Влада і суспільство

III Дума і політичний курс П. Столипіна. Виборчий закон від 3 червня 1907 р., хоч і зберіг основні положення попереднього закону (ценз, категорії населення, позбавлені права голосу тощо), змінив співвідношення між курі­ями виборників на користь поміщиків та великих підприємців і купців. Тепер ці прошарки вибирали 2/3 усієї кількості виборників; кількість селянських виборників було скорочено майже удвічі, а від робітників - утричі. Новий виборчий закон, виходячи з того, що Державна дума повинна бути російсь­кою і за духом, значно скоротив представництво від неросійського населен­ня. Зовсім були позбавлені представництва Якутська область і Середня Азія; кількість депутатів Думи від губерній і областей Азійської Росії було скоро­чено від 44 до 15; у Царстві Польському замість 37 депутатів обирали 14, на Кавказі - замість 32 могли обирати лише 10 депутатів.

Вибори до III Думи, проведені восени 1907 р., зумовили якісно інший соціальний, партійний та національний її склад. Було обрано 442 депутати. Розклад політичних сил був такий: октябристи - 125, праві октябристи - 11, націоналісти - 90, праві - 51, кадети - 53, прогресисти і мирнооновленці - 39, соціал-демократи - 19, трудовики - 13, безпартійні - 15, польське Коло -11, мусульманська група - 8, польсько-литовсько-білоруська група - 7 (зміни у складі фракцій були, але вони не мали суттєвого значення). Думським цент­ром виявилася фракція октябристів. Саме від неї залежали результати голо­сувань: якщо октябристи голосували з правими фракціями, то виникала пра­во-октябристська більшість, якщо з кадетами та їхніми союзниками, то -октябристсько-кадетська. Ці два блоки давали змогу урядові проводити в Думі гнучку політику: якщо потрібно проводити реформи, уряд міг розраховува­ти на підтримку октябристсько-кадетської більшості, а ухвалення консерва­тивних законів забезпечували голоси право-октябристської більшості.

Росія на початку XX ст.

Головами ПІ Державної думи були: до березня 1910 р. Микола Хом'я-ков, який очолював об'єднання правих груп у Думі, а потім лідери октяб­ристів - Олександр Гучков (березень 1910 р. - березень 1911 р.) і Михайло Родзянко (березень 1911 р. -до закінчення повноважень Думи). Дума по­працювала весь п'ятирічний термін (1 листопада 1907 р. - 9 червня 1912 р.). Відбулося 621 засідання, на яких було обговорено і схвалено 2432 законо­давчі акти.

16 листопада 1907 р. П. Столипін виступив із своєю політичною дек­ларацією перед депутатами III Думи. Викладаючи програму розширення і перебудови місцевого самоуправління, розвитку освіти, її втілення в життя він ставив у залежність від схвалення Думою указу 9 листопада 1906 р. (на­був чинності 1 січня 1907 р). Указ почали обговорювати в Думі лише 23 жовт­ня 1908 р. До виступу записалося 213 депутатів - більшість депутатського корпусу. Обговорення указу тривало декілька років, і підтриманий право-ок­тябристським блоком, з деякими змінами і доповненнями він був схвалений, а після того як його підписав цар 14 червня 1910 р., набув сили закону. До­повнення полягали в тому, що в тих общинах, де після скасування кріпос­ного права земельні переділи не проводили (у таких общинах налічувалося до 3 млн дворів), одразу запроваджували спадкове "ділянкове" землеволо­діння. 29 травня 1911 р. було видано "Положення про землеустрій", спря­моване на форсоване створення відрубного і хутірського господарства при проведені "землеустрійних робіт". Визначеного терміну закінчення реформи не передбачалося, але П. Столипін вважав, що для цього потрібно не одне десятиліття. "Дайте державі 20 років спокою, внутрішнього і зовнішнього, і ви не впізнаєте Росії", - говорив П. Столипін. Однак історія надала йому значно менше часу.

За 1907-1914 роки з общини вийшло майже 2,5 млн домовласників, або 28% від 9,2 млн общинників і приблизно 25% від загальної кількості селянських дворів. Найінтенсивніше процес виходу з общини тривав 1908-1909 р., коли понад мільйон домовласників вийшло з общини. Наступними роками їх кількість зменшувалась, а з початком Першої світової війни зни­зилась до 98 тис, 1915 р. - 35 тис, а 1916 р. вихід припинився. Столипін-ські аграрні закони скасував декрет Тимчасового уряду 28 червня 1917 р.

Під час дії аграрної реформи з общини виходили переважно бідняки й заможні селяни. Перші прагнули продати свої наділи і або йти до міста, або переселятися на вільні землі. Уряд сприяв переселенню малоземельних се­лян на незаселені землі. За 1907-1914 роки з Європейської Росії за Урал пе­реселилося майже 3,3 млн осіб. Організацією переселень займалося спеці­альне Переселенське управління. Скарбниця оплачувала проїзд і видавала позику на облаштування. Однак не всі переселенці змогли господарювати своїм господарством: майже півмільйона повернулося. Цьому були свої при­чини: погані землі, відведені для поселенців, незвичні та складні природні

Між революцією і Світовою війною (1907-1914) _________

умови, бюрократичні перепони для облаштування на новому місці тощо. Якщо від 1897 до 1914 р. населення Європейської Росії зросло від 94 млн до 128 млн (26%), то в Сибіру - від 5,7 млн до 10 млн (43%).

Значну роль у проведенні аграрної реформи відіграв створений ще 1882 р. Селянський банк. За 1906-1916 роки банк продав селянам майже 4 млн десятин казенних та удільних і 4,7 млн десятин поміщицьких земель. Се­лянський банк продавав землю на пільгових умовах (надаючи позики під заставу землі) переважно відрубникам і хуторянам, до яких перейшло май­же Уі, землі, яку продав банк.

