Зовнішня політика

Послаблення Росії у війні з Японією та потреба внутрішньої стабілі­зації обмежили можливості царизму у сфері зовнішньої політики, змусили ро­сійських дипломатів вести обережну політику в умовах загострення супе­речностей між великими державами.

На Далекому Сході зберігалась напруженість у відносинах з Японією. На Балканах і Близькому Сході наростали суперечності між Росією і австро-німецьким блоком. Випробовувалися і російсько-французькі відносини: під час російсько-японської війни Франція зайняла нейтральну позицію. Англо-французька угода 1904 р., яка врегулювала взаємні інтереси в Західній Аф­риці, Індокитаї, Єгипті й Марокко, означала серйозні зміни в системі міжна­родних відносин. Однак об'єднати англо-французьке зближення з російсь­ко-французьким союзом було складно через гостре суперництво між Росією та Британією в Азії.

Угоди 1907 р. з Великобританією та Японією. У квітні 1906 р. міні­стерство закордонних справ очолив Олександр Ізвольський. Кадровий дипло­мат, який мав підтримку при дворі, він бачив, що Росія немає можливостей для активної зовнішньої політики одночасно на кількох напрямах. Тому він наполягав на збереженні статусу-кво на Далекому Сході, у Середній і Цент­ральній Азії заради зосередження всіх сил на захисті інтересів Росії в Євро­пі, зокрема на Балканах.

Російсько-французький союз О. Ізвольський вважав досягненням росій­ської дипломатії. Союзні зв'язки з Францією були важливими для збереження європейської рівноваги, для взаємодії у східному питанні, для розв'язання фінансових питань (у квітні 1906 р. французький банківський синдикат на­дав царському урядові величезну за мірками тодішнього фінансового ринку позику 2 млрд 225 млн франків (понад 843 млн руб.) на 50 років). Міністр усвідомлював, що зближення між Лондоном і Парижем потребувало доповне­ння російсько-французького партнерства російсько-британською угодою. Без такої угоди неможливо стабілізувати обстановку на азійських і далекосхід­них кордонах Росії. Прагнучи до налагодження співпраці з Францією і Вели­кобританією, О. Ізвольський водночас остерігався втягнення Росії у конфлікт з Німеччиною. Переговори російської дипломатії і з Парижем та Лондоном, і з Берліном та Віднем були характерною ознакою курсу нового міністра за­кордонних справ. Це дещо згладжувало різні підходи з приводу зовнішньопо­літичної орієнтації, які існували в панівних колах і громадській думці Росії.

Між революцією і Світовою війною (1907-1914)

Після свого призначення на посаду О. Ізвольський розпочав перегово­ри про розмежування інтересів Росії з Японією на Далекому Сході та з Вели­кобританією в Середній і Центральній Азії. 15 (28) липня 1907 р. між Росією і Японією були підписані торговий договір і риболовна конвенція, а за два дні - російсько-японська угода з політичних питань. Таємна частина угоди передбачала поділ Маньчжурії на російську (північну) та японську (півден­ну) сфери впливів. До російської сфери впливу була віднесена також Зов­нішня (Північна) Монголія, а до японської - Корея. У середині 1910 р. сто­рони підтвердили умови угоди 1907 р. про розмежування сфер впливу, а 1912 р. Росія і Японія домовилися продовжувати розмежування взаємних ін­тересів у китайських володіннях. До сфери російського впливу була від­несена західна частина Внутрішньої (Південної) Монголії, у східній частині визнавали переваги Японії.

18 (31) серпня 1907 р. О. Ізвольський і британський посол у Петер­бурзі А. Ніколсон підписали конвенції про поділ сфер впливу в Ірані, Афга­ністані та Тибеті. Згідно з першою конвенцією, Іран було поділено на три зони інтересів обох сторін: північну - сферу впливу Росії, південно-східну -сферу впливу Великої Британії і нейтральну, щодо якої визнавали рівні мож­ливості сторін. Згідно з другою конвенцією, Афганістан визнали сферою впли­ву Лондона, але за умови, що Великобританія не анексує Афганістану. Росія мала підтримувати політичні відносини з Афганістаном тільки через посе­редництво британського уряду, який зі свого боку гарантував цілісність афган­ських володінь. Третя конвенція передбачала зобов'язання Великої Британії та Росії зберігати територіальну цілісність і внутрішнє управління Тибету.

