Читайте также: |
|
Стосунки з Китаєм. До середини XIX ст. Росія не мала чітко встановленого кордону на Далекому Сході. Землі по Амуру та Уссурі були малолюдними і майже не дослідженими. Повстання тайпінів, яке розпочалося 1850 р. в Китаї, підірвало панування цинської династії і послабило країну. Британо-французьке втручання в китайські справи пом'якшило позицію цин-ського уряду в питанні російсько-китайського розмежування. 16 (28) травня 1858 р. генерал-губернатор Східного Сибіру М. Муравйов і китайський уповноважений Ішань підписали в Айгуні договір, який проголошував лівобережжя Амуру володінням Росії, а правий берег цієї ріки до впадіння в неї ріки Уссурі - китайським. Землі на схід від Уссурі до моря залишали не-розмежованими і визнавали такими, що перебували "у спільному володінні" обох держав до визначення кордонів.
1 (13) червня 1858 р. в Тяньцзині було підписано ще один російсько-китайський договір, який підтверджував попередні домовленості, гарантував безпеку росіян і їх власності в Китаї та китайців у Росії, право утримувати в Пекіні російську духовну місію тощо. Підписання договорів з Китаєм дало Росії можливість активніше заселяти Приамур'я. Вже на початку червня 1858 р. було засновано місто Благовєщенськ; по Амуру виникли військові пости, які поклали початок новим поселенням. 2 (14) листопада 1860 р. в Пекіні підписано ще один російсько-китайський договір, який формально вважали додатковим, оскільки його статті підтверджували і пояснювали Айгун-ський і Тяньцзинський договори, але фактично він мав самостійне значення. Згідно з договором, при розмежуванні територій по ріці Уссурі правий берег визнавали російським, а лівий - китайським володінням. Отже, договір остаточно утверджував Уссурійський край як російську територію, на березі бухти Золотий Ріг було засновано Владивосток. Росія отримувала нового сусіду на Далекому Сході - Корею.
Китай 1865 р. звернувся до російського уряду з проханням допомогти придушити повстання мусульман у прикордонних з Росією регіонах - Ілійсь-кому краї та Джунгарії (Західний Китай). Російські війська 1871 р. захопили Ілійський край та його центр Кульджу. Царський уряд розраховував утримувати Кульджу до придушення повстання в Західному Китаї, а при її поверненні домовитися про поліпшення умов торгівлі й уточнення кордонів на свою користь. Повстання в Джунгарії було придушено 1878 р., за Петербурзьким договором (лютий 1881 р.) Ілійський край повертали Китаю, окрім незначної території в його західній частині. Невелике виправлення кордону було зроблено також у верхів'ях Чорного Іртиша. Договір суттєво розширював також пільги російських купців, у семи пунктах Західного Китаю дозволялось мати російські консульства. Хунчунський протокол (червень 1886 р.) закінчував уточнення російсько-китайського кордону, а у вересні 1886 р.
Росія в другій половині XIX ст.
було підписано російсько-китайську угоду щодо Кореї, згідно з якою сторони зобов'язувались утриматись від зазіхань на її територію.
Росія і США. Російські колонії в Північній Америці (Аляска, Алеути, Західне узбережжя до 55 градусів північної широти) перебували в управлінні Російсько-американської компанії (РАК), створеної 1799 р. Компанія мала широкі привілеї і монопольні права на промисли, торгівлю і мореплавання у північній частині Тихого океану. На середину XIX ст. на територіях, які перебували під управлінням РАК, було 14 поселень, у яких проживало до 600 осіб російського населення (з них 200 осіб гарнізону), алеутів - майже 10 тис. та індійців - до 40 тис. Виснаження хутрового промислу на середину XIX ст. і скорочення китайського ринку збуту через падіння попиту на хутро завдали серйозної шкоди фінансам компанії. Поява в північній частині Тихого океану американських суден, які виловлювали рибу і скуповували за безцінь хутро у володіннях РАК, ще більше погіршила її справи.
Доля Російської Америки багато в чому залежала від відносин із США. У ході Кримської війни, в якій США дотримувались доброзичливої позиції стосовно Росії, американський уряд вперше поставив питання про продаж російських володінь в Америці. Тоді цієї пропозиції в Росії не сприйняли. Громадянська війна в США, яка розпочалася у квітні 1861 р., відсунула вирішення долі Російської Америки. У період цієї війни дружній характер російсько-американських відносин зміцнився, що мало велике значення для подальших переговорів. У грудні 1866 р. на нараді за участю царя та інших високопосадовців було ухвалено рішення про продаж російських володінь США. Уряд уже знав про багаті поклади золота на Алясці, однак не мав на Далекому Сході ні великої армії, ні сильного флоту, щоб зберегти і захистити колонії. Окрім того, Росія розглядала США як свого можливого союзника в майбутньому і хотіла зміцнити з ними відносини.
У Вашингтоні 18 (ЗО) березня 1867 р. російський представник Е. Стекл і держсекретар В. Сюард підписали договір, за яким Росія продавала США свої володіння на Американському материку й Алеутські острови площею 1,5 млн кв. км; морський кордон встановлювали по Берінговій протоці та Бе-рінговому морі. Всю власність, що належала державній скарбниці, передавали США. Православні храми залишались у власності православного населення, яке проживало на Алясці та островах. Російське населення мало вибір: у трирічний термін повернутися до Росії або залишитися, отримавши права громадян США. Упродовж 10 місяців після ратифікації договору США зобов'язувалися виплатити Росії 7,2 млн доларів золотом (11,2 млн руб.).
