Політика на Далекому Сході й у Тихому океані

Стосунки з Китаєм. До середини XIX ст. Росія не мала чітко встанов­леного кордону на Далекому Сході. Землі по Амуру та Уссурі були мало­людними і майже не дослідженими. Повстання тайпінів, яке розпочалося 1850 р. в Китаї, підірвало панування цинської династії і послабило країну. Британо-французьке втручання в китайські справи пом'якшило позицію цин-ського уряду в питанні російсько-китайського розмежування. 16 (28) трав­ня 1858 р. генерал-губернатор Східного Сибіру М. Муравйов і китайський уповноважений Ішань підписали в Айгуні договір, який проголошував ліво­бережжя Амуру володінням Росії, а правий берег цієї ріки до впадіння в неї ріки Уссурі - китайським. Землі на схід від Уссурі до моря залишали не-розмежованими і визнавали такими, що перебували "у спільному володін­ні" обох держав до визначення кордонів.

1 (13) червня 1858 р. в Тяньцзині було підписано ще один російсько-китайський договір, який підтверджував попередні домовленості, гарантував безпеку росіян і їх власності в Китаї та китайців у Росії, право утримувати в Пекіні російську духовну місію тощо. Підписання договорів з Китаєм дало Росії можливість активніше заселяти Приамур'я. Вже на початку червня 1858 р. було засновано місто Благовєщенськ; по Амуру виникли військові пости, які поклали початок новим поселенням. 2 (14) листопада 1860 р. в Пе­кіні підписано ще один російсько-китайський договір, який формально вва­жали додатковим, оскільки його статті підтверджували і пояснювали Айгун-ський і Тяньцзинський договори, але фактично він мав самостійне значення. Згідно з договором, при розмежуванні територій по ріці Уссурі правий бе­рег визнавали російським, а лівий - китайським володінням. Отже, договір остаточно утверджував Уссурійський край як російську територію, на бе­резі бухти Золотий Ріг було засновано Владивосток. Росія отримувала нового сусіду на Далекому Сході - Корею.

Китай 1865 р. звернувся до російського уряду з проханням допомогти придушити повстання мусульман у прикордонних з Росією регіонах - Ілійсь-кому краї та Джунгарії (Західний Китай). Російські війська 1871 р. захопили Ілійський край та його центр Кульджу. Царський уряд розраховував утри­мувати Кульджу до придушення повстання в Західному Китаї, а при її по­верненні домовитися про поліпшення умов торгівлі й уточнення кордонів на свою користь. Повстання в Джунгарії було придушено 1878 р., за Петер­бурзьким договором (лютий 1881 р.) Ілійський край повертали Китаю, окрім незначної території в його західній частині. Невелике виправлення кордону було зроблено також у верхів'ях Чорного Іртиша. Договір суттєво розширю­вав також пільги російських купців, у семи пунктах Західного Китаю дозво­лялось мати російські консульства. Хунчунський протокол (червень 1886 р.) закінчував уточнення російсько-китайського кордону, а у вересні 1886 р.

Росія в другій половині XIX ст.

було підписано російсько-китайську угоду щодо Кореї, згідно з якою сторо­ни зобов'язувались утриматись від зазіхань на її територію.

Росія і США. Російські колонії в Північній Америці (Аляска, Алеути, Західне узбережжя до 55 градусів північної широти) перебували в управлінні Російсько-американської компанії (РАК), створеної 1799 р. Компанія мала широкі привілеї і монопольні права на промисли, торгівлю і мореплавання у північній частині Тихого океану. На середину XIX ст. на територіях, які перебували під управлінням РАК, було 14 поселень, у яких проживало до 600 осіб російського населення (з них 200 осіб гарнізону), алеутів - майже 10 тис. та індійців - до 40 тис. Виснаження хутрового промислу на середи­ну XIX ст. і скорочення китайського ринку збуту через падіння попиту на хутро завдали серйозної шкоди фінансам компанії. Поява в північній частині Тихого океану американських суден, які виловлювали рибу і скуповували за безцінь хутро у володіннях РАК, ще більше погіршила її справи.

Доля Російської Америки багато в чому залежала від відносин із США. У ході Кримської війни, в якій США дотримувались доброзичливої позиції стосовно Росії, американський уряд вперше поставив питання про продаж російських володінь в Америці. Тоді цієї пропозиції в Росії не сприйняли. Громадянська війна в США, яка розпочалася у квітні 1861 р., відсунула ви­рішення долі Російської Америки. У період цієї війни дружній характер ро­сійсько-американських відносин зміцнився, що мало велике значення для подальших переговорів. У грудні 1866 р. на нараді за участю царя та інших високопосадовців було ухвалено рішення про продаж російських володінь США. Уряд уже знав про багаті поклади золота на Алясці, однак не мав на Далекому Сході ні великої армії, ні сильного флоту, щоб зберегти і захис­тити колонії. Окрім того, Росія розглядала США як свого можливого союз­ника в майбутньому і хотіла зміцнити з ними відносини.

У Вашингтоні 18 (ЗО) березня 1867 р. російський представник Е. Стекл і держсекретар В. Сюард підписали договір, за яким Росія продавала США свої володіння на Американському материку й Алеутські острови площею 1,5 млн кв. км; морський кордон встановлювали по Берінговій протоці та Бе-рінговому морі. Всю власність, що належала державній скарбниці, переда­вали США. Православні храми залишались у власності православного насе­лення, яке проживало на Алясці та островах. Російське населення мало вибір: у трирічний термін повернутися до Росії або залишитися, отримавши права громадян США. Упродовж 10 місяців після ратифікації договору США зо­бов'язувалися виплатити Росії 7,2 млн доларів золотом (11,2 млн руб.).