Аграрні перетворення вимагали подальших реформ: розвитку самоуп­равління, розширення громадянських прав селян, підвищення їхнього освіт­нього рівня. Однак здійснити ці перетворення Столипінові не вдалося через протидію правих сил при дворі, у Державній думі й Державній раді. Зокрема, столипінський проект земської реформи, який обговорювали в 1907-1909 ро­ках на з'їздах земських діячів і з'їздах Об'єднаного дворянства, на вищих щаблях державної влади було визнано "шкідливим". Цей проект передбачав перехід від станових до майнових курій при виборі в повітові земства і від­мову від станового принципу заміщення основних адміністративних посад у повітовому управлінні. Проект передбачав також заміну станової селянсь­кої волості всестановою і створення першої інстанції земського самоуправ­ління - волосного земства.

Спеціальна комісія під головуванням міністра фінансів В. Коковцова ще від 1905 р. працювала над розробленням законопроектів з робітничого пи­тання. Запропоновані нею закони про організацію лікарняних кас, які б ство­рювали на кошти робітників і фабрикантів, змішаних арбітражних комісій на підприємствах для розв'язання конфліктів між робітниками і підприєм­цями, про скорочення робочого дня, про перегляд статей закону про пока­рання за страйки було передано до кабінету міністрів і після довгого обго­ворення 1912 р. внесено до Державної думи разом із запропонованим 1908 р. міністерством торгівлі законопроектом про страхування робітників. Закони про страхування було запроваджено 1912-1913 р. і поширено тільки на по­стійних робітників, які становили приблизно 20% від загальної кількості найманих працівників. Робочий день скоротили від 11,5 до 10 годин. Однак законопроект про непокарання за участь у страйках було відхилено.

У III Думі Столипін ініціював низку законів, спрямованих на поси­лення уніфікації національних окраїн, послаблення національних рухів. Ду­ма впродовж 1910-1911 р. ухвалила закони, які обмежували автономію Вели­кого князівства Фінляндського, а також внесений Столипіним у березні 1910 р. законопроект "Про порядок видання законів і постанов загальноро-сійського значення, які стосувалися Фінляндії" (закон від 17 червня 1910 р.). Він вилучав із сфери дії сеймового законодавства й оголошував загально­державними всі найважливіші сфери - фінанси, залізничний зв'язок, освіту,

Росія на початку XX ст.

суд тощо. У травні 1910 р. Державна дума ухвалила урядовий законопроект про запровадження земства в 6 західних губерніях (Вітебська, Мінська, Мо­гильовська, Київська, Волинська і Подільська), встановивши поділ виборців на національні курії - польську і російську. Щоб забезпечити в земствах більше місць російським поміщикам і православному духовенству, було ви­рішено знизити для них майновий ценз. У березні 1911 р. Державна рада відхилила ухвалений Думою закон про західне земство. П. Столипін домігся в імператора згоди розпустити на три дні Державну раду і Державну думу, упродовж яких закон набув чинності через дію 87 статті "Основних законів".

Після тривалого обговорення 23 червня 1912 р. Державна дума схва­лила закон "Про відокремлення зі складу Царства Польского східних частин Люблінської і Седлецької губерній з утворенням із них особливої Холмсь-кої губернії". На її території вводилося загальноросійське адміністративне управління, в установах і школах заборонялося спілкуватися польською мо­вою. Це призвело до активізації, з одного боку, польських націоналістів у Думі, з іншого - до протестів української інтелігенції проти зросійщення Холмщини.

Політика Столипіна в національному питанні негативно позначилася на культурному і політичному житті неросійських етносів. Однак збереглися, хоча й обмежені, свобода преси та право на створення громадських органі­зацій, які давали можливість проводити національну агітацію через різно­манітні спілки та рідномовні періодичні видання.

Часом найбільшого політичного впливу П. Столипіна стали 1908-1910 ро­ки. Владний і незалежний, він налаштував проти себе багатьох. Ліві кри­тикували його, добре розуміючи, що реорганізація економічного й соціаль­ного середовища, створення масового прошарку дрібних власників підірве їхній вплив, позбавить їх суспільної підтримки для повалення самодержав­ного устрою. Ліберали, насамперед кадети, мали б підтримати реформи, які сприяли буржуазній трансформації країни, але, погоджуючись на словах із до­конечністю перетворень, на практиці не могли підтримувати заходів, ініційо­ваних їхнім ідеологічним противником - самодержавною владою. Консерва­торів не влаштовувало, що Столипін замахувався на віковий уклад російського життя - на общину, загравав з лібералами. До його противників приєдна­лися і придворні кола, які прагнули переконати імператора, що Столипін здобув велику владу і вже "закриває" самого монарха. Навколо П. Столипі­на плели інтриги. Він відчував це і вже в березні 1910 р. говорив одному з іноземних послів: "Мій авторитет підірвано; мене потримають, скільки буде потрібно для того, щоб використати мої сили, а потім викинуть за борт". На­весні 1911 р. П. Столипін був близький до відставки, але Микола II її не прийняв. Він погодився дати прем'єрові відпустку, передавши керування урядом міністрові фінансів В. Коковцову. Перед тим як поїхати в одне зі своїх помість, Столипін мав приїхати до Києва на урочисте відкриття пам'ят-

законопроект нська, Мо-~борців земствах було ви-івна рада домігся думу, законів", гума схва-частин Холмсь-адмшістративне

------:ою мо-

У Думі,

Холмщини.

позначилася

еглися,

органі-

різно-

-1910 ро-Ліві кри-"" соціаль-підірве самодержав-реформи, які словах із до-, ініційо-Консерва-російського приєдна-Столипін Столипі-одному з скільки буде борт". На-II її не керування в одне зі пам'ят-

Міжреволюцією і Світовою війною (1907-1914)

ника Олександрові II, а також взяти участь у прийомі гласних земств захід­них губерній.

Наприкінці серпня 1911 р. П. Столипін прибув до Києва. 1 вересня 1911 р. під час вистави у Київському оперному театрі, де були присутні цар і міністри, Столипіна смертельно поранив Д. Богров, анархіст і колишній агент охранки. Більшість істориків схиляється до думки, що вбивство Столипіна відбулося через незграбні дії поліції. На вимогу депутатів Думи і Державної ради створили спеціальну комісію з розслідування всіх обставин справи, але її діяльність було призупинено за наказом Миколи II. А 9 вересня 1911 р., четвертого дня після смерті П. Столипіна, на посаду голови Ради міністрів було призначено Володимира Коковцова (1853-1943), який зберіг за собою і попередню посаду, і напрям політичного курсу.

