Читайте также:
|
|
III Дума і політичний курс П. Столипіна. Виборчий закон від 3 червня 1907 р., хоч і зберіг основні положення попереднього закону (ценз, категорії населення, позбавлені права голосу тощо), змінив співвідношення між куріями виборників на користь поміщиків та великих підприємців і купців. Тепер ці прошарки вибирали 2/3 усієї кількості виборників; кількість селянських виборників було скорочено майже удвічі, а від робітників - утричі. Новий виборчий закон, виходячи з того, що Державна дума повинна бути російською і за духом, значно скоротив представництво від неросійського населення. Зовсім були позбавлені представництва Якутська область і Середня Азія; кількість депутатів Думи від губерній і областей Азійської Росії було скорочено від 44 до 15; у Царстві Польському замість 37 депутатів обирали 14, на Кавказі - замість 32 могли обирати лише 10 депутатів.
Вибори до III Думи, проведені восени 1907 р., зумовили якісно інший соціальний, партійний та національний її склад. Було обрано 442 депутати. Розклад політичних сил був такий: октябристи - 125, праві октябристи - 11, націоналісти - 90, праві - 51, кадети - 53, прогресисти і мирнооновленці - 39, соціал-демократи - 19, трудовики - 13, безпартійні - 15, польське Коло -11, мусульманська група - 8, польсько-литовсько-білоруська група - 7 (зміни у складі фракцій були, але вони не мали суттєвого значення). Думським центром виявилася фракція октябристів. Саме від неї залежали результати голосувань: якщо октябристи голосували з правими фракціями, то виникала право-октябристська більшість, якщо з кадетами та їхніми союзниками, то -октябристсько-кадетська. Ці два блоки давали змогу урядові проводити в Думі гнучку політику: якщо потрібно проводити реформи, уряд міг розраховувати на підтримку октябристсько-кадетської більшості, а ухвалення консервативних законів забезпечували голоси право-октябристської більшості.
Росія на початку XX ст.
Головами ПІ Державної думи були: до березня 1910 р. Микола Хом'я-ков, який очолював об'єднання правих груп у Думі, а потім лідери октябристів - Олександр Гучков (березень 1910 р. - березень 1911 р.) і Михайло Родзянко (березень 1911 р. -до закінчення повноважень Думи). Дума попрацювала весь п'ятирічний термін (1 листопада 1907 р. - 9 червня 1912 р.). Відбулося 621 засідання, на яких було обговорено і схвалено 2432 законодавчі акти.
16 листопада 1907 р. П. Столипін виступив із своєю політичною декларацією перед депутатами III Думи. Викладаючи програму розширення і перебудови місцевого самоуправління, розвитку освіти, її втілення в життя він ставив у залежність від схвалення Думою указу 9 листопада 1906 р. (набув чинності 1 січня 1907 р). Указ почали обговорювати в Думі лише 23 жовтня 1908 р. До виступу записалося 213 депутатів - більшість депутатського корпусу. Обговорення указу тривало декілька років, і підтриманий право-октябристським блоком, з деякими змінами і доповненнями він був схвалений, а після того як його підписав цар 14 червня 1910 р., набув сили закону. Доповнення полягали в тому, що в тих общинах, де після скасування кріпосного права земельні переділи не проводили (у таких общинах налічувалося до 3 млн дворів), одразу запроваджували спадкове "ділянкове" землеволодіння. 29 травня 1911 р. було видано "Положення про землеустрій", спрямоване на форсоване створення відрубного і хутірського господарства при проведені "землеустрійних робіт". Визначеного терміну закінчення реформи не передбачалося, але П. Столипін вважав, що для цього потрібно не одне десятиліття. "Дайте державі 20 років спокою, внутрішнього і зовнішнього, і ви не впізнаєте Росії", - говорив П. Столипін. Однак історія надала йому значно менше часу.
За 1907-1914 роки з общини вийшло майже 2,5 млн домовласників, або 28% від 9,2 млн общинників і приблизно 25% від загальної кількості селянських дворів. Найінтенсивніше процес виходу з общини тривав 1908-1909 р., коли понад мільйон домовласників вийшло з общини. Наступними роками їх кількість зменшувалась, а з початком Першої світової війни знизилась до 98 тис, 1915 р. - 35 тис, а 1916 р. вихід припинився. Столипін-ські аграрні закони скасував декрет Тимчасового уряду 28 червня 1917 р.
Під час дії аграрної реформи з общини виходили переважно бідняки й заможні селяни. Перші прагнули продати свої наділи і або йти до міста, або переселятися на вільні землі. Уряд сприяв переселенню малоземельних селян на незаселені землі. За 1907-1914 роки з Європейської Росії за Урал переселилося майже 3,3 млн осіб. Організацією переселень займалося спеціальне Переселенське управління. Скарбниця оплачувала проїзд і видавала позику на облаштування. Однак не всі переселенці змогли господарювати своїм господарством: майже півмільйона повернулося. Цьому були свої причини: погані землі, відведені для поселенців, незвичні та складні природні
Між революцією і Світовою війною (1907-1914) _________
умови, бюрократичні перепони для облаштування на новому місці тощо. Якщо від 1897 до 1914 р. населення Європейської Росії зросло від 94 млн до 128 млн (26%), то в Сибіру - від 5,7 млн до 10 млн (43%).
Значну роль у проведенні аграрної реформи відіграв створений ще 1882 р. Селянський банк. За 1906-1916 роки банк продав селянам майже 4 млн десятин казенних та удільних і 4,7 млн десятин поміщицьких земель. Селянський банк продавав землю на пільгових умовах (надаючи позики під заставу землі) переважно відрубникам і хуторянам, до яких перейшло майже Уі, землі, яку продав банк.
