Основні принципи

Параграф 1 статті 10 наголошує, що „кожен має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів“. Однак, згідно з параграфом 2, користування цими свободами „може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві“ для захисту різних суспільних та особистих інтересів⁸.

Суд відзначив, що при оцінці кожного детального обмеження йому доводиться стикатися „не з вибором між двома протилежними принципами, але з принципами свободи виявлення поглядів, із якого є низка винятків, що повинні тлумачитися якомога вужче“⁹. Держава повинна твердо встановити, що будь-яке обмеження: 1) „передбачено законом“ 2) має законну мету, а саме одну з цілей, перелічених у параграфі 2; 3) „необхідно в демократичному суспільстві“ для досягнення цієї мети ¹⁰.

„Обмеження, що „накладається згідно із законом“, повинно бути „досить доступним“ і передбачуваним, тобто воно повинно бути „точно сформульованим, щоб людина могла регулювати свою поведінку“¹¹. Однак обмежуюча норма не обов’язково має бути кодифікована; досить того, щоб вона була частиною загального права.

Щоб мати законну мету, обмеження повинно бути спрямовано на захист одного з положень, сформульованих у статті 10.

Щоб бути „необхідним“, обмеження зовсім не повинно бути „невід’ємним“, однак воно зобов’язано бути більшим, ніж просто „обумовленим“ чи „бажаним“. Повинна бути „справжня соціальна необхідність“, обмеження мають бути пропорційними переслідуваній законній меті, і підстави для обмеження повинні бути достатніми і стосуватися справи¹². Щоб визначити, чи виправдане обмеження наявністю „достатніх“ причин, Суд повинен брати до уваги суспільний інтерес¹³. Коли предмет обмеження — інформація, що торкається питання „необговорюваного суспільного інтересу“, інформація має бути обмежена тільки у випадку „абсолютної впевненості“, що її поширення призведе до несприятливих наслідків для держави¹⁴.

Також важливий і ступінь обмеження. Абсолютне обмеження, як, наприклад, заборона розголошення будь-якої інформації, стосовно справ, що знаходяться у судочинстві, неприйнятне; Суд може схвалити обмеження свободи виявлення поглядів, тільки якщо він „упевниться, що це обмеження було необхідним, беручи до уваги факти та обставини, визнані при розгляді попередньої схожої справи“¹⁵. Практика інших держав може бути ще одним доказом у розв’язанні питання про необхідність обмеження¹⁶.

Кожна держава має свої власні критерії визначення необхідності обмеження, однак ці критерії „йдуть поряд з європейськими нормами“¹⁷. Цей нагляд повинен бути суворим, і він не обмежується лише з’ясуванням того, чи діяла держава обгрунтовано, обережно та добросовісно; скоріше, необхідність обмеження „повинна бути встановлена переконливо“¹⁸. Діапазон критеріїв змінюється згідно з поставленою метою. Наприклад, критерій захисту моралі досить широкий, адже державна влада має більші можливості для оцінки необхідності втручання, ніж органи Конвенції¹⁹. Мета, яка за своєю природою об’єктивніша, наприклад, підтримання авторитету судової влади, має вужчі критерії оцінки²⁰.

Дата добавления: 2015-11-16