Початок діяльності IV Думи. Передвиборча кампанія до IV Думи від­бувалася на тлі піднесення страйкової боротьби робітників та активізації опозиційних сил, поштовхом до чого послужив розстріл страйкарів на Лен­ських золотих копальнях (квітень 1912 р.), коли було вбито 270 і поранено 250 осіб. На знак протесту виступило понад 300 тис. робітників по всій країні.

У вересні-жовтні 1912 р. відбулися вибори до IV Державної думи. У роботі Думи, яку відкрили 15 листопада 1912 р., брали участь 442 депута­ти: октябристи - 98, націоналісти і помірковано-праві - 88, праві - 65, група центру - 33, кадети - 59, прогресисти і близькі до них депутати - 48, соціал-демократи - 14 (більшовиків - 6, меншовиків - 8), трудовики - 10, безпар­тійні - 7, польське Коло - 9, мусульманська група - 6, польсько-литовсько-білоруська група - 6. Головою Думи обрано октябриста Михайла Родзянка. У відповідь на урядову декларацію, з якою 5 грудня 1912 р. виступив прем'єр-міністр В. Коковцов, Дума зажадала від уряду "твердо і відкрито вступити на шлях здійснення основ Маніфесту 17 жовтня і запровадження строгої законності". Уряд вносив на розгляд парламенту чимало проектів (у 1912-1914 роках понад 2 тис), водночас широко практикував позадумське законодавство. Бюджет на 1914 р. було затверджено урядом й опубліковано не як закон, "ухвалений Державною думою і Державною радою", а як до­кумент, підписаний імператором і укладений "відповідно до постанов Дер­жавної думи і Державної ради".

Як і в попередньому скликанні, октябристи зберегли за собою роль центру. Однак у IV Думі частіше, ніж у попередній, складалася октябрист­сько-кадетська більшість. Вона виявила себе і в опозиційних до уряду голо­суваннях, і у спробах самостійної законодавчої ініціативи. Октябристсько-кадетська більшість 1913-1914 р. підтримала кадетські законопроекти про свободу преси, зборів, союзів тощо. Однак практичного значення це не мало: законопроекти або "осідали" в комісіях, або їх блокувала Державна рада.

Політичні партії. Спад революційної активності у другій половині 1907 р. та урядові репресії вплинули насамперед на партії соціалістичної

Росія на початку XX ст.

орієнтації. Багато членів партії есерів і соціал-демократів потрапило до в'яз­ниць, на каторгу і заслання, інші емігрували за кордон. Це призвело до знач­ного скорочення чисельності їхніх лав, зокрема, найбільша із соціалістичних партій РСДРП зменшилася приблизно всемеро.

Попри новий виборчий закон, соціал-демократи провели в III Думу 19 депутатів. Фракція соціал-демократів бачила своє завдання у викорис­танні думської трибуни для критики уряду, тому голосувала проти всіх уря­дових законопроектів. У РСДРП загострилися ідеологічні й тактичні роз­біжності. Лідери меншовиків заявили, що революція закінчилась, країна вступила у тривалу епоху капіталістичного розвитку, політичний лад Росії трансформується в бік конституційної монархії. Отже, потреба в нелегальній революційній партії відпала і РСДРП має перетворитися на партію парла­ментського типу. Ця течія в лавах російської соціал-демократії одержала назву "ліквідаторства". Ідейними центрами течії були московський журнал "Возрождение" і петербурзький "Наша заря". Серед "ліквідаторів" були П. Ак-сельрод, О. Потресов, Ф. Дан тощо. Нечисленна група меншовиків-"партій-ців", яку очолював Г. Плеханов, наполягала на збереженні нелегальних ор­ганізацій і революційного підпілля. Л. Мартов прагнув примирити сторони. Він вважав передчасною повну відмову від нелегальних організацій і револю­ційних форм боротьби, але закликав повністю відмовитися від експропріацій.

Розбіжності в тактичних питаннях виявилися й у середовищі більшо­виків. У партії сформувалася течія, яку назвали "одзовізмом". "Одзовісти", як і "ліквідатори", вважали, що самодержавство внаслідок революції втра­тило свій абсолютистський характер, і тому буржуазна революція закінчи­лася. Проте, на відміну від "ліквідаторів", "одзовісти" бачили основне зав­дання партії в підготовці пролетаріату до соціалістичної революції. На їхню думку, участь соціал-демократів у Думі компрометує партію, тому вони ви­сунули гасло: "Геть Думу!".

Частина більшовиків на чолі з В. Леніним виступила з критикою і "одзовістів", і "ліквідаторів". Вони вважали, що в країні збереглися еконо­мічні та політичні чинники для нового революційного вибуху. Тому в умовах спаду революційної боротьби потрібно поєднувати легальні й нелегальні форми роботи. Причому легальні організації (профспілки, каси взаємодопо­моги) більшовики прагнули політизувати й перетворити на "дах" для під­пільної роботи. Одночасно, граючи на суперечностях у меншовицькому середовищі, Ленін спробував відокремити від соціал-демократії одну з мен­шовицьких фракцій і розчинити в більшовизмі іншу. Таку мету мала партійна конференція в Празі (січень 1912 р.). Меншовиків-"ліквідаторів" позбавили членства у партії, однак з цим не погодилися меншовики-"партійці" на чолі з Г. Плехановим - недавні супротивники "ліквідаторів". За таких обставин від­булося остаточне організаційне розмежування більшовиків і меншовиків, до якого вони рухалися від 1903 р.

Між революцією і Світовою війною (1907-1914)

УIV Думі соціал-демократи спочатку мали одну фракцію. Однак у жовтні 1913 р. депутати-більшовики вийшли з неї й організували самостійну фракцію із 6 осіб. Очолив фракцію Роман Малиновський, який одночасно працював і на

охранку.