Позиція Росії під час громадянської війни в США і продаж Російської Америки визначили дружні відносини між цими країнами. США надавали дипломатичну підтримку Росії в низці міжнародних конфліктів, однак голос США у європейських справах був ще достатньо слабкий. У 80-ті роки відно­сини між Росією і США погіршилися. Основні причини цього треба шукати

Зовнішня політика

в англо-американському зближенні, конкуренції на європейському ринку ро­сійського й американського зерна, суперництві на нафтовому ринку, гострій реакції США на обмеження прав євреїв у Росії тощо. Америка, що зміцню­вала свій вплив на світову політику, вже не потребувала підтримки Росії.

"Відкриття" Японії. До середини XIX ст. не існувало узгоджених кор­донів між російськими і японськими володіннями на Далекому Сході. У трав­ні 1852 р. було скликано Особливий комітет, що ухвалив рішення скерувати в Японію представника Росії, який би зробив японському урядові "пропози­цію про встановлення дружніх і торговельних зв'язків з Росією". Представ­ником Росії в Японії та Китаї став віце-адмірал Є. Путятін, який у серпні 1853 р., у супроводі трьох кораблів, прибув у Нагасакі. Переговори були склад­ними. Договір, підписаний 26 січня (7 лютого) 1855 р. в Симоді, встановлю­вав дипломатичні відносини між двома країнами. Японія відкривала для російських пароплавів і торгівлі порти Хакодате, Симода і Нагасакі. Росій­ські піддані одержали право екстериторіальності і найбільшого сприяння. Кордон на Курильських островах встановлювали між островами Уруп та Іту-руп. Сахалін залишали не поділеним. Спроба східносибірського генерал-гу­бернатора М. Муравйова, який у серпні 1859 р. прибув з ескадрою з дев'яти кораблів у затоку Едо, натиснути на японську сторону, щоб вона визнала Са­халін російським володінням, закінчилася невдачею.

Питання про поділ Сахаліну розглядалося на переговорах у Петербур­зі 1862 р. У березні 1866 р. дійшло до зіткнення між японським військовим загоном і російським постом у південній частині Сахаліну. Це змусило япон­ський уряд спрямувати нову місію до Петербурга, де в березні 1867 р. було підписано Петербурзьку конвенцію про о. Сахалін, або Карафуто. Ця угода оголошувала Сахалін спільним володінням обох країн з правом підданих Росії та Японії поселятися на вільних місцях по всій території острова. У наступні роки Росія продовжувала нарощувати тут свої військові сили, зміц­нювати пости, прокладати дороги. Від 1867 р. царський уряд розпочав сис­тематичне заселення Сахаліну каторжанами. Перетворення острова на місце заслання призвело до скорочення кількості вільних поселенців і в підсумку гальмувало освоєння природних багатств острова.

У Петербурзі 25 квітня (7 травня) 1875 р. було підписано договір про розмежування на Сахаліні. За умовами договору, весь Сахалін визнано во­лодінням Росії, а до Японії відходили 18 островів, що складали Курильський архіпелаг в його північній і середній частині. Кордоном ставала протока між мисом Лопатка (Камчатка) і островом Шумшу. Японські судна одержали право судноплавства і вилову риби у водах Сахаліну, Охотського моря і Кам­чатки, торгівлі на умовах найбільшого сприяння, а також право відвідувати упродовж 10 років сахалінський порт Корсаков без сплати торгових і митних податків. Японському населенню на Сахаліні, а російському на Курилах га­рантували збереження майна і свободи віровизнання, але з підпорядкуван-

Росія в другій половині XIX ст.

ням законам країни, яка володіла територією. Петербурзький договір на три­валий термін стабілізував російсько-японські відносини.

Між тим можливим об'єктом суперництва між двома державами мог­ла бути Корея, що формально перебувала у васальній залежності від Китаю. Незважаючи на те, що Росія і Корея від 1858 р. мали спільний кордон, від­носини між ними фактично не розвивались через ізоляціоністську політику корейського уряду. У січні 1876 р. Японія організувала військову експеди­цію і нав'язала Кореї нерівноправний торговельний договір. Подібні угоди з Кореєю підписали США, Велика Британія, Німеччина. Влітку 1884 р. було підписано російсько-корейський договір про дружбу і торгівлю, який відкри­вав для російських торгівців корейські порти, дозволяв російським підданим купувати землю, нерухомість, гарантував свободу пересування по країні тощо.

Політика Росії на Далекому Сході у другій половині 80-х - на початку 90-х років була спрямована на збереження статусу-кво. Однак вже тоді за­кладалися передумови для переходу до активнішої політики, зумовленої промисловим піднесенням у Росії, зміцненням її фінансової системи, по­шуком нових ринків збуту товарів, а також геополітичними змінами у світі.

5. Завоювання Казахстану і Середньої Азії

Приєднання Казахстану. На величезній території степів - між Пів­денним Уралом і Каспійським морем на заході, горами Алтаю і Тянь-Шаню на сході, між Південним Сибіром на півночі й оазами Середньої Азії на півд­ні - кочували скотарі-казота, яких росіяни називали киргизами. На початку XIX ст. численні племінні об'єднання казахів становили три жузи (орди). Молодший жуз охоплював північно-західну частину закаспійського степу, на сході, по сусідству з Сибіром, містився Середній жуз, а Старший жуз охоп­лював більшу частину Семиріччя і прилеглі до нього західні райони. Частина казахських родів була підданими Росії; частина казахів Молодшого жуза пла­тила данину хіванському ханові; деякі роди вздовж течії Сир-Дар'ї перебу­вали під владою Кокандського ханства.