Міжнародний зміст цього документа був значно ширший, ніж урегу­лювання територіальних суперечок у Центральній Азії. Між Росією, Фран­цією і Великобританією склались відносини "Троїстоїзгоди" або Антанти (від французького епіепіе - згода, злагода), хоча у вигляді союзного догово­ру вони не були оформлені.

Боснійська криза 1908-1909 р. На Балканах 1908 р. виникла чергова криза у зв'язку з революцією в Туреччині. Абсолютистський режим султана Абдули Хаміда було повалено, до влади прийшли військові, які належали до націоналістичної організації "Єдність і прогрес" (в Європі їх називали "мо­лодотурками"). Австро-Угорщина вирішила скористатися подіями в Туреччині для остаточного приєднання населених сербами і хорватами Боснії та Гер­цеговини, які за рішенням Берлінського конгресу 1878 р. були окуповані на невизначений термін австро-угорськими військами, але їх вважали турець­кими володіннями.

У зв'язку з цим міністр закордонних справ Росії О. Ізвольський вирішив домовитися з Віднем про компенсації для Росії взамін визнання нею анексії Боснії і Герцеговини. 2-3 (15-16) вересня 1908 р. в австрійському замку Бухлау О. Ізвольський зустрівся з австрійським міністром закордонних справ

Росія на початку XX ст.

графом А. Еренталем. (О. Ізвольський вів переговори з А. Еренталем без ві­дома прем'єр-міністра П. Столипіна, який не схвалював угоди з Австро-Угор­щиною.) Між міністрами було досягнуто усної домовленості: О. Ізвольсь­кий давав згоду на визнання Росією анексії Боснії і Герцеговини в обмін на обіцянку А. Еренталя підтримати вимогу Росії відкрити чорноморські про­токи для проходу російських військових суден і надання територіальних ком­пенсацій Сербії. Передбачався також вивід австрійських військ з іншої на­селеної сербами турецької провінції - Ново-Пазарського санджака - і від­мова турецької сторони від претензій на нього. Час оголошення про анексію і про перегляд режиму проток на зустрічі встановлено не було. О. Ізвольсь­кий сподівався розв'язати ці питання на міжнародній конференції європей­ських держав, учасниць Берлінського конгресу 1878 р. Для готування цієї конференції та з'ясування позицій сторін О. Ізвольський їздив європейськи­ми столицями.

Між тим віденський кабінет діяв швидко і рішуче. Щоб уникнути зви­нувачень в односторонньому порушенні статусу-кво на Балканах, А. Еренталь підштовхнув болгарського князя Фердинанда проголосити повну незалеж­ність Болгарії, яка вважалася васалом Османської імперії. А за день, 24 ве­ресня (7 жовтня) 1908 р., Відень офіційно оголосив про приєднання Боснії і Герцеговини. Причому А. Еренталь публічно заявив про одержану в Бухлау згоду російського міністра закордонних справ.

У цих умовах Росія вирішила утриматися від визнання анексії Боснії і Герцеговини та розпочати зближення з Туреччиною, Сербією, Чорногорією, які різко протестували проти дій Австро-Угорщини. Однак і на цьому шля­ху російська дипломатія успіху не досягла. Новий склад молодотурецького уряду вважав стратегічним союзником Османської імперії австро-німецький блок. Цей уряд припинив переговори з Росією, зате швидко досягнув угоди з Австро-Угорщиною про відмову Туреччини від прав на Боснію і Герцего­вину в обмін на грошову компенсацію.

На боці Австро-Угорщини виступила Німеччина. У березні 1909 р. во­на поставила перед Росією ультиматум - визнати анексію Боснії та Герцего­вини, відмовитися від вимоги скликати міжнародну конференцію з босній­ського питання і повпливати на Сербію пристати на умови Відня. Микола II змушений був прийняти німецький ультиматум. Анексію визнала й Сербія.

Після Боснійської кризи російський Генштаб переконався остаточно, що найімовірнішими противниками Росії у майбутній війні стануть Німеч­чина та Австро-Угорщина. У Росії розпочали підготовку програми з реорга­нізації армії і флоту, оснащення їх новими видами озброєнь.