Позиція Росії під час громадянської війни в США і продаж Російської Америки визначили дружні відносини між цими країнами. США надавали дипломатичну підтримку Росії в низці міжнародних конфліктів, однак голос США у європейських справах був ще достатньо слабкий. У 80-ті роки відносини між Росією і США погіршилися. Основні причини цього треба шукати
Зовнішня політика
в англо-американському зближенні, конкуренції на європейському ринку російського й американського зерна, суперництві на нафтовому ринку, гострій реакції США на обмеження прав євреїв у Росії тощо. Америка, що зміцнювала свій вплив на світову політику, вже не потребувала підтримки Росії.
"Відкриття" Японії. До середини XIX ст. не існувало узгоджених кордонів між російськими і японськими володіннями на Далекому Сході. У травні 1852 р. було скликано Особливий комітет, що ухвалив рішення скерувати в Японію представника Росії, який би зробив японському урядові "пропозицію про встановлення дружніх і торговельних зв'язків з Росією". Представником Росії в Японії та Китаї став віце-адмірал Є. Путятін, який у серпні 1853 р., у супроводі трьох кораблів, прибув у Нагасакі. Переговори були складними. Договір, підписаний 26 січня (7 лютого) 1855 р. в Симоді, встановлював дипломатичні відносини між двома країнами. Японія відкривала для російських пароплавів і торгівлі порти Хакодате, Симода і Нагасакі. Російські піддані одержали право екстериторіальності і найбільшого сприяння. Кордон на Курильських островах встановлювали між островами Уруп та Іту-руп. Сахалін залишали не поділеним. Спроба східносибірського генерал-губернатора М. Муравйова, який у серпні 1859 р. прибув з ескадрою з дев'яти кораблів у затоку Едо, натиснути на японську сторону, щоб вона визнала Сахалін російським володінням, закінчилася невдачею.
Питання про поділ Сахаліну розглядалося на переговорах у Петербурзі 1862 р. У березні 1866 р. дійшло до зіткнення між японським військовим загоном і російським постом у південній частині Сахаліну. Це змусило японський уряд спрямувати нову місію до Петербурга, де в березні 1867 р. було підписано Петербурзьку конвенцію про о. Сахалін, або Карафуто. Ця угода оголошувала Сахалін спільним володінням обох країн з правом підданих Росії та Японії поселятися на вільних місцях по всій території острова. У наступні роки Росія продовжувала нарощувати тут свої військові сили, зміцнювати пости, прокладати дороги. Від 1867 р. царський уряд розпочав систематичне заселення Сахаліну каторжанами. Перетворення острова на місце заслання призвело до скорочення кількості вільних поселенців і в підсумку гальмувало освоєння природних багатств острова.
У Петербурзі 25 квітня (7 травня) 1875 р. було підписано договір про розмежування на Сахаліні. За умовами договору, весь Сахалін визнано володінням Росії, а до Японії відходили 18 островів, що складали Курильський архіпелаг в його північній і середній частині. Кордоном ставала протока між мисом Лопатка (Камчатка) і островом Шумшу. Японські судна одержали право судноплавства і вилову риби у водах Сахаліну, Охотського моря і Камчатки, торгівлі на умовах найбільшого сприяння, а також право відвідувати упродовж 10 років сахалінський порт Корсаков без сплати торгових і митних податків. Японському населенню на Сахаліні, а російському на Курилах гарантували збереження майна і свободи віровизнання, але з підпорядкуван-
Росія в другій половині XIX ст.
ням законам країни, яка володіла територією. Петербурзький договір на тривалий термін стабілізував російсько-японські відносини.
Між тим можливим об'єктом суперництва між двома державами могла бути Корея, що формально перебувала у васальній залежності від Китаю. Незважаючи на те, що Росія і Корея від 1858 р. мали спільний кордон, відносини між ними фактично не розвивались через ізоляціоністську політику корейського уряду. У січні 1876 р. Японія організувала військову експедицію і нав'язала Кореї нерівноправний торговельний договір. Подібні угоди з Кореєю підписали США, Велика Британія, Німеччина. Влітку 1884 р. було підписано російсько-корейський договір про дружбу і торгівлю, який відкривав для російських торгівців корейські порти, дозволяв російським підданим купувати землю, нерухомість, гарантував свободу пересування по країні тощо.
Політика Росії на Далекому Сході у другій половині 80-х - на початку 90-х років була спрямована на збереження статусу-кво. Однак вже тоді закладалися передумови для переходу до активнішої політики, зумовленої промисловим піднесенням у Росії, зміцненням її фінансової системи, пошуком нових ринків збуту товарів, а також геополітичними змінами у світі.
5. Завоювання Казахстану і Середньої Азії
Приєднання Казахстану. На величезній території степів - між Південним Уралом і Каспійським морем на заході, горами Алтаю і Тянь-Шаню на сході, між Південним Сибіром на півночі й оазами Середньої Азії на півдні - кочували скотарі-казота, яких росіяни називали киргизами. На початку XIX ст. численні племінні об'єднання казахів становили три жузи (орди). Молодший жуз охоплював північно-західну частину закаспійського степу, на сході, по сусідству з Сибіром, містився Середній жуз, а Старший жуз охоплював більшу частину Семиріччя і прилеглі до нього західні райони. Частина казахських родів була підданими Росії; частина казахів Молодшого жуза платила данину хіванському ханові; деякі роди вздовж течії Сир-Дар'ї перебували під владою Кокандського ханства.