Від 20-х років розпочалася російська колонізація казахських степів. У 1835-1837 роках було побудовано лінію фортець між Орськом і Троїцьком. Навколо нових фортець виникли хліборобські колонії з козаків і державних селян-переселенців. Наступними роками було ліквідовано ханську владу в обох жузах, підвладних Росії, - Молодшому і Середньому; влада стала нале­жати султанам-правителям, між якими і було поділено територію жузів. На­прикінці 30-х років султан Середнього жуза Кенесари Касимов очолив рух, спрямований на відновлення незалежного ханства. Навесні 1847 р. під на­тиском російських військ Кенесари перейшов на територію Старшого жуза, потім - на територію Середньої Азії, де його взяли у полон і стратили. У 1837-1838 р. у Букеєвскій орді (виникла на початку XIX ст. з частини родів Молодшого жуза на захід від Уралу), хан якої мав підтримку з боку росій­ської влади, вибухнуло повстання під проводом Ісатая Тайманова. Російські

Зовнішня політика

війська розбили І. Тайманова, але йому вдалося уникнути загибелі й об'єд­натися з султаном Молодшого жуза - Каїб Галієм Ішимовим. Однак влітку 1838 р. І. Тайманова убили, а його союзник Ішимов змушений був відступи­ти в Хіванське ханство.

Росіяни 1845 р. побудували нові укріплення - Тургай та Іргиз, які ста­ли й торговельними факторіями. За два роки російські війська захопили гир­ло Сир-Дар 'ї і заклали Аральський форт. Між Аральським морем й Орен­бургом збудували дорогу. Подальше просування Росії на південь призвело до зіткнення з Кокандським ханством, яке володіло землями південно-схід­ного Казахстану. Навесні 1853 р. війська оренбурзького генерал-губернато­ра В. Перовського виступили в похід угору по Сир-Дар'ї і, просунувшись майже на 500 км, розбили армію кокандського хана біля Ак-Мечеті (тепер Кзил-Орда). По течії ріки було побудовано п'ять нових фортець. Виникла Сир-дар'їнська військова лінія як пряме продовження Оренбурзької. У 1854 р. на ріці Алма-Ата було закладено фортецю Вєрний. Від Семипалатинська до Вєрного простягнулася Західносибірська військова лінія. Так було створено плацдарм для наступу Росії на середньоазійські ханства.

Завоювання Середньої Азії. Просування Росії в Середню Азію дикту­валося економічними, політичними і військово-стратегічними мотивами. Се-редньоазійський регіон представляв для Росії великий інтерес як ринок збуту її промислових товарів та джерело сировини для текстильної промисловості. Середня Азія цікавила російський царизм і як нова колонізаційна область для "надлишкового" населення Росії, і як нове джерело надходження гро­шових коштів до державної скарбниці. Ще з давніх часів через Середню Азію проходили транзитні торговельні шляхи з Європи і Близького Сходу в Іран, Індію, Китай. Тому для Росії Середня Азія була важливим стратегічним плацдармом для зміцнення своїх позицій на Середньому Сході та протидії в цьому регіоні Великій Британії.

На середину XIX ст. в Середній Азії існували три державні об'єднан­ня - Бухарський емірат, Кокандське та Хіванське ханства. Кокандське хан­ство, яке виникло на зламі ХУШ-ХІХ ст., було з них найбільшим. На пів­ночі воно межувало з казахським степом, на сході - з володіннями Китаю, на заході - з Бухарою і на півдні - з дрібними самостійними ханствами. Тут про­живало майже 3 млн узбеків, таджиків, киргизів (росіяни називали їх кара-киргизами), казахів. На території ханства було найбільше місто Середньої Азії - Ташкент. На південь і на захід від Кокандського ханства містився Бу­харський емірат. Основну частину населення емірату становили узбеки, та­джики, частково туркмени - приблизно 2,5 млн осіб. Бухарський емірат з його давніми міськими центрами - Самаркандом і Бухарою - відігравав важ­ливу роль у господарському житті Середньої Азії. Бухара була також одним із центрів ісламу - у ній було кілька сот мечетей і багато релігійно-світських ісламських шкіл. Уздовж нижньої течії Аму-Дар'ї розкинулося Хіванське хан-

Росія в другій половині XIX ст.

ство; узбеки, каракалпаки, туркмени становили основну частину його насе­лення (0,5 млн осіб).

Головним заняттям населення було хліборобство, садівництво і скотар­ство, у містах - різноманітні ремесла. Хани, еміри та інша знать були узбе­ками. Іраномовні та тюркомовні землероби й ремісники, обкладені різнома­нітними податками, були особисто вільними. Ханська й емірська влада була династичною, емір бухарський мав також духовну владу над мусульманами. Панувала консервативна ісламська (сунітська) духовність. Основними вида­ми шкіл для місцевого населення були школи вивчення Корану (мектеб) і середні та вищі школи (медресе). Освіта та література послуговувалися ста-роузбецькою, арабською і пєрсько-таджицькою мовами.

Від кінця 50-х років XIX ст. Росія здійснила практичні кроки для про­никнення в Середню Азію. Інтерес до середньоазійського регіону зріс у зв'яз­ку із ставленням західних держав, особливо Великої Британії, до польсько­го повстання 1863 р. Військовий міністр Д. Мілютін, який ще 1861-1862 р. заперечував потребу воєнних дій у Середній Азії, 1863 р. погоджувався, що "шляхом демонстрації в Середній Азії увагу Англії буде відвернуто від Польщі". У лютому 1863 р. на засіданні Особливого комітету під голову­ванням військового міністра було вирішено перейти до активних дій у Се­редній Азії, які планувалось розпочати із з'єднання Оренбурзької та Захід­носибірської ліній. У березні Олександр II затвердив рішення Особливого комітету, виконання операції було призначено на 1864 р. На той час_гщо та­кож враховував російський уряд, закінчилася Кавказька війна, і це вивіль­нило значні військові сили. Головний удар вирішено було спрямовувати проти Кокандського ханства.