Аграрні перетворення вимагали подальших реформ: розвитку самоуправління, розширення громадянських прав селян, підвищення їхнього освітнього рівня. Однак здійснити ці перетворення Столипінові не вдалося через протидію правих сил при дворі, у Державній думі й Державній раді. Зокрема, столипінський проект земської реформи, який обговорювали в 1907-1909 роках на з'їздах земських діячів і з'їздах Об'єднаного дворянства, на вищих щаблях державної влади було визнано "шкідливим". Цей проект передбачав перехід від станових до майнових курій при виборі в повітові земства і відмову від станового принципу заміщення основних адміністративних посад у повітовому управлінні. Проект передбачав також заміну станової селянської волості всестановою і створення першої інстанції земського самоуправління - волосного земства.
Спеціальна комісія під головуванням міністра фінансів В. Коковцова ще від 1905 р. працювала над розробленням законопроектів з робітничого питання. Запропоновані нею закони про організацію лікарняних кас, які б створювали на кошти робітників і фабрикантів, змішаних арбітражних комісій на підприємствах для розв'язання конфліктів між робітниками і підприємцями, про скорочення робочого дня, про перегляд статей закону про покарання за страйки було передано до кабінету міністрів і після довгого обговорення 1912 р. внесено до Державної думи разом із запропонованим 1908 р. міністерством торгівлі законопроектом про страхування робітників. Закони про страхування було запроваджено 1912-1913 р. і поширено тільки на постійних робітників, які становили приблизно 20% від загальної кількості найманих працівників. Робочий день скоротили від 11,5 до 10 годин. Однак законопроект про непокарання за участь у страйках було відхилено.
У III Думі Столипін ініціював низку законів, спрямованих на посилення уніфікації національних окраїн, послаблення національних рухів. Дума впродовж 1910-1911 р. ухвалила закони, які обмежували автономію Великого князівства Фінляндського, а також внесений Столипіним у березні 1910 р. законопроект "Про порядок видання законів і постанов загальноро-сійського значення, які стосувалися Фінляндії" (закон від 17 червня 1910 р.). Він вилучав із сфери дії сеймового законодавства й оголошував загальнодержавними всі найважливіші сфери - фінанси, залізничний зв'язок, освіту,
Росія на початку XX ст.
суд тощо. У травні 1910 р. Державна дума ухвалила урядовий законопроект про запровадження земства в 6 західних губерніях (Вітебська, Мінська, Могильовська, Київська, Волинська і Подільська), встановивши поділ виборців на національні курії - польську і російську. Щоб забезпечити в земствах більше місць російським поміщикам і православному духовенству, було вирішено знизити для них майновий ценз. У березні 1911 р. Державна рада відхилила ухвалений Думою закон про західне земство. П. Столипін домігся в імператора згоди розпустити на три дні Державну раду і Державну думу, упродовж яких закон набув чинності через дію 87 статті "Основних законів".
Після тривалого обговорення 23 червня 1912 р. Державна дума схвалила закон "Про відокремлення зі складу Царства Польского східних частин Люблінської і Седлецької губерній з утворенням із них особливої Холмсь-кої губернії". На її території вводилося загальноросійське адміністративне управління, в установах і школах заборонялося спілкуватися польською мовою. Це призвело до активізації, з одного боку, польських націоналістів у Думі, з іншого - до протестів української інтелігенції проти зросійщення Холмщини.
Політика Столипіна в національному питанні негативно позначилася на культурному і політичному житті неросійських етносів. Однак збереглися, хоча й обмежені, свобода преси та право на створення громадських організацій, які давали можливість проводити національну агітацію через різноманітні спілки та рідномовні періодичні видання.
Часом найбільшого політичного впливу П. Столипіна стали 1908-1910 роки. Владний і незалежний, він налаштував проти себе багатьох. Ліві критикували його, добре розуміючи, що реорганізація економічного й соціального середовища, створення масового прошарку дрібних власників підірве їхній вплив, позбавить їх суспільної підтримки для повалення самодержавного устрою. Ліберали, насамперед кадети, мали б підтримати реформи, які сприяли буржуазній трансформації країни, але, погоджуючись на словах із доконечністю перетворень, на практиці не могли підтримувати заходів, ініційованих їхнім ідеологічним противником - самодержавною владою. Консерваторів не влаштовувало, що Столипін замахувався на віковий уклад російського життя - на общину, загравав з лібералами. До його противників приєдналися і придворні кола, які прагнули переконати імператора, що Столипін здобув велику владу і вже "закриває" самого монарха. Навколо П. Столипіна плели інтриги. Він відчував це і вже в березні 1910 р. говорив одному з іноземних послів: "Мій авторитет підірвано; мене потримають, скільки буде потрібно для того, щоб використати мої сили, а потім викинуть за борт". Навесні 1911 р. П. Столипін був близький до відставки, але Микола II її не прийняв. Він погодився дати прем'єрові відпустку, передавши керування урядом міністрові фінансів В. Коковцову. Перед тим як поїхати в одне зі своїх помість, Столипін мав приїхати до Києва на урочисте відкриття пам'ят-
законопроект нська, Мо-~борців земствах було ви-івна рада домігся думу, законів", гума схва-частин Холмсь-адмшістративне
------:ою мо-
У Думі,
Холмщини.
позначилася
еглися,
органі-
різно-
-1910 ро-Ліві кри-"" соціаль-підірве самодержав-реформи, які словах із до-, ініційо-Консерва-російського приєдна-Столипін Столипі-одному з скільки буде борт". На-II її не керування в одне зі пам'ят-
Міжреволюцією і Світовою війною (1907-1914)
ника Олександрові II, а також взяти участь у прийомі гласних земств західних губерній.
Наприкінці серпня 1911 р. П. Столипін прибув до Києва. 1 вересня 1911 р. під час вистави у Київському оперному театрі, де були присутні цар і міністри, Столипіна смертельно поранив Д. Богров, анархіст і колишній агент охранки. Більшість істориків схиляється до думки, що вбивство Столипіна відбулося через незграбні дії поліції. На вимогу депутатів Думи і Державної ради створили спеціальну комісію з розслідування всіх обставин справи, але її діяльність було призупинено за наказом Миколи II. А 9 вересня 1911 р., четвертого дня після смерті П. Столипіна, на посаду голови Ради міністрів було призначено Володимира Коковцова (1853-1943), який зберіг за собою і попередню посаду, і напрям політичного курсу.