Після розпуску II Думи ЦК Партії соціалістів-революціонерів ді­йшов висновку, що в країні немає умов для негайного збройного повстання і висунув лозунг бойкоту III Думи. Цю тактику не сприйняли в партії ні лі­ві, ні ті, хто відстоював використання легальних форм діяльності. Прихиль­ники ультратерористичних поглядів вважали, що підняти село на революцію може тільки серія терористичних актів, здійснена "ініціативною меншістю". Ця ж "меншість" має здійснити і політичний переворот шляхом раптового масованого удару по центральній владі. Питання про терор стало головним у партії після розвінчання наприкінці 1908 р. провокаторської діяльності члена ЦК ПСР, голови Бойової організації Є. Азефа. Було оголошено про розпуск бойовиків і відставку ЦК. Однак у травні 1909 р. на засіданні ЦК перемогу здобули прихильники продовження терористичної діяльності. Між тим у громадській думці терор став асоціюватися з провокацією, а після вбивства П. Столипіна, яке здійснив колишній агент охранки Д. Богров, ця думка тіль­ки зміцнилася. Атмосфера підозрілості, спричинена зрадою Є. Азефа, давала про себе знати. Те, що однією з провідних фігур партії упродовж майже деся­ти років був провокатор, стало приводом до звинувачення партійного керів­ництва в келійності та бюрократизації. В партії розпочався розкол на групи, насамперед з питань тактики боротьби. Поступово у ПСР постала нова, більш реалістична, течія, провідники якої (М. Авксентьєв, І. Бунаков, С. Сльо-тов) висловлювалися проти терору, пропонували зосередитися на легальній

діяльності.

Інтелігентське середовище, на яке насамперед орієнтувалися у своїй діяльності конституційні демократи, після розпуску II Думи охопили апатія, розчарування, зневіра в можливість політичної боротьби з урядом. До січня 1908 р. чисельність партії кадетів не перевищувала 25-30 тис. осіб. Організаційна криза супроводжувалася змінами в її ідеологічній та політич­ній орієнтації. Значно посилилося праве крило партії. Члени кадетської партії -М. Гершензон, М. Бердяєв, С. Булгаков, П. Струве та інші - у збірнику "Ві­хи" (1909) помістили свої статті, присвячені ролі інтелігенції в російському визвольному русі. Автори "Віх" вказували на "кризу", яка охопила інтеліген­цію, на помилковість вибраного нею шляху, покладали на неї відповідаль­ність за "трагедію російської революції". Вони закликали інтелігенцію до самокритики, покаяння, вимагали радикальної реформи "інтелігентської свідо­мості", "синтезу знання і віри", "особистого удосконалення". Публікація "Віх" спричинила бурхливу полеміку в пресі: тільки 1909 р. з'явилося понад 200 ста­тей, рецензій та відгуків, переважно негативних. Свою незгоду з "Віхами" висловили й деякі керівники ліберального руху, зокрема лідер конституцій­них демократів П. Мілюков.

Росія на початку XX ст.

Партія кадетів брала активну участь у виборах до III Думи, але через новий виборчий закон здобула лише 54 депутатські мандати. З'їзд партії у жовтні 1907 р. визначив нову думську тактику, яка полягала у відмові від самостійного розроблення законопроектів і перенесення центру діяльності на серйозну критику проектів уряду. З'їзд постановив також піти на союз з октябристами і дати "рішучу відсіч" лівим. Свою роль у Думі кадети визна­чили словами "відповідальна опозиція". Однак їхні спроби продовжити опози­ційну боротьбу в Думі не принесли помітних результатів. Кадети активно використовували й інші форми легальної діяльності: виступи в пресі, чита­ння публічних лекцій, створення просвітницьких товариств тощо.

У IV Думі лідер партії кадетів П. Мілюков заявив про перехід в опо­зицію до уряду й виношував ідею створити єдиний опозиційний блок, до якого ввійшли б і сили, лівіші від кадетів, і октябристська фракція. Однак тактична лінія Мілюкова, яка передбачала одночасні "кроки праворуч і лі­воруч", щоб ізолювати уряд, не знайшла підтримки. Характерним для IV Ду­ми було посилення впливу проміжної між октябристами і кадетами фракції прогресистів.

Після розпуску II Думи не уникла організаційної кризи й партія "Со­юз 17 октября ", яка стала на шлях відкритої і послідовної підтримки столи-пінських реформ. Завдяки новому виборчому законові на виборах до III Ду­ми октябристи здобули неймовірну перемогу: 154 депутатські мандати (на 112 більше, ніж у II Думі). Практично вся діяльність партії зосередилась те­пер у рамках Думи. Як заявив лідер октябристів О. Гучков, партія підписала з урядом "урочистий договір про взаємну лояльність". Здавалося, перед партією відкриваються небачені перспективи. її фракція була найбільшою в Думі, кабінет міністрів очолював П. Столипін - "сильний прем'єр", прихиль­ник широких перетворень. Його аграрну реформу октябристи гаряче під­тримали. Октябристи прагнули співпрацювати із Столипіним і бути його вірною опорою в Думі. Опоненти навіть називали їх "партією останнього урядового розпорядження", а Думу - "столипінською". Утім час минав, а обіцяні реформи не відбувалися. Авторитет партії знижувався, вона втрачала підтримку торгово-промислового середовища. Октябристів звинувачували в нездатності впливати на уряд і забезпечувати політику реформ. Самі октяб­ристи пояснювали ситуацію тим, що П. Столипін під натиском придворних кіл і правих сил здавав позицію. "Ми, панове, очікуємо!" - ця знаменита фра­за Гучкова, звернена до уряду разом з вимогами реформ, була відображен­ням позиції партії в III Думі.

Розпуск Думи й Державної ради у березні 1911 р., щоб за 87 статтею "Основних законів" провести земську реформу в західних губерніях, спри­чинив обурення діями влади усіх фракцій, октябристів також. Однак на рі­шучий протест виявився здатний лише О. Гучков. Він залишив посаду го­лови III Думи і поїхав у тривале відрядження на Далекий Схід. Його посада

Між революцією і Світовою війною (1907-1914)

до III Думи, але через гандати. З'їзд партії у одягала у відмові від іня центру діяльності також піти на союз з. у Думі кадети визна-би продовжити опози-атів. Кадети активно иіступи в пресі, чита-иств тощо, ш про перехід в опо-шозиційний блок, до гська фракція. Однак "кроки праворуч і лі-зактерним для IV Ду­га і кадетами фракції

і кризи й партія "Со- ної підтримки столи-га виборах до III Ду-^татські мандати (на ртії зосередилась те-<ов, партія підписала.". Здавалося, перед і була найбільшою в ґі прем'єр", прихиль-ябристи гаряче під-іипіним і бути його партією останнього '. Утім час минав, а вався, вона втрачала:тів звинувачували в зеформ. Самі октяб­ристом придворних - ця знаменита фра-м, була відображен-

, щоб за 87 статтею их губерніях, спри-гакож. Однак на рі-залишив посаду го-й Схід. Його посада

перейшла до правого октябриста М. Родзянка, багатого катеринославського поміщика. Однак на розрив із Столипіним октябристи так і не пішли.