У травні 1864 р. командувач Оренбурзької лінії полковник М. Верьов-кін розпочав наступ на місто Туркестан, а із Західного Сибіру до міста Ауліє-Ата рухався загін полковника М. Черняєва, на якого було покладено за­гальне командування. У червні 1864 р. ці міста було захоплено. Після па­діння Чимкента (вересень 1864 р.) Оренбурзька (Сирдар'їнська) і Західно­сибірська лінії зімкнулися. Кокандське ханство втратило контроль над Пів­денним Казахстаном.

Наприкінці вересня 1864 р. невеликий загін М. Черняєва зробив спробу захопити Ташкент. Але місто добре підготувалося до оборони; атаки загону Черняєва було відбито, і російські війська відступили до Чимкента. Бухар­ський емір вирішив скористатися важким становищем Кокандського ханства і захопити Ташкент. Тоді в боротьбу за Ташкент втрутились і російські вій­ська. Проти ночі 15 червня 1865 р. вони розпочали штурм міста, третього дня захопили його. У серпні 1866 р. Ташкент було офіційно приєднано до Росії. На завойованих територіях утворили Туркестанське генерал-губернаторство (липень 1867 р.), до якого ввійшли дві області - Сирдар'їнська і Семирічен-ська. Генерал-губернатором краю було призначено генерал-ад'ютанта К. Кауф-

Зовнішня політика

його насе-

і скотар-були узбе-' різнома-влада була мусульманами, сновними вида-(мектеб) і луговувалися ста-

для про­зріє у зв'яз-польсько-1-1862 р. погоджувався, що відвернуто від під голову-дій у Се-та Захід-Особливого той час, що та­це вивіль-спрямовувати

. Верьов-

міста Ауліє-

покладено за-

Після па-

Західно-

над Пів-

ив спробу

ки загону

. Бухар-

ханства

російські вій-

третього дня

до Росії.

губернаторство

Семирічен-

К. Кауф-

мана, який одержав широкі повноваження - аж до права вести переговори з середньоазійськими ханствами, оголошувати війну і підписувати мир.

Після призначення Кауфмана генерал-губернатором Туркестану, поча­лося збирання воєнних трофеїв. Поміж об'єктів, які збагатили росіян, було багато середньовічних манускриптів, давній посуд із мечетей, велика кіль­кість золотих і срібних коштовностей. Усе, що не можна було забрати, зруй­нували або осквернили: цвинтарі, історичні будівлі й розкішні надгробні пам'ятники.

Російські війська під командуванням генерала К. Кауфмана 1866-1867 р. вели війну з бухарським еміром, який оголосив росіянам газават. На початку травня 1868 р. Кауфман навіть захопив Самарканд. Однак антиросійські ви­ступи на завойованих територіях емірату змусили військову адміністрацію від­класти просування на Бухару.

На початку 1868 р. було підписано мирний договір із Кокандським ханством. Хан поступався всіма завойованими містами і землями, визнавав васальну залежність від Росії, надавав на території ханства російським під­даним право вільної торгівлі (мито сягало 2,5% вартості російських това­рів). Влітку 1868 р. підписано мирний договір з Бухарським еміратом, за яким емір поступався всіма землями, захопленими царськими військам від 1865 р., визнавав васальну залежність емірату від Росії, надавав російським підданим право вільної торгівлі зі встановленням такого ж мита, як і в Ко­канді, і погодився на сплату великої контрибуції.

Лише навесні 1873 р. розпочався похід на Хіванське ханство. Царські війська рухалися з чотирьох сторін - від Оренбурга, Ташкента, Красновод-ська і з Мангишлакського півострова. Хіванське військо, нечисленне і пога­но озброєне, не змогло протистояти росіянам. Наприкінці травня російські війська вступили до Хіви. У серпні 1873 р. підписано мирний договір з Хі­вою: хіванський хан поступався землями правого берега Аму-Дар'ї та ви­знавав васальну залежність від Росії; російські судна отримували право віль­ного плавання по Аму-Дар'ї, хіванські та бухарські судна могли плавати лише з дозволу російських урядовців; на лівому березі Аму-Дар'ї російські купці одержували право будувати пристані, склади тощо; російську торгівлю звіль­няли від будь-яких податків; упродовж 20 років ханство мало сплатити кон­трибуцію в сумі 2 200 тис. руб. Умови договору "приводили до одного зна­менника Хіву з Бухарою і Кокандом", - писав К. Кауфман військовому мі­ністрові Д. Мілютіну.

Однак до "замирення" Середньої Азії було ще далеко. У Кокандсь­кому ханстві 1875 р. розпочалося повстання. Центром повстання проти хана і Росії стала Ферганська долина. Худояр-хан втік під захист російських військ, а в Коканді ханом було проголошено сина Худояра Насреддіна. Повстання відбувалося під гаслом "газавату". У серпні 1875 р. царські війська всту­пили на територію ханства і біля фортеці Махрам розгромили кокандців. У

Росія в другій половині XIX ст.

вересні 1875 р. хан Насреддін і Кауфман підписали новий договір, за яким територія Кокандського ханства скорочувалась через приєднання до Турке­станського генерал-губернаторства земель на правому березі Сир-Дар'ї. Про­те східна частина ханства перебувала в руках повстанців. Центром повстання стало місто Андижан. Хан Насреддін, як раніше його батько, попросив при­тулку у росіян. Царські війська захопили міста Наманган, Андижан, Маргилан і Коканд. Новий керівник каральної експедиції генерал-майор М. Скобелєв взимку 1875-1876 р. остаточно розгромив повсталих. У лютому 1876 р. цар­ський указ ліквідував Кокандське ханство, його землі під назвою "Ферган­ська долина" було приєднано до Туркестанського краю. Військовим губерна­тором області було призначено М. Скобелєва, який у Середній Азії залишив по собі недобру славу.