Початок діяльності IV Думи. Передвиборча кампанія до IV Думи відбувалася на тлі піднесення страйкової боротьби робітників та активізації опозиційних сил, поштовхом до чого послужив розстріл страйкарів на Ленських золотих копальнях (квітень 1912 р.), коли було вбито 270 і поранено 250 осіб. На знак протесту виступило понад 300 тис. робітників по всій країні.
У вересні-жовтні 1912 р. відбулися вибори до IV Державної думи. У роботі Думи, яку відкрили 15 листопада 1912 р., брали участь 442 депутати: октябристи - 98, націоналісти і помірковано-праві - 88, праві - 65, група центру - 33, кадети - 59, прогресисти і близькі до них депутати - 48, соціал-демократи - 14 (більшовиків - 6, меншовиків - 8), трудовики - 10, безпартійні - 7, польське Коло - 9, мусульманська група - 6, польсько-литовсько-білоруська група - 6. Головою Думи обрано октябриста Михайла Родзянка. У відповідь на урядову декларацію, з якою 5 грудня 1912 р. виступив прем'єр-міністр В. Коковцов, Дума зажадала від уряду "твердо і відкрито вступити на шлях здійснення основ Маніфесту 17 жовтня і запровадження строгої законності". Уряд вносив на розгляд парламенту чимало проектів (у 1912-1914 роках понад 2 тис), водночас широко практикував позадумське законодавство. Бюджет на 1914 р. було затверджено урядом й опубліковано не як закон, "ухвалений Державною думою і Державною радою", а як документ, підписаний імператором і укладений "відповідно до постанов Державної думи і Державної ради".
Як і в попередньому скликанні, октябристи зберегли за собою роль центру. Однак у IV Думі частіше, ніж у попередній, складалася октябристсько-кадетська більшість. Вона виявила себе і в опозиційних до уряду голосуваннях, і у спробах самостійної законодавчої ініціативи. Октябристсько-кадетська більшість 1913-1914 р. підтримала кадетські законопроекти про свободу преси, зборів, союзів тощо. Однак практичного значення це не мало: законопроекти або "осідали" в комісіях, або їх блокувала Державна рада.
Політичні партії. Спад революційної активності у другій половині 1907 р. та урядові репресії вплинули насамперед на партії соціалістичної
Росія на початку XX ст.
орієнтації. Багато членів партії есерів і соціал-демократів потрапило до в'язниць, на каторгу і заслання, інші емігрували за кордон. Це призвело до значного скорочення чисельності їхніх лав, зокрема, найбільша із соціалістичних партій РСДРП зменшилася приблизно всемеро.
Попри новий виборчий закон, соціал-демократи провели в III Думу 19 депутатів. Фракція соціал-демократів бачила своє завдання у використанні думської трибуни для критики уряду, тому голосувала проти всіх урядових законопроектів. У РСДРП загострилися ідеологічні й тактичні розбіжності. Лідери меншовиків заявили, що революція закінчилась, країна вступила у тривалу епоху капіталістичного розвитку, політичний лад Росії трансформується в бік конституційної монархії. Отже, потреба в нелегальній революційній партії відпала і РСДРП має перетворитися на партію парламентського типу. Ця течія в лавах російської соціал-демократії одержала назву "ліквідаторства". Ідейними центрами течії були московський журнал "Возрождение" і петербурзький "Наша заря". Серед "ліквідаторів" були П. Ак-сельрод, О. Потресов, Ф. Дан тощо. Нечисленна група меншовиків-"партій-ців", яку очолював Г. Плеханов, наполягала на збереженні нелегальних організацій і революційного підпілля. Л. Мартов прагнув примирити сторони. Він вважав передчасною повну відмову від нелегальних організацій і революційних форм боротьби, але закликав повністю відмовитися від експропріацій.
Розбіжності в тактичних питаннях виявилися й у середовищі більшовиків. У партії сформувалася течія, яку назвали "одзовізмом". "Одзовісти", як і "ліквідатори", вважали, що самодержавство внаслідок революції втратило свій абсолютистський характер, і тому буржуазна революція закінчилася. Проте, на відміну від "ліквідаторів", "одзовісти" бачили основне завдання партії в підготовці пролетаріату до соціалістичної революції. На їхню думку, участь соціал-демократів у Думі компрометує партію, тому вони висунули гасло: "Геть Думу!".
Частина більшовиків на чолі з В. Леніним виступила з критикою і "одзовістів", і "ліквідаторів". Вони вважали, що в країні збереглися економічні та політичні чинники для нового революційного вибуху. Тому в умовах спаду революційної боротьби потрібно поєднувати легальні й нелегальні форми роботи. Причому легальні організації (профспілки, каси взаємодопомоги) більшовики прагнули політизувати й перетворити на "дах" для підпільної роботи. Одночасно, граючи на суперечностях у меншовицькому середовищі, Ленін спробував відокремити від соціал-демократії одну з меншовицьких фракцій і розчинити в більшовизмі іншу. Таку мету мала партійна конференція в Празі (січень 1912 р.). Меншовиків-"ліквідаторів" позбавили членства у партії, однак з цим не погодилися меншовики-"партійці" на чолі з Г. Плехановим - недавні супротивники "ліквідаторів". За таких обставин відбулося остаточне організаційне розмежування більшовиків і меншовиків, до якого вони рухалися від 1903 р.
Між революцією і Світовою війною (1907-1914)
УIV Думі соціал-демократи спочатку мали одну фракцію. Однак у жовтні 1913 р. депутати-більшовики вийшли з неї й організували самостійну фракцію із 6 осіб. Очолив фракцію Роман Малиновський, який одночасно працював і на
охранку.