У IV Думі октябристи зберегли за собою роль центру, але фракція чи­сельно скоротилася й на ³Л оновила свій склад порівняно з III Думою. На листопадовій конференції партії 1913 р. Гучков, який до Думи не потрапив, оголосив про розрив "договору" між партією й урядом. Гучков вважав, що потрібно посилити опозиційний тон виступів фракції аж до відхилення уря­дових законопроектів. Лідер октябристів визнав повний крах спроб рефор­мувати царський режим. Він заявив, що Росія перебуває на порозі нової ре­волюції та закликав партію стати в опозицію до уряду. Опозиційна тактика, яку оголосив Гучков, викликала неприйняття з боку не тільки правого крила партії, а й численного центру, що призвело до розпаду фракції на три групи: лівих, земців-октябристів і правих. Проте вирішальний вплив на ухвалення рішень мала фракція земців-октябристів (54 депутати).

Після запровадження нового виборчого закону монархічно-консерва­тивні партії здобули на виборах до III Думи 140 депутатських мандатів, з них ультраправі - 50. Попри успіх, монархісти не змогли утворити єдиної фракції, що дало б змогу їм впливати на ухвалення парламентських рішень. Частина з них солідаризувалася з октябристами, висловлюючи помірковані позиції, частина відстоювала крайні праві погляди, ставлячи під сумнів са­ме існування Думи як законодавчого органу. Потреба визначитися стосовно реформаторського курсу П. Столипіна призвела до розколу всередині "Со­юзу російського народу", який поглиблювався особистим конфліктом між

лідерами.

Восени 1907 р. В. Пуришкевич відмовився від посади заступника О. Дубровіна і разом з групою своїх прихильників вийшов із СРН. Наступ­ного року вони проголосили створення "Російського народного союзу імені Михаїла Архангела". Програма нової партії майже не відрізнялася від про­грами СРН. Союз Михаїла Архангела твердо стояв за самодержавну монархію, за посилення поліцейської влади, за збереження поміщицького землеволодін­ня. Відмінність полягала в тому, що новий Союз допускав законодавчий ха­рактер Думи, а СРН наполягав на наданню їй лише законодорадчих функцій. В. Пуришкевич і його прихильники з розумінням поставилися до прагнень П. Столипіна зруйнувати селянську общину, тоді як лідери СРН прагнули всіма силами зберегти її як один із символів самобутності Росії. Розкол у цент­ральних органах СРН заторкнув усі місцеві відділення партії, поширився й на інші монархічні організації. Він супроводжувався бурхливими скандала­ми, голосними звинуваченнями, появою нових організацій. До 1910 р. О. Дуб-ровін і його прихильники втратили більшість у Головній раді СРН. Його го­ловою став граф Е. Коновніцин, а від 1912 р. лідерство захопив М. Марков. У розпал боротьби всередині правих монархічних організацій було зроблено спробу створити проурядову партію, що перебувала б на межі між традиціоналістами та лібералами і діяла б у рамках думської тактики, - На-

Росія на початку XX ст.

ціональний союз. Лідером російських націоналістів у III Думі став Василь Шульгін, який перейшов до них із фракції правих. До ради Національного союзу увійшли лідери поміркованих правих: П. Балашов, П. Крупенський, єпископ Євлогій. У січні 1910 р. відбулося об'єднання помірковано-правих і націоналістів у думську фракцію "російських націоналістів". У лютому 1910 р. було відкрито Всеросійський національний клуб, який одразу ж отримав уря­дову субсидію. Націоналісти визнавали непорушність представницького спо­собу правління, погоджувалися з наданням окраїнам господарського само­управління, виступали за свободу віровизнань із збереженням переваг право­славної церкви. П. Столипін, який поступово втрачав підтримку октябристів, спробував поставити на націоналістів. Однак вони не могли стати для нього опорою, тому що не мали за стінами Думи широкої соціальної бази.

"Полівіння" IV Думи змусило активізувати свою діяльність й пред­ставників правих, монархічних партій, які були в ній найбільшою фракцією. Найяскравіше це виявилося під час слідства і судового процесу в так званій "справі Бейліса". Приводом до масованої антиєврейської кампанії послу­жило вбивство в березні 1911 р. у Києві 12-річного хлопчика - Андрія Ющин-ського. Праві побачили в цьому злочині сліди ритуального вбивства, яке ні­бито вчинив єврей М. Бейліс. Київські праві видання - "Земщина", "Русское знамя", "Киевлянин" - заговорили про "кровожерливих євреїв". Докладні звіти про слідство публікувало багато газет. За процесом, який розпочався у вересні 1913 р., стежила вся країна. Із протестами проти сфабрикованого звинувачення виступила не тільки ліберальна інтелігенція (О. Блок, М. Горь-кий, В. Короленко), а й деякі представники правого політичного табору (на­приклад, лідер націоналістів В. Шульгін). 30 жовтня 1913 р. суд присяжних, який складався переважно із селян, виніс виправдальний вирок обвинуваче­ному. Кампанія в "справі Бейліса" не тільки не згуртувала правих сил, а й сприяла поглибленню розколу між представниками поміркованих, які від­мовилися підтримувати звинувачення, і крайніми елементами. Пристрасті навколо київського процесу вщухли тільки з початком війни.