Потсдамська угода 1911 р. Після Боснійської кризи відставка О. Із-вольського була передбачуваною. У вересні 1910 р. він залишив посаду мі­ністра закордонних справ, його скерували послом до Парижа. За рекоменда­цією П. Столипіна міністром став кар'єрний дипломат Сергій Сазонов (вони

Між революцією і Світовою війною (1907-1914)

були одружені на сестрах), який перебував на цій посаді до 1916 р. С. Сазо-нов вважав "альфою і омегою" свого зовнішньополітичного курсу зміцнення відносин з Францією та Великобританією, але водночас виступав за поліп­шення стосунків з Німеччиною, щоб виграти час для реорганізації російсь­кої армії і флоту.

У листопаді 1910 р. відбулася зустріч Миколи II з Вільгельмом II у Потсдамі щодо врегулювання назрілих проблем у двосторонніх відносинах, зокрема в Ірані. Німецький уряд домагався будівництва залізничної колії до Тегерана як гілки Багдадської дороги, яку споруджували німецькі кампанії у Туреччині. Під час революції в Ірані 1909 р. був скинутий шах Мохаммед Алі, якого підтримувала Росія. Російське керівництво побачило тут загрозу своїм економічним і політичним інтересам на Близькому Сході. Внаслідок тривалих переговорів дипломатів остаточний текст Потсдамського догово­ру було підписано в Петербурзі 6 (19) серпня 1911 р. Він мав компромісний характер. Німеччина зобов'язувалася не домагатися концесій у Північному Ірані та в прикордонній з Росією турецькій території, а Росія - не перешко­джати будівництву лінії Багдадської залізниці від м. Ханекена до Тегерана. Ця угода дещо пом'якшила російсько-німецькі відносини.

Врегулювання спірних питань з Німеччиною допомогло царському уря­дові організувати інтервенцію для придушення іранської революції. Напри­кінці 1911 р. російські війська захопили Північний Іран. Разом з англійськи­ми інтервентами, які діяли на півдні країни, вони привели до влади слухня­ний для обох сторін уряд.

Балкани і протоки у зовнішній політиці Росії (1911-1914). Напад Італії на Туреччину 1911 р. став початком чергового загострення східного питання. Було вирішено використати воєнні невдачі Туреччини для нової спроби утвердити російський вплив на берегах Босфору. Посол у Констан­тинополі М. Чариков передав турецькому урядові проект угоди, який перед­бачав відкриття чорноморських проток для російських військових кораблів в обмін на допомогу в захисті проток і надання Туреччині більшої свободи в будівництві залізниць у напрямку російського кордону на Кавказі. Однак великі держави, до яких звернулась Росія за санкцією, негативно постави­лись до російських пропозицій. С. Сазонов, який після хвороби повернувся до виконання обов'язків, у грудні 1911 р. наказав відкликати проект угоди з Туреччиною. Відповідальність за невдачу було покладено на М. Чарикова.

На початку 1912 р. за посередництва Росії склався Ватіканський союз Болгарії, Сербії, Чорногорії й Греції, оборонний проти Австро-Угорщини і наступальний проти Османської імперії. Росія прагнула використати цей блок і проти Німеччини та Австро-Угорщини, і проти Туреччини. Невдачі турець­кої армії у війні з Італією спричинили політичну кризу в країні. Молодоту­рецький уряд було повалено. Це призвело до низки виступів у національних регіонах імперії, особливо влітку 1912 р. в Албанії та Македонії. Турецька

Росія на початку XX ст.

влада відповідала різнею місцевого населення, в якій загинуло понад 50 тис. осіб. Різня спричинила протести в Болгарії, Сербії та Чорногорії. Спроби російської дипломатії зупинити війну на Балканах провалилися.