Після розпуску II Думи ЦК Партії соціалістів-революціонерів дійшов висновку, що в країні немає умов для негайного збройного повстання і висунув лозунг бойкоту III Думи. Цю тактику не сприйняли в партії ні ліві, ні ті, хто відстоював використання легальних форм діяльності. Прихильники ультратерористичних поглядів вважали, що підняти село на революцію може тільки серія терористичних актів, здійснена "ініціативною меншістю". Ця ж "меншість" має здійснити і політичний переворот шляхом раптового масованого удару по центральній владі. Питання про терор стало головним у партії після розвінчання наприкінці 1908 р. провокаторської діяльності члена ЦК ПСР, голови Бойової організації Є. Азефа. Було оголошено про розпуск бойовиків і відставку ЦК. Однак у травні 1909 р. на засіданні ЦК перемогу здобули прихильники продовження терористичної діяльності. Між тим у громадській думці терор став асоціюватися з провокацією, а після вбивства П. Столипіна, яке здійснив колишній агент охранки Д. Богров, ця думка тільки зміцнилася. Атмосфера підозрілості, спричинена зрадою Є. Азефа, давала про себе знати. Те, що однією з провідних фігур партії упродовж майже десяти років був провокатор, стало приводом до звинувачення партійного керівництва в келійності та бюрократизації. В партії розпочався розкол на групи, насамперед з питань тактики боротьби. Поступово у ПСР постала нова, більш реалістична, течія, провідники якої (М. Авксентьєв, І. Бунаков, С. Сльо-тов) висловлювалися проти терору, пропонували зосередитися на легальній
діяльності.
Інтелігентське середовище, на яке насамперед орієнтувалися у своїй діяльності конституційні демократи, після розпуску II Думи охопили апатія, розчарування, зневіра в можливість політичної боротьби з урядом. До січня 1908 р. чисельність партії кадетів не перевищувала 25-30 тис. осіб. Організаційна криза супроводжувалася змінами в її ідеологічній та політичній орієнтації. Значно посилилося праве крило партії. Члени кадетської партії -М. Гершензон, М. Бердяєв, С. Булгаков, П. Струве та інші - у збірнику "Віхи" (1909) помістили свої статті, присвячені ролі інтелігенції в російському визвольному русі. Автори "Віх" вказували на "кризу", яка охопила інтелігенцію, на помилковість вибраного нею шляху, покладали на неї відповідальність за "трагедію російської революції". Вони закликали інтелігенцію до самокритики, покаяння, вимагали радикальної реформи "інтелігентської свідомості", "синтезу знання і віри", "особистого удосконалення". Публікація "Віх" спричинила бурхливу полеміку в пресі: тільки 1909 р. з'явилося понад 200 статей, рецензій та відгуків, переважно негативних. Свою незгоду з "Віхами" висловили й деякі керівники ліберального руху, зокрема лідер конституційних демократів П. Мілюков.
Росія на початку XX ст.
Партія кадетів брала активну участь у виборах до III Думи, але через новий виборчий закон здобула лише 54 депутатські мандати. З'їзд партії у жовтні 1907 р. визначив нову думську тактику, яка полягала у відмові від самостійного розроблення законопроектів і перенесення центру діяльності на серйозну критику проектів уряду. З'їзд постановив також піти на союз з октябристами і дати "рішучу відсіч" лівим. Свою роль у Думі кадети визначили словами "відповідальна опозиція". Однак їхні спроби продовжити опозиційну боротьбу в Думі не принесли помітних результатів. Кадети активно використовували й інші форми легальної діяльності: виступи в пресі, читання публічних лекцій, створення просвітницьких товариств тощо.
У IV Думі лідер партії кадетів П. Мілюков заявив про перехід в опозицію до уряду й виношував ідею створити єдиний опозиційний блок, до якого ввійшли б і сили, лівіші від кадетів, і октябристська фракція. Однак тактична лінія Мілюкова, яка передбачала одночасні "кроки праворуч і ліворуч", щоб ізолювати уряд, не знайшла підтримки. Характерним для IV Думи було посилення впливу проміжної між октябристами і кадетами фракції прогресистів.
Після розпуску II Думи не уникла організаційної кризи й партія "Союз 17 октября ", яка стала на шлях відкритої і послідовної підтримки столи-пінських реформ. Завдяки новому виборчому законові на виборах до III Думи октябристи здобули неймовірну перемогу: 154 депутатські мандати (на 112 більше, ніж у II Думі). Практично вся діяльність партії зосередилась тепер у рамках Думи. Як заявив лідер октябристів О. Гучков, партія підписала з урядом "урочистий договір про взаємну лояльність". Здавалося, перед партією відкриваються небачені перспективи. її фракція була найбільшою в Думі, кабінет міністрів очолював П. Столипін - "сильний прем'єр", прихильник широких перетворень. Його аграрну реформу октябристи гаряче підтримали. Октябристи прагнули співпрацювати із Столипіним і бути його вірною опорою в Думі. Опоненти навіть називали їх "партією останнього урядового розпорядження", а Думу - "столипінською". Утім час минав, а обіцяні реформи не відбувалися. Авторитет партії знижувався, вона втрачала підтримку торгово-промислового середовища. Октябристів звинувачували в нездатності впливати на уряд і забезпечувати політику реформ. Самі октябристи пояснювали ситуацію тим, що П. Столипін під натиском придворних кіл і правих сил здавав позицію. "Ми, панове, очікуємо!" - ця знаменита фраза Гучкова, звернена до уряду разом з вимогами реформ, була відображенням позиції партії в III Думі.
Розпуск Думи й Державної ради у березні 1911 р., щоб за 87 статтею "Основних законів" провести земську реформу в західних губерніях, спричинив обурення діями влади усіх фракцій, октябристів також. Однак на рішучий протест виявився здатний лише О. Гучков. Він залишив посаду голови III Думи і поїхав у тривале відрядження на Далекий Схід. Його посада
Між революцією і Світовою війною (1907-1914)
до III Думи, але через гандати. З'їзд партії у одягала у відмові від іня центру діяльності також піти на союз з. у Думі кадети визна-би продовжити опози-атів. Кадети активно иіступи в пресі, чита-иств тощо, ш про перехід в опо-шозиційний блок, до гська фракція. Однак "кроки праворуч і лі-зактерним для IV Дуга і кадетами фракції
і кризи й партія "Со- ної підтримки столи-га виборах до III Ду-^татські мандати (на ртії зосередилась те-<ов, партія підписала.". Здавалося, перед і була найбільшою в ґі прем'єр", прихиль-ябристи гаряче під-іипіним і бути його партією останнього '. Утім час минав, а вався, вона втрачала:тів звинувачували в зеформ. Самі октябристом придворних - ця знаменита фра-м, була відображен-
, щоб за 87 статтею их губерніях, спри-гакож. Однак на рі-залишив посаду го-й Схід. Його посада
перейшла до правого октябриста М. Родзянка, багатого катеринославського поміщика. Однак на розрив із Столипіним октябристи так і не пішли.
