Регулювання імпорту та експорту друкованих видань

І стаття 10 Конвенції, і стаття 19 МПГПП гарантують свободу поширення інформації та ідей „незалежно від кордонів“. Цими словами заборонено контроль над експортом та імпортом, що накладає додаткові обмеження на рух інформації та ідей у порівнянні з вимогами загального законодавства.

6. Наклеп ⁴⁴

За останні п’ять років свобода дій європейського уряду та судів стосовно законодавства про наклеп була значно обмежена Європейським Судом. У гучній справі Лінгенса Європейський Суд постановив, що „межі допустимої критики... ширші, якщо її об’єкт — політик, а не приватна особа“⁴⁵. Політики повинні бути терпимі до жорсткішої критики, адже: „Свобода преси надає суспільству один з найкращих засобів пошуку та формування думок про ідеї та поведінку політичних лідерів. Свобода політичних дебатів є однією з основ концепції демократичного суспільства...“.

Австрійський журналіст, що виступав відповідачем, був засуджений за статтею 111 кримінального Кодексу за публікацію двох статей, де він жорстко критикував канцлера Крайскі за підтримку, яку той надавав політикові, що був офіцером СС. Австрійський суд визнав, що в статті не містилося ніяких хибних тверджень, але знайшов, що п. Лінгенс не міг довести „правдивість“ своїх думок, що було необхідно для визнання його невинним у наклепі. П. Лінгенс був оштрафований, а видання з цими публікаціями були конфісковані.

Європейський Суд одностайно заявив, що: 1) „межі допустимої критики ширші, якщо її об’єктом є політик, а не приватна особа“⁴⁶, і 2) вимога, щоб обвинувачуваний доводив істинність наклепницької думки, порушує право висловлювати свої погляди в сенсі статті 10, і так само право громадськості на їх отримання. Як заявив Суд, „необхідно розмежовувати факти та оціночні судження. І якщо достовірність фактів можна якось продемонструвати, то правдивість оціночних суджень довести не можна“⁴⁷.

Суд розвинув висновки справи Лінгенса у справі Обершлик проти Австрії ⁴⁸. П. Обершлик, австрійський журналіст, був визнаний винним і засуджений до сплати штрафу за публікацію матеріалу, де він та інші люди висунули проти лідера Австрійської ліберальної партії звинувачення у розпалюванні національної ненависті, а також у діяльності в цілях націонал-соціалістичної партії. Звинувачення базувалося на заявах політика, де він ратував за збільшення допомоги на сім’ю для австрійських жінок на 50%, щоб дати їм стимул не робити абортів через фінансові проблеми, тоді як допомога для матерів-іммігранток, повинна бути зменшена на 50%. Звинувачення наголошувало, що дана пропозиція „повністю відповідає філософії і цілям націонал-соціалістів“ і може каратися в кримінальному порядку згідно з австрійським заборонним законом (Austria’s Prohibition Act) ⁴⁹. Австрійський суд засудив п. Обершлика за наклеп і зобов’язав його сплатити штраф, відшкодувати моральні втрати політикові, при цьому всі випуски образливої публікації конфісковуються. Згідно з рішенням суду, заяви політика „поки що не містили якихось схвалюючих націонал-соціалізм висловлювань і не були злочинними“, і, таким чином, п. Обершлик не був правдивий у своїх твердженнях. Суд далі зробив висновок, що п. Обершлик „звів нанівець принципи чесної журналістики,... приписавши політикові погляди, які той сам не висловлював“⁵⁰.

Європейський Суд знову зробив ті ж висновки, що і в справі Лінгенса, про те, що підсудний у справі про наклеп не повинен доводити істинність своїх думок. Суд постановив, що опубліковане звинувачення містило факти, за якими йшли оціночні судження, і що неможливо вимагати від журналіста доказів правдивості оціночних суджень, оскільки це „є утисненням свободи виявлення поглядів“⁵¹.

Повторюючи другий висновок справи Лінгенса про те, що політики повинні бути терпимі до великого обсягу критики з приводу їх державної діяльності, ніж прості громадяни, Суд вніс додатковий доказ для розгляду на іншому рівні: „Політик обов’язково повинен розуміти, що кожне його слово та кожен вчинок стає предметом ретельного обговорення як журналістами, так і всією громадськістю, і повинен демонструвати більшу терпимість, особливо роблячи публічні заяви, які, природно, підлягають критиці“⁵².