Від кінця 70-х років розпочався широкий наступ на туркменські пле­мена. Деякі племена добровільно прийняли російське підданство. Але чис­ленне і войовниче плем'я текінців уперто боролося. Командувачем військ Закаспійського округу було призначено М. Скобелєва. У грудні 1880 р. роз­почалася блокада фортеці Геок-Тепе, яку попередніми роками російські вій­ська вже пробували захопити. Текінці героїчно захищалися, але сили були нерівними. 12 січня 1881 р. фортецю взяли штурмом. За кілька днів росіяни за­хопили Ашхабад та інші населені пункти. У травні 1881 р. Ахалтекінський оазис долучили до Закаспійського округу, перетвореного на Закаспійську область з центром в Ашхабаді. Навесні 1884 р. російські війська без особли­вого опору зайняли Мере, а до 1886 р. владу Росії визнали й інші туркмен­ські племена.

Просування Росії в Туркменію спричинило напруження стосунків з Ве­ликобританією, яка побоювалась загрози своїм інтересам в Афганістані. У 1885 р. між Лондоном і Петербургом було підписано угоду, яка від 1887 р. встановлювала російсько-афганський кордон: Росія отримала майже всю спірну територію (весь оазис Пенде до ріки Кушки), низини Кушки, Мурга-ба і Теджена. Наслідком цього і наступних кількох договорів між Росією та Англією стало те, що туркмени, таджики, узбеки й киргизи виявилися роз­діленими між різними державами і дотепер. Погано озброєні, політично роз'­єднані мусульмани Середньої Азії не мали жодних шансів у протистоянні з російською військовою потугою.

Розділ 4. Економіка та соціальні відносини

Реформи 60-70-х років XIX ст. значно поліпшили політичні та правові умови для розвитку капіталістичних відносин в економіці. В перші поре-формені десятиліття відбувалися вагомі зрушення в сільському господарстві, тривав процес технічного переозброєння промисловості, формувалися нові, характерні для ринкової економіки, соціальні прошарки населення - проле-

Економіка та соціальні відносини

таріат і промислова буржуазія. Економічним процесам не вельми сприяла хоч і дещо модернізована, але стара політична та соціальна система - самодер­жавство і становий лад.

1. Економічний розвиток

Аграрний сектор. У другій половині ХІХ ст. Росія залишалася сіль­ськогосподарською країною. У сільській місцевості проживала переважна частина її мешканців (понад 80%), а хліборобство, тваринництво, переробка сільськогосподарської продукції були головними заняттями для більшості працездатного населення. Зауважимо, що йдеться передусім про Європей­ську Росію, бо саме тут були головні земельні угіддя, переважна кількість худоби, тут вироблялася основна частка зерна, м'яса та інших продуктів, які забезпечували внутрішні потреби країни та йшли на експорт.

Від середини 60-х і до кінця 90-х років ХІХ ст. посіви зерна і картоп­лі зросли в 1,5 раза і за посівною площею сільськогосподарських культур (74,1 млн га) Росія була на першому місці у світі. Сільськогосподарське виробництво зростало завдяки розширенню посівних площ у провідних зер­нових регіонах - у губерніях Чорноземного центру, Середнього Поволжя і в південній степовій смузі (Україна, Кубань). Під жито відводилося майже 40% усіх орних земель Європейської Росії, під овес - 20%, пшеницю - 7%, ячмінь - 7%, гречку - 6%; картоплю - 2% сільськогосподарських земель. На середину 80-х років ХІХ ст. частка Росії у світовому виробництві жита становила 60%, ячменю - 30%, 25% вівса, 20% пшениці. Однак за якісними показниками Росія значно поступалася європейським країнам, США і Канаді. Приміром, наприкінці 1880-х років урожайність зернових культур у Росії ста­новила лише 5,9 ц з га, а в Бельгії - 16,5 ц, Великобританії - 15,5 ц, Франції -10,9 ц, Німеччині - 10,8 ц, Канаді - 10,5 ц, США - 10,5 ц, Австрії - 10 ц з га. Значно поступалася Росія й у виробництві зернових культур на душу насе­лення: 475 кг; у Данії цей показник становив 840 кг, у Канаді - 582 кг, США - 1 109 кг.

У пореформеній Росії порівняно успішно розвивалося й тваринницт­во. За кількісними показниками (на 1890 р.) - 19,8 млн коней, 25,5 млн голів великої рогатої худоби, 9,6 млн свиней, 46,1 млн овець - Росія поступалася лише США. Проте якісні показники були набагато нижчими. У Росії 1887 р. надої молока від однієї корови становили 850 кг, у Великій Британії - 1 870 кг, у США - 1 382 кг; у розрахунку на душу населення в Росії вироблялося 23 кг м'яса, 113 кг молока, 3,7 кг масла. (До порівняння: у Великобританії відпо­відно - 29 кг, 177 кг, 5,6 кг, у Франції - 30 кг, 203 кг, 4,9 кг, у США - 82 кг, 329 кг, 15 кг.)

Розвиток сільського господарства у пореформену епоху мав значні ре­гіональні відмінності. У губерніях Чорноземного центру (Курська, Орловська, Тамбовська, Тульська, Рязанська), Середнього Поволжя (Симбірська, Пен-

Росія в другій половині XIX ст.