У IV Думі октябристи зберегли за собою роль центру, але фракція чисельно скоротилася й на 3Л оновила свій склад порівняно з III Думою. На листопадовій конференції партії 1913 р. Гучков, який до Думи не потрапив, оголосив про розрив "договору" між партією й урядом. Гучков вважав, що потрібно посилити опозиційний тон виступів фракції аж до відхилення урядових законопроектів. Лідер октябристів визнав повний крах спроб реформувати царський режим. Він заявив, що Росія перебуває на порозі нової революції та закликав партію стати в опозицію до уряду. Опозиційна тактика, яку оголосив Гучков, викликала неприйняття з боку не тільки правого крила партії, а й численного центру, що призвело до розпаду фракції на три групи: лівих, земців-октябристів і правих. Проте вирішальний вплив на ухвалення рішень мала фракція земців-октябристів (54 депутати).
Після запровадження нового виборчого закону монархічно-консервативні партії здобули на виборах до III Думи 140 депутатських мандатів, з них ультраправі - 50. Попри успіх, монархісти не змогли утворити єдиної фракції, що дало б змогу їм впливати на ухвалення парламентських рішень. Частина з них солідаризувалася з октябристами, висловлюючи помірковані позиції, частина відстоювала крайні праві погляди, ставлячи під сумнів саме існування Думи як законодавчого органу. Потреба визначитися стосовно реформаторського курсу П. Столипіна призвела до розколу всередині "Союзу російського народу", який поглиблювався особистим конфліктом між
лідерами.
Восени 1907 р. В. Пуришкевич відмовився від посади заступника О. Дубровіна і разом з групою своїх прихильників вийшов із СРН. Наступного року вони проголосили створення "Російського народного союзу імені Михаїла Архангела". Програма нової партії майже не відрізнялася від програми СРН. Союз Михаїла Архангела твердо стояв за самодержавну монархію, за посилення поліцейської влади, за збереження поміщицького землеволодіння. Відмінність полягала в тому, що новий Союз допускав законодавчий характер Думи, а СРН наполягав на наданню їй лише законодорадчих функцій. В. Пуришкевич і його прихильники з розумінням поставилися до прагнень П. Столипіна зруйнувати селянську общину, тоді як лідери СРН прагнули всіма силами зберегти її як один із символів самобутності Росії. Розкол у центральних органах СРН заторкнув усі місцеві відділення партії, поширився й на інші монархічні організації. Він супроводжувався бурхливими скандалами, голосними звинуваченнями, появою нових організацій. До 1910 р. О. Дуб-ровін і його прихильники втратили більшість у Головній раді СРН. Його головою став граф Е. Коновніцин, а від 1912 р. лідерство захопив М. Марков. У розпал боротьби всередині правих монархічних організацій було зроблено спробу створити проурядову партію, що перебувала б на межі між традиціоналістами та лібералами і діяла б у рамках думської тактики, - На-
Росія на початку XX ст.
ціональний союз. Лідером російських націоналістів у III Думі став Василь Шульгін, який перейшов до них із фракції правих. До ради Національного союзу увійшли лідери поміркованих правих: П. Балашов, П. Крупенський, єпископ Євлогій. У січні 1910 р. відбулося об'єднання помірковано-правих і націоналістів у думську фракцію "російських націоналістів". У лютому 1910 р. було відкрито Всеросійський національний клуб, який одразу ж отримав урядову субсидію. Націоналісти визнавали непорушність представницького способу правління, погоджувалися з наданням окраїнам господарського самоуправління, виступали за свободу віровизнань із збереженням переваг православної церкви. П. Столипін, який поступово втрачав підтримку октябристів, спробував поставити на націоналістів. Однак вони не могли стати для нього опорою, тому що не мали за стінами Думи широкої соціальної бази.
"Полівіння" IV Думи змусило активізувати свою діяльність й представників правих, монархічних партій, які були в ній найбільшою фракцією. Найяскравіше це виявилося під час слідства і судового процесу в так званій "справі Бейліса". Приводом до масованої антиєврейської кампанії послужило вбивство в березні 1911 р. у Києві 12-річного хлопчика - Андрія Ющин-ського. Праві побачили в цьому злочині сліди ритуального вбивства, яке нібито вчинив єврей М. Бейліс. Київські праві видання - "Земщина", "Русское знамя", "Киевлянин" - заговорили про "кровожерливих євреїв". Докладні звіти про слідство публікувало багато газет. За процесом, який розпочався у вересні 1913 р., стежила вся країна. Із протестами проти сфабрикованого звинувачення виступила не тільки ліберальна інтелігенція (О. Блок, М. Горь-кий, В. Короленко), а й деякі представники правого політичного табору (наприклад, лідер націоналістів В. Шульгін). 30 жовтня 1913 р. суд присяжних, який складався переважно із селян, виніс виправдальний вирок обвинуваченому. Кампанія в "справі Бейліса" не тільки не згуртувала правих сил, а й сприяла поглибленню розколу між представниками поміркованих, які відмовилися підтримувати звинувачення, і крайніми елементами. Пристрасті навколо київського процесу вщухли тільки з початком війни.