Від 20-х років розпочалася російська колонізація казахських степів. У 1835-1837 роках було побудовано лінію фортець між Орськом і Троїцьком. Навколо нових фортець виникли хліборобські колонії з козаків і державних селян-переселенців. Наступними роками було ліквідовано ханську владу в обох жузах, підвладних Росії, - Молодшому і Середньому; влада стала належати султанам-правителям, між якими і було поділено територію жузів. Наприкінці 30-х років султан Середнього жуза Кенесари Касимов очолив рух, спрямований на відновлення незалежного ханства. Навесні 1847 р. під натиском російських військ Кенесари перейшов на територію Старшого жуза, потім - на територію Середньої Азії, де його взяли у полон і стратили. У 1837-1838 р. у Букеєвскій орді (виникла на початку XIX ст. з частини родів Молодшого жуза на захід від Уралу), хан якої мав підтримку з боку російської влади, вибухнуло повстання під проводом Ісатая Тайманова. Російські
Зовнішня політика
війська розбили І. Тайманова, але йому вдалося уникнути загибелі й об'єднатися з султаном Молодшого жуза - Каїб Галієм Ішимовим. Однак влітку 1838 р. І. Тайманова убили, а його союзник Ішимов змушений був відступити в Хіванське ханство.
Росіяни 1845 р. побудували нові укріплення - Тургай та Іргиз, які стали й торговельними факторіями. За два роки російські війська захопили гирло Сир-Дар 'ї і заклали Аральський форт. Між Аральським морем й Оренбургом збудували дорогу. Подальше просування Росії на південь призвело до зіткнення з Кокандським ханством, яке володіло землями південно-східного Казахстану. Навесні 1853 р. війська оренбурзького генерал-губернатора В. Перовського виступили в похід угору по Сир-Дар'ї і, просунувшись майже на 500 км, розбили армію кокандського хана біля Ак-Мечеті (тепер Кзил-Орда). По течії ріки було побудовано п'ять нових фортець. Виникла Сир-дар'їнська військова лінія як пряме продовження Оренбурзької. У 1854 р. на ріці Алма-Ата було закладено фортецю Вєрний. Від Семипалатинська до Вєрного простягнулася Західносибірська військова лінія. Так було створено плацдарм для наступу Росії на середньоазійські ханства.
Завоювання Середньої Азії. Просування Росії в Середню Азію диктувалося економічними, політичними і військово-стратегічними мотивами. Се-редньоазійський регіон представляв для Росії великий інтерес як ринок збуту її промислових товарів та джерело сировини для текстильної промисловості. Середня Азія цікавила російський царизм і як нова колонізаційна область для "надлишкового" населення Росії, і як нове джерело надходження грошових коштів до державної скарбниці. Ще з давніх часів через Середню Азію проходили транзитні торговельні шляхи з Європи і Близького Сходу в Іран, Індію, Китай. Тому для Росії Середня Азія була важливим стратегічним плацдармом для зміцнення своїх позицій на Середньому Сході та протидії в цьому регіоні Великій Британії.
На середину XIX ст. в Середній Азії існували три державні об'єднання - Бухарський емірат, Кокандське та Хіванське ханства. Кокандське ханство, яке виникло на зламі ХУШ-ХІХ ст., було з них найбільшим. На півночі воно межувало з казахським степом, на сході - з володіннями Китаю, на заході - з Бухарою і на півдні - з дрібними самостійними ханствами. Тут проживало майже 3 млн узбеків, таджиків, киргизів (росіяни називали їх кара-киргизами), казахів. На території ханства було найбільше місто Середньої Азії - Ташкент. На південь і на захід від Кокандського ханства містився Бухарський емірат. Основну частину населення емірату становили узбеки, таджики, частково туркмени - приблизно 2,5 млн осіб. Бухарський емірат з його давніми міськими центрами - Самаркандом і Бухарою - відігравав важливу роль у господарському житті Середньої Азії. Бухара була також одним із центрів ісламу - у ній було кілька сот мечетей і багато релігійно-світських ісламських шкіл. Уздовж нижньої течії Аму-Дар'ї розкинулося Хіванське хан-
Росія в другій половині XIX ст.
ство; узбеки, каракалпаки, туркмени становили основну частину його населення (0,5 млн осіб).
Головним заняттям населення було хліборобство, садівництво і скотарство, у містах - різноманітні ремесла. Хани, еміри та інша знать були узбеками. Іраномовні та тюркомовні землероби й ремісники, обкладені різноманітними податками, були особисто вільними. Ханська й емірська влада була династичною, емір бухарський мав також духовну владу над мусульманами. Панувала консервативна ісламська (сунітська) духовність. Основними видами шкіл для місцевого населення були школи вивчення Корану (мектеб) і середні та вищі школи (медресе). Освіта та література послуговувалися ста-роузбецькою, арабською і пєрсько-таджицькою мовами.
Від кінця 50-х років XIX ст. Росія здійснила практичні кроки для проникнення в Середню Азію. Інтерес до середньоазійського регіону зріс у зв'язку із ставленням західних держав, особливо Великої Британії, до польського повстання 1863 р. Військовий міністр Д. Мілютін, який ще 1861-1862 р. заперечував потребу воєнних дій у Середній Азії, 1863 р. погоджувався, що "шляхом демонстрації в Середній Азії увагу Англії буде відвернуто від Польщі". У лютому 1863 р. на засіданні Особливого комітету під головуванням військового міністра було вирішено перейти до активних дій у Середній Азії, які планувалось розпочати із з'єднання Оренбурзької та Західносибірської ліній. У березні Олександр II затвердив рішення Особливого комітету, виконання операції було призначено на 1864 р. На той часгщо також враховував російський уряд, закінчилася Кавказька війна, і це вивільнило значні військові сили. Головний удар вирішено було спрямовувати проти Кокандського ханства.