Особливе занепокоєння російських правих і націоналістів викликав український рух, що ставив під загрозу існування "єдиної російської нації", до якої відносили й українців. Майже припинили свою діяльність осередки "Просвіти" й більшість українських періодичних видань. У 1908 р. депутат­ська більшість III Думи провалила запропонований кількома десятками де­путатів з України законопроект про запровадження української мови у нав­чальний процес початкової школи. "Клуб російських націоналістів", утво­рений 1908 р. у Києві, розгорнув бурхливу діяльність, намагаючись переко­нати українців, що вони лише "гілка" російської народності і що спільність з росіянами ґрунтується на православній релігії та спільній державності й куль­турі. На початку 1914 р. російський уряд заборонив святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Незважаючи на заборону, в Києві

Між;революцією і Світовою війною (1907-1914)

25-26 лютого 1914 р. відбулися демонстрації й мітинги, в яких взяли участь

декілька десятків тисяч осіб.

Напередодні Першої світової війни всі основні політичні сили Росії переживали складні часи. Панували суперечки, протистояння, недовіра, чва­ри. Монархісти-чорносотенці, з їхніми погромами та шовінізмом; більшо­вики, з їхнім неприйняттям ідеї соціального миру; есери, з їхньою романти­зацією терору, - всі сіяли в масову свідомість ідеї ненависті та ворожнечі. Ні імператор, ні центристські політичні кола не змогли зарадити сповзанню країни до революції, яку наблизила Світова війна.

2. Економіка та соціальні відносини Промисловість. Банківський капітал. Російська промисловість, що 1900 р. потрапила в смугу світової кризи, виходила з неї значно повільніше, ніж інші європейські країни, з огляду й на політичну нестабільність у держа­ві. Лише 1909 р. почали з'являтися ознаки оздоровлення, а 1910 р. настало нове промислове піднесення. Показники темпів зростання виробництва в деяких галузях промисловості виявилися вищими, ніж під час промислового піднесення 1893-1899 роках. Найвищі темпи виробництва спостерігалися в паливній промисловості, чорній і кольоровій металургії, машинобудуванні. Наприклад, обсяг продукції машинобудування за чотири передвоєнні роки збільшився в півтора раза. Зростання виробництва цих галузей промисло­вості значною мірою було зумовлене державними замовленнями на війсь­кові потреби.

Основна частина промислового виробництва надалі зосереджувалася в тих промислових районах, які виникли наприкінці XIX ст., хоча всередині цих районів відбулися деякі структурні зміни. У Центрально-Промисловому районі вагомо збільшилася частка важкої промисловості, у Північно-Захід-ному районі виросли нові підприємства текстильної й хімічної промисло­вості. Донецько-Криворізький басейн був основним осередком гірничови-добувної та металургійної промисловості, однак і тут появилися нові маши­нобудівні підприємства. У Бакинському районі, який був головним нафтовидо­бувним центром країни, виросли підприємства нафтового машинобудування.

У роки економічного піднесення посилилася монополізація промис­ловості. Для Росії початку XX ст. були характерні монополістичні об'єд­нання у формі синдикатів, учасники якого зберігали виробничу, але втрача­ли комерційну самостійність. Синдикат "Продамет" 1910 р. об'єднував 20% металургійних заводів країни, але вони виробляли 80% усієї продукції. У нафтовій промисловості товариства "Брати Нобель" і "Мазут" 1905 р. підпи­сали між собою угоду, яка монополізувала 77% торгівлі нафтопродуктами. Синдикат "Продвугілля" об'єднав підприємства Донбасу, які видобували 75% вугілля району. Згодом він контролював вугільні об'єднання Уралу, Сибіру і Польщі. Транспортне машинобудування контролювали два синди­кати - "Продвагон" та "Союз паровозобудівних заводів". У 1906-1908 ро-

Росія на початку XXст.

ках на всіх великих ріках Росії з'явилися об'єднання синдикатського типу, які монополізували пароплавні сполучення в басейні Волги, Дніпра і сибір­ських рік. Виникли також синдикати, які монополізували вантажопотоки на Каспійському й Чорному морях.

Поряд із синдикатами виникли монополії вищого типу - трести і кон­церни, до яких належали підприємства, що здійснювали всі стадії вироб­ництва - від видобування сировини до організації збуту готової продукції. У Росії трести виникали або шляхом злиття окремих підприємств в одне, або на підставі спільного фінансування, при збереженні формальної само­стійності підприємств, які входили до тресту. Трести насамперед охопили галузі важкої промисловості, де їх виникнення відбувалося за участі урядо­вих органів. Напередодні війни в Росії було майже 200 монополістичних об'єд­нань різного виду, провідну роль серед них відігравали 30 великих монополій.

Великі природні багатства Росії і дешева робоча сила приваблювали в країну іноземний капітал. У таких галузях, як гірничовидобувна, металооб­робна, машинобудівна, іноземні капіталовкладення переважали російські. Ве­ликою була частка іноземних вкладів у комунальну сферу російських міст, будівництво і хімічну промисловість. У металургії й вугільній промисло­вості Півдня домінував франко-бельгійський капітал. Англійський капітал інвестували в нафтовидобування Бакинського району, у видобування мідних руд Уралу і Казахстану, у золотовидобувну промисловість Сибіру. Німець­кий капітал мав передові позиції у галузях важкої промисловості Польщі та Балтики, комунальному господарстві Петербурга і Москви.

Інвестовані в економіку Росії іноземні капітали реалізовували, зазви­чай, не у вигляді діяльності філій закордонних монополій, а вкладали в чинні російські підприємства й об'єднання і, по суті, перетворювали на час­тину російського капіталу. Іноземний капітал надходив і у вигляді державних позик. До 1914 р. державний борг Росії сягнув 5,4 млрд руб.

Поряд із Державним банком Росії у фінансово-економічному розвит­кові країни важливу роль відігравали акціонерні комерційні банки. Майже половину всіх ресурсів капіталу й активів російських акціонерних банків контролювала група петербурзьких банків (так звана "п'ятірка") - Російсь-ко-Азійський, Петербурзький міжнародний, Азовсько-Донський, Торгово-про­мисловий і Російський банк для зовнішньої торгівлі.