Особливе занепокоєння російських правих і націоналістів викликав український рух, що ставив під загрозу існування "єдиної російської нації", до якої відносили й українців. Майже припинили свою діяльність осередки "Просвіти" й більшість українських періодичних видань. У 1908 р. депутатська більшість III Думи провалила запропонований кількома десятками депутатів з України законопроект про запровадження української мови у навчальний процес початкової школи. "Клуб російських націоналістів", утворений 1908 р. у Києві, розгорнув бурхливу діяльність, намагаючись переконати українців, що вони лише "гілка" російської народності і що спільність з росіянами ґрунтується на православній релігії та спільній державності й культурі. На початку 1914 р. російський уряд заборонив святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Незважаючи на заборону, в Києві
Між;революцією і Світовою війною (1907-1914)
25-26 лютого 1914 р. відбулися демонстрації й мітинги, в яких взяли участь
декілька десятків тисяч осіб.
Напередодні Першої світової війни всі основні політичні сили Росії переживали складні часи. Панували суперечки, протистояння, недовіра, чвари. Монархісти-чорносотенці, з їхніми погромами та шовінізмом; більшовики, з їхнім неприйняттям ідеї соціального миру; есери, з їхньою романтизацією терору, - всі сіяли в масову свідомість ідеї ненависті та ворожнечі. Ні імператор, ні центристські політичні кола не змогли зарадити сповзанню країни до революції, яку наблизила Світова війна.
2. Економіка та соціальні відносини Промисловість. Банківський капітал. Російська промисловість, що 1900 р. потрапила в смугу світової кризи, виходила з неї значно повільніше, ніж інші європейські країни, з огляду й на політичну нестабільність у державі. Лише 1909 р. почали з'являтися ознаки оздоровлення, а 1910 р. настало нове промислове піднесення. Показники темпів зростання виробництва в деяких галузях промисловості виявилися вищими, ніж під час промислового піднесення 1893-1899 роках. Найвищі темпи виробництва спостерігалися в паливній промисловості, чорній і кольоровій металургії, машинобудуванні. Наприклад, обсяг продукції машинобудування за чотири передвоєнні роки збільшився в півтора раза. Зростання виробництва цих галузей промисловості значною мірою було зумовлене державними замовленнями на військові потреби.
Основна частина промислового виробництва надалі зосереджувалася в тих промислових районах, які виникли наприкінці XIX ст., хоча всередині цих районів відбулися деякі структурні зміни. У Центрально-Промисловому районі вагомо збільшилася частка важкої промисловості, у Північно-Захід-ному районі виросли нові підприємства текстильної й хімічної промисловості. Донецько-Криворізький басейн був основним осередком гірничови-добувної та металургійної промисловості, однак і тут появилися нові машинобудівні підприємства. У Бакинському районі, який був головним нафтовидобувним центром країни, виросли підприємства нафтового машинобудування.
У роки економічного піднесення посилилася монополізація промисловості. Для Росії початку XX ст. були характерні монополістичні об'єднання у формі синдикатів, учасники якого зберігали виробничу, але втрачали комерційну самостійність. Синдикат "Продамет" 1910 р. об'єднував 20% металургійних заводів країни, але вони виробляли 80% усієї продукції. У нафтовій промисловості товариства "Брати Нобель" і "Мазут" 1905 р. підписали між собою угоду, яка монополізувала 77% торгівлі нафтопродуктами. Синдикат "Продвугілля" об'єднав підприємства Донбасу, які видобували 75% вугілля району. Згодом він контролював вугільні об'єднання Уралу, Сибіру і Польщі. Транспортне машинобудування контролювали два синдикати - "Продвагон" та "Союз паровозобудівних заводів". У 1906-1908 ро-
Росія на початку XXст.
ках на всіх великих ріках Росії з'явилися об'єднання синдикатського типу, які монополізували пароплавні сполучення в басейні Волги, Дніпра і сибірських рік. Виникли також синдикати, які монополізували вантажопотоки на Каспійському й Чорному морях.
Поряд із синдикатами виникли монополії вищого типу - трести і концерни, до яких належали підприємства, що здійснювали всі стадії виробництва - від видобування сировини до організації збуту готової продукції. У Росії трести виникали або шляхом злиття окремих підприємств в одне, або на підставі спільного фінансування, при збереженні формальної самостійності підприємств, які входили до тресту. Трести насамперед охопили галузі важкої промисловості, де їх виникнення відбувалося за участі урядових органів. Напередодні війни в Росії було майже 200 монополістичних об'єднань різного виду, провідну роль серед них відігравали 30 великих монополій.
Великі природні багатства Росії і дешева робоча сила приваблювали в країну іноземний капітал. У таких галузях, як гірничовидобувна, металообробна, машинобудівна, іноземні капіталовкладення переважали російські. Великою була частка іноземних вкладів у комунальну сферу російських міст, будівництво і хімічну промисловість. У металургії й вугільній промисловості Півдня домінував франко-бельгійський капітал. Англійський капітал інвестували в нафтовидобування Бакинського району, у видобування мідних руд Уралу і Казахстану, у золотовидобувну промисловість Сибіру. Німецький капітал мав передові позиції у галузях важкої промисловості Польщі та Балтики, комунальному господарстві Петербурга і Москви.
Інвестовані в економіку Росії іноземні капітали реалізовували, зазвичай, не у вигляді діяльності філій закордонних монополій, а вкладали в чинні російські підприємства й об'єднання і, по суті, перетворювали на частину російського капіталу. Іноземний капітал надходив і у вигляді державних позик. До 1914 р. державний борг Росії сягнув 5,4 млрд руб.
Поряд із Державним банком Росії у фінансово-економічному розвиткові країни важливу роль відігравали акціонерні комерційні банки. Майже половину всіх ресурсів капіталу й активів російських акціонерних банків контролювала група петербурзьких банків (так звана "п'ятірка") - Російсь-ко-Азійський, Петербурзький міжнародний, Азовсько-Донський, Торгово-промисловий і Російський банк для зовнішньої торгівлі.