У травні 1864 р. командувач Оренбурзької лінії полковник М. Верьов-кін розпочав наступ на місто Туркестан, а із Західного Сибіру до міста Ауліє-Ата рухався загін полковника М. Черняєва, на якого було покладено загальне командування. У червні 1864 р. ці міста було захоплено. Після падіння Чимкента (вересень 1864 р.) Оренбурзька (Сирдар'їнська) і Західносибірська лінії зімкнулися. Кокандське ханство втратило контроль над Південним Казахстаном.
Наприкінці вересня 1864 р. невеликий загін М. Черняєва зробив спробу захопити Ташкент. Але місто добре підготувалося до оборони; атаки загону Черняєва було відбито, і російські війська відступили до Чимкента. Бухарський емір вирішив скористатися важким становищем Кокандського ханства і захопити Ташкент. Тоді в боротьбу за Ташкент втрутились і російські війська. Проти ночі 15 червня 1865 р. вони розпочали штурм міста, третього дня захопили його. У серпні 1866 р. Ташкент було офіційно приєднано до Росії. На завойованих територіях утворили Туркестанське генерал-губернаторство (липень 1867 р.), до якого ввійшли дві області - Сирдар'їнська і Семирічен-ська. Генерал-губернатором краю було призначено генерал-ад'ютанта К. Кауф-
Зовнішня політика
його насе-
і скотар-були узбе-' різнома-влада була мусульманами, сновними вида-(мектеб) і луговувалися ста-
для прозріє у зв'яз-польсько-1-1862 р. погоджувався, що відвернуто від під голову-дій у Се-та Захід-Особливого той час, що таце вивіль-спрямовувати
. Верьов-
міста Ауліє-
покладено за-
Після па-
Західно-
над Пів-
ив спробу
ки загону
. Бухар-
ханства
російські вій-
третього дня
до Росії.
губернаторство
Семирічен-
К. Кауф-
мана, який одержав широкі повноваження - аж до права вести переговори з середньоазійськими ханствами, оголошувати війну і підписувати мир.
Після призначення Кауфмана генерал-губернатором Туркестану, почалося збирання воєнних трофеїв. Поміж об'єктів, які збагатили росіян, було багато середньовічних манускриптів, давній посуд із мечетей, велика кількість золотих і срібних коштовностей. Усе, що не можна було забрати, зруйнували або осквернили: цвинтарі, історичні будівлі й розкішні надгробні пам'ятники.
Російські війська під командуванням генерала К. Кауфмана 1866-1867 р. вели війну з бухарським еміром, який оголосив росіянам газават. На початку травня 1868 р. Кауфман навіть захопив Самарканд. Однак антиросійські виступи на завойованих територіях емірату змусили військову адміністрацію відкласти просування на Бухару.
На початку 1868 р. було підписано мирний договір із Кокандським ханством. Хан поступався всіма завойованими містами і землями, визнавав васальну залежність від Росії, надавав на території ханства російським підданим право вільної торгівлі (мито сягало 2,5% вартості російських товарів). Влітку 1868 р. підписано мирний договір з Бухарським еміратом, за яким емір поступався всіма землями, захопленими царськими військам від 1865 р., визнавав васальну залежність емірату від Росії, надавав російським підданим право вільної торгівлі зі встановленням такого ж мита, як і в Коканді, і погодився на сплату великої контрибуції.
Лише навесні 1873 р. розпочався похід на Хіванське ханство. Царські війська рухалися з чотирьох сторін - від Оренбурга, Ташкента, Красновод-ська і з Мангишлакського півострова. Хіванське військо, нечисленне і погано озброєне, не змогло протистояти росіянам. Наприкінці травня російські війська вступили до Хіви. У серпні 1873 р. підписано мирний договір з Хівою: хіванський хан поступався землями правого берега Аму-Дар'ї та визнавав васальну залежність від Росії; російські судна отримували право вільного плавання по Аму-Дар'ї, хіванські та бухарські судна могли плавати лише з дозволу російських урядовців; на лівому березі Аму-Дар'ї російські купці одержували право будувати пристані, склади тощо; російську торгівлю звільняли від будь-яких податків; упродовж 20 років ханство мало сплатити контрибуцію в сумі 2 200 тис. руб. Умови договору "приводили до одного знаменника Хіву з Бухарою і Кокандом", - писав К. Кауфман військовому міністрові Д. Мілютіну.
Однак до "замирення" Середньої Азії було ще далеко. У Кокандському ханстві 1875 р. розпочалося повстання. Центром повстання проти хана і Росії стала Ферганська долина. Худояр-хан втік під захист російських військ, а в Коканді ханом було проголошено сина Худояра Насреддіна. Повстання відбувалося під гаслом "газавату". У серпні 1875 р. царські війська вступили на територію ханства і біля фортеці Махрам розгромили кокандців. У
Росія в другій половині XIX ст.
вересні 1875 р. хан Насреддін і Кауфман підписали новий договір, за яким територія Кокандського ханства скорочувалась через приєднання до Туркестанського генерал-губернаторства земель на правому березі Сир-Дар'ї. Проте східна частина ханства перебувала в руках повстанців. Центром повстання стало місто Андижан. Хан Насреддін, як раніше його батько, попросив притулку у росіян. Царські війська захопили міста Наманган, Андижан, Маргилан і Коканд. Новий керівник каральної експедиції генерал-майор М. Скобелєв взимку 1875-1876 р. остаточно розгромив повсталих. У лютому 1876 р. царський указ ліквідував Кокандське ханство, його землі під назвою "Ферганська долина" було приєднано до Туркестанського краю. Військовим губернатором області було призначено М. Скобелєва, який у Середній Азії залишив по собі недобру славу.