Виникали також об'єднані промислово-банківські монополії. У роки передвоєнного економічного піднесення під керівництвом Російсько-Азій-ського і Петербурзького міжнародного комерційних банків виникли два вели­ких об'єднання: під контроль Російсько-Азійського банку ввійшли військо­во-промисловий концерн "Путіловський-Невський", нафтовий концерн у складі трестів А. Манташова, С. Ліанозова і товариства "Нафта", тютюно­вий, нитковий і жировий синдикати. Окрім того, у сфері впливу цього бан­ку опинилася низка залізничних товариств, підприємства машинобудівної та гірничовидобувної промисловості. Фінансово-промислова група Петер-340

бурзького

промисловий

лаївський-

Аграр ливо позначилося зерновий ри, Росія й ньою шості новив 24,2 США - 11

За Однак вире становило зв'язку із якщо Росія зернових

Селя майже 50^е сільськогосподар із низькою родний при селяни змушен Помітно картоплі, ких успіхів ково в Закаї в Бессарабії

Бул коней, 32 За цими дукції тв Однак на ня м'яса і становила Франції молочних докувала, (94 кг) та США(1

Шл валося зб досягла

іликатського типу,

іти, Дніпра і сибір-

вантажопотоки на

ипу - трести і кон-I всі стадії вироб-готової продукції, дприємств в одне, формальної само-самперед охопили:я за участі урядо-полістичних об'єд-ликих монополій, іа приваблювали в обувна, металооб-кали російські. Ве-'• російських міст, "ільній промисло-г.тійський капітал добування мідних ь Сибіру. Німець-товості Польщі та і.

тізовували, зазви-тій, а вкладали в гворювали на час-іигляді державних 5.

омічному розвит­ий банки. Майже ціонерних банків гірка") - Російсь­кий, Торгово-про-

онополії. У роки і Російсько-Азій-іиникли два вели-ввійшли військо-говий концерн у гіафта", тютюно-пливу цього бан-машинобудівної)ва група Петер-

Міжреволюцією і Світовою війною (1907—1914)

бурзького міжнародного комерційного банку створила великий військово-промисловий концерн шляхом злиття двох трестів - будівельного "Мико-лаївський-Россуд" і транспортного машинобудування "Коломна-Сормово". Аграрний сектор. Промислове піднесення 1909-1913 років сприят­ливо позначилося на розвиткові сільського господарства, яке мало переважно зерновий характер. За посівними площами, відведеними під зернові культу­ри, Росія й далі посідала перше місце у світі (86,4 млн га). Однак за серед­ньою урожайністю зернових культур (8,7 ц з 1 га) вона поступалася біль­шості європейських країн і США (наприклад, для Бельгії цей показник ста­новив 24,2 ц, для Великої Британії - 17,4 ц, для Німеччини - 20,7 ц, для

США-11,7 ц).

За обсягом виробництва зерна Росія теж посідала перше місце у світі. Однак виробництво зернових культур у розрахунку на душу населення 1913 р. становило 727 кг, тоді як, наприклад, у Канаді - 1834 кг, у США - 980 кг. У зв'язку із зростанням світових цін на зерно збільшувався його експорт: якщо Росія щорічно експортувала у 1880-ті роки в середньому 6,980 млн т зернових культур, то 1909-1913 роках - 10,192 млн т щорічно.

Селянське господарство продукувало 88% валового збору зернових і майже 50% товарного зерна. Воно ж забезпечувало основну частину й іншої сільськогосподарської продукції. Головним гальмом прогресу на селі, поряд із низькою агротехнікою, було малоземелля, яке загострювалося через при­родний приріст населення і дроблення селянських дворів. Через малоземелля селяни змушені були орендувати поміщицьку землю на кабальних умовах.

Помітно збільшилося виробництво технічних культур: зросли врожаї картоплі, збільшилася посівна площа під цукровим буряком, льоном. Вели­ких успіхів було досягнуто у виробництві бавовни - в Середній Азії і част­ково в Закавказзі. Розширювалося виноградарство і садівництво на Кавказі, в Бессарабії і Середній Азії. У Західній Грузії розпочали вирощувати чай.

Були зрушення і в тваринництві. У Росії 1913 р. налічувалося 22,8 млн коней, 32 млн голів великої рогатої худоби, 13,5 млн свиней та 41,4 млн овець. За цими показниками Росія могла конкурувати лише із США. Експорт про­дукції тваринництва зріс за передвоєнне десятиліття приблизно в 2,5 раза. Однак на 1913 р. Росія поступалася розвиненим країнам за рівнем споживан­ня м'яса і м'ясопродуктів у розрахунку на душу населення: в Росії ця цифра становила 24 кг, тоді як у Великій Британії - 61 кг, Німеччині - 47 кг (1907), Франції - 36 кг (1907), США - 72 кг. Водночас за споживанням молока і молочних продуктів у розрахунку на душу населення Росія (154 кг) випере­джувала, наприклад, Німеччину (97 кг), картоплі (114 кг) - Велику Британію (94 кг) та США (96 кг), хлібопродуктів (262 кг) - Велику Британію (96 кг), США (116 кг), Францію (173 кг, 1907 р.).

Шляхи сполучення і торгівля. Економічне піднесення супроводжу­валося збільшенням транспортної мережі. Довжина залізниць у Росії 1913 р. досягла 70,2 тис. км. (До порівняння: у США - 250 тис. км, у Німеччині -

Росія на початку XX ст.

63,4 тис. км.) Значну роль відігравав і річковий транспорт, який мав добру вітчизняну суднобудівну базу. Понад дві третини вантажів перевозили на па­рових суднах. Морський флот поповнився великими пароплавами і тепло­ходами далекого плавання.

У 1900-1913 роках внутрішній товарообіг Росії зріс на 64% і досяг­нув 18,5 млрд руб. Посилилася роль банківського капіталу в торгових опе­раціях, збільшилася питома частка крамничної торгівлі, подальшого розвитку набули біржові торги. Однак поряд з новими формами торгівлі зберігалися й старі. На початку 1900-х років 87% товарообігу припадало на дрібні крамниці й торгівлю з рук. Недостатній розвиток транспортної мережі, товарних скла­дів та елеваторів стримували розвиток нових форм торгівлі. Гальмувався роз­виток внутрішньої торгівлі й низькою купівельною спроможністю більшос­ті населення - селянства.