25 вересня (8 жовтня) 1912 р. почалися воєнні дії між Туреччиною і Чорногорією. За десять днів війну Туреччині оголосили Сербія, Болгарія і Греція. Союзні війська швидко розгромили турецьку армію. Сербські війсь­ка вийшли до Адріатики, а болгарські - до Чаталджинських висот за 45 км від Константинополя. 21 жовтня (3 листопада) 1912 р. Туреччина звернулася до великих держав з проханням про мирне посередництво. На короткий час воєнні дії було призупинено, але в січні 1913 р. до влади в Туреччині знову прийшли молодотурки. Вони відновили воєнні дії проти Балканського союзу, та й цього разу турецька армія зазнала невдач. Росія і Великобританія натис­нули на союзників, змусивши їх розпочати мирні переговори з Туреччиною. У травні 1913 р. в Лондоні за посередництва великих держав було скликано мир­ну конференцію, і 17 (30) травня підписано договір, за яким Османська імпе­рія втратила фактично всю європейську частину своєї території, зберігши лише вузьку смугу землі, що прилягала до столиці - Стамбула. Егейські острови та о. Крит теж передавали країнам-переможцям. Туреччина визна­вала незалежність Албанії, проголошену 1912 р. внаслідок антитурецького повстання. Не було вирішено принципово важливого питання - про розподіл територій між переможцями. Після підписання миру з Туреччиною, коли зник спільний противник, суперечності між учасниками Балканського союзу пере­творились на відкриту ворожнечу. Росія не змогла завадити війні між ко­лишніми союзниками. 17 (30) червня 1913 р. Болгарія, за якою стояли Авст­ро-Угорщина та Німеччина, розпочала штурм сербських та грецьких позицій. За десять днів проти болгар виступили Румунія й Туреччина. Болгарські війська зазнавали поразок. Болгарський цар Фердинанд звернувся до Росії за посередництвом. Російська дипломатія стала вимагати підписання пере­мир'я, а потім і миру. Мирна конференція в Бухаресті відбувалася не тільки за участі сторін, які воювали, але й великих європейських держав. С. Сазо-нов вважав, що потрібно підтримати Болгарію. Так він сподівався зберегти її у сфері впливу Росії і дещо послабити реваншистські настрої в болгарсь­кому уряді. Однак позиція інших великих держав змусила російську дипло­матію відступити. 16 (29) вересня 1913 р. підписано мирний договір, за яким Болгарія поступалася і завойованими, і власними територіями: на користь Сербії та Греції - майже всією Македонією, Румунії - Південною Добру-джею, Греції - Салоніками, а Туреччині - Адріанопольською областю. Цей договір не тільки не усунув суперечностей між балканськими країнами, але й посилив їх. Особливо гострими вони були між Болгарією, яку підтримувала Німеччина, і Сербією, на боці якої стояла Росія.

Наприкінці 1913 р. німецька дипломатія посилила свій вплив на турець­кий уряд. За домовленістю з турецькою владою Німеччина в листопаді 1913 р.

Культура

скерувала до Туреччини військову місію з 42 офіцерів на чолі з генералом О. Ліманом фон Сандерсом для реорганізації турецької армії й зміцнення чорноморських проток. Ці події спричинили протести російського уряду. Російській дипломатії вдалося на початку 1914 р. домогтися від Німеччини і Туреччини звільнення О. Лімана фон Сандерса з посади командира ту­рецького корпусу, розташованого в районі Константинополя і проток: він став генерал-інструктором всієї турецької армії, однак без прямого підпо­рядкування йому турецьких частин. Інші члени місії і надалі командували турецькими дивізіями і полками, обіймали посади в турецькому військово­му міністерстві й генеральному штабі.

Наступ Німеччини та Австро-Угорщини на позиції Росії у східному питанні щораз більше схиляв баланс російської зовнішньої політики у бік Франції та Великої Британії. Петербург 1912-1913 р. пішов на значне роз­ширення російсько-французької співпраці у військовій сфері: було підписано конвенцію про спільні дії військово-морських сил, генеральні штаби домо­вилися про збільшення чисельності військ, які сторони могли виставити проти Німеччини, і про прискорення термінів їхньої мобілізації. Складні­шими виглядали російсько-британські відносини. Міністр закордонних справ С. Сазонов, враховуючи особливу позицію Лондона, який уникав формаль­них союзних зобов'язань перед Францією та Росією, був готовий розпочати з російсько-британської військово-морської угоди. Подібну угоду 1912 р. під­писали Франція та Великобританія. Ця угода передбачала координацію стра­тегії в розрахунку на спільну боротьбу проти Німеччини на морі, але з при­міткою, що кожна із сторін зберігає свободу в питанні про участь у війні. До серпня 1914 р. підготовку подібної російсько-британської угоди було майже закінчено.

У лютому 1914 р. лідер правих у Державній раді П. Дурново подав Миколі II записку, в якій стверджував, що англо-російські суперечності пе­реважають російсько-німецькі, що "боротьба між Росією і Німеччиною дуже небажана для обох сторін", яким у разі війни загрожує революція. Особливо небезпечні наслідки війни передбачав П. Дурново для Росії, на яку спадуть основні труднощі війни, що спричинять незадоволення серед народу та опо­зиційних політичних сил.

