Свобода висловлювань і кабельна передача інформації

73. Суд викреслив із списків справу Телесистем Тіроль Кабельтелевізіон після того, як між урядом і позивачем була досягнута дружня згода. Комісія склала звіт, де відзначалося порушення статті 10. Причина, що викликала справу, полягала в тому, що уряд відмовився дозволити позивачеві, який приймав телевізійні програми і ретранслював їх через кабель, активно розповсюджувати інформацію. Після звіту Комісії австрійський Конституційний Суд легалізував таке розповсюдження.[22]

74. У рішенні в травні 1984 р. Комісія знай­шла неприйнятним позов стосовно заборони певним поширювачам програм розповсюджувати програми, що створені позивачем. У рішенні Комісія відзначила, що, оскільки §1 статті 10 дає державі право вимагати ліцензування діяльності в галузі електронних засобів масової інформації, то держава має законні підстави вживати законодавчих заходів, щоб запобігти порушенню умов, які накладаються кожною окремою ліцензією. Разом з тим, Комісія висунула принцип, згідно з яким „право на мовлення включає свободу від втручання в приймання радіопередач.[23]

75. У травні 1989 р. Комісія вирішила передати швейцарському урядові позов щодо обмежень на приймання певними місцевими радіостанціями для наступної ретрансляції через кабель.[24]

76. У червні 1991 р. Комісія визнала неприйнятним ще один позов стосовно заборони ретранслятувати радіопрограму через кабельну мережу.[25]

77. У листопаді 1993 р. і січні 1994 р. Комісія оголосила неприйнятними дві справи стосовно заборони компаніям мовлення передавати свої програми через голландські кабельні мережі. Комісія знайшла, що заборона грунтувалась на прагненні зберегти плюралістичну і некомерційну систему мовлення і захистити різноманітність поглядів, які в межах цієї системи висловлюються, а тому переслідувала легітимну мету „захис­тити права інших осіб“. Компаніям-позивачам не було дозволено передавати свої програми через кабельну мережу, оскільки вони не вважались „іно­зем­ними компаніями мовлення“.[26]

5. Свобода приймання програм 78. Суд уперше мав можливість висловитися стосовно приймання програм, що передаються супутником, у своєму рішенні в травні 1990 р. у справі Аутронік АГ, котра стосувалася Швейцарії (див. п.52 та наступні). 79. Комісія розглянула багато позовів відносно несанкціонованого встановлення приватних параболічних антен.[27]

Ці позови було визнано неприйнятними. 80. Важливо підкреслити, що свобода приймати інформацію та знайомитись із ідеями за допомогою радіо і/або телебачення не вимагає того ліцензування, про яке говориться в статті 10, §1. Видача ліцензії потрібна тільки для транслювання програм. Опосередковано це було підтверджено Комісією у справі, щодо якої вона кон статувала, що „право транслювати програми, котре дає стаття 10, містить у собі право на те, щоб не мало місця втручання в приймання радіопрограм“.[28]

Нещодавно Комісія підтвердила свою позицію, констатувавши, що відмова видати ліцензію на приймання і ретранслювання зарубіжних комерційних телевізійних програм, залишення рішення про передачу місцевих програм за місцевим громадським комітетом із справ мовлення, який в окреслених часових межах має переважні права, була виправдана третім реченням §1 статті 10. У цьому випадку акцент було зроблено на ретрансляції, яка вважалась діяльністю, що підлягає ліцензуванню.[29]

6. Доступ до електронних засобів інформації 81. Комісія підкреслила, що свобода передавати інформацію та ідеї, яка є частиною права на свободу висловлювань, гарантованого статтею 10, не може включати загальне і необмежене право кожного громадянина або організації мати доступ до ефірного часу на радіо або телебаченні для того, щоб висловити свою думку. Разом з тим, Комісія вказала, що відмова в ефірному часі одній або декільком групам осіб може суперечити статті 10 (розглянутої ізольовано або разом із статтею 14, де забороняється дискримінація.)[30]

82. Таке протиріччя в принципі може виникати, якщо, наприклад, під час виборчої кампанії одна політична партія виключається з трансляцій, а іншим надається ефірний час.[31]

