Грошово-кредитні методи регулювання інвестиційної діяльності

Світова практика накопичила значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання еконо­мічних процесів.

Вирішальну роль у виробленні та реалізації монетарної полі­тики відіграє НБУ, оскільки він несе відповідальність перед сус­пільством за стан грошової сфери. Конституцією України (ст. 100) передбачено, що Рада НБУ самостійно розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Відповідно до чинного банківського законодавства НБУ, здійснюючи кредитно-грошове регулювання, регулює про­позицію грошей в економіці і, як єдиний емітент грошової маси, суттєво може впливати на ділову активність суб'єктів економіки.

Так, НБУ від імені держави встановлюючи вихідні умови, пов'язані з продажем державних цінних паперів, стимулює їх придбання юридичними та фізичними особами і цим зменшує кількість вільних грошей, що можуть бути використані для кредитування інвестицій через банківську систему. Знижуючи при цьому цінові і дивідендні умови державних цінних паперів, НБУ веде до стимулювання їх викупу в юридичних і фізичних осіб, у котрих внаслідок таких операцій з'являються додаткові кошти, які через банківську систему використовуються для фінансування інвестицій.

Основними інструментами грошово-кредитної політики щодо регулювання інвестиційної діяльності є:

встановлення нормативів обов'язкових резервів, які зобов'язані створювати банки для покриття ризиків, тим самим сприяючи активному використанню коштів для кредиту­вання та інвестування (або навпаки);

операції на відкритому ринку з державними цінними паперами;

політика облікової ставки НБУ, за якою він продає кредитні ресурси банкам, збільшуючи чи зменшуючи обсяги кредитних джерел для фінансування інвестицій.

1. Встановлення обов'язкових нормативів. Банки в обов'яз­ковому порядку повинні резервувати певну частину коштів від залучених вкладів. Ці кошти не можуть бути використані ними для кредитування. Для цієї мети використовують резервну норму - це обов'язковий резерв коштів банків щодо суми належних їм вкладів. Змінюючи розмір резервної норми, НБУ впливає на обсяг пропозиції грошей. Підвищення резервної норми означає обмеження грошової пропозиції, і, як наслідок, зменшення здатності банків створювати нові гроші шляхом кредитування, а зниження її призводить до розширення грошової пропозиції, а, отже, і збільшення такої здатності.

2. Проведення операцій на відкритому ринку з державними цінними паперами. Держава в економіці виступає в ролі продавця і покупця цінних паперів. Операціями на відкритому ринку є операції держави з купівлі-продажу своїх цінних паперів, здійснювані з юридичними та фізичними особами. Основним об'єктом купівлі-продажу в цих операціях виступають державні облігації. Коли держава купує цінні папери у банків, підприємств і населення, вона здійснює грошові виплати і, тим самим, збільшує пропозицію грошей. У банків, зокрема, збільшуються кредитні ресурси і зростає потенціал кредитування. Якщо ж держава здійснює продаж цінних паперів, то це призводить до зменшення грошової пропозиції, а у банків знижується потенціал кредиту­вання.

3. Політика облікової ставки. Національний банк України може кредитувати банки за відповідну плату. Облікова ставка - це процентна ставка за позичками, що надаються з боку НБУ комерційним банкам.

Змінюючи облікову ставку, НБУ справляє певний вплив на процеси, що відбуваються в економіці. Підвищення облікової ставки стимулює скорочення позичок, у результаті чого відбувається зменшення грошової пропозиції. Одночасно це виступає стримувальним чинником інфляції. І навпаки, зниження облікової ставки робить кредитні гроші НБУ доступнішими для банків, що призводить до зростання грошової пропозиції, яка, своєю чергою, може стати стимулом підвищення ділової активності, створення нових робочих місць тощо.

Залежно від цілей, на які орієнтована кредитно-інвестиційна політика, а також від порядку використання інструментів регулю­вання, розрізняють рестриктивну та експансивну кредитно-інвестиційну політику.

Рестриктивна кредитно-інвестиційна політика ("політика дорогих грошей") проводиться з метою зменшення інвестиційної активності економічних суб'єктів шляхом обмеження пропозиції грошей і націлена на стримування інфляції.

Експансивна кредитно-інвестиційна політика ("політика дешевих грошей") проводиться з метою розширення інвестиційної активності шляхом збільшення пропозиції грошей і націлена на стимулювання зростання виробництва й зайнятості.

Розглянемо сучасні тенденції використання інструментів грошово-кредитної політики в Україні.

Дієвість монетарної політики визначається здатністю НБУ регулювати грошові потоки і структуру грошового ринку, яка сьогодні обмежується такими проблемами, як значна частка го­тівки (гроші поза банками) у структурі грошової маси, доларизація грошового обігу. Водночас в Україні приріст основної маси грошей відбува­ється не через зростання виробництва, а через валютний ринок.

На грошову масу суттєво впливає політика обов'язкових резер­вів, адже саме метод регулювання норм обов'язкового резервуван­ня вважається найбільш дієвим з точки зору ступеня впливу На­ціонального банку на обсяг грошових ресурсів комерційних бан­ків та їх інвестиційні можливості. У різних країнах застосування цього методу має свої відмінності, однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми як процента від депозитів, а саме строкових і депозитів до запитання.

В Україні банки формують обов'язкові резерви згідно з поло­женням "Про порядок формування банківською системою України обов'язкових резервів". Обов'язкові резерви банків встановлю­ються у процентах до таких груп депозитів:

довгострокові кошти та депозити юридичних і фізичних осіб в національній валюті;

короткострокові кошти та депозити юридичних осіб і фізичних осіб в іноземній валюті;

кошти до запитання в національній та іноземній валюті.

Починаючи з 2001 р. НБУ, враховуючи ситуацію у грошово-кредитній сфері, значно лібералізував механізм формування бан­ками обов'язкових резервних вимог шляхом диференційованого під­ходу до резервування, залежно від характеру і строку вкладу.

Центральні банки розвинених країн переглядають норму обов'язкових резервів як правило один раз на 2-4 роки. В Україні ж норма обов'язкових резервів переглядається значно частіше, що зумовлюється нерозвиненим ринком цінних паперів і недоскона­лістю непрямих інструментів монетарної політики, а також полі­тичними чинниками.

За останні роки відбулося зниження з боку НБУ резервних вимог до банків. Водночас вимоги обов'язкового резервування в Україні ще значно перевищують ті, що діють в країнах ЄС (до 1-2%). Високий рівень обов'язкових резервів є причиною того, що більшість банків не можуть провадити інвестиційну діяльність на фондовому ринку і, особливо, довгострокові інвестиційні операції..

Як свідчить міжнародна практика, банківські установи країн з меншими нормами обов'язкових резервів перебувають у кращому становищі, оскільки мають невеликий обсяг непрацюючих активів, а тому, за інших рівних умов, одержують більші прибутки. Багато країн, серед яких Бельгія, Данія, Швеція, Канада, під впливом зро­стання міжнародної конкуренції в кредитно-банківських секторах національних економік узагалі відмовилися від встановлення для банків обов'язкових резервних вимог. Німеччина встановила норму резервів 2%, Великобританія - 0,35%, а Франція зменшила норму резервування за традиційними депозитами до 1% і взагалі не практикує резервування за страховими депозитами.

Останніми роками НБУ провадить в Україні політику кредит­ної експансії через зниження облікової процентної ставки, що по­винно призвести до збільшення частки довгострокових кредитів і зростання інвестицій.

Дата добавления: 2015-11-14