Але що вражає в даному прикладі, то це рішучість Суду розглядати як висловлення думки заяви про те, що погляди політика „відповідають філософії та цілям націонал-соціалістичної партії“. І лише один суддя вважав це висловлення помилковою інтерпретацією факту⁵³. Більшість визнала дане висловлення провокаційним, але погодилася, що „політик, який висловлюється таким чином, звичайно, викличе сильну реакцію з боку журналістів та громадськості“⁵⁴. Іншими словами, провокаційна заява виправдовує більш провокаційну реакцію, ніж ті ж ідеї, висловлені більш зважено.

У справі Швабе, третій проти Австрії, Суд знову піддав критиці австрійські суди за те, що вони вимагають від людей, звинувачених у наклепі, доказів правильності оціночних суджень⁵⁵. П.Швабе підготував прес-реліз, опублікований потім у газеті, де він привернув увагу до засудження на 18 років позбавлення волі віце-президента каринського уряду за дорожньо-транспортну подію, викликану їздою в нетверезому стані, під час якої одна людина загинула. П.Швабе зробив свою заяву в контексті обговорення того, що глава уряду пред’являє завищені вимоги, закликаючи мера, недавно звинуваченого у керуванні автомобілем у нетверезому стані, подати у відставку, і в той же час замовчує подію з керуванням автомобілем у нетверезому стані віце-президентом; п. Швабе заявив, що обидва політики не відповідають своїм посадам.

П.Швабе був звинувачений у наклепі на підставі того, що його порівняння вини двох політиків було невірним; а саме, віце-президент був засуджений не за їзду в нетверезому стані, а за вбивство, що сталося через необережність (хоча алкоголю в його крові було достатньо, щоб звинуватити його в керуванні автомобілем у нетверезому стані). П.Швабе був також засуджений за те, що згадав злочин, вирок щодо якого вже набув чинності.

Європейський Суд постановив, що засудження п. Швабе порушило статтю 10, адже з цього прес-релізу виходило, що він не збирався використовувати хибні відомості, а лише висловив оціночне судження, будучи впевненим у тому, що обидва випадки можна порівнювати. Іншими словами, як і в справі Обершлика, де оціночні судження грунтувалися на фактах (тут — порівняння двох дорожніх подій, а в справі Обершлика — порівняння заяв політика і цілей Націонал-соціалістичної партії), це не можна вважати наклепом, адже факти правдиві і викладені добросовісно, а оціночні судження не мали на увазі брехні, навіть коли їх і можна було зрозуміти невірно⁵⁶.

На додачу Суд постановив, що засудження п. Швабе за згадку про злочин, покарання за який уже було відбуто, було неправомірним, адже певні кримінальні вироки (включаючи вироки за злочини, скоєні з необережності) можуть бути визнані необхідними факторами для визначення, чи підходить дана особа для виконання посади політика⁵⁷.

У справі Кастеллса Суд додав ще один аспект захисту політичних виступів. Не лише критика політиків та уряду повинна користуватися особливим захистом (див. розділ 9, нижче), додатковий захист потрібен також критичним виступам виборних представників, особливо членів опозиції. Таким чином, вказуючи, що засудження члена парламенту порушує статтю 10, Суд зробив висновок, що „хоча свобода виявлення поглядів важлива для всіх, особливу важливість вона має для виборних представників... Відповідно, свобода виявлення поглядів члена парламенту від опозиції, яким є відповідач, вимагає найуважнішого розгляду Судом“⁵⁸.

Це рішення важливе ще й тому, що воно встановлює принцип, згідно з яким, коли наклеп частково грунтується на викладенні фактів, обвинувачуваному має бути дозволено доводити свою правоту. Іспанський суд відмовив п. Кастеллсу в праві доводити правдивість своєї заяви про те, що уряд вчинив незаконно, навмисне проваливши розслідування вбивства людей, звинувачених у приналежності до сепаратистського руху басків. Хоча Суд і визнав, що стаття п. Кастеллса містила й думки, і факти, і що деякі з його звинувачень були досить серйозними, він надав вирішального значення тому, що судді не давали йому можливості навести докази правдивості його тверджень. Суд постановив, що стаття повинна розглядатися як єдине ціле і що Кастеллс повинен спробувати довести правдивість своїх заяв і свою добросовісність⁵⁹.

Проблему про те, чи повинні питання суспільної зацікавленості, що не стосуються політики, користуватися такою ж мірою захисту, Суд розв’язав позитивно справі Торгейрсона ⁶⁰. Суд відхилив заяву уряду про те, що ставлення до політичних дискусій повинно бути іншим, ніж до обговорення інших питань, що викликають законний суспільний інтерес⁶¹.