Разом з тим, розподіл ефірного часу може здійснюватися за певними критеріями, котрі радіо- або телекомпанія визначає відповідно до своєї загальної політики.[32]

7. Доступ до інформації 83. У справі Ліндера, яка стосувалася Швеції, позивач скаржився, що шведські влади тримали у секреті інформацію про нього і, посилаючись на інтереси державної безпеки, відмовились цю інформацію йому розкрити. У рішенні в березні 1987 р. Суд дійшов до висновку, що порушення статті 10 не було.[33]

84. У липні 1989 р. Суд заключив, що не було порушення статті 10 у справі Гаскіна, яка стосувалася Об’єднаного Королівства. Справа ішла про позов з приводу відмови відповідних адміністративних органів ознайомити позивача з особистою справою, яка була заведена на нього місцевою владою, під чий догляд він був переданий на час неповноліття[34]

85. Що стосується обмежень на доступ до інформації, Комісія в березні 1987 р. розглянула два позови щодо обмежень, які силою британського Закону 1981 р. про неповагу до суду було накладено на висвітлення позивачами (а саме: журналістом, телестудією, союзом журналістів та телевізійним каналом) карної справи, що мала громадське значення. Комісія визнала ці позови неприйнятними з точки зору статті 10.[35]

86. На думку Комісії, хоча §1 статті 10 ставить понад усе доступ до джерел інформації, той факт, що на акредитацію журналіста накладаються певні умови, ще не є втручанням у право отримувати та розповсюджувати інформацію.[36]

87. Розвиваючи погляди Суду на доступ до інформації, Комісія в травні 1996 р. ствердила, що стаття 10 не гарантує приватним особам, що публічні влади спеціальними засобами інформуватимуть їх про справи суспільного значення (у даній справі це була інформація про вступ Австрії та Фінляндії до Європейського Союзу).[37]

88. У червні 1996 р. Комісія визнала, що було порушення статті 10 у справі, де позивач скаржився на брак інформації від влад щодо ризику, пов’язаного з роботою хімічного підприємства, та заходів, що передбачені на випадок аварії. У звіті Комісія відзначила, що: „Стаття 10 Конвенції накладає на держави обов’язок не тільки зробити доступною для населення інформацію про довкілля,...але й обов’язок збирати, систематизувати та розповсюджувати інформацію, яка за своєю природою не є безпосередньо доступною і не може стати відомою для населення, якщо публічні влади не діятимуть відповідним чином“.[38]

89. У квітні 1997 р. Комісія оголосила не прий­нятним позов стосовно відмови дозволити компанії вільний доступ до судових архівів з метою отримати інформацію про потенційних позичувачів і продати цю інформацію фінансовим ор ганізаціям. Із точки зору Комісії, „Стаття 10 Конвенції не дає жодній особі або фірмі безумовного права на доступ до архівів, де міститься інформація про фі­нансовий стан третьої сторони, ні права вимагати таку інформацію від влад“.[39]

90. Взагалі, багато позовів, які отримала Комісія, надходили від в’язнів, що на їх діяльність були накладені обмеження або заборони, зокрема стосовно доступу до друкованих матеріалів та засобів масової інформації. У більшості випадків Комісія визнала такі обмеження неминуче пов’язаними із законним позбавленням волі і тому відповідними до вимог Конвенції.

8. Реклама 91. Питання, що стосуються реклами, були вперше розглянуті Судом у листопаді 1989 р., у зв’язку із справою Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ. та Клауса Бірманна, яка стосувалася Федеративної Республіки Німеччини. У своєму рішенні Суд нагадав, що „інформація комерційної природи не може виключатися із сфери дії §1 статті 10, який не стосується тільки стисло окреслених типів інформації або ідей та форм висловлювань“.[40]