зенська, Нижньогородська, Казанська) тривалий час зберігалися перехідні форми господарювання, зумовлені умовами скасування кріпосного права, віддаленістю від ринків збуту сільськогосподарської продукції. Виявом та­кої перехідної форми, що поєднувала ознаки панщинної й капіталістичної систем ведення господарства, стала система відробітків. Відробітки, що їх селяни виконували своїм інвентарем (відробітки першого типу), замінюва­лися відробітками, які міг виконувати і незаможний селянин інвентарем поміщика (відробітки другого типу). Пореформена еволюція поміщицького господарства виявлялася в переході від відробітків першого типу до відро­бітків другого, а потім - і до застосування капіталістичного найму. Водночас дослідники відзначають живучість відробітків до початку XX ст. Відробіт­кова система консервувала низький рівень агротехніки і відсталі прийоми ве­дення господарства. її неминучим наслідком була низька продуктивність праці: урожайність у поміщицьких господарствах, які застосовували відробіт­ки, була нижчою, ніж на селянських надільних землях.

У нечорноземних губерніях (Московська, Калузька, Костромська, Яро­славська, Тверська та ін.) швидкими темпами розвивалася промисловість, що давало змогу селянам мати неземлеробський заробіток, дещо зменшити гостроту селянського малоземелля. З іншого боку, наявність значних про­мислових центрів полегшувала збут продукції сільського господарства.

У районах, розташованих по західній і південній окраїнах Росії - у Бал­тиці, Литві, на Правобережній Україні, в передгір'ї Кавказу, в новоросійсь­ких губерніях (Південна Україна) - розвиток капіталістичних форм господа­рювання відбувався швидшими темпами. Тут кріпосних селян було менше, поміщики переходили до капіталістичної системи ведення господарства із застосуванням найманої праці і досконалішої агротехніки. Велике значення мало й те, що вони перебували у сприятливих стосовно ринку умовах - роз­ташовувалися близько до морських портів, через які вивозили сільськогос­подарську продукцію за кордон.

Однією з найважливіших ознак пореформеного російського села бу­ло малоземелля, спричинене насамперед швидким зростанням населення: за 40 років сільське населення в Європейській Росії збільшилося з 48,9 до 80 млн осіб. На зростання малоземелля впливали умови селянської реформи, зокре­ма "відрізки" землі на користь поміщиків, що були особливо значними у чорноземних губерніях. Переселення до Сибіру стримувала влада, яка побо­ювалася, що поміщики будуть позбавлені потрібної кількості робочих рук. Зменшення душового наділу майже вдвічі (з 5,1 до 2,6 десятин) змушувало орендувати землю у поміщиків, ціни на яку невпинно зростали: за 40 поре-формених років у чорноземних губерніях ціни на землю зросли в 10 разів.

У нечорноземних губерніях аграрне перенаселення дещо пом'якшував відхід селян у місто, на заробітки. У деяких селах Калузької, Костромської, Ярославської, Тверської та інших нечорноземних губерній все доросле чоло-

Економіка та соціальні відносини

перехідні

;ного права,

Виявом та-

капіталістичної

ітки, що їх

замінюва-

швентарем

поміщицького

до відро-

Водночас

Відробіт-

прийоми ве-

продуктивність

відробіт-

ська, Яро-

промисловість,

зменшити

значних про-

одарства.

Росії - у Бал-

новоросійсь-

господа-

; о менше,

господарства із

значення

вах - роз-

сшьськогос-

села бу-

населення: за

до 80 млн

зрми, зокре-

значними у

яка побо-

очих рук.

змушувало

40 поре-

разів.

якшував

омської,

ле чоло-

віче населення працювало на промислових підприємствах, забезпечуючи фаб­рики і заводи найманою робочою силою.

На розвиток сільського господарства Росії вагомий вплив мала світо­ва аграрна криза, що почалася наприкінці 70-х і тривала до середини 90-х ро­ків XIX ст. Втягуванню Росії у світову аграрну кризу сприяла її частка у світовій торгівлі зерновими: 35,8% світового вивозу зерна в 1883-1887 ро­ках (перше місце серед країн-експортерів), серед них 88,4% загального ви­возу жита і 67% ячменю. Головним виявом аграрної кризи стало падіння цін на зерно, яке зробило до 1887 р. майже повсюди збитковим виробниц­тво найбільш масової (до 2/5 посівів) культури - жита, а також вівса. Особ­ливо значними були збитки у центральних і східних частинах Центрально-Чорноземного району, Середнього Поволжя, де ціна на жито впала в 5 і біль­ше разів. Виняток становили південні степові губернії, де жито й особливо пшениця давали прибуток, і в 1890-ті роки тут перейшли до переважного вирощування пшениці.

У період аграрної кризи скоротилася площа зернових посівів (за 1881-1895 роки більше ніж на 2,5 млн га у 50 губерніях Європейської Росії). Вод­ночас швидко зростали площі під картоплею (за 1881-1895 роки - майже на 60% у 50 губерніях Європейської Росії), збільшилось поголів'я худоби. На тлі аграрної кризи 1891 р. велику територію Росії охопив неврожай. За ним на село прийшов голод, який поширився на 29 губерній, 35 млн людей голоду­вали, близько 600 тис. померли. Голод 1891-1892 р. привернув і владу, і гро­мадськість до глибинних проблем російського села.

Промисловість. Промисловий переворот, який розпочався на зламі 30^10-х років XIX ст., у пореформений період пришвидшився і в основних сферах промислового виробництва машинна техніка поступово заміняла руч­ну працю. Однак лише в результаті промислового піднесення 90-х років па­рові машини і механічні верстати завоювали панівне становище в гірничо-видобувній, металообробній і текстильній галузях промисловості.

