Волго-Уральський регіон

До початку XIX ст. народи Поволжя - тюркомовні волзькі татари й чуваші та фіномовні мордва, черемиси (марійці) і вотяки (удмурти), приєд­нані ще в XVI ст., були міцно інтегровані в адміністративну та соціально-станову систему Росії. Лояльну татарську мусульманську знать кооптували в російське дворянство. Татарські купці одержали торговельні привілеї, які дали їм змогу згодом освоювати казахські степи й Середню Азію для росій­ських інтересів. Зі створенням "татарських магістратів" у Казані й перед­місті Оренбурга вони одержали й органи самоврядування. На середину XIX ст.

.... -.-........„,.

Національне питання і пробудження націй

іеренесли з Або до ніверситет.;рігалася, але сейм заборонено 1850 р. ірської і релігійної ії були загалом ло-готовим обмежити нція моєї держави, Уї хвилини тривоги

зсять до 10-х років іних і літературних гоп/ стали пропагу-ю народної творчос-мав за мету визнати вати й поширювати

їсть А. І. Арвідсона 1802-1884) та інших зусиллям з'явилися індії. Важливою по-"Калевала", здійсне-турне (1831), Фінсь-уються патріотично:у був філософ, пуб-римував культурно-ю культурного і по­ний упродовж три-Гі рух став набувати

зні волзькі татари й ж (удмурти), приєд-тивну та соціально­му знать кооптували звельні привілеї, які дню Азію для росій-" у Казані й перед-На середину XIX ст.

волзькі татари, які становили майже третину всіх татар Росії*, проживали переважно в Казанській губернії. Татари становили приблизно третину гіль­дійського купецтва в Казанській губернії; очолювали його багаті родини -Юнусови, Апанаєви, Юсупови, Акчуріни. Татарські купці займалися і під­приємництвом, обробкою бавовни. Мусульманське духовенство 1788 р. орга­нізувалося у власну установу - Мусульманські духовні збори, які очолював муфтій. Під впливом мусульманського духовенства перебувала освіта й куль­тура волзьких татар.

Більшість чувашів проживала в Казанській і частково Симбірській гу­берніях. Процес асиміляції (головно отатарення), який розгорнувся від 30-х ро­ків XVIII ст., у період масового хрещення неросійського населення Поволжя, призвів до того, що частина чувашів прийняла іслам, щоб не приймати пра­вослав'я. Упродовж XIX ст. питома частка чувашів серед населення Росії знизилась від 0,85 до 0,66%.

Мордва населяла Середнє й Нижнє Поволжя, а також Південне При­уралля, повсюди - з іншими народами (татарами, чувашами, башкирами, а також росіянами), ніде не маючи абсолютної більшості. Вже у XVIII ст. морд­ву було піддано сильній русифікації та отатаренню. На початок XIX ст. процес зросійщування досягнув таких масштабів, що царська влада в низці повітів та губерній перестала реєструвати мордву окремо. Питома частка мордви упродовж XIX ст. була приблизно однаковою і становила майже 0,80% насе­лення країни. Близькими до мордви і з походження, і мовою були черемиси, які проживали в Середньому Поволжі, Північному і Південному Приураллі. Частка черемисів у XIX ст. знизилася від 0,35 до 0,29%. Більшість вотяків проживала в Північному Приураллі, в міжріччі Ками та В'ятки (В'ятська гу­бернія). Чисельність вотяків була незначною: 0,32% від усього населення Росії впродовж XIX ст.

Основна частина мордовського, чуваського, черемиського, вотяцько-го і татарського селянства належала до державних та удільних селян. Росій­ські селяни (а російське населення загалом домінувало в регіоні від початку XVIII ст.) переважно перебували в кріпосній залежності від російських помі­щиків і татарських мурз. Держава примусово навернула у християнство біль­шість мордви, чувашів, черемисів і вотяків. Примусова християнізація іслам­ських татар зумовила запеклий спротив й особливого успіху не мала.

Підкорення тюркомовних башкирів-мусульман (проживали в Південно­му Приураллі), до завоювання яких Москва приступила після падіння Казан­ського ханства, тривало декілька століть і супроводжувалося величезним збройним спротивом, низкою численних повстань, які жорстоко придушу-

* Татари населяли також Північне та Південне Приуралля (так звані мещеряки, або мі-шари), Крим, компактні території в Західному Сибіру та в деяких інших районах Росії. У першій половині XIX ст. частка татар серед населення Росії зросла від 2,1 до 2,55%.