Розділ 4. Культура

Складність і суперечливість епохи кінця XIX - початку XX ст., сповне­ної гострих соціальних і політичних конфліктів, мали величезний вплив на культурний розвиток Росії. Поряд з об'єктивними процесами розширення освіти, посилилася демократизація культурного життя: видавалися газети, журнали і книжки для народу, створювалися мережі недільних шкіл, просвіт­ницьких "народних домів" і "народних театрів". Тривав процес інтеграції

:---

Росія на початку XX ст.

російської культури в загальносвітову. З одного боку, в Росії впроваджува­лися досягнення науково-технічного прогресу (рентгеноскопія, кінематограф, фонограф, автомобіль, нові засоби зв'язку - телефон і радіо), у російському мистецтві поширювалися нові художні напрями та стилі: імпресіонізм і пост­імпресіонізм у живописі, модерн в архітектурі, символізм, футуризм, акме­їзм у літературі. З іншого боку, світова культура суттєво збагачувалася до­сягненнями російської науки, літератури та мистецтва. Ознакою часу став також інтенсивний розвиток національних культур багатьох народів Росії.

1. Освіта

Від кінця 90-х років XIX ст. і до 1914 р. чисельність учнів у почат­кових та середніх школах Росії зросла в понад два з половиною раза. На 1914 р. їх налічувалося 9 656 тис. (59 учнів на тисячу осіб). До порівняння: у Великій Британії - відповідно 6 329 тис. (152 учні на тисячу осіб), у Ні­меччині - 11 326 тис. (175 учнів на тисячу осіб, дані за 1912 р.), у Франції -5 800 тис. (148 учнів на тисячу осіб, дані за 1912 р.), у США - 21 100 тис. (213 учнів на тисячу осіб). Якщо в Західній Європі вже в останній чверті XIX ст. було досягнуто повної грамотності населення, то в Росії лише 1906 р. до Державної думи було внесено законопроект "Про запровадження загаль­ного початкового навчання", який так і не став законом.

Важливу роль в освіті народу відігравали різні форми позашкільної освіти. Окрім недільних шкіл, з'явилися нові форми навчальних і культур­но-просвітницьких закладів для дорослих: курси для робітників, народні університети, освітні робітничі товариства тощо. Усе ж напередодні Першої світової війни більшість населення країни була неграмотною: рівень пись­менних становив 31% населення країни. Зберігалася відмінність у поширенні грамотності серед міського і сільського населення; рівень освіти серед де­яких неросійських народів (естонці, латиші, поляки, євреї та ін.) був вищий, ніж власне російського тощо.

Університетська освіта зберігала значення найбільш фундаментальної форми вищої освіти. Було засновано нові університети - 1909 р. в Саратові і 1916 р. - у Пермі. Відкрили декілька вищих педагогічних закладів. Виникали приватні навчальні заклади (Психоневрологічний інститут В. Бехтерєва, Віль­на вища школа П. Лесгафта тощо). Розширилася вища жіноча освіта. У Моск­ві 1900 р. знову було відкрито Вищі жіночі курси В. Герьє, закриті у 80-ті ро­ки, 1903 р. утворено Жіночий педагогічний інститут у Петербурзі, від 1908 р. працювали Вищі жіночі сільськогосподарські курси Д. Прянишникова. Ви­никли вищі жіночі курси в низці провінційних міст (у Саратові, Одесі, Рос­тові, Харкові тощо), всі вони утримувалися на приватні або громадські кошти. Уряд змушений був визнати право жінок на здобуття вищої освіти. Закон 1911 р. про вищу жіночу освіту поширив на жінок права, які давав диплом про закінчення вищого навчального закладу.

Культура

На 1917 р. у Російській імперії було 11 університетів: Московський, Петербурзький, Казанський, Київський, Харківський, Одеський (Новоросій­ський), Саратовський, Томський, Пермський, Варшавський та Юр'ївський (Дерптський); 16 вищих технічних і 10 сільськогосподарських інститутів, 30 вищих жіночих навчальних закладів, 47 педагогічних та вчительських ін­ститутів (не враховуючи військових та духовних вищих і середніх навчаль­них закладів). Кількість студентів усіх вищих навчальних закладів за 20 років (1897-1916) зросла від 31,4 тис. до 135 тис. осіб, а університетів - з 11,3 тис. до 25,6 тис. осіб. Змінився соціальний склад студентів. Якщо на початку XIX ст. діти спадкових і особистих дворян становили в університетах 52%, то 1917 р. - 34%; вдвоє збільшилася питома частка дітей податних станів.

Дата добавления: 2015-10-16