П. Торгейрсон опублікував дві статті про жорстокість поліції, де він закликав до встановлення нової, ефективнішої системи розслідування злочинів, що скоюються поліцейськими. Він був визнаний винним і сплатив штраф за наклеп на офіцерів поліції на підставі того, що деякі із його заяв мали вигляд „образи“ та „лайку“ (наприклад, він називав офіцерів поліції „тваринами у формі“), а інші твердження були хибними (наприклад, заява про те, що офіцери поліції скоїли велику кількість актів фізичного насильства над людьми, що стали після того інвалідами, і що паралізований чоловік, якого п. Торгейрсон бачив у лікарні, став жертвою жорстокості поліції).

Серед інших обставин, що стосуються справи, важливо те, що темою статті стала нагальна проблема, і, на думку Суду, головною метою статті п. Торгейрсона було сприяння проведенню реформи, а не приниження поліції.

На додаток до розширення висновків у справі Лінгенса стосовно питань суспільної небайдужості, рішення Суду цікаве тим, що, на його думку, статті грунтуються на адекватній фактичній основі. Суд відзначив, що багато з тверджень відображали громадську думку або грунтувалися на „чутках“, „історіях“ або заявах інших і було б, відповідно, нерозумно вимагати від п. Торгейрсона встановлювати фактичну основу цих заяв. Насправді ж уряд надав Судові достатній доказ хибності одного з найгучніших звинувачень, запросивши як свідка паралізованого чоловіка (згаданого у статті), який засвідчив, що він був побитий не поліцейським. П. Торгейрсон у відповідь міг сказати лише те, що хоч у нього й погана пам’ять на обличчя, але, на його думку, свідок не був тією самою людиною.

У світлі вищенаведеного рішення Суд у справі Торгейрсона захищає принцип, який полягає в тому, що журналіст або видавець користується захистом, якщо його заяви грунтуються на громадській думці, не принижують названих по імені приватних осіб і/або націлені на досягнення позитивної мети, такої, як реформа державного інституту. Видавець повинен навести деякі докази на підтримку своїх заяв (у даному разі, засудження офіцера поліції за жорстокість), однак це не таке вже важке завдання.

Єдина справа про наклеп, у якій Суд не знайшов порушення Статті 10, — це справа Барфода проти Данії ⁶². П. Барфод, журналіст, був засуджений за образу в зв’язку із статтею, що критикувала винесене Високим судом, що складався з трьох чоловік, рішення на користь місцевого агентства громадянських служб на підставі того, що двоє із суддів були службовцями агентства і повинні бути відведені. Він, зокрема, написав, що судді „виконали свій обов’язок“, прямо заявляючи, що на їх рішення впливали. Європейська Комісія визнала чотирнадцятьма голосами проти одного, що навіть ця заява користується захистом на підставі того, що „здійснення правосуддя має більшу вагу, ніж інтереси двох суддів щодо захисту від подібної критики“⁶³. Думки суддів розбіглися під час винесення рішення про те, що критика складу Суду знаходилася під захистом і що заява п. Барфода „була серйозним звінуваченням, яке завдало значних втрат суддям в очах громадськості“.

Справа Барфода розглядалася 1989 року, і нині в світлі справ Кастеллса та Торгейрсона могло б бути вирішено по-іншому. Барфод міг стверджувати, що діапазон припустимої критики на адресу суддів вужчий, ніж на адресу політиків, представників виконавчої влади та правоохоронних органів, а також вужчий, ніж критика, спрямована на приватних осіб, а не на орган загалом.

Перераховані вище справи дозволяють сформулювати низку принципів, які національні суди повинні брати до уваги під час розгляду справ про наклеп: 1) важлива роль преси в інформуванні громадської думки з питань, що представляють громадський інтерес, а також роль суспільного сторожа вимагають того, щоб пресі було надано певну свободу в коментарях з питань політики та з інших питань, що цікавлять громадську думку; 2) виборним представникам, особливо членам опозиції, також надається певна свобода дій; 3) межа допустимої критики на адресу політичних діячів та уряду ширша, ніж спрямованої на адресу приватних осіб; 4) представники судової влади не повинні підлягати тій же мірі критики з боку громадськості, що й державні службовці; 5) від відповідача не слід вимагати, щоб він доводив істинність оціночних суджень, заяв, які відображають громадську думку, або тверджень, що грунтуються на чутках або заявах інших осіб; 6) оцінюючи згадки про злочин, за який людина вже зазнала покарання, суд повинен розглядати зацікавленість громадськості в цій згадці, а автоматичне покарання за це є порушенням статті 10; 7) заява про наклеп не так обумовлена, якщо образливе висловлювання було зроблено у відповідь на провокаційний випад.

Дата добавления: 2015-11-16