92. У лютому 1994 р. Суд підтвердив прийнятність статті 10 у справах реклами у своєму рішенні щодо справи Касадо Кока, яка стосувалася Іспанії. Дисциплінарне стягнення, накладене на адвоката за рекламу своїх професійних послуг, було визнано таким, що не порушує статтю 10. Вважаючи, що обмеження на рекламу повинні бути докладно розглянуті, Суд відзначив, що правила, за якими можуть рекламувати свою діяльність юристи, відрізняються країна від країни. У багатьох країнах є тенденція до пом’якшення цих правил внаслідок змін у суспільстві та зокрема зростання ролі засобів інформації. Різноманітність існуючих у країнах Європейського Союзу правил та неоднакова швидкість змін, що відбуваються, свідчать про складність цієї проблеми. Суд висловив думку, що адвокатські організації та суд відповідної країни більш, ніж міжнародний суд, здатні визначити, яким чином у конкретний час зберегти рівновагу між вимогами власне судової адміністрації, професійною гідністю, правом кожного отримати інформацію про юридичну допомогу та наданням адвокатові можливості рекламувати свою діяльність. У цей час (1982-83 рр.) дисциплінарний захід не можна було вважати непропорційним.[41]

93. У справі Якубовського Суд мав ще один випадок розглянути застосування німецького Закону про несумлінну конкуренцію (див. вище рішення у справі Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ. та Клауса Бірманна). У рішенні в червні 1994 р. Суд знайшов, що обмеження діяльності позивача, журналіста, який розповсюджував відкритий лист, де містились ворожі коментарі щодо певного німецького інформаційного агентства, не порушувало статтю 10. Суд відзначив, що відкритий лист був розрахований насамперед на те, щоб залучити клієнтів до нового агентства, яке позивач мав намір заснувати. Обмеження мало на меті тільки запобігти розповсюдженню листа, отже, залишаючи позивачеві можливість висловитися будь-яким іншим способом. Таким чином, німецькі суди не переступили межу тієї свободи, яка їм надана.[42]

94. Із свого боку, Комісія у грудні 1978 р. вирішила, що держава може вживати заходів проти тих, хто намагається обійти ліцензійні вимоги, що згадуються у статті 10, §1.[43]

95. У травні 1979 р. Комісія ствердила, що вона не вважає комерційне „мовлення“ таким, що не підлягає захисту, який надає §1 статті 10. Разом з тим, Комісія дотримувалась думки, що „рівень захищеності має бути нижчим, ніж у випадку, коли висловлюються „політичні“ ідеї в щонайширшому розумінні, за якими стоять цінності, що з точки зору цієї Конвенції складають саме суть ідеї свободи висловлювань“.[44]

96. У березні 1983 р. Комісія ясніше висловила погляд, що комерційне мовлення знаходиться під захистом Конвенції. Комісія відзначила, що вона „раніше висловлювала думку, що комерційна реклама та рекламні кампанії захищаються §1 статті 10“.[45]

97. У грудні 1987 р. Комісія оголосила неприйнятним позов, який стосувався обмежень, що передбачалися французьким законодавством для реклами ліків, навіть коли вона призначена для працівників медичної сфери.[46]

98. У липні 1990 р. Комісія визнала неприйнятним позов з приводу заборони використання в танцювальній школі публічного оголошення, що могло ввести в оману.[47]

99. У березні 1991 р. Комісія розглянула справу, яка стосувалася догани, котру було винесено адвокатові за рекламу своїх послуг. Справа була визнана неприйнятною.[48]

100. У січні 1993 р. Комісія розглянула позов, який стосувався вилучення шведською Комісією мовлення ліцензій позивача на радіомовну діяльність після того, як стало відомо про його намір передавати комерційні повідомлення. Комісія оголосила позов неприйнятним.[49]

101. У жовтні 1993 р. Комісія визнала неприпустимим позов щодо штрафу, який було накладено на компанію мовлення за передачу опосередковано комерційної інформації в межах ін формаційних телевізійних програм. Вважаючи, що це втручання не переступило меж тієї свободи, котру дає окремим державам стаття 10, Комісія взяла до уваги, на яку аудиторію (а саме – на дітей) розраховані програми, положення позивача в національній системі мовлення та розмір штрафу.[50]

102. У квітні 1997 р. Комісія окреслила поняття комерційного повідомлення, як його треба розуміти при застосуванні відповідних законів Судом. На думку Комісії, оголошення, яке стосувалося фельдмаршала Петена і яку позивачі опублікували в газеті „Ле Монд“, „за своїм змістом та спрямованістю не належить ні до повідомлень, що пов’язані з конкуренцією та комерційною діяльністю, ні навіть до професійної реклами, як її розуміє у своїй практиці... Суд“.[51]

Дата добавления: 2015-11-16