Виникали також об'єднані промислово-банківські монополії. У роки передвоєнного економічного піднесення під керівництвом Російсько-Азій-ського і Петербурзького міжнародного комерційних банків виникли два великих об'єднання: під контроль Російсько-Азійського банку ввійшли військово-промисловий концерн "Путіловський-Невський", нафтовий концерн у складі трестів А. Манташова, С. Ліанозова і товариства "Нафта", тютюновий, нитковий і жировий синдикати. Окрім того, у сфері впливу цього банку опинилася низка залізничних товариств, підприємства машинобудівної та гірничовидобувної промисловості. Фінансово-промислова група Петер-340
бурзького
промисловий
лаївський-
Аграр ливо позначилося зерновий ри, Росія й ньою шості новив 24,2 США - 11
За Однак вире становило зв'язку із якщо Росія зернових
Селя майже 50е сільськогосподар із низькою родний при селяни змушен Помітно картоплі, ких успіхів ково в Закаї в Бессарабії
Бул коней, 32 За цими дукції тв Однак на ня м'яса і становила Франції молочних докувала, (94 кг) та США(1
Шл валося зб досягла
іликатського типу,
іти, Дніпра і сибір-
вантажопотоки на
ипу - трести і кон-I всі стадії вироб-готової продукції, дприємств в одне, формальної само-самперед охопили:я за участі урядо-полістичних об'єд-ликих монополій, іа приваблювали в обувна, металооб-кали російські. Ве-'• російських міст, "ільній промисло-г.тійський капітал добування мідних ь Сибіру. Німець-товості Польщі та і.
тізовували, зазви-тій, а вкладали в гворювали на час-іигляді державних 5.
омічному розвитий банки. Майже ціонерних банків гірка") - Російський, Торгово-про-
онополії. У роки і Російсько-Азій-іиникли два вели-ввійшли військо-говий концерн у гіафта", тютюно-пливу цього бан-машинобудівної)ва група Петер-
Міжреволюцією і Світовою війною (1907—1914)
бурзького міжнародного комерційного банку створила великий військово-промисловий концерн шляхом злиття двох трестів - будівельного "Мико-лаївський-Россуд" і транспортного машинобудування "Коломна-Сормово". Аграрний сектор. Промислове піднесення 1909-1913 років сприятливо позначилося на розвиткові сільського господарства, яке мало переважно зерновий характер. За посівними площами, відведеними під зернові культури, Росія й далі посідала перше місце у світі (86,4 млн га). Однак за середньою урожайністю зернових культур (8,7 ц з 1 га) вона поступалася більшості європейських країн і США (наприклад, для Бельгії цей показник становив 24,2 ц, для Великої Британії - 17,4 ц, для Німеччини - 20,7 ц, для
США-11,7 ц).
За обсягом виробництва зерна Росія теж посідала перше місце у світі. Однак виробництво зернових культур у розрахунку на душу населення 1913 р. становило 727 кг, тоді як, наприклад, у Канаді - 1834 кг, у США - 980 кг. У зв'язку із зростанням світових цін на зерно збільшувався його експорт: якщо Росія щорічно експортувала у 1880-ті роки в середньому 6,980 млн т зернових культур, то 1909-1913 роках - 10,192 млн т щорічно.
Селянське господарство продукувало 88% валового збору зернових і майже 50% товарного зерна. Воно ж забезпечувало основну частину й іншої сільськогосподарської продукції. Головним гальмом прогресу на селі, поряд із низькою агротехнікою, було малоземелля, яке загострювалося через природний приріст населення і дроблення селянських дворів. Через малоземелля селяни змушені були орендувати поміщицьку землю на кабальних умовах.
Помітно збільшилося виробництво технічних культур: зросли врожаї картоплі, збільшилася посівна площа під цукровим буряком, льоном. Великих успіхів було досягнуто у виробництві бавовни - в Середній Азії і частково в Закавказзі. Розширювалося виноградарство і садівництво на Кавказі, в Бессарабії і Середній Азії. У Західній Грузії розпочали вирощувати чай.
Були зрушення і в тваринництві. У Росії 1913 р. налічувалося 22,8 млн коней, 32 млн голів великої рогатої худоби, 13,5 млн свиней та 41,4 млн овець. За цими показниками Росія могла конкурувати лише із США. Експорт продукції тваринництва зріс за передвоєнне десятиліття приблизно в 2,5 раза. Однак на 1913 р. Росія поступалася розвиненим країнам за рівнем споживання м'яса і м'ясопродуктів у розрахунку на душу населення: в Росії ця цифра становила 24 кг, тоді як у Великій Британії - 61 кг, Німеччині - 47 кг (1907), Франції - 36 кг (1907), США - 72 кг. Водночас за споживанням молока і молочних продуктів у розрахунку на душу населення Росія (154 кг) випереджувала, наприклад, Німеччину (97 кг), картоплі (114 кг) - Велику Британію (94 кг) та США (96 кг), хлібопродуктів (262 кг) - Велику Британію (96 кг), США (116 кг), Францію (173 кг, 1907 р.).
Шляхи сполучення і торгівля. Економічне піднесення супроводжувалося збільшенням транспортної мережі. Довжина залізниць у Росії 1913 р. досягла 70,2 тис. км. (До порівняння: у США - 250 тис. км, у Німеччині -
Росія на початку XX ст.
63,4 тис. км.) Значну роль відігравав і річковий транспорт, який мав добру вітчизняну суднобудівну базу. Понад дві третини вантажів перевозили на парових суднах. Морський флот поповнився великими пароплавами і теплоходами далекого плавання.
У 1900-1913 роках внутрішній товарообіг Росії зріс на 64% і досягнув 18,5 млрд руб. Посилилася роль банківського капіталу в торгових операціях, збільшилася питома частка крамничної торгівлі, подальшого розвитку набули біржові торги. Однак поряд з новими формами торгівлі зберігалися й старі. На початку 1900-х років 87% товарообігу припадало на дрібні крамниці й торгівлю з рук. Недостатній розвиток транспортної мережі, товарних складів та елеваторів стримували розвиток нових форм торгівлі. Гальмувався розвиток внутрішньої торгівлі й низькою купівельною спроможністю більшості населення - селянства.