Росія в першій половині XIXст.

вали. Багато татар, мордви, чувашів, черемисів і росіян перебиралися із Серед­нього Поволжя на Середній і Південний Урал і селилися на пасовищах башки­рів як землероби, так що протягом XVIII ст. башкири стали меншістю на влас­ній території. Якщо на початку XVIII ст. башкири налічували майже 300 тис. осіб, то внаслідок великих втрат у численних повстаннях наприкінці століття -лише близько 20 тис. Однак питома частка башкир серед населення країни зростала: з 0,46% (1795) до 0,79% (1858) і до 1,03% в 1897 р. (1321,4 тис. осіб).

Встановивши військовий та адміністративний контроль над Південним Уралом, росіяни приступили до подальшої інтеграції за випробуваними ме­тодами: башкирська верхівка, яка не стала жертвою російських військових заходів, а також вихідці із Середнього Поволжя - татарські мішари (мещеря­ки) - утвердилися у своїх володіннях і привілеях та вступили на кіннотну службу Росії. Наприкінці XVIII ст. башкирів разом із мішарами було пере­ведено у військовий стан, який можна порівняти з російськими козаками. їх було організовано в нерегулярне "башкирське військо" й підпорядковано влас­ному військовому командуванню. Так основною повинністю, яку покладали на башкирське і мішарське населення, стала військова служба. Башкири і мішари разом з оренбурзькими козаками несли вартову службу на Оренбур­зькій лінії від Тоболу до Каспійського моря.

Царська влада не відмовилася від християнізації народів Поволжя та Приуралля і в першій половині XIX ст. Тут було створено низку спеціаль­них місіонерських закладів, які готували майбутніх місіонерів. Провадилася й діяльність з перекладу богослужбових книг місцевими мовами, видавали­ся словники і граматики мов народів Поволжя та Приуралля. Викладання цих мов було запроваджено в Нижньогородській духовній семінарії, Казанській духовній академії та повітових училищах.

У відповідь на нові спроби місіонерства серед волзьких татар розви­нувся реформаторський ісламський рух. Його метою стало оновлення іслам­сько-татарської культури і водночас - збереження її самобутності. Насамперед потрібно було реформувати татарськомовну шкільну освіту. У заснованій 1759 р. гімназії в Казані почали вивчати татарську мову, першим викладачем якої став Сагіт Хальфін. Він 1778 р. видав "Азбуку татарської мови", зго­дом - двотомний словник татарської мови і коротку татарську граматику, що стали основою для видання наступних граматик і словників. Імпульси до національного пробудження йшли також із заснованого 1804 р. Казанського університету, де було створено друкарню для видавання татарських книг (арабським шрифтом) і де викладали татарську мову, заохочували сходо­знавчі дослідження. За 1807-1855 роки тільки в Казані було опубліковано 577 книжок татарською мовою в середньому 2400-4200 примірників кожна. Випускники ісламських шкіл - медресе - йшли в Оренбурзький край, Баш-кирію і Казахстан вчити дітей татарської грамоти.

Національне питання і пробудження націй

4. Сибір

Російська експансія в Сибір, що розпочалася з походу загону донсь­ких козаків на чолі з отаманом Єрмаком 1581 р., тривала декілька століть. (Попри географічні відмінності між Північною Америкою і Сибіром, росій­ська експансія в Сибір має деякі паралелі з американською експансією на захід континенту - і за формами, і за її наслідками для корінних народів.) Народи, які заселяли ці величезні простори (кочові мисливці та рибалки тай­ги - маньчжуромовні евенки, або тунгуси, палеоазійські юкагири та ін.; ко­чові оленярі тундри - ненці, або самоїди, чукчі, камчадали і коряки та ін.; скотарі південної тайги і лісостепу - монголомовні буряти і тюркомовні яку­ти), перебували на низькому рівні розвитку. Єдиним державним формуван­ням було Сибірське ханство, де із татарами - землеробами і скотарями, жи­ли угромовні остяки й вогули - мисливці та рибалки. За винятком ісламських татар, усі етноси Сибіру сповідували шаманство. Більшість цих етносів чини­ла росіянам жорстокий опір, але завжди зазнавала поразки через примітивні засоби ведення війни і повну неорганізованість. Залишаючи після себе фор-теці-остроги на місцях головних річкових переправ, козаки-першопрохідці 1639 р. досягли Тихого океану, а 1648 р. заснували Охотську гавань. Зіткнув­шись на Далекому Сході з Китаєм, росіяни пішли на підписання Нерчинсь-кого договору (1689), який встановив кордон між державами майже на два століття. Далі на північ ніякої іншої стримувальної сили не існувало, і навіть Тихий океан не був нездоланним бар'єром - російський наступ продовжився через Аляску і далі на південь по західному узбережжю Північної Америки.

