі, встановлені в інтересах належного відправлення правосуддя, їх обов’язок — давати інформацію щодо питань, які розглядаються судом, саме так як і про інші сфери життя суспільства⁸³.

На додаток Суд засудив прийняття деякими членами Палати Лордів абсолютного правила (так само, як і в справі Вебера у швейцарських судах) про те, що ніяка інформація, яка стосується ще не завершеної справи, не може бути розкритою на законних підставах⁸⁴. Суд знову підтвердив важливість оцінки необхідності обмежень, основаних на певних фактах справи.

Дата добавления: 2015-11-16