Індустріальний розвиток країни в перші пореформені десятиліття ви­значала легка промисловість, насамперед текстильна, зосереджена у Мос­ковському, Петербурзькому і Балтійському промислових регіонах, на які припадало 75% ткацьких верстатів, 80% потужності парових машин і 85% робітників усієї текстильної промисловості країни. Від 60-х років бурхли­вий розвиток текстильної промисловості спостерігався в польському місті Лодзі. За двадцять пореформених років споживання бавовняних тканин на душу населення в Росії подвоїлося. Значне зростання спостерігалося в хар­човій промисловості, особливо в цукровій, зосередженій переважно в укра­їнських губерніях. Середньодушове споживання цукру за ці роки також по­двоїлося (до 2 кг на рік на початку 80-х років), почався його експорт.

Скасування кріпосного права болісно позначилося на гірничозавод­ській промисловості Уралу, заснованій майже винятково на примусовій пра­ці. Звільнені від кріпацтва робітники масово залишали роботу і поверталися

Росія в другій половині XIX ст.

на батьківщину чи переселялися в інші місця. Виплавлення чавуну на ураль­ських заводах зменшилося майже на 30% і тільки до 1870 р. досягло рівня 1860 р. Повільна перебудова уральської промисловості призвела до втрати регіоном свого значення. Від середини 70-х років набувала сили гірничовидо-бувна і металургійна промисловість у Донецькому басейні, де запроваджу­валися капіталістичні форми господарювання. Потужність парових двигунів зросла тут від 1877 до 1893 р. у 6 разів (на Уралі в 2,5 раза). Якщо 1880 р. Донбас давав 5% чавуну, що виплавлявся в Росії, а Урал - 70%, то за двад­цять років це співвідношення становило відповідно 52%: 27%; якщо в 60-х ро­ках частка Донбасу у видобутку вугілля становила 33% (більшу частину вугілля тоді видобували в Польщі, у Домбровському басейні), то до початку 90-х років - 70% вугілля. У другій половині 80-х років, з розвитком експлу­атації криворізьких руд і закінченням побудови Катеринославської залізниці, що сполучала вугільні копальні Донбасу з Криворізьким рудним родовищем, тут стало швидко розвиватися металургійне виробництво. Частка Донецько-Криворізького регіону у виплавленні чавуну 1893 р. становила 29% проти 10% 1886 р. Від 70-х років XIX ст. розпочався видобуток нафти, основним центром якої став Бакинський район; до початку 90-х років частка азербай­джанської нафти становила 95% від усієї, що видобували в Росії.

У перші пореформені десятиліття ставало на ноги й російське маши­нобудування. У 60-80-ті роки було побудовано декілька машинобудівних заводів у Петербурзі, завод Бромлея в Москві, великими центрами транспорт­ного машинобудування (паровозів, вагонів і пароплавів) стали Сормово (по­близу Нижнього Новгорода), Луганськ і Коломна, центрами сільськогоспо­дарського машинобудування - Харків, Одеса, Бердянськ, Єлисаветград. Кількість машинобудівних заводів у Європейській Росії (без Польщі та Фін­ляндії) збільшилася від 1860 до 1890 р. в 3,5 раза, кількість робітників на них - у понад 20 разів, а вартість продукції - у 50 разів.

Поряд з великим машинним виробництвом, що інтенсивно впроваджу­валося, в пореформеній Росії зберігалося мануфактурне виробництво, а також дрібнотоварне, засноване на ручній праці. У промислово розвинених регіо­нах падіння одних видів промислів під впливом конкуренції з боку машин­ної індустрії змушувало переходити до інших промислів. Наприклад, у Вла­димирській губернії виникнення шевського (чоботарського) і валяльного промислів було зумовлено занепадом ручного ткацтва, витісненого фабрич­ним виробництвом. Велике виробництво творило нові види промислів, які обслуговували його потреби. У тій же Владимирській губернії фабричне ткацтво зумовило виготовлення човників, дерев'яних деталей для ткацьких верстатів, коробок для упакування тканин тощо.

Ремісники, які мали власні майстерні й водночас зберігали зв'язок із землею, перетворювалися фактично на найманих робітників-надомників, за­лежних від мануфактуристів і фабрикантів. Із середовища дрібних товарови­робників виділялися скупники-посередники між надомниками і мануфакту-

Економіка та соціальні відносини

ристами. Селянська промисловість створювала підґрунтя для зростання ка­піталістичної промисловості: тут формувалися кадри навчених працівників, з цього середовища виходили власники стартового капіталу, потрібного для великого капіталістичного виробництва.

Російська промисловість перших пореформених десятиліть пережила кілька періодів піднесення, криз і депресій, які збігалися із загальноєвро­пейськими циклами в промисловому виробництві. Від кінця 60-х років про­мисловість Росії переживала піднесення, зумовлене активним залізничним будівництвом. Настала смуга грюндерства, тобто активного виникнення про­мислових і транспортних підприємств. Зростала кількість акціонерних ком­паній: від 1869 до 1873 р. було засновано 281 акціонерну компанію з ка­піталом 697,6 млн руб., тобто в середньому по 56 на рік, тоді як від 1861 до 1865 р. їх було засновано тільки 44 з капіталом 99 млн руб. Нове промислове пожвавлення наприкінці 1870-х років змінилося кризою і депресією, що тривала до 1887 р. Тільки від кінця 1887 р. почалося пожвавлення, яке пе­реросло у промислове піднесення в 90-х роках.