Від кінця 70-х років розпочався широкий наступ на туркменські племена. Деякі племена добровільно прийняли російське підданство. Але численне і войовниче плем'я текінців уперто боролося. Командувачем військ Закаспійського округу було призначено М. Скобелєва. У грудні 1880 р. розпочалася блокада фортеці Геок-Тепе, яку попередніми роками російські війська вже пробували захопити. Текінці героїчно захищалися, але сили були нерівними. 12 січня 1881 р. фортецю взяли штурмом. За кілька днів росіяни захопили Ашхабад та інші населені пункти. У травні 1881 р. Ахалтекінський оазис долучили до Закаспійського округу, перетвореного на Закаспійську область з центром в Ашхабаді. Навесні 1884 р. російські війська без особливого опору зайняли Мере, а до 1886 р. владу Росії визнали й інші туркменські племена.
Просування Росії в Туркменію спричинило напруження стосунків з Великобританією, яка побоювалась загрози своїм інтересам в Афганістані. У 1885 р. між Лондоном і Петербургом було підписано угоду, яка від 1887 р. встановлювала російсько-афганський кордон: Росія отримала майже всю спірну територію (весь оазис Пенде до ріки Кушки), низини Кушки, Мурга-ба і Теджена. Наслідком цього і наступних кількох договорів між Росією та Англією стало те, що туркмени, таджики, узбеки й киргизи виявилися розділеними між різними державами і дотепер. Погано озброєні, політично роз'єднані мусульмани Середньої Азії не мали жодних шансів у протистоянні з російською військовою потугою.
Розділ 4. Економіка та соціальні відносини
Реформи 60-70-х років XIX ст. значно поліпшили політичні та правові умови для розвитку капіталістичних відносин в економіці. В перші поре-формені десятиліття відбувалися вагомі зрушення в сільському господарстві, тривав процес технічного переозброєння промисловості, формувалися нові, характерні для ринкової економіки, соціальні прошарки населення - проле-
Економіка та соціальні відносини
таріат і промислова буржуазія. Економічним процесам не вельми сприяла хоч і дещо модернізована, але стара політична та соціальна система - самодержавство і становий лад.
1. Економічний розвиток
Аграрний сектор. У другій половині ХІХ ст. Росія залишалася сільськогосподарською країною. У сільській місцевості проживала переважна частина її мешканців (понад 80%), а хліборобство, тваринництво, переробка сільськогосподарської продукції були головними заняттями для більшості працездатного населення. Зауважимо, що йдеться передусім про Європейську Росію, бо саме тут були головні земельні угіддя, переважна кількість худоби, тут вироблялася основна частка зерна, м'яса та інших продуктів, які забезпечували внутрішні потреби країни та йшли на експорт.
Від середини 60-х і до кінця 90-х років ХІХ ст. посіви зерна і картоплі зросли в 1,5 раза і за посівною площею сільськогосподарських культур (74,1 млн га) Росія була на першому місці у світі. Сільськогосподарське виробництво зростало завдяки розширенню посівних площ у провідних зернових регіонах - у губерніях Чорноземного центру, Середнього Поволжя і в південній степовій смузі (Україна, Кубань). Під жито відводилося майже 40% усіх орних земель Європейської Росії, під овес - 20%, пшеницю - 7%, ячмінь - 7%, гречку - 6%; картоплю - 2% сільськогосподарських земель. На середину 80-х років ХІХ ст. частка Росії у світовому виробництві жита становила 60%, ячменю - 30%, 25% вівса, 20% пшениці. Однак за якісними показниками Росія значно поступалася європейським країнам, США і Канаді. Приміром, наприкінці 1880-х років урожайність зернових культур у Росії становила лише 5,9 ц з га, а в Бельгії - 16,5 ц, Великобританії - 15,5 ц, Франції -10,9 ц, Німеччині - 10,8 ц, Канаді - 10,5 ц, США - 10,5 ц, Австрії - 10 ц з га. Значно поступалася Росія й у виробництві зернових культур на душу населення: 475 кг; у Данії цей показник становив 840 кг, у Канаді - 582 кг, США - 1 109 кг.
У пореформеній Росії порівняно успішно розвивалося й тваринництво. За кількісними показниками (на 1890 р.) - 19,8 млн коней, 25,5 млн голів великої рогатої худоби, 9,6 млн свиней, 46,1 млн овець - Росія поступалася лише США. Проте якісні показники були набагато нижчими. У Росії 1887 р. надої молока від однієї корови становили 850 кг, у Великій Британії - 1 870 кг, у США - 1 382 кг; у розрахунку на душу населення в Росії вироблялося 23 кг м'яса, 113 кг молока, 3,7 кг масла. (До порівняння: у Великобританії відповідно - 29 кг, 177 кг, 5,6 кг, у Франції - 30 кг, 203 кг, 4,9 кг, у США - 82 кг, 329 кг, 15 кг.)
Розвиток сільського господарства у пореформену епоху мав значні регіональні відмінності. У губерніях Чорноземного центру (Курська, Орловська, Тамбовська, Тульська, Рязанська), Середнього Поволжя (Симбірська, Пен-
Росія в другій половині XIX ст.
