Свобода висловлювань і захист інформації, що загрожує національній безпеці і правопорядку, у рішеннях органів Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

04.09.00 | Анджей Жеплінський

ВСТУП

Коли йдеться про цінності, пов’язані з гідністю людини або з національною безпекою, свобода слова стає юридичним надбанням, що підлягає регламентації. В цій праці розглядається особливе питання меж захисту інформації, що загрожує національній безпеці і правопорядку.

Визначення меж дозволу втручання у свободу висловлювань, таким чином, щоб цю свободу не було зведено до голої декларації, і аби не було порушено її сутність, від самого початку залишалося сталою вимогою для органів Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція). Ця вимога виникла з різних правничих традицій, з якими у 1950 році ввійшли до Ради Європи держави-засновники, у сфері захисту інформації, що стосується діяльності державної влади, особливо тієї, що може мати значення для національної безпеки або правопорядку. З одного боку то була Швеція, яка з часу прийняття у 1766 році закону "Про пресу" гарантує своїм мешканцям свободу доступу до документів державної влади, і з іншого – Велика Британія, де панує в цій сфері культура таємності. У Великій Британії, незважаючи на її багатовікові традиції вільностей, закон про свободу доступу до державних документів все ще відсутній.

Було б банальним стверджувати, що без свободи збирання, володіння і розповсюдження інформації про все, що стосується публічного життя на терені цілої країни чи місцевих громад, немає мови про демократію і верховенство права. Свобода висловлювань є фундаментом демократії, оскільки лише добре поінформовані громадяни можуть надати мандат на здійснення влади тим, хто зробить це мудро і чесно. Свобода висловлювань є, однаковою мірою, фундаментом верховенства права – тому що становить один з найкращих засобів запобігання порушенню права державними службовцями і посадовими особами, особливо завдяки корупції. Погане управління на рівні держави або органів самоврядування потребує таємності для збереження "класу управителів", для приховування неефективності, марнотратства громадських грошей, а також корупції. Таке управління – що найважливіше – "саме себе годує". Люди влади полюбляють трактувати офіційну інформацію як свою власність, а не як спільне надбання.

У вільному суспільстві кожне питання, що стосується внутрішньої або зовнішньої політики, повинно бути, між іншим, відкритим для публічного обговорення, особливо в пресі і електронних ЗМІ. Свобода обговорення спірних і важких проблем є найкращим методом для того, щоб урядом приймалися раціональні рішення, які б мали суспільну підтримку. Щоденна практика часто відрізняється. Значна кількість питань, що стосуються внутрішньої і зовнішньої політики держави, невідомі широким колам громадськості. Ще менш відомі дії окремих посадових осіб. Приховування правди і покарання як посадових осіб, так і журналістів за витік і опублікування прихованої інформації, в тій мірі, в якій це стосується порушень прав людини і верховенства права, однаковим чином практикується і в країнах "старої" демократії. Аби не ввести посадових осіб у спокусу вигоди здійснення помилок без відома людей, яких стосується їхнє рішення, елементом свободи слова повинна бути, відповідно, гарантована свобода доступу до документів, що містять інформацію про діяльність державної влади.

Найбільшу загрозу для прав людини становлять поліція і інституції, які стоять на сторожі безпеки. Звідси – значна потреба в зовнішньому контролі щодо них. Ці інституції, однак, оберігають себе від зовнішньої допитливості, намагаючись зберегти в таємниці свої методи роботи, джерела інформації і справи, над якими вони працюють. Ці інституції, правда, схильні, з одного боку, до розширення знань громадської думки про свої функції і інформацію з обмеженим доступом, що стосується результатів їхньої діяльності (демонструючи щораз різноманітніші сторони діяльності різних поліцейських формацій, наприклад, через WEB-сайт в Інтернеті), прагнучи одночасно, з іншого боку, поширити можливість вилучення з обігу фактів, пов’язаних з порушенням права на інформацію про осіб, щодо яких збирали інформацію в справах, де не ставилося за мету розпочати кримінальне переслідування або до нього не дійшло.

На перший погляд здається, що природнім інструментом захисту порушених органами безпеки і правопорядку прав є суди. У відповідності з доктриною розподілу влади, суди не можуть, однак, контролювати внутрішню і зовнішню політику уряду. Це – завдання парламенту. На практиці в парламентській демократії метою більшості є, тим часом, збереження уряду при владі. В тій ситуації порушення в досліджуваній сфері часто знаходяться у своєрідній "тіні". Іноді також суди самі "спричиняються" до порушення прав людини в області внутрішньої політики держави, коли намагаються покарати журналістів, які критикують політику уряду. Ситуація ще більш ускладнюється, особливо для національних судів, коли автори таких публікацій – радикальні журналісти або активісти екстремістських політичних партій або соціальних груп. Національні суди в питанні трактування таких спорів знаходяться в делікатній ситуації. Вони стають об’єктом тиску з боку преси і з-за лаштунків. Державна влада, яка аргументує необхідність охорони даних, визнаних таємними чи секретними (не згадуючи вже про особливо таємні), знаходиться, як правило, у кращому становищі ніж журналіст, що порушує заборону, і покладається в той час "тільки" на свою добру волю, діючи у відповідності до стандартів своєї професії і з бажання надати громадській думці важливу для неї інформації. В тих випадках неоцінену роль відіграє практика Європейського суду з прав людини. Суд інституційно і політично вільний від такого, зрештою цілком природного, тиску.

Справи, якими займалися Європейська комісія з прав людини (далі – Комісія) і Європейський суд з прав людини (далі – Суд), щодо обговорюваної теми стосуються не лише ст.10 (захист свободи висловлювань) Конвенції, але і ст.8 (захист права на приватність), і ст. 6 (право на справедливий судовий розгляд). Ті справи були не дуже особисті, хоч би в порівнянні до питання свободи особи. Істотним є той факт, що рішення Суду значно спричинилися до поширення захисту основних свобод в тій вразливій царині, в яку втягнуті часто протилежні інтереси урядів, громадської думки і індивідів. Справжнім викликом стало перенесення юридичних стандартів, опрацьованих протягом більше ніж тридцяти років в країнах Заходу, у право і практику нових демократичних держав Центральної і Східної Європи.

Дата добавления: 2015-11-16