Шляхи сполучення. Пореформений розвиток великої промисловості та капіталістична перебудова сільського господарства перебували в нероз­ривному зв'язку із створенням широкої мережі залізничних доріг у Росії. Ука­зом від 1857 р. було створено Головне товариство російських залізниць, яке розробило широку програму залізничного будівництва, що передбачала на­самперед сполучення зернових районів країни із судноплавними ріками Чор­ного і Балтійського морів. Нестача державних засобів змусила уряд залучи­ти до залізничного будівництва приватний капітал, також іноземний. До 1871 р. майже всі залізниці опинилися в приватних руках. Однак ці дороги обходилися державній скарбниці дуже дорого, і вже за десять років уряд зму­шений був повернутися до державного будівництва залізниць, а потім і до поступового викупу приватних залізниць. Підвищення податків з населення і великі викупні платежі з селян за землю дозволили скарбниці здійснити ці заходи.

Залізничне будівництво найінтенсивніше розвивалося в 1866-1880 ро­ках, тоді проклали понад 19,7 тис. км залізничного полотна. Мережа заліз­ниць, побудованих за 60-70-ті роки, охоплювала лише Європейську Росію і частково Кавказ. Головні магістралі сполучали промислові центри з півден­ними чорноземними губерніями, з Поволжям і морськими портами Балтійсь­кого і Чорного морів. Уже тоді визначилося місце Москви як головного заліз­ничного вузла Росії. Упродовж цього двадцятиліття залізничні колії сполучи­ли Москву з Нижнім Новгородом, Воронежем, Харковом, Києвом, Ростовом і Варшавою.

Споруджуючи залізниці, враховували не тільки їхнє господарське зна­чення, а й геостратегічне. Ще 1868 р. військовий міністр Д. Мілютін подав записку про будівництво магістралей, які сполучали б Польщу з Централь-

Росія в другій половині XIXст.

ною Росією. У 80-х роках збільшилася мережа залізниць біля західних кор­донів, залізничні колії сполучили Катеринослав з Донбасом і Кривим Рогом. У 1883-1888 роках збудували Закавказьку і Закаспійську залізниці.

Протяжність залізничних колій у Росії 1891 р. становила понад 32 тис. км. (До порівняння: 1890 р. Велика Британія мала 32,3 тис. км залізниць, Ні­меччина - 42,9 тис. км, США - 156 тис. км.)

Вплив залізничного будівництва на всі галузі економіки країни був величезний. Залізниці, сполучивши віддалені райони країни з центром і між собою, сприяли поглибленню їхньої спеціалізації, розвиткові внутрішнього і зовнішнього ринку, дали потужний поштовх піднесенню різних галузей промисловості. Залізничне будівництво потребувало металу, вугілля, лісу, нафти, чим сприяло швидкому зростанню вугільної і лісозаготівельної про­мисловості, підприємств з видобутку і перероблення нафти, металургії, транс­портного машинобудування. Залізниці створювали щораз більше робочих місць: якщо 1865 р. на залізниці працювало 32 тисячі робітників, то 1890 р. - майже чверть мільйона.

У пореформені роки зросла кількість парового водного транспорту. Як­що 1860 р. в країні було майже 400 річкових пароплавів, більшість з яких при­падала на Волзький басейн, то 1895 р. - понад 2,5 тисячі. Річкове пароплавство розвивалося також в басейнах Дону, Дніпра, Західної Двіни, Єнісею, Аму­ру. Розвивалося і морське пароплавство. Кількість морських пароплавів за 60—90-ті роки зросла в десять разів. У 90-х роках частка річкового, морського і гужового транспорту становила 30% усіх перевезень, тоді як 70% вантажів пе­ревозили залізницями. Якщо в 60-70-х роках 40% залізничних вантажних пе­ревезень - це було зерно, то в 90-х роках - уже не більше 25%; основними ван­тажами стали метал, машини, ліс, вугілля, нафта і нафтопродукти.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Інтенсивне будівництво залізниць та інших шляхів сполучення позитивно вплинуло на розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Успішно розвивався зерновий ринок. Майже поло­вина зібраного урожаю надходила на ринок, а центрально-землеробські, по­волзькі та лівобережно-українські губернії продавали від 55 до 60% зерна. До того ж 60% зерна збували на внутрішньому ринку і 40% - на зовнішньому.

Зростала і торгівля промисловими товарами. їх потребувало населення міст, що активно побільшувалося; значним споживачем промислової про­дукції ставало сільське населення, яке купувало не тільки знаряддя праці, а й фабричні тканини, предмети загального вжитку. Розвиток промисловості теж потребував металу, вугілля, нафти, машин.

Втягування Росії у світовий ринок зумовило зростання обсягу її зов­нішньої торгівлі. Якщо на початку 60-х років зовнішньоторговельний обіг ім­перії становив 430 млн руб., то наприкінці 90-х - 1 306 млн руб. Торго­вельний баланс Росії, за винятком 1866-1875 років, був активним, тобто ви­везення товарів переважало їх ввезення.

/лє

ОІЛС |

- ^Е Архангельськ

ШВЕЦІЯ

Котлас

⁴ Тюмень

Березники - £

Курган

ЛЄРМ І; Д

Єкатеринбург *

Вятка

Гельсіцг

<<, Л/байа

Урапьськ "З Саратов

НІМЕЧЧИНА

Варта Лодзь ЛгОбЛ'Н

0. Санкт- Вологда

^гЛетербург.■

* Казань

і Новгород ^Нижній

,06X06

Симбірсьн

М°«ва@1...... * Самара

• *-.. - -:

п/^шй *" ••? -^: V Тула* _„.Тамбов

КОвЧО.%. Р"^1І>"? _ф +» С/МО«вНЄЬК,.;■ ~ <Г_-*і

•- Мінськ Бря^^І^^- "% " Т,

'%Царшцт

'.* ""••.»•:">-'/ *.'*Ворс*вК.
Г-*""«К^ ^>^_% £урськ^ *** %»---"7% "

И Уфа

іахань

Дата добавления: 2015-10-16