зенська, Нижньогородська, Казанська) тривалий час зберігалися перехідні форми господарювання, зумовлені умовами скасування кріпосного права, віддаленістю від ринків збуту сільськогосподарської продукції. Виявом такої перехідної форми, що поєднувала ознаки панщинної й капіталістичної систем ведення господарства, стала система відробітків. Відробітки, що їх селяни виконували своїм інвентарем (відробітки першого типу), замінювалися відробітками, які міг виконувати і незаможний селянин інвентарем поміщика (відробітки другого типу). Пореформена еволюція поміщицького господарства виявлялася в переході від відробітків першого типу до відробітків другого, а потім - і до застосування капіталістичного найму. Водночас дослідники відзначають живучість відробітків до початку XX ст. Відробіткова система консервувала низький рівень агротехніки і відсталі прийоми ведення господарства. її неминучим наслідком була низька продуктивність праці: урожайність у поміщицьких господарствах, які застосовували відробітки, була нижчою, ніж на селянських надільних землях.
У нечорноземних губерніях (Московська, Калузька, Костромська, Ярославська, Тверська та ін.) швидкими темпами розвивалася промисловість, що давало змогу селянам мати неземлеробський заробіток, дещо зменшити гостроту селянського малоземелля. З іншого боку, наявність значних промислових центрів полегшувала збут продукції сільського господарства.
У районах, розташованих по західній і південній окраїнах Росії - у Балтиці, Литві, на Правобережній Україні, в передгір'ї Кавказу, в новоросійських губерніях (Південна Україна) - розвиток капіталістичних форм господарювання відбувався швидшими темпами. Тут кріпосних селян було менше, поміщики переходили до капіталістичної системи ведення господарства із застосуванням найманої праці і досконалішої агротехніки. Велике значення мало й те, що вони перебували у сприятливих стосовно ринку умовах - розташовувалися близько до морських портів, через які вивозили сільськогосподарську продукцію за кордон.
Однією з найважливіших ознак пореформеного російського села було малоземелля, спричинене насамперед швидким зростанням населення: за 40 років сільське населення в Європейській Росії збільшилося з 48,9 до 80 млн осіб. На зростання малоземелля впливали умови селянської реформи, зокрема "відрізки" землі на користь поміщиків, що були особливо значними у чорноземних губерніях. Переселення до Сибіру стримувала влада, яка побоювалася, що поміщики будуть позбавлені потрібної кількості робочих рук. Зменшення душового наділу майже вдвічі (з 5,1 до 2,6 десятин) змушувало орендувати землю у поміщиків, ціни на яку невпинно зростали: за 40 поре-формених років у чорноземних губерніях ціни на землю зросли в 10 разів.
У нечорноземних губерніях аграрне перенаселення дещо пом'якшував відхід селян у місто, на заробітки. У деяких селах Калузької, Костромської, Ярославської, Тверської та інших нечорноземних губерній все доросле чоло-
Економіка та соціальні відносини
перехідні
;ного права,
Виявом та-
капіталістичної
ітки, що їх
замінюва-
швентарем
поміщицького
до відро-
Водночас
Відробіт-
прийоми ве-
продуктивність
відробіт-
ська, Яро-
промисловість,
зменшити
значних про-
одарства.
Росії - у Бал-
новоросійсь-
господа-
; о менше,
господарства із
значення
вах - роз-
сшьськогос-
села бу-
населення: за
до 80 млн
зрми, зокре-
значними у
яка побо-
очих рук.
змушувало
40 поре-
разів.
якшував
омської,
ле чоло-
віче населення працювало на промислових підприємствах, забезпечуючи фабрики і заводи найманою робочою силою.
На розвиток сільського господарства Росії вагомий вплив мала світова аграрна криза, що почалася наприкінці 70-х і тривала до середини 90-х років XIX ст. Втягуванню Росії у світову аграрну кризу сприяла її частка у світовій торгівлі зерновими: 35,8% світового вивозу зерна в 1883-1887 роках (перше місце серед країн-експортерів), серед них 88,4% загального вивозу жита і 67% ячменю. Головним виявом аграрної кризи стало падіння цін на зерно, яке зробило до 1887 р. майже повсюди збитковим виробництво найбільш масової (до 2/5 посівів) культури - жита, а також вівса. Особливо значними були збитки у центральних і східних частинах Центрально-Чорноземного району, Середнього Поволжя, де ціна на жито впала в 5 і більше разів. Виняток становили південні степові губернії, де жито й особливо пшениця давали прибуток, і в 1890-ті роки тут перейшли до переважного вирощування пшениці.
У період аграрної кризи скоротилася площа зернових посівів (за 1881-1895 роки більше ніж на 2,5 млн га у 50 губерніях Європейської Росії). Водночас швидко зростали площі під картоплею (за 1881-1895 роки - майже на 60% у 50 губерніях Європейської Росії), збільшилось поголів'я худоби. На тлі аграрної кризи 1891 р. велику територію Росії охопив неврожай. За ним на село прийшов голод, який поширився на 29 губерній, 35 млн людей голодували, близько 600 тис. померли. Голод 1891-1892 р. привернув і владу, і громадськість до глибинних проблем російського села.
Промисловість. Промисловий переворот, який розпочався на зламі 30^10-х років XIX ст., у пореформений період пришвидшився і в основних сферах промислового виробництва машинна техніка поступово заміняла ручну працю. Однак лише в результаті промислового піднесення 90-х років парові машини і механічні верстати завоювали панівне становище в гірничо-видобувній, металообробній і текстильній галузях промисловості.