У 1900-1913 роках експорт російських товарів зріс на 212%. Головним експортним товаром були зерно, інші продукти сільського господарства й сировина. Питома частка промислових товарів у російському експорті не пе­ревищувала 10%, причому більшу частину їх вивозили до Китаю та Ірану. Найбільшу частку російського імпорту становили промислове обладнання і сировина для текстильної промисловості. Головними зовнішньоторговель­ними партнерами Росії і надалі були Великобританія і Німеччина.

Населення і соціальна структура. Від 1897 до 1913 року населення Росії (без Фінляндії і Польщі) збільшилося на 33,4% - із 125,6 млн до 159,2 млн осіб. Переселенський рух не приніс особливих змін у структуру розміщення населення по країні. Основна його частина (до 80%) зосереджувалася в Євро­пейській частині Росії (в середньому понад 24 особи на 1 кв. км). Оскільки скоротилась дитяча смертність, середня тривалість життя (порівняно з поре-форменою епохою) зросла від 27 до 33 років, а природний приріст населення - від 14 до 17 на тисячу мешканців. Однак епідемії і голод за низького рівня охорони здоров'я забирали мільйони людських життів, і смертність у Росії була вищою в 1,7 раза, ніж у Німеччині, та у 2 рази, ніж у Великобританії.

Міське населення від 1897 до 1913 р. збільшилося з 16,8 млн до 28,5 млн осіб, а питома частка його стосовно до всього населення - від 13,4 до 17,9%. Найвищі темпи зростання населення спостерігалися у великих містах: у Петер­бурзі - від 1,3 млн до 2,2 млн, у Москві - від 1,04 млн до 1,7 млн осіб. У міс­тах з населенням понад 100 тис. мешканців проживало 9,3 млн осіб (33% міського населення).

Національний дохід Росії 1913 р. сягнув 10,4 млрд дол. (61 дол. на ду­шу населення), тоді як у СІЛА - відповідно 31,2 млрд дол. (321 дол.), у Вели­кій Британії - 11 млрд дол. (237 дол.), у Німеччині - 10,9 млрд дол. (163 дол.). Доходи бюджету 1913 р. перевищили витрати майже на 400 млн рублів. Най­більшими видатками російського бюджету були військові: вони поглинали 28% усіх надходжень до скарбниці.

мав добру

зили на па-

і тепло-

% і досяг-

торгових опе-

розвитку

' зберігалися й

ні крамниці

товарних скла-

вався роз-

більшос-

Головним господарства й експорті не пе-та Ірану, обладнання і зовнішньоторговель-

населення

159,2 млн

розміщення

в Євро-

Оскільки

з поре-

населення

>кого рівня

у Росії

итанії.

28,5 млн

до 17,9%.

у Петер-

б. У міс-

осіб (33%

дол. на ду-

, у Вели-

(163 дол.).

лів. Най-

поглинапи

___________ Між революцією і Світовою війною (1907-1914) _________

На початку XX ст. відбулися зміни в основних соціальних групах на­селення Росії. Однак дворяни надалі посідали панівне становище в усіх сфе­рах державного управління, серед верхівки армії та флоту. Частка спадко­вих дворян у середовищі вищої бюрократії 1903 р. становила 86%. У руках помісного дворянства, попри скорочення поміщицького землеволодіння, пе­ребував земельний фонд, вартість якого на 60% перевищувала загальну ма­су акціонерного капіталу в країні. Лави великих землевласників-поміщиків поповнили вихідці з інших станів. Ці нові поміщики ("чумазі лендлорди") становили третину латифундистів-підприємців.

Російська буржуазія економічно була найпотужнішою соціальною верст­вою Росії. На початку XX ст. посилився багатонаціональний характер ро­сійської буржуазії: до її складу входила буржуазія національних околиць, а також велика група підприємців-іноземців. Однак економічна вага буржу­азії була неадекватною її політичному становищу, претензіям на керування державою.

Від 1897 до 1913 року кількість найманих працівників зросла в півто­ра раза і досягла 17,8 млн. Значно збільшилася питома вага робітників у найбільш технічно оснащених галузях промисловості - машинобудуванні, металургії, на залізничному транспорті. На цих підприємствах складалися кадри професійних робітників, які остаточно розірвали з селом. На 1913 р. їх частка становила майже половину всіх робітників. У великих містах, особ­ливо в Петербурзі, на підприємствах з кількістю понад 1000 осіб працювало 60% промислових робітників. У деяких галузях промисловості жінки-ро-бітниці становили третину всіх працівників, а в текстильній - понад поло­вину. Широко застосовували на заводах і фабриках дитячу працю.

Хоча під час революції 1905-1907 років робітники домоглися низки поступок від підприємців та уряду (легалізація профспілок, підвищення зар­плати, скорочення тривалості робочого дня), однак умови їхньої праці й по­буту були дуже важкими. Майже на всіх підприємствах не було охорони пра­ці, високий травматизм і професійні хвороби були поширеним явищем. Низь­ким був і рівень медичного обслуговування. Мало змінилися житлові умови.

Після столипінської аграрної реформи значні зміни відбулися в росій­ському селі. Йшло руйнування общини, і мільйони селян, продавши свої на­діли заможнішим сусідам, поповнювали лави найманих робітників на фаб­риках і заводах. Частина селян переселилася до Сибіру. Підприємливіші се­ляни змогли розвивати свої хутірські господарства. Однак общину, попри її насильницький злам, не було зруйновано, вона і далі виявляла свою живу­чість і стійкість. Аграрно-селянське питання не було розв'язано.

Від кінця XIX ст. Росія поступово перетворювалася на аграрно-індус­тріальну країну, успішно розвивала промисловість, банківську справу, сіль­ське господарство, транспорт, торгівлю. Питома частка Росії у світовому виробництві збільшувалася: від 4% на початку XX ст. і до 7% напередодні

Росія на початку XX ст.

Світової війни. Проте Росія відставала від розвинених країн світу і за загаль­ним економічним рівнем, і за рівнем життя свого населення. За якісними показниками Росія в 4-6 разів відставала від США, Великобританії, Німеч­чини, Франції, у 2-3 рази поступалася показникам індустріально розвинених країн другого ешелону - Австро-Угорщині та Італії і (разом з Японією) вхо­дила до третьої групи держав з великими потенційними можливостями.

Дата добавления: 2015-10-16