У 1900-1913 роках експорт російських товарів зріс на 212%. Головним експортним товаром були зерно, інші продукти сільського господарства й сировина. Питома частка промислових товарів у російському експорті не перевищувала 10%, причому більшу частину їх вивозили до Китаю та Ірану. Найбільшу частку російського імпорту становили промислове обладнання і сировина для текстильної промисловості. Головними зовнішньоторговельними партнерами Росії і надалі були Великобританія і Німеччина.
Населення і соціальна структура. Від 1897 до 1913 року населення Росії (без Фінляндії і Польщі) збільшилося на 33,4% - із 125,6 млн до 159,2 млн осіб. Переселенський рух не приніс особливих змін у структуру розміщення населення по країні. Основна його частина (до 80%) зосереджувалася в Європейській частині Росії (в середньому понад 24 особи на 1 кв. км). Оскільки скоротилась дитяча смертність, середня тривалість життя (порівняно з поре-форменою епохою) зросла від 27 до 33 років, а природний приріст населення - від 14 до 17 на тисячу мешканців. Однак епідемії і голод за низького рівня охорони здоров'я забирали мільйони людських життів, і смертність у Росії була вищою в 1,7 раза, ніж у Німеччині, та у 2 рази, ніж у Великобританії.
Міське населення від 1897 до 1913 р. збільшилося з 16,8 млн до 28,5 млн осіб, а питома частка його стосовно до всього населення - від 13,4 до 17,9%. Найвищі темпи зростання населення спостерігалися у великих містах: у Петербурзі - від 1,3 млн до 2,2 млн, у Москві - від 1,04 млн до 1,7 млн осіб. У містах з населенням понад 100 тис. мешканців проживало 9,3 млн осіб (33% міського населення).
Національний дохід Росії 1913 р. сягнув 10,4 млрд дол. (61 дол. на душу населення), тоді як у СІЛА - відповідно 31,2 млрд дол. (321 дол.), у Великій Британії - 11 млрд дол. (237 дол.), у Німеччині - 10,9 млрд дол. (163 дол.). Доходи бюджету 1913 р. перевищили витрати майже на 400 млн рублів. Найбільшими видатками російського бюджету були військові: вони поглинали 28% усіх надходжень до скарбниці.
мав добру
зили на па-
і тепло-
% і досяг-
торгових опе-
розвитку
' зберігалися й
ні крамниці
товарних скла-
вався роз-
більшос-
Головним господарства й експорті не пе-та Ірану, обладнання і зовнішньоторговель-
населення
159,2 млн
розміщення
в Євро-
Оскільки
з поре-
населення
>кого рівня
у Росії
итанії.
28,5 млн
до 17,9%.
у Петер-
б. У міс-
осіб (33%
дол. на ду-
, у Вели-
(163 дол.).
лів. Най-
поглинапи
___________ Між революцією і Світовою війною (1907-1914) _________
На початку XX ст. відбулися зміни в основних соціальних групах населення Росії. Однак дворяни надалі посідали панівне становище в усіх сферах державного управління, серед верхівки армії та флоту. Частка спадкових дворян у середовищі вищої бюрократії 1903 р. становила 86%. У руках помісного дворянства, попри скорочення поміщицького землеволодіння, перебував земельний фонд, вартість якого на 60% перевищувала загальну масу акціонерного капіталу в країні. Лави великих землевласників-поміщиків поповнили вихідці з інших станів. Ці нові поміщики ("чумазі лендлорди") становили третину латифундистів-підприємців.
Російська буржуазія економічно була найпотужнішою соціальною верствою Росії. На початку XX ст. посилився багатонаціональний характер російської буржуазії: до її складу входила буржуазія національних околиць, а також велика група підприємців-іноземців. Однак економічна вага буржуазії була неадекватною її політичному становищу, претензіям на керування державою.
Від 1897 до 1913 року кількість найманих працівників зросла в півтора раза і досягла 17,8 млн. Значно збільшилася питома вага робітників у найбільш технічно оснащених галузях промисловості - машинобудуванні, металургії, на залізничному транспорті. На цих підприємствах складалися кадри професійних робітників, які остаточно розірвали з селом. На 1913 р. їх частка становила майже половину всіх робітників. У великих містах, особливо в Петербурзі, на підприємствах з кількістю понад 1000 осіб працювало 60% промислових робітників. У деяких галузях промисловості жінки-ро-бітниці становили третину всіх працівників, а в текстильній - понад половину. Широко застосовували на заводах і фабриках дитячу працю.
Хоча під час революції 1905-1907 років робітники домоглися низки поступок від підприємців та уряду (легалізація профспілок, підвищення зарплати, скорочення тривалості робочого дня), однак умови їхньої праці й побуту були дуже важкими. Майже на всіх підприємствах не було охорони праці, високий травматизм і професійні хвороби були поширеним явищем. Низьким був і рівень медичного обслуговування. Мало змінилися житлові умови.
Після столипінської аграрної реформи значні зміни відбулися в російському селі. Йшло руйнування общини, і мільйони селян, продавши свої наділи заможнішим сусідам, поповнювали лави найманих робітників на фабриках і заводах. Частина селян переселилася до Сибіру. Підприємливіші селяни змогли розвивати свої хутірські господарства. Однак общину, попри її насильницький злам, не було зруйновано, вона і далі виявляла свою живучість і стійкість. Аграрно-селянське питання не було розв'язано.
Від кінця XIX ст. Росія поступово перетворювалася на аграрно-індустріальну країну, успішно розвивала промисловість, банківську справу, сільське господарство, транспорт, торгівлю. Питома частка Росії у світовому виробництві збільшувалася: від 4% на початку XX ст. і до 7% напередодні
Росія на початку XX ст.
Світової війни. Проте Росія відставала від розвинених країн світу і за загальним економічним рівнем, і за рівнем життя свого населення. За якісними показниками Росія в 4-6 разів відставала від США, Великобританії, Німеччини, Франції, у 2-3 рази поступалася показникам індустріально розвинених країн другого ешелону - Австро-Угорщині та Італії і (разом з Японією) входила до третьої групи держав з великими потенційними можливостями.
Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 78 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Національні рухи | | | Зовнішня політика |