Індустріальний розвиток країни в перші пореформені десятиліття визначала легка промисловість, насамперед текстильна, зосереджена у Московському, Петербурзькому і Балтійському промислових регіонах, на які припадало 75% ткацьких верстатів, 80% потужності парових машин і 85% робітників усієї текстильної промисловості країни. Від 60-х років бурхливий розвиток текстильної промисловості спостерігався в польському місті Лодзі. За двадцять пореформених років споживання бавовняних тканин на душу населення в Росії подвоїлося. Значне зростання спостерігалося в харчовій промисловості, особливо в цукровій, зосередженій переважно в українських губерніях. Середньодушове споживання цукру за ці роки також подвоїлося (до 2 кг на рік на початку 80-х років), почався його експорт.
Скасування кріпосного права болісно позначилося на гірничозаводській промисловості Уралу, заснованій майже винятково на примусовій праці. Звільнені від кріпацтва робітники масово залишали роботу і поверталися
Росія в другій половині XIX ст.
на батьківщину чи переселялися в інші місця. Виплавлення чавуну на уральських заводах зменшилося майже на 30% і тільки до 1870 р. досягло рівня 1860 р. Повільна перебудова уральської промисловості призвела до втрати регіоном свого значення. Від середини 70-х років набувала сили гірничовидо-бувна і металургійна промисловість у Донецькому басейні, де запроваджувалися капіталістичні форми господарювання. Потужність парових двигунів зросла тут від 1877 до 1893 р. у 6 разів (на Уралі в 2,5 раза). Якщо 1880 р. Донбас давав 5% чавуну, що виплавлявся в Росії, а Урал - 70%, то за двадцять років це співвідношення становило відповідно 52%: 27%; якщо в 60-х роках частка Донбасу у видобутку вугілля становила 33% (більшу частину вугілля тоді видобували в Польщі, у Домбровському басейні), то до початку 90-х років - 70% вугілля. У другій половині 80-х років, з розвитком експлуатації криворізьких руд і закінченням побудови Катеринославської залізниці, що сполучала вугільні копальні Донбасу з Криворізьким рудним родовищем, тут стало швидко розвиватися металургійне виробництво. Частка Донецько-Криворізького регіону у виплавленні чавуну 1893 р. становила 29% проти 10% 1886 р. Від 70-х років XIX ст. розпочався видобуток нафти, основним центром якої став Бакинський район; до початку 90-х років частка азербайджанської нафти становила 95% від усієї, що видобували в Росії.
У перші пореформені десятиліття ставало на ноги й російське машинобудування. У 60-80-ті роки було побудовано декілька машинобудівних заводів у Петербурзі, завод Бромлея в Москві, великими центрами транспортного машинобудування (паровозів, вагонів і пароплавів) стали Сормово (поблизу Нижнього Новгорода), Луганськ і Коломна, центрами сільськогосподарського машинобудування - Харків, Одеса, Бердянськ, Єлисаветград. Кількість машинобудівних заводів у Європейській Росії (без Польщі та Фінляндії) збільшилася від 1860 до 1890 р. в 3,5 раза, кількість робітників на них - у понад 20 разів, а вартість продукції - у 50 разів.
Поряд з великим машинним виробництвом, що інтенсивно впроваджувалося, в пореформеній Росії зберігалося мануфактурне виробництво, а також дрібнотоварне, засноване на ручній праці. У промислово розвинених регіонах падіння одних видів промислів під впливом конкуренції з боку машинної індустрії змушувало переходити до інших промислів. Наприклад, у Владимирській губернії виникнення шевського (чоботарського) і валяльного промислів було зумовлено занепадом ручного ткацтва, витісненого фабричним виробництвом. Велике виробництво творило нові види промислів, які обслуговували його потреби. У тій же Владимирській губернії фабричне ткацтво зумовило виготовлення човників, дерев'яних деталей для ткацьких верстатів, коробок для упакування тканин тощо.
Ремісники, які мали власні майстерні й водночас зберігали зв'язок із землею, перетворювалися фактично на найманих робітників-надомників, залежних від мануфактуристів і фабрикантів. Із середовища дрібних товаровиробників виділялися скупники-посередники між надомниками і мануфакту-
Економіка та соціальні відносини
ристами. Селянська промисловість створювала підґрунтя для зростання капіталістичної промисловості: тут формувалися кадри навчених працівників, з цього середовища виходили власники стартового капіталу, потрібного для великого капіталістичного виробництва.
Російська промисловість перших пореформених десятиліть пережила кілька періодів піднесення, криз і депресій, які збігалися із загальноєвропейськими циклами в промисловому виробництві. Від кінця 60-х років промисловість Росії переживала піднесення, зумовлене активним залізничним будівництвом. Настала смуга грюндерства, тобто активного виникнення промислових і транспортних підприємств. Зростала кількість акціонерних компаній: від 1869 до 1873 р. було засновано 281 акціонерну компанію з капіталом 697,6 млн руб., тобто в середньому по 56 на рік, тоді як від 1861 до 1865 р. їх було засновано тільки 44 з капіталом 99 млн руб. Нове промислове пожвавлення наприкінці 1870-х років змінилося кризою і депресією, що тривала до 1887 р. Тільки від кінця 1887 р. почалося пожвавлення, яке переросло у промислове піднесення в 90-х роках.
Шляхи сполучення. Пореформений розвиток великої промисловості та капіталістична перебудова сільського господарства перебували в нерозривному зв'язку із створенням широкої мережі залізничних доріг у Росії. Указом від 1857 р. було створено Головне товариство російських залізниць, яке розробило широку програму залізничного будівництва, що передбачала насамперед сполучення зернових районів країни із судноплавними ріками Чорного і Балтійського морів. Нестача державних засобів змусила уряд залучити до залізничного будівництва приватний капітал, також іноземний. До 1871 р. майже всі залізниці опинилися в приватних руках. Однак ці дороги обходилися державній скарбниці дуже дорого, і вже за десять років уряд змушений був повернутися до державного будівництва залізниць, а потім і до поступового викупу приватних залізниць. Підвищення податків з населення і великі викупні платежі з селян за землю дозволили скарбниці здійснити ці заходи.