Від початку російська присутність на нових територіях Сибіру відчу­валася дуже слабко. Першими прийшли мисливці, купці та шукачі пригод, яких приваблювали казкові багатства регіону, і лише потім влада скеровува­ла сюди війська, духовенство, чиновників і нечисленні групи селян-пересе-ленців. Стосовно корінного населення Сибіру проводилася прагматична полі­тика, апробована на Волзі. Жорстоко придушивши опір, Москва дозволила місцевому населенню вести традиційний спосіб життя за умови сплати ре­гулярної данини хутром (ясак). Родові й племінні вожді зберігали свій ста­тус, але, на відміну від татар, вони не були кооптовані до російської знаті. Російська держава навіть дозволила більшості бурятів на початку XVIII ст. перейти до ламаїстського буддизму. Тоді ж розпочалася і примусова хрис­тиянізація народів Сибіру, яка мала формальний характер. Протягом XVII-XVIII ст. Сибір інтенсивно заселяли переселенці з Європейської Росії і на­прикінці XVIII ст. їх налічувалося понад 800 тис. Це були передусім вільні, незалежні від поміщиків державні селяни, які зосереджувалися на родючих землях південного заходу Сибіру.

Вперше законодавчо упорядкувати управління величезною територі­єю Сибіру вирішив соратник Олександра І Михайло Сперанський, який у 1819-1822 роках був сибірським генерал-губернатором і розробив "Статут

Росія в першій половині XIX ст.

про управління інородців" (1822). "Статут" поділив народи Сибіру на три розряди: осілих, кочових і бродячих. До "осілих" зачисляли західносибірських татар і частину алтайських племен, до "кочових" — бурятів, якутів, тунгусів, остяків, вогулів та деяких інших, до "бродячих" - мисливські й оленярські племена Крайньої Півночі: "самоїдів", "інородців туруханських", юкагирів, коряків, ламутів. Відповідно до "Статуту", "осілих інородців" за правами і обов'язками було прирівняно до російських селян (проте рекрутської по­винності вони не виконували), а для кочових і бродячих племен запрова­джували особливі суспільно-політичні структури, які узаконювали владу міс­цевої аристократії. Для них встановлювали "інородні управи" (які відповідали волосним управам) і підпорядковані цим управам родові управи, причому для "бродячих інородців" - тільки родові управи. Ці органи управління були водночас і судовими інстанціями. Тільки значні кримінальні справи не вхо­дили до їхньої компетенції і підпорядковувалися загальним судовим органам.

Культурний рівень корінного населення Сибіру був низьким, панувала майже повна неграмотність. Винятком була діяльність бурятського вченого Доржі Банзарова: здобувши освіту в Казані, 1846 р. він захистив дисерта­цію з вірувань монголів. Призначений на дрібну адміністративну посаду в Іркутській губернії, згодом відійшов від науки, а потім і повернувся до патрі­архального життя свого народу. Лише від другої половини XIX ст. тут поч­нуть створювати школи, і місцевими мовами також.

Вагоме значення для освоєння Сибіру мали експедиції, подорожі та дослідження учених, які відбувалися в першій половині XIX ст. Так, експе­диція Академії наук під керівництвом М. Кастрена в 1838-1849 роках ви­вчала мови народів Сибіру. Під час експедиції О. Міддендорфа в 1843-1844 р. було зібрано багатий і різноманітний матеріал з районів північної та східної частини Сибіру - від Таймиру до гирла Амуру. Вагомий внесок у вивчення Сибіру зробили ті з освічених росіян, які відбували тут каторгу, заслання чи тюремне ув'язнення. У другій чверті XIX ст. в різних містах Західного і Східно­го Сибіру відбували покарання декабристи. Деякі з них (В. Раєвський, І. Якуш-кін та ін.) провадили в Сибіру педагогічну діяльність; інші допомагали на­селенню в поліпшенні сільськогосподарського і ремісничого виробництва, створювали зразкові землеробські господарства (І. Кюхельбекер, М. Мурав-йов), сприяли поширенню серед бурятів ремесел (брати Бестужеви); дехто надавав населенню медичну допомогу тощо.

Дата добавления: 2015-10-16