Залізничне будівництво найінтенсивніше розвивалося в 1866-1880 роках, тоді проклали понад 19,7 тис. км залізничного полотна. Мережа залізниць, побудованих за 60-70-ті роки, охоплювала лише Європейську Росію і частково Кавказ. Головні магістралі сполучали промислові центри з південними чорноземними губерніями, з Поволжям і морськими портами Балтійського і Чорного морів. Уже тоді визначилося місце Москви як головного залізничного вузла Росії. Упродовж цього двадцятиліття залізничні колії сполучили Москву з Нижнім Новгородом, Воронежем, Харковом, Києвом, Ростовом і Варшавою.
Споруджуючи залізниці, враховували не тільки їхнє господарське значення, а й геостратегічне. Ще 1868 р. військовий міністр Д. Мілютін подав записку про будівництво магістралей, які сполучали б Польщу з Централь-
Росія в другій половині XIXст.
ною Росією. У 80-х роках збільшилася мережа залізниць біля західних кордонів, залізничні колії сполучили Катеринослав з Донбасом і Кривим Рогом. У 1883-1888 роках збудували Закавказьку і Закаспійську залізниці.
Протяжність залізничних колій у Росії 1891 р. становила понад 32 тис. км. (До порівняння: 1890 р. Велика Британія мала 32,3 тис. км залізниць, Німеччина - 42,9 тис. км, США - 156 тис. км.)
Вплив залізничного будівництва на всі галузі економіки країни був величезний. Залізниці, сполучивши віддалені райони країни з центром і між собою, сприяли поглибленню їхньої спеціалізації, розвиткові внутрішнього і зовнішнього ринку, дали потужний поштовх піднесенню різних галузей промисловості. Залізничне будівництво потребувало металу, вугілля, лісу, нафти, чим сприяло швидкому зростанню вугільної і лісозаготівельної промисловості, підприємств з видобутку і перероблення нафти, металургії, транспортного машинобудування. Залізниці створювали щораз більше робочих місць: якщо 1865 р. на залізниці працювало 32 тисячі робітників, то 1890 р. - майже чверть мільйона.
У пореформені роки зросла кількість парового водного транспорту. Якщо 1860 р. в країні було майже 400 річкових пароплавів, більшість з яких припадала на Волзький басейн, то 1895 р. - понад 2,5 тисячі. Річкове пароплавство розвивалося також в басейнах Дону, Дніпра, Західної Двіни, Єнісею, Амуру. Розвивалося і морське пароплавство. Кількість морських пароплавів за 60—90-ті роки зросла в десять разів. У 90-х роках частка річкового, морського і гужового транспорту становила 30% усіх перевезень, тоді як 70% вантажів перевозили залізницями. Якщо в 60-70-х роках 40% залізничних вантажних перевезень - це було зерно, то в 90-х роках - уже не більше 25%; основними вантажами стали метал, машини, ліс, вугілля, нафта і нафтопродукти.
Внутрішня і зовнішня торгівля. Інтенсивне будівництво залізниць та інших шляхів сполучення позитивно вплинуло на розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Успішно розвивався зерновий ринок. Майже половина зібраного урожаю надходила на ринок, а центрально-землеробські, поволзькі та лівобережно-українські губернії продавали від 55 до 60% зерна. До того ж 60% зерна збували на внутрішньому ринку і 40% - на зовнішньому.
Зростала і торгівля промисловими товарами. їх потребувало населення міст, що активно побільшувалося; значним споживачем промислової продукції ставало сільське населення, яке купувало не тільки знаряддя праці, а й фабричні тканини, предмети загального вжитку. Розвиток промисловості теж потребував металу, вугілля, нафти, машин.
Втягування Росії у світовий ринок зумовило зростання обсягу її зовнішньої торгівлі. Якщо на початку 60-х років зовнішньоторговельний обіг імперії становив 430 млн руб., то наприкінці 90-х - 1 306 млн руб. Торговельний баланс Росії, за винятком 1866-1875 років, був активним, тобто вивезення товарів переважало їх ввезення.
/лє |
ОІЛС |
- Е Архангельськ
ШВЕЦІЯ
Котлас
4 Тюмень
Березники - £
Курган
ЛЄРМ І; Д
Єкатеринбург *
Вятка |
Гельсіцг |
<<, Л/байа |
Урапьськ "З Саратов |
НІМЕЧЧИНА |
Варта Лодзь ЛгОбЛ'Н |
0. Санкт- Вологда
^гЛетербург.■
* Казань |
і Новгород ^Нижній
,06X06 |
Симбірсьн
М°«ва@1...... * Самара
• *-.. - -:
п/^шй *" ••? -: V Тула* _„.Тамбов
КОвЧО.%. Р"1І>"? ф +» С/МО«вНЄЬК,.;■ ~ <Г_-*і
•- Мінськ Бря^^І^^- "% " Т,
'%Царшцт |
'.* ""••.»•:">-'/ *.'*Ворс*вК.
Г-*""«К^ ^>^% £урськ^ *** %»---"7% "
И Уфа
іахань
Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 116 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Взаємини Росії з європейськими державами у 80-ті - на початку 90-х років XIX ст. | | | ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ |