|
Селянська сім'я. У першій половині XIX ст. життя православних селян, особливо їх дитинство і юність, зазвичай, минали в батьківській сім'ї, до якої входили два-три покоління. Цей тип сімейної організації був не тільки родинним, а й господарським союзом, заснованим на поділі праці за статево-віковим принципом. Головою сім'ї (патріархом, або большаком) був прадід, дід чи батько, якому належало провідне становище в сім'ї. Сімейне майно, за винятком приданого дружини, перебувало в колективній власності, але розпоряджався ними большак. Основою внутрішніх сімейних відносин був ієрархізм. Всі підпорядковувалися голові родини, жінки - большусі (дружина голови сім'ї) і чоловікам, молодші за віком - старшим, діти - дорослим. Ставлення жінки до чоловіка нагадувало ставлення підданого до монарха або кріпосного до поміщика. Статус большухи був дещо вищий, ніж інших жінок, тому що вона мала над ними владу, хоча сама мусіла беззаперечно підпорядковуватися чоловікові. У разі смерті чоловіка і за відсутності в домі дорослих чоловіків до неї тимчасово переходила влада большака, але лише доти, поки діти не ставали дорослими і одружувалися.
Метою виховання дітей був розвиток страху Божого, покірності батькам, церкві та владі. Влада батька над дітьми була настільки великою, що їх продавали, віддавали в кабалу і "зажив", тобто у використання в оплату за борги. До семи років дітей виховували винятково матері, але від семи років хлопчики поступово переходили під контроль батька, а дівчатка були під наглядом матері, вона навчала їх всьому, що потрібно було знати селянці. З раннього віку діти разом з дорослими брали участь у всіх домашніх і сільськогосподарських роботах. До 15 років вони ставали повноцінними працівниками, які могли виконувати всю селянську роботу.
Народна педагогіка визнавала примус і насильство нормальними і важливими формами впливу на неслухняних дітей. Селяни вважали, що бать-
Економіка та соціальне життя
ківська любов полягає в строгому ставленні до дітей, що покарання завжди йде на користь дитині. Карали фізично не тільки маленьких дітей, а й били і старших, дівчат також. Дуже строгим був контроль за дівчатами до заміжжя і після. Якщо, наприклад, дівчина народжувала нешлюбну дитину, то найчастіше батьки зрікалися і доньки, і її дитини. Особливо жорстоко поводилися з жінкою, яка зрадила свого чоловіка: її безжально били і принижували.
Доля російських жінок-селянок була важкою. Народна приказка проголошувала: "Курица - не птица, женщина - не человек". Більшість російських жінок-селянок виходила заміж до двадцяти років; незаміжніх жінок було небагато і до них ставилися зі зневагою. Через часті вагітності, високі показники смертності, наголос на колективному, а не індивідуальному, смерть дитини сприймали спокійніше, ніж в інших культурах. Вважали, що хвора, скалічена чи позашлюбна дитина є ганьбою для сім'ї.
Через високу смертність чоловіків (частково через військову службу) в російських селах було багато вдів; деколи вдови становили до 30% від заміжніх жінок села чи общини. Є багато доказів, у народних приказках також, які свідчать про важке вдовине життя. Часто її долю вирішувала община. Якщо жінка була бездітною, то могла повернутися до своїх батьків. Вдова могла також отримати сьому частину домашнього господарства чи стати опікуном своїх синів-спадкоємців. Вдови могли повторно виходити заміж, особливо, якщо вони були ще молодими і могли народжувати дітей.
Кожна селянська сім'я підтримувала тісні стосунки з усіма родичами, які утворювали цілі клани. Селянська сім'я жила в рамках і під опікою общини, яка, за звичаєм, мала право втручатися у внутрішні сімейні стосунки і регулювати їх. Поміщик і держава підтримували патріархальну сім'ю: саме патріархальна сім'я була носієм монархічних установок, ґрунтуючись на незаперечному підпорядкуванні членів сім'ї большакові; велика сім'я забезпечувала вищий рівень добробуту і, отже, платоспроможність селянства.
Міська сім'я. На середину XIX ст. серед купців, міщан, ремісників і селян, які проживали в містах постійно, домінували великі сім'ї, а в них -патріархально-авторитарні відносини. Голова сім'ї керував усім домом, усіма членами сім'ї і домочадцями. Його накази мали виконувати беззаперечно, а до неслухняних і тих, хто провинився, застосовували покарання, фізичні також. Він представляв сім'ю у зовнішніх стосунках, перед міською громадою і державою. У середині сім'ї його влада була практично необмеженою, він розпоряджався майном родини, долею кожного її члена, одружував дітей за своєю волею і міг віддавати їх на роботи проти їхньої волі на певний термін. Сини жили з батьком, зазвичай, до його смерті, а якщо відокремлювались від нього, то майно ділилося між братами порівну, а молодший син залишався з батьками. Як і в селянських сім'ях, всі роботи ділилися на чоловічі та жіночі, і перші виконували під наглядом господаря, а другі -господині. Дружина підпорядковувалася чоловікові, але у своїй жіночій сфері господарства вона мала великі повноваження. У разі смерті господаря
Росія в першій половині XIX ст.
вдова до повноліття дітей ставала на чолі сім'ї і виконувала всі його функції; на неї записували майно. Діти перебували в повному підпорядкуванні батьків, з раннього дитинства допомагали їм по господарству, виховання і освіту здобували переважно вдома і коли виростали, то вели ту ж справу, що і їхні батьки. Віком зрілості вважали 15-16 років, з цього віку діти повністю долучалися до сімейних справ. Багаті купці старалися дати своїм синам освіту, потрібну і для успішного ведення справи, донькам - скромну, для престижу сім'ї. Кожна сім'я перебувала в тісному контакті з родичами, а також з відповідною корпорацією: міщанська сім'я - з міщанською громадою, купецька - з купецькою гільдією, реміснича - з цехом.
Звичаї були строгими, сексуальні стосунки перебували під посиленим контролем громадської думки, особливо для жінок. Однак щораз більша кількість підкинутих дітей у спеціальні будинки в Москві та Петербурзі дає підстави припустити, що багато дітей були небажаними. На початку 1850-х років у Петербурзький притулок потрапляла третина від народжених у місті. Навіть якщо не всі вони були народжені в місті, тенденція була очевидною.
Подібність шлюбно-сімейних відносин у місті та на селі пояснюється тим, що у більшості міських поселень культура і побут мали сільський характер. Тільки в містах з населенням понад 25 тис. осіб, у яких на 1856 р. проживало біля третини міського населення (а це менше ніж 4% всього населення країни), спостерігалися серйозні відмінності у звичаях і поведінці мешканців порівняно з селом.
Дворянська сім'я. Дворянська сім'я, як і сім'ї селян і торговельно-промислового населення міста, будувалася на спільних принципах: на ієрархізмі, всевладді голови родини, на залежності функцій, прав і обов'язків члена сім'ї від статі та віку, на пануванні спільних сімейних інтересів над індивідуальними, на слабкій автономії сім'ї від громади і на величезному значенні громадської думки для сім'ї. У дворянських сім'ях також панувало суворе ставлення до дітей. У заможних родинах одразу ж після народження дитина переходила під турботу годувальниці та няньок. Від 5-7 років до дитини приставляли домашніх учителів і гувернерів. Потім діти вступали до відповідного навчального закладу, а закінчивши його, чоловіки йшли на службу, а жінки виходили заміж. У бідних дворянських сім'ях до вступу в навчальний заклад виховували та вчили дітей самі батьки. Навчання здебільшого закінчувалося до 16 років, якщо освіта продовжувалась за кордоном, - до 18-20 років. Цивільна служба могла починатися ще раніше - з 13-14, навіть з 10 років.
Між дворянською сім'єю і сім'ями простого народу були відмінності. Панування голови сім'ї у дворянських сім'ях мало більш освічений характер. Дітей фізично карали, але не настільки сильно, як у селянських чи міщанських сім'ях. Лише в сім'ях, де жінки мали велику власність і матеріально були абсолютно незалежні від своїх чоловіків, вони мали самостійність. Але це були нечисленні сім'ї багатих і знатних родин. Іншою особливістю дворянських родин було те, що упродовж XVIII ст. дворянство поступово запозичало
Економіка та соціальне життя
функції;
' бать-
і осві-
раву, що і
повністю
синам
скромну, для
родичами, а
грома-
посиленим
більша
/рзі дає
1850-х
у місті.
очевидною.
' пояснюється
сільський ха-
1856 р.
всього на-
поведінці
ельно-про-
ієрархізмі,
члена сі-
шдивіду-
значенні
суворе
дитина
дитини
ю відпо-
службу,
навчальний
закін-
8-20 ро-
років.
відмінності.
характер.
міщансь-
були
Але це
дворянсь-
запозичало
європейські ритуали сімейного життя. У другій чверті XIX ст. російське освічене суспільство захопили ідеї Просвітництва і Романтизму, які підвищили вагу особи, жінки, любові, дітей у житті людини. Тоді ж з'явилися журнали для жінок, і питання про жіночу емансипацію вперше стало предметом уваги російського суспільного руху. У 1840-1850-х роках жінки такі, як Авдотія Панаєва, наслідували героїнь французької романістки Жорж Санд, які жили за велінням серця. Жорж Санд мала вплив і на російських західників, які критично ставилися до шлюбу як інституції.
Ці нові віяння вплинули насамперед на стосунки між матерями і доньками. Освічені дворянські жінки активно дбали про виховання та освіту своїх доньок, тому що освіта хлопчиків, за традицією, була прерогативою батьків і обраних останніми домашніх учителів і навчальних закладів. На середину XIX ст. вплив матерів виявився дуже вагомим: вони заохочували доньок до відходу від традиційної ролі жінки, замкнутої в середовище сімейних відносин, пробуджували в них зацікавлення до суспільного і політичного життя, виховували почуття особистості, самостійності. Результати такого виховання виявилися через 10-20 років: російський революційний рух залучив у свої лави десятки жінок із дворянських родин.
Патріархально-авторитарні стосунки у сім'ях всіх станів сприяли політичному абсолютизмові в державі. Як каже російська приказка, "Царь-госу-дарь - наш земной Бог, как, приблизительно, отец в семье". Тому російське населення, особливо селянство, відчувало потребу в сильній владі, доволі легко сприймало примус і регламентацію, негативно ставилося до змін і нововведень. Водночас під час соціальних заворушень частими були вияви жорстокості й агресії, бунтарський, анархічний дух.
5. Закони, суди та система покарань
У першій половині XIX ст., як і впродовж усього імператорського періоду російської історії, діяло законодавче і звичаєве право; сферою застосування першого було переважно місто, міські стани, другого - селяни. Усі відомі приказки середини XIX ст. відгукувалися про закон негативно, що відображало насамперед народну правосвідомість, згідно з якою - правда, відображена у звичаях і традиціях, справедливіша від законів ("Хоть бьі все законьї пропали, только бьі люди правдою жили").
До 1835 р., коли набув чинності підготовлений "Звід законів Російської імперії", формально і фактично діяло Соборне уложення 1649 р. 15-й том "Зводу законів" містив кримінальне законодавство. Тут було зроблено першу спробу систематизувати покарання, які поділено залежно від тяжкості на 10 родів (видів): смертна кара, політична страта, позбавлення станових прав, тілесне покарання, примусові роботи, заслання, віддання в солдати, позбавлення свободи, або тюремне ув'язнення, грошові стягнення, церковне покарання. В "Уложенні про покарання" 1845 р. система покарань містила 11 видів - 4 кримінальні та 7 виправних. Кожен вид кримінального покарання
_________________ Росія в першій половині XIXст. ________________
передбачав позбавлення всіх станових прав, тобто повне скасування прав політичних, цивільних, сімейних і майнових, позбавлення чину, доброго імені, нагород. Це доповнювалося для першого виду покаранням смертною карою, для другого - засланням на каторжні роботи терміном від 4 до 20 років або назавжди, для третього і четвертого родів - відповідно засланням до Сибіру або на Кавказ. Кожен окремий вид кримінального і виправного покарань поділявся на ступені. Покарання залежали від стану: дворяни, купці перший двох гільдій звільнялися від тілесних покарань, а ув'язнення в тюрму для них заміняли засланням. Головних кримінальних злочинців усіх соціальних станів уряд висилав до Сибіру. За офіційними відомостями, від 1827 до 1846 р. до Сибіру було заслано майже 80 тис. кримінальних злочинців. Декабристи, учасники польського повстання чи петрашевці - винятки серед злодіїв, грабіжників і убивць.
У дореформеній Росії рівень злочинності був низький порівняно з іншими європейськими країнами і мало мінявся в окремі десятиліття. Нижньої точки зареєстрована злочинність досягла в 1850-ті роки, найвищої - у 1825-1830-х роках - відповідно 562 і 650 злочинів на 100 тис. населення, що було приблизно в чотири рази менше, ніж у Франції, та у 7,6 раза менше, ніж в Англії.
Судова система Росії до реформи 1864 р. мала такий вигляд. Нижньою інстанцією для державних селян були сільські та волосні суди, які розглядали дрібні позови і порушення селян. Суди складалися з виборних старшини і двох засідателів. Волосна розправа вирішувала справи до 15 рублів, сільська - до 5 рублів. Нижньою інстанцією для поміщицьких й удільних селян був вотчинний суд поміщиків та адміністрація удільних селян, яка мала над ними права, рівні з правами поміщика над своїми селянами. Поміщик й адміністрація мали право на такі покарання селян: покарання різками - до 40 ударів, палицями - до 15 ударів, ув'язнення в сільській тюрмі - до 2 місяців та інші. Однак компетенцію общинного суду не було визначено в законі, і він діяв за звичаями та традиціями.
Першою інстанцією для всіх станів, окрім міського (купецтво категорично відмовилось від підсудності йому), був повітовий суд. Остаточно в ньому вирішували всі кримінальні справи при засудженні обвинуваченого на виправне покарання, а з цивільних справ - при збільшенні позову до 30 рублів. Усі інші справи віддавали на ревізію до наступної інстанції. Повітового суддю обирали дворяни, присяжних - дворяни та селяни, окрім поміщицьких. Але селянські присяжні були присутніми тільки при розгляді справ, які стосувалися селян.
Другою судовою інстанцією були палати кримінального і цивільного суду, які працювали в кожній губернії. Палата кримінального суду служила ревізійною інстанцією для справ, які надходили з усіх судів першої інстанції конкретної губернії (на ревізію потрапляло майже 40% справ), та судом першої інстанції у справах про посадові злочини. Справи про представників усіх станів, окрім дворянства, остаточно вирішувала палата, і тільки справи
ПО
Економіка та соціальне життя
про дворян передавали на ревізію до Сенату. Палата цивільного суду розглядала в апеляційному і ревізійному порядку всі цивільні справи. За позовами до 600 рублів її ухвали були остаточними, за позовами на більшу суму справи передавали на затвердження до Сенату. Палата служила судом першої інстанції у справах про помістя, за позовами про міську комунальну власність тощо. Голів суду в палати кримінального і цивільного суду призначала адміністрація, присяжних - від дворян і міського стану для розгляду справ, які стосувалися відповідно дворянства і міського стану.
Найвищою судовою інстанцією з кримінальних і цивільних справ в імперії був Сенат, 10 із 11 його департаментів розглядали судові справи в порядку апеляції і касації. У винятковій компетенції Сенату був суд над губернськими предводителями дворянства за посадові злочини. Департаменти Сенату містилися в Петербурзі, Москві та Варшаві, до кожного було прикріплено по кілька губерній. У департаментах остаточне рішення у справі ухвалювали лише в разі одностайності сенаторів. В іншому разі справу переносили на розгляд загальних зборів судових департаментів, де для ухвалення рішення потрібна була кваліфікована більшість, а також затвердження міністра юстиції. Якщо сенатори або міністр не погоджувалися, справу скеровували до Державної ради. Сенаторів призначав імператор із заслужених сановників і вони мали чин не менше третього класу (відповідав військовому чинові генерал-лейтенанта), до складу Сенату за посадою входили всі міністри; генерал-губернатори брали участь у його засіданнях, коли розглядалися справи їхніх губерній.
На всіх рівнях судової системи Росії був помітний адміністративний вплив, бюрократична тяганина. Навіть справи, які вносив імператор Микола І на розгляд Сенату, не вирішували упродовж року. У 1830-ті роки імператор щорічно вносив 173 справи і тільки 61% з них вирішували у рік внесення до Сенату, у 1840-ві роки - 151 справа, у рік внесення ухвалювали рішення в 70% справ. На ухвалу судів впливали хабарі, низький рівень кваліфікації суддів. У кримінальній справі обвинуваченого могли ув'язнити без поліцейського розслідування і письмових доказів. Визнання своєї провини було "королевою доказів". Олександр І та Микола І заборонили тортури для отримання такого визнання, однак їх застосовували. Михайло Дмитрієв, поет і чиновник, який мав великий досвід роботи в судах усіх інстанцій, а в 1833-1847 роках був обер-прокурором Сенату, залишив яскраві свідчення про російську судову систему: "Скільки б не було видано законів проти тортур, вони існують! З одного боку, такі слідчі, які не уміють без них обходитися, з іншого - такий і російський простолюдин, який не йде ні на переконання, ні на совість, а розуміє і поважає тільки силу! - Биття по зубах, січення, утримування в чадній кімнаті, годування тільки оселедцями, без пиття води -це була справа звичайна! - Без цього у нас не обходиться жодне поліцейське розслідування; без цього не робиться ніяке відкриття в кримінальному слідстві".
*
Росія в першій половині XIX ст.
Більшість студентів-юристів здобувала освіту або в Імператорській школі правознавства, заснованій 1835 р., або в російських університетах, особливо Московському. Серед тих, хто викладав право в російських університетах, були помірковані західники П. Редкін та К. Кавелін, які навчалися в Європі. Частина вищих посадовців також усвідомлювала важливість утвердження законності в Росії. Серед них - Сергій Зарудний, випускник математичного факультету Харківського університету, який працював у міністерстві юстиції. Саме він очолив підготовку судової реформи за Олександра II.
Розділ 4. Національне питання і пробудження націй
Російська держава виникла і розвивалася як багатоетнічна імперія. Якщо наприкінці XVI ст. росіяни становили майже 90% населення Московської держави, то на 1795 р. - 53%о із 37 млн загального населення. Територіальні завоювання в першій половині XIX ст. зменшили частку росіян, і на 1858 р. вони налічували майже 46% населення країни.
Хоча поняття "Російська імперія" відмежоване від етнічного поняття "російський" ("русский"), не підлягає сумніву, що поняття "Росія" забезпечило етнічній групі росіян особливу роль, що державна ідеологія значною мірою ввібрала в себе також елементи російської етнічної свідомості (православ'я, спільна історія і культура). Проте вони не були визначальними засадами дореформеної Російської імперії та її суспільства. Міцність імперії забезпечували династичний принцип самодержавної, посвяченої Божою волею влади царя, а також становий принцип, який визначав соціальні зв'язки.
Постійна експансія, яка збільшувала розміри держави, значні прогалини в адміністративній системі імперії, брак російських кадрів ("малолюддя"), потужний опір неросіян (передусім нехристиянських етносів Сходу), відставання "державного народу" - росіян - у господарському розвитку, суспільно-політичній організації та за рівнем освіти від багатьох інших етнічних груп імперії - ці чинники сприяли збереженню етнічно-релігійної, культурної, соціально-економічної багатоманітності.
Чи були властиві Російській імперії колоніальні ознаки? Більшість дослідників погоджується, що колоніальні елементи були у випадку етносів Сибіру, кочових пастухів Степу й частково української Гетьманщини, і лише експансія на схід у XIX ст. посилила колоніальний характер Росії. Однак відставання метрополії перед периферією (зокрема економічна, соціальна і культурна перевага західних окраїн), лише часткова дискримінація колоніальних народів росіянами, домінування загалом політично-стратегічних завдань над економічними - ці та деякі інші ознаки Російської держави не вписувалися в модель класичної колоніальної імперії. За гетерогенністю складу, характером зв'язку між "державним народом" і рештою етносів Російська
Імператорській шко-тпверситетах, особ-юсійських універси-яін, які навчалися в:а важливість утвер-випускник матема-рацював у міністер-4и за Олександра II.
тнічна імперія. Як-селення Московської лення. Територіальні
росіян, і на 1858 р.
етнічного поняття тя "Росія" забезпе-ідеологія значною ої свідомості (пра-визначальними за-тва. Міцність імперії юсвяченої Божою во-іав соціальні зв'язки, ржави, значні прога-•:х кадрів ("малолюд-ькнх етносів Сходу), здарському розвитку, багатьох інших ет-етнічно-релігійної,
ознаки? Більшість доли у випадку етносів Гетьманщини, і лише арактер Росії. Однак ономічна, соціальна і шскримінація колоні--стратегічних завії держави не впи-етерогенністю складу, етносів Російська
І
Національне питання і пробудження націй
імперія відрізнялася не лише від Франції, Великобританії, а й від Габсбур-зької монархії, які сильніше інтегрували свої етнічні меншини, і була ближчою до євразійської Османської імперії.
Російська політика стосовно неросійських народів імперії до початку XIX ст. відповідала переважно традиційним зразкам. Царський уряд дотримувався своїх основних принципів, згідно з якими лояльність до трону, професіоналізм, знатне походження цінували значно вище, ніж віровизнання або етнічну належність. Якщо неросійські еліти виявляли лояльність до царя і забезпечували соціально-політичну стабільність у своїх регіонах, їх приймали як партнерів. Уряд співпрацював з ними, гарантував збереження їхніх привілеїв і дотримувався політики гнучкого прагматизму і толерантності. За Олександра І цю політику застосовували щодо західних регіонів (йдеться насамперед про Велике князівство Фінляндське та Царство Польське), які мали служити урядові моделлю для реформування Росії. Від часу польського повстання 1830-1831 р. російська політика виявляла тенденцію до посилення уніфікації та відходила від традиційних зразків визнання статусу-кво, співпраці з лояльними елітами. Однак за Миколи І ці елементи ще не визначали державної політики, а були підпорядковані династичній становій політиці самодержавства, спрямованій на підтримку легітимної влади царя.
Дев'ятнадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму, потужних національних рухів, спричинених глибинними трансформаційними процесами, які охопили європейський континент від XVIII ст. Російська поліетнічна імперія не була винятком. Більшість дослідників вважає, що процес націотво-рення мав відчутні особливості на заході та на сході європейського континенту. У "західному світі" (Англія, Франція, Голландія, Швейцарія, США і британські домініони) націоналізм був породженням ери Просвітництва, він ґрунтувався на раціональних мотивах, обстоював ідеї рівності, свободи та братерства, принципи плюралістичного і відкритого суспільства. Західний тип націоналізму ґрунтувався також на принципах індивідуалізму, його економічно і політично підтримувала впливова буржуазія (середній клас) і вбачала в нації форму "суспільного договору". Націоналізм Заходу виник переважно як політичний феномен, його появі передувало формування національних держав, або, як це сталося у США, ці два процеси збігалися. Інший тип націоналізму, "культурницький", виник на Сході (Центральна і Східна Європа, сюди ж можна віднести і Російську імперію), в авторитарних, закритих, відсталих аграрних суспільствах як реакція на експансію раціоналістичної культури Заходу. "Східний" тип націоналізму відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму. Його мотивація - не в політико-економічних реаліях, а в міфологізованому минулому і мріях про майбутнє, в емотивній сфері. Він узагалі ґрунтується не на політичній реальності, а створюється штучно, на основі міфів про минуле або мрій про майбутнє. Ос-
Росія в першій половині XIX ст.
кільки середній клас у цих суспільствах був нерозвинений чи взагалі його не було, ініціативу у формуванні націоналістичної ідеології перебирає на себе аристократія, або інтелігенція (особливо літературно-художня), - звідки й апеляція націоналістів "Сходу" до славного минулого - мови, фольклору, історичних міфів тощо.
Для аналізу окремих національних рухів на Сході, і в Російській державі зокрема, важливе значення має різниця між "старими" ("великими") і "молодими" ("малими") народами. У перших існували власна дворянська еліта, традиції державності, висока культура, літературна мова тощо (росіяни, поляки, грузини, волзькі та кримські татари, азербайджанці, з деякими обмеженнями - осілі мусульмани Азії). У других через брак власної еліти, а часто і середніх міських верств, соціальна структура не була завершеною; вони або ніколи не мали своєї державності, або вона була зруйнована на початку Нового часу; вони не мали своєї літературної мови і високорозвиненої культури. У Російській імперії до "молодих" народів належала більшість етнічних груп - українці, білоруси, литовці, естонці, латиші, фіни, чуваші, якути та ін. Особливий випадок становили євреї та вірмени з міськими елі-тами й розвиненими культурами, але без дворянства і традицій державності. Відповідно "старі" й "молоді" народи, а також єврейська і вірменська спільноти висували різні програми. Перші, якими керувало дворянство, прагнули до відновлення своєї державності, другі під керівництвом лідерів із селянського середовища, - до створення повноцінної соціальної структури, розвитку власної високої культури і досягнення автономії, треті, керовані інтелігенцією, - до рівності з панівним етносом і національно-культурної автономії.
Чеський дослідник М. Грох запропонував для розгляду національних рухів у Центральній та Східній Європі періодизацію, яка відображає загальну закономірність виникнення й розвитку націоналізму, його еволюцію від соціально-психологічних форм до ідеологічних та політичних. У фазі "А" невелика група освічених осіб формує лінгвістичне, історичне, соціально-психологічне підґрунтя національного відродження: розгортаються дослідження в етнографії, філології, літературі, історії, які формують образ нації, що "відроджується"; у фазі "Б" (період "патріотичної агітації") наукові дослідження трансформуються в ідеологічні конструкції, що поширюються серед освічених верств і сприяють їхній "націоналізації"; у фазі "В" внаслідок "патріотичної агітації" виникає масовий національний рух, який має привести до незалежності нації.
Проте логічна схема М. Гроха "культурне відродження - ідеологічний рівень - політична програма (рух)" у кожному конкретному випадку потребує коректив. Зокрема, на думку американського дослідника Р. Шпорлюка, націотворення слід розглядати як політичний процес від самого початку, навіть якщо ті, хто безпосередньо бере участь у національному русі, заперечують будь-який політичний контекст чи спрямування своєї діяльності,
Національне питання і пробудження націй
чи взагалі його:ї перебирає на -дожня), - звід-мови, фолькло-
Російській дер-("великими") і сна дворянська ва тощо (росія-анці, з деякими власної еліти, а звершеною; во-ована на почат-сокорозвиненої іа більшість ет-. фіни, чуваші, з міськими елі-йй державності, рменська спіль-яство, прагнули:ідерів із селян-структури, роз-керовані інтелі-рної автономії, у національних ображає загаль-о еволюцію від мх. У фазі "А" ічне, соціально-)ться досліджен-образ нації, що) наукові дослі-їірюються серед внаслідок "пат-й має привести
і - ідеологічний випадку потре-а Р. Шпорлюка,:амого початку, юму русі, запе-воєї діяльності,
або твердять, що їхньою єдиною метою є дослідження народної культури чи місцевої історії. У рамках кожної "культурницької фази" завжди існують безпосередньо політичні елементи. Р. Шпорлюк звернув увагу на ще один аспект національного відродження "малих націй", а саме: цей процес є, окрім іншого, свідченням, виявом розпаду іншої нації. Формування нації - це внутрішньодержавний процес, у якому "стара" ("велика") нація розпадається і перетворюється на дві чи кілька нових. У цьому варіанті епітет "нова" цілком природно стосується й тієї нації, яка зберігає за собою ім'я "старої", "великої" чи "історичної". Отже, "історичні нації", тяглість яких, зазвичай, контрастує з історичною перервністю "неісторичних", у новітню епоху націотворення також переживають глибокі трансформації. їхнє перевтілення відбувається у двох напрямах: по-перше, від них відокремлюються народи, які самі перетворюються на нації; по-друге, вони розширюються через долучення до складу нації тих соціальних верств, які раніше в домодерні часи перебували поза її межами. Ця теза важлива, наприклад, для розуміння того, як формувалися модерні нації у таких "старих" націях, як росіяни та поляки, і "молодих" -українці, білоруси, литовці.
1. Західний край*
Участь Російської імперії у поділах Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. не тільки змінила співвідношення сил на геополітичній арені. "Придбання" кількох мільйонів поляків, литовців (ці народи були католиками), українців та білорусів, які сповідували переважно греко-католицьку віру, євреїв з їх специфічним релігійно-економічним укладом, спричинило масу нових питань і проблем у російській політиці. Поляки, які належали до "старої" нації з давніми державними традиціями і високою культурою, перетворили польське питання на одне з визначальних в історії Росії. Польський національний рух першим і особливо відчутно похитнув Російську імперію, поставивши відразу політичну мету: відновлення Польської держави, поліетнічної шляхетської республіки, в кордонах 1772 р.
Поляки. За першим поділом Речі Посполитої (1772) Росія отримала польську частину Ліфляндії та східну частину Білорусі до Західної Двіни і верхнього Дніпра, за другим поділом (1793) - центральну частину Білорусі з Мінськом, майже всю Правобережну Україну (Київське, Брацлавське, Подільське воєводства та східну половину Волинського воєводства), за третім поділом (1795) - Курляндське герцогство (князівство), Литву (за винятком південно-західної частини, Сувалкії, що відійшла до Пруссії), решту Білорусі та Підляшшя, західну частину Волинського воєводства, західні частини Холмської землі й Белзького воєводства. У складі Російської імперії опинилася
* До Західного краю віднесено території, на яких компактно проживали поляки, литовці, білоруси, українці, євреї; дещо умовно - румуни Бессарабії.
Росія в першій половині XIX ст.
більша частина території і майже половина населення (462 тис. кв. км і 5,5 млн осіб) Речі Посполитої. Російський уряд узаконив анексію нових територій заявою про закінчення "збирання руських земель", "які належали колись до Російської держави, заселених єдиноплемінниками й освячених православною християнською вірою".
Польський елемент переважав лише в литовських землях, тоді як у Білорусі та Україні поляки становили більшість тільки серед шляхти-земле-власників. Як неодноразово у своїй історії, Росія пішла на співпрацю з лояльною регіональною елітою. Польська шляхта після наведення доказів свого благородного походження була кооптована в імперську знать (поляки 1795 р. становили 66% спадкових дворян Росії), отримала підтвердження на свої земельні володіння, зайняла посади в місцевій адміністрації. Росія підтвердила станово-корпоративну організацію міст, серед якого переважали поляки й німці. Римо-католицьку церкву, до якої, окрім поляків, належали литовці й чверть білорусів, без відома Папи Римського було реорганізовано в Могильовську архієпархію (згодом - у митрополію), яку на початку XIX ст. підпорядкували римо-католицькій духовній колегії Головного управління духовних справ. Реорганізовано також і православну церкву, ієрархи якої докладали чималих зусиль, щоб повернути в "лоно православ'я" білорусів і українців - вірних греко-католицької церкви. За наказом Катерини II, уніатські парафії насильно ліквідовували, і до 1796 р. майже 2 млн греко-католиків було навернуто в православ'я. Ті греко-католицькі єпархії, які збереглися, наприклад, на Волині чи в Білорусі, було підпорядковано римо-католицькій церковній структурі. За Миколи І тиск на уніатську церкву знову посилився, що призвело 1839 р. до її скасування і приєднання до РПЦ.
Культура й освіта на колишніх землях Речі Посполитої (за винятком Курляндії) були польськими й за російського панування та мали вплив на литовців, білорусів і українців. Була збережена польська триступенева шкільна освіта, яку увінчувала Віленська академія, від 1803 р. - Віленський університет, до якого 1805 р. долучилися Кременецький ліцей і 1816 р. Варшавський університет. Польський приклад та освічена польська шляхта (Адам Чарторийський, Северин Потоцький та ін.) відіграли важливу роль у реформуванні російської системи освіти на початку XIX ст.
За рішенням Віденського конгресу 1815 р. до Росії перейшла основна частина створеного 1807 р. під час наполеонівських війн Варшавського князівства. До Царства (Королівства) Польського - таку назву одержало нове утворення - відійшли землі довкола Варшави з населенням понад 3 млн осіб, з яких три чверті становили поляки. Якщо наприкінці XVIII ст. поляки становили 6,14% населення Росії, то на 1858 р. - 5,34%.
Олександр І дозволив Королівству мати конституцію (обнародувана в грудні 1815 р.), яка за характером продовжувала конституції 1791 р. і 1807 р. та була найліберальнішою конституцією тодішньої Європи. У її підготовці
Національне питання і пробудження націй
велику роль відіграв князь А. Чарторийський, і тому не дивно, що вона розвивала польську політичну традицію.
Конституція проголошувала російського імператора польським королем, який зберігав за собою всю повноту виконавчої влади, законодавчої ініціативи та право вето на сеймові ухвали. Він призначав намісника, міністрів, сенаторів та інших вищих урядовців. Виконавчу владу безпосередньо здійснював уряд - Адміністративна рада, яка складалася з намісника, 5 міністрів й інших осіб. Законодавча влада належала двопалатному сеймові, який ухвалював закони, бюджет і оцінював діяльність міністрів. Виборче право обмежувалося майновим і освітнім цензом. Було утворено 8 воєводств, в яких урядували воєводські комісії на чолі з головами. Королівство мало власну армію під командуванням польських офіцерів. Лише поляки мали право обіймати державні посади. Польська мова стала офіційною в управлінні, армії та освіті, було гарантовано прерогативи римо-католицької церкви. Виступаючи на відкритті першої сесії польського сейму в березні 1818 р., Олександр вперше в історії Росії пов'язав себе присягаю щодо своїх підданих: "Присягаю й урочисто обіцяю перед Богом і на Євангелії всіма своїми силами зберігати і здійснювати конституцію".
Автономія і політичні свободи суперечили самодержавній практиці управління імперією, російській дійсності і рано чи пізно мали призвести до конфлікту між царським урядом та інтересами польського суспільства. Багато поляків чекало від царя возз'єднання під його владою всіх земель колишньої Речі Посполитої. З'явилися конфлікти й у зв'язку з інтерпретацією конституції. У самій Росії багато представників російського дворянства, армії та бюрократичного апарату застерігали Олександра І від відновлення Речі Посполитої.
У польському патріотичному середовищі стали формуватися таємні організації студентів, польських масонів, утворилося Патріотичне товариство (1821) на чолі з майором В. Лукасинським. Уже після арешту В. Лукасинського 1824 р. Патріотичне товариство нав'язало контакти з Південним товариством декабристів, спільно з яким готувало повстання проти самодержавства. Після придушення виступів декабристів у Петербурзі та Чернігівського полку в Україні багато членів Патріотичного товариства було заарештовано й покарано. Наприкінці 1828 р. група військових із школи підхорунжих піхоти у Варшаві під керівництвом П. Висоцького утворила нову таємну організацію для підготовки повстання.
Революційні події у Франції влітку 1830 р. сколихнули польську громадськість, спричинили патріотичне піднесення. Польські національні кола стривожили чутки про скерування польського війська на придушення революції у Франції. Проти ночі 17 (29) листопада 1830 р. група молодших польських офіцерів напала на резиденцію намісника великого князя Костянтина палац Бельведер і казарми російських військ у Варшаві. Костянти-
Росія в першій половині XIX ст.
нові вдалося втекти. Внаслідок захоплення міського арсеналу, озброєння робітників та ремісників, переходу на бік змовників частини польських військ Варшава опинилася у руках повстанців. За деякий час було створено Національний уряд на чолі з А. Чарторийським, який схвалив програму боротьби за відновлення Польської держави у кордонах 1772 р. Вимоги відновлення "історичної Польщі" спричинили негативне ставлення до повстання з боку Австрії та Пруссії, які брали участь у її поділах. 13 (25) січня 1831 р. польський сейм проголосив "детронізацію" Миколи І і незалежність Польщі. Микола І звернувся до повсталих з маніфестом, обіцяючи помилування, якщо вони повернуться до виконання свого обов'язку і видадуть захоплених у полон російських чиновників та військових, але одержав відмову. На початку лютого 1831 р. російська 120-тисячна армія під командуванням І. Дібича (після його смерті від холери в травні армію очолив І. Паскевич) почала наступ на Варшаву. У битвах під Сточком і Вавром повстанці зупинили наступ російської армії, але в битві під Гроховом 13 (25) лютого польська армія зазнала серйозних втрат. 14 (26) травня головні польські сили під командуванням генерала Я. Скшинецького зазнали поразки у битві під Остро-ленкою. Відтоді повстання увійшло в смугу кризи: частина аристократії та шляхти залишала країну, сейм не затвердив навіть дуже поміркованої реформи переходу селян з панщини на чинш. Зусилля радикалів, об'єднаних у Патріотичне товариство, наштовхувалися на сильну протидію консервативних кіл в уряді, сеймі та війську. Політичне протистояння призвело до падіння Національного уряду і переходу влади до рук генерала Я. Круковецько-го, який проголосив себе диктатором. Тим часом наприкінці серпня російські війська підійшли до Варшави і розпочали штурм міста. Із падінням Варшави на початку вересня 1831 р. повстання було придушене. Сейм, уряд та залишки польської армії перетнули кордони Австрії та Пруссії, де були інтерновані.
У листопаді 1831 р. Микола І створив тимчасовий уряд Польщі з І. Пас-кевичем на чолі. Реакція Петербурга на події в Польщі означала продовження традиційної політики, частиною якої було покарання нелояльної польської еліти. Влада спочатку розправилася з тими повстанцями, які не встигли емігрувати. їхні помістя конфіскували й передали російським поміщикам; шляхту зобов'язали нести військову службу.
Органічний статут (лютий 1832 р.), який заступив конституцію, оголошував Царство Польське "невід'ємною частиною" Російської імперії, а польську корону - спадковою російської імператорської сім'ї; окремої коронації тепер не вимагалося. Статут скасував польський сейм, ліквідовував польську армію і самостійні фінанси. Управління Польщею перейшло до Адміністративної ради на чолі з намісником імператора. Було запроваджено поділ на губернії, російські гроші, систему ваг та мір, кримінальне право, цензуру, прямий нагляд за школами, діяльність жандармського корпусу. Католицька
Національне питання і пробудження націй
церква опинялася в невигідному становищі порівняно з РПЦ. Всю систему" контролю над країною гарантувала російська військова присутність. Водночас було підтверджено особливий адміністративний статус Царства та гарантовано громадянські свободи, залишалися ознаки колишньої автономії: поляки становили значну частину чиновництва, шляхта зберігала свій особливий статус, польську мову застосовували в діловодстві, уніатську церкву не було ліквідовано.
Після поразки повстання 1830-1831 р. в еміграції - Франції, Бельгії, Швейцарії, Великобританії - опинилася нова хвиля поляків, які продовжували боротись за незалежність. Кількість емігрантів була незначною, та вони належали до інтелектуальної еліти польського суспільства. Еміграція мала вплив на польські землі, організовувала таємні товариства, висилала емісарів, розробляла плани здобуття незалежності Польщі. Консервативна течія гуртувалася навколо князя А. Чарторийського і згодом одержала назву "Готель Лямбер" (від назви паризької резиденції князя). її прихильники передбачали відбудову Польського королівства за допомогою європейських держав. Поляки, які походили з України і захоплювались її минулим, зокрема козаччиною (М. Чайковський, І. Терлецький, Ф. Духінський та ін.) створили навколо А. Чарторийського "український гурток". Вони висували ідеї спільності долі й національних інтересів поляків і українців. Демократичний табір (Польське демократичне товариство) бачив Польщу демократичною республікою. Крайнє ліве крило еміграції було представлене організацією Люд Польський, яка бачила відбудову Польщі на засадах ранньохристиянських ідей та аграрного соціалізму.
Освічені польські патріоти після ліквідації польської держави намагалися рятувати пам'ятки польської культури - книги, рукописи, речі. Вони засновували музеї, бібліотеки, газети, часописи, збирали історичні пам'ятки, публікували народні пісні, приказки. Княгиня Ізабелла Чарторийська влаштувала в маєтку в Пулавах музей історичних старожитностей. Богуміл Лінде (1771-1847) опублікував шеститомний "Словник польської мови" (1806-1814). "Товариство друзів наук", створене 1800 р., упродовж 30 років існування залучило до свого кола багатьох відомих учених, педагогів, лікарів, політиків. Молодий учений і письменник Адам Чарноцький (1784—1825) розпочав етнографічні дослідження білоруського та українського населення на землях колишньої Речі Посполитої. Свої праці він друкував під псевдонімом Зоріан Доленга-Ходаковський. У контексті зацікавлень народною творчістю розвинулася "українська школа" польської літератури. її представники, що походили з України (Юзеф-Богдан Залеський (1802-1886), С. Го-щинський (1801-1876) та ін.), захоплювалися звичаями, фольклором українців, оспівували незламний дух козаків тощо. Правда, дехто з них трактував українську народну культуру як різновид "всепольської", що доповнювала і збагачувала їхню культуру.
Росія в першій половині XIX ст.
Ідеї Романтизму з його вірою у творчі сили нації, що спираються на особливий "національний дух", стали джерелом і стимулом для польської культури 30-50-х років XX ст. Саме тоді у творчості мислителів і митців було окреслено духовні цінності, що склали підвалини свідомості новочасної польської нації, яка формувалася, вбираючи елементи минулого Речі Посполитої, народні традиції, месіанську віру в неминучість відродження держави. Провідні ідеї польського національного руху висловлювали поети-роман-тики Адам Міцкевич (1798-1855), Юліуш Словацький (1809-1849), Зигмунт Красинський (1812-1859) та ін. Найяскравіше ознаки польського романтизму виявилися у творчості А. Міцкевича. Свої патріотичні почуття він висловив у поемах "Конрад Валленрод", "Дзяди", "Пан Тадеуш". У 1832 р. А. Міцкевич видав у Парижі "Книгу польського народу і польського паломництва", де проголосив ідею месіанського покликання Польщі в боротьбі проти деспотизму, закликав до національної єдності та морального відродження. Патріотична тематика у творчості Ю. Словацького (драма "Кордіан", роман "Беньовсь-кий" та ін.) переплітається з ліризмом, відтворенням душевних переживань звичайної людини. У своїх драмах "Небожественна комедія", "Іридіон" та інших творах 3. Красинський виступав проти радикальних методів боротьби за свободу, закликав до єднання шляхти і народу в ім'я майбутнього Польщі. Він писав також ліричну та філософську поезію.
У добу Романтизму в центрі уваги опинилася історія та її осмислення. Дослідження минулого розвивали члени "Товариства друзів науки", а після його закриття - перемістилися до приватних фундацій і в еміграцію. Найбільшого впливу і поширення набули в польських землях історичні праці Йоа-хима Лелевеля (1786-1861). Історик створив романтичну концепцію історичного розвитку Польщі, в основі якої - особливий польський дух, що походив від давніх слов'ян і характеризувався демократичними рисами (20-томна "Польща, її діяння і справи", 1854-1868). Праці історика були пройняті вірою в майбутнє відродження поляків на засадах "національного духу", соціальної справедливості та демократії.
Від початку XIX ст. народні пісні міцно утвердилися у творчості польських музикантів. Виняткове значення для поляків і світової культури мала творчість Фридерика Шопена (1810-1849), який найбільше спричинився до розширення жанрових можливостей музичного мистецтва загалом, збагачення його польським фольклорним матеріалом. Він привніс польські народні мотиви в музичну культуру Європи. Композитор Станіслав Монюшко (1819-1872) створив першу національну оперу "Галька", яку вперше зіграли 1848 р. у Вільно в концертному виконанні. Романтичні тенденції позитивно позначилися на розвиткові інших жанрів польського художнього мистецтва -живопису, архітектури, скульптури.
Польський визвольний рух і польська культура мали визначальний вплив на національно-культурне життя литовців, українців та білорусів, які
120 '
Най
у своїй більшості до товської держави.
Литовці. Після майтське староство, ] до Росії, а Занемання литовські землі опин та Ковенської (1843) складу Варшавськогс ського опинилося в губернію. Наприкінці селення Росії.
На приєднанії: зберігалися особлив товська шляхта мала позиції в місцевій ах' судочинстві та освіті ми й частково полон різняться: питома чаї (на 1795 р.). Більшіст чому кріпосні сягали населення міст станс торгівля.
Спроби частин новлення автономног сько-французької вій полеона закінчили и Олександр І не вдавс ши більшість магнат зв'язку зі створенням Незабаром у Віленсь нізації, які виступалі неї ВКЛ. Серед них І ставники полонізоваї
Повстання 18 товських губерній. ~ станські загони навес Литви, але не змогли де були інтерновані сотні їх вивезли на нопомісних та беззе ців". Соціальний стаї
Національне питання і пробудження націй
по спираються на ом для польської слителів і митців омості новочасної чїіого Речі Поспо-одження держави. али поети-роман-9-1849), Зигмунт ького романтизму [утгя він висловив 32 р. А. Міцкевич).\іництва", де про-іроти деспотизму, ння. Патріотична роман "Беньовсь-вних переживань дія", "Іридіон" та к методів бороть-ім'я майбутнього
та її осмислення, ів науки", а після з еміграцію. Най-оричні праці Йоа- шцепцію історич-і дух, що походив мсами (20-томна були пройняті ві-.ного духу", соці-
у творчості поль-юї культури мала є спричинився до а загалом, збага-вніс польські на-аніслав Монюшко у вперше зіграли іденції позитивно іього мистецтва -
ли визначальний і та білорусів, які
у своїй більшості до кінця XVIII ст. проживали на території Польсько-Литовської держави.
Литовці. Після поділів Речі Посполитої більшість етнічної Литви (Же-майтське староство, Віденське і Троїцьке (Тракайське) воєводства) відійшла до Росії, а Занемання було приєднане до Пруссії. У складі Російської імперії литовські землі опинилися у складі Віленської (1802), Гродненської (1802) та Ковенської (1843) губерній. Литовське Занемання спочатку увійшло до складу Варшавського князівства (1807), з утворенням 1815 р. Царства Польського опинилося в його складі, 1837 р. його виокремлено в Августовську губернію. Наприкінці XVIII ст. литовці становили 1,98%, 1858 р. - 1,58% населення Росії.
На приєднаних територіях за литовським населенням тривалий час зберігалися особливості станового управління - польська і полонізована литовська шляхта мала значні економічні й політичні права, посідала провідні позиції в місцевій адміністрації, польська мова була офіційною в управлінні, судочинстві та освіті. Унаслідок невиразного етнічного поділу між поляками й частково полонізованими литовцями кількісні показники дослідників різняться: питома частка поляків на литовських землях визначається 7-10% (на 1795 р.). Більшість населення литовських земель становили селяни, причому кріпосні сягали майже 60% від їх загальної кількості. Значну кількість населення міст становили євреї, основними заняттями яких було ремесло і торгівля.
Спроби частини впливових магнатів і шляхти реалізувати план відновлення автономного Великого князівства Литовського (ВКЛ) під час російсько-французької війни 1812 р. виявилися невдалими. Розгром і відступ На-полеона закінчили короткий період французької окупації території Литви. Олександр І не вдався до суворих репресій проти "зрадників", амністувавши більшість магнатів і шляхти. Утім і спроби повернутися до ідеї ВКЛ у зв'язку зі створенням Царства Польського не мали підтримки Олександра І. Незабаром у Віденському університеті виникли польські патріотичні організації, які виступали за відновлення незалежної Польщі з приєднанням до неї ВКЛ. Серед них було й Товариство філоматів, до якого належали представники полонізованої місцевої шляхти.
Повстання 1830-1831 р. у Царстві Польському підтримала шляхта литовських губерній. Тимчасовий польський центральний уряд у Литві й повстанські загони навесні 1831 р. встановили контроль майже на всій території Литви, але не змогли протидіяти царським військам і відступили до Пруссії, де були інтерновані. Царизм жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні їх вивезли на каторгу і заслання, їхнє майно було конфісковане. Дрібнопомісних та безземельних шляхтичів зачислили до категорії "однодворців". Соціальний статус середньої шляхти та лояльних до царя магнатів збе-
Росія в першій половині XIX ст.
рігся. Переважна частина литовських селян і далі була кріпосними польських поміщиків.
Було скасовано Литовський статут і запроваджено російське право, ліквідовано регіональне самоуправління, російську мову запроваджували в діловодство, в судову практику та систему шкільної освіти, було закрито Віленський університет. Робилися спроби навернути в православ'я литовських селян римо-католицького віровизнання.
Національне пробудження литовців відбувалося в умовах майже повної полонізації освічених верств населення і великого впливу католицької церкви. Ідеї романтизму викликали інтерес польської інтелігенції до литовської народної творчості. У творах А. Міцкевича відображено образи і мотиви литовського фольклору. Багатство народної мови відіграло велику роль у виникненні нової литовської літератури, засновники якої вийшли з середовища селянства і нижчого духовенства. У 1818р. вперше опубліковано поему "Пори року" засновника литовської літератури Христіонаса Донелайтіса (1714-1780). Попри моралізаторсько-церковну ідеологію протестантизму, характерного для автора поеми, колишнього пастора, його твір представив живі та яскраві образи литовських селян, їх побуту і праці, картини природи Литви. За Донелайтісом ввійшов у літературу поет Діонізас Пошка (1757-1830). Його поема "Жемайтійський та литовський селянин" яскраво зобразила соціально-принижене становище литовських селян. Він почав укладати словник литовської народної мови. Найкращі пісні поета Антанаса Страздаса (1763-1833) сповнені симпатії і співчуття до простої людини.
У національному пробудженні важливою була участь групи литовської молоді у Віденському університеті. Ще 1825 р. поет Людвікас Реза опублікував збірку народних поезій, яка зацікавила й надихнула патріотичні кола литовської університетської молоді до вивчення фольклору та звичаїв народу. Вагомий внесок у цю справу зробив поет і вчений Симанас Станяві-чюс, який опублікував 1829 р. збірку народних пісень "Дайни жемайтій-ські". Випускник Віленського університету історик Симанас Даукантас (1793— 1864) написав литовською мовою низку праць з історії Литви ("Історія Литви", видана в 1893-1897 роках, "Звичаї давніх литовців" та ін.), у яких наголосив на багатстві історичних традицій свого народу. Військовий інженер Теодор Нарбут польською мовою написав "Історію литовського народу" в дев'яти книгах.
Віленський університет та його кафедри малювання і живопису, графіки, скульптури й архітектури також активно долучилися до розвитку художнього мистецтва. Творчу діяльність художники поєднували з педагогічною працею. Представником класицизму був професор П. Смуглявічюс, реалізму -професор Я. Рустем, який зокрема давав перші уроки живопису Тарасові Шевченку під час його перебування у Вільно. Вихованці мистецьких кафедр ство-
Національне питання і пробудження націй
рили Віденську художню школу, до якої належали скульптор К. Бєльський, художник Я. Дамель, графік В. Смоковський.
Після закриття Віленського університету центр національного життя перемістився з Вільно до містечка Варняй, де жив і працював єпископ Же-майтії Матеюс Валанчюс (1801-1875). Навколо цієї високоосвіченої людини, ученого і письменника, гуртувалася нечисленна литовська інтелігенція, яка перейнялася ідеями національного відродження. М. Валанчюс був автором історичних праць, письменником, пропагандистом здорового способу життя, поширення освіти литовською мовою серед народу, меценатом, який здобув великий авторитет. Литовський культурницький рух першої половини XIX ст. підготував умови до політичного пробудження литовської нації.
Білоруси. Смоленщина першою з білоруських етнічних земель потрапила до складу Російської держави під час війни з Річчю Посполитою в середині XVII ст. Ще до початку XIX ст. цю область населяли переважно білоруські селяни, а польська або спольщена шляхта поступово розчинилася в російському дворянстві. Після поділів Речі Посполитої етнічні білоруські землі було об'єднано в Білоруську губернію, а від 1802 р. вони опинилися у складі п'яти губерній - Могильовської, Вітебської, Віденської, Мінської та Гродненської. Питома частка білорусів у складі Росії знизилася від 8,34% (1795) до 5,3% (1858), переважно через низький природний приріст населення.
Більшість білорусів була селянами, польська і полонізована шляхта зберегла свої економічні й політичні права, польська мова залишалася офіційною в управлінні, судочинстві та освіті. У містах і містечках велику кількість населення становили євреї, основними заняттями яких було ремесло і торгівля.
На початку XIX ст. білоруські землі опинилися у сфері діяльності двох суспільно-політичних рухів - польського й російського. Тутешня шляхта поділяла плани приєднання білоруських земель до автономного Царства Польського. Російські декабристи мали впливи в Литовському корпусі, що розташовувався у Гродненській губернії. Таємна офіцерська організація "Товариство військових друзів" у грудні 1825 р. намагалася підняти повстання, але була розгромлена.
Повстання 1830-1831 р. у Царстві Польському шляхта Білорусі підтримала своїми бойовими діями. Придушивши повстання, царський уряд позбавив шляхетських прав насамперед дрібну шляхту, яка була найбільш революційним елементом польського руху. За указом 1839 р. білоруських греко-католиків, як і українських, було насильно навернуто в православну віру. Самодержавство намагалося усунути польські впливи з адміністрації, освіти і культури. Офіційна польськомовна культура поступово змінювалася офіційною російськомовною культурою. Водночас розпочалося становлення білоруської національної культури, яка спиралася на мову, звичаї, обряди, традиції народу.
Росія в першій половині XIX ст.
Польські вчені - мовознавець Б. Лінде та історик Т. Чацький - першими заговорили про самобутність білоруської мови і важливість її вивчення. Археограф і славіст К. Калайдович у розвідці "Про білоруську говірку" (1822) започаткував наукове дослідження білоруської мови в Росії. У першій половині XIX ст. з'явилися публікації народною білоруською мовою -вірші Ф. Савича, П. Багрима, І. Легатовича, анонімних авторів.
Письменник-етнограф Павло Шпилевський був автором науково-пізнавальних творів "Подорожі по Поліссю і білоруському краї" та "Білорусь у характерних описах і фантастичних її казках". Ян Борщевський на підставі легенд та казок створив "білоруську Одіссею" - чотиритомну збірку польською мовою "Шляхтич Завальня, або Білорусь у фантастичних оповіданнях". У таких дослідженнях розкривалася багата матеріальна і духовна культура білоруського народу: описані побут, житло, знаряддя праці селянина, календарно-землеробські і сімейно-побутові обряди та звичаї, фольклор (пісні, казки, загадки, приказки, легенди).
У першій половині XIX ст. побачили світ документи і матеріали з історії Білорусі: "Літописець Литви і руська хроніка" Ігнатія Даниловича, "Пам'ятки історії Литви" Теодора Нарбута, "Акти Західної Росії", "Книги посольські Метрики Великого князівства Литовського" та ін.
Першим значним представником нової білоруської літератури став Вінцентіи Дунін-Марцинкевич (1807-1884). Син небагатого шляхтича, своїм ідеалом він бачив соціальну єдність верхів і низів народу на підставі усвідомлення національної і духовної єдності. Проблеми взаємин шляхти і селян він висловив у романтичному двомовному творі "Ідилія", де, як і в житті, пани говорили польською, а селяни - білоруською мовою. Своїми творами, написаними білоруською мовою, він сприяв зацікавленню народною культурою.
Українці. Історія стосунків українців та росіян починається ще в середньовіччі. Переяславська угода, яку Москва уклала 1654 р. з гетьманом Української держави Богданом Хмельницьким, стала початком поступової інтеграції значної частини українських земель до складу Російської імперії. Дослідники, українські також, неоднозначно оцінюють і саму угоду, і подальшу історію українсько-російських відносин. Очевидним є те, що якісні зміни в ідеології російської влади на початку правління Петра І, політичний вибір гетьмана І. Мазепи під час російсько-шведської війни радикально змінили російську політику щодо України. Реформа політико-адміністративного устрою України, що розпочалась 1722 р. запровадженням на її території російської владної структури - Малоросійської колегії, була безпосередньо пов'язана із заходами уряду Петра І, спрямованими на реформування системи державного управління Росії за західними зразками. Станово-корпоративна організація Гетьманщини, і передусім Запорозької Січі, була перешкодою на шляху подальшої модернізації Росії і потенційною загрозою самодержавству. Тому 1764 р. Катерина II скасувала посаду гетьмана, а вже на-
Національне питання і пробудження націй
ступного року Слобідську Україну, де не було багатьох інституційних форм, що в Гетьманщині (наприклад, магдебурзького права), перетворено на звичайну губернію Росії.
На початку 1780-х років російське губернське управління й податкову систему було поширено й на колишню Гетьманщину. Посиленню інтеграції в Російську імперію сприяло також значне зростання економічного та стратегічного значення України відповідно із просуванням Росії у степові області на північ від Чорного моря. Після російсько-турецької війни (1768-1774) російські війська 1775 р. зруйнували Запорозьку Січ, а запорожців було реорганізовано й згодом переселено на Кубань. Козацьке військо розформували й перетворили на регулярні підрозділи російської армії. Форсувалася також соціальна інтеграція України, під час якої частину козацької старшини 1785 р. кооптовано в імперське дворянство, тоді як менш знатні змушені були засвідчувати, часто десятиріччями, своє благородне походження. Інші соціальні групи було знівельовано за російським зразком: вільних козаків поступово перевели в категорію державних селян, на українських селян було поширено кріпацтво, українське духовенство прирівняли до російського. Територія Гетьманщини й Слобідська Україна з їхніми Києво-Могилянською академією, Чернігівським, Переяславським і Харківським колегіумами, широкою мережею початкових шкіл і високим рівнем письменності поступово втрачатиме свій культурний рівень, а зросійщення еліти перетворить українську мову на селянську. Попри це, кількісна перевага українців (понад 90%) зберігатиметься тут до середини XIX ст. переважно завдяки селянству та ще не зрусифікованому місцевому дворянству - нащадкам козацької старшини.
Правобережна Україна, "споконвічні руські землі" з погляду Петербурга, опинилися в складі Росії після поділів Речі Посполитої 1793 та 1795 років. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії називалися Півден-но-Західним краєм і підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора. Майже 90% населення Правобережжя становили селяни-українці, більшість яких була кріпаками. До польського повстання 1830-1831 р. ця територія була сферою польських політичних і культурних впливів, хоча поляки становили, за різними даними, від 6 до 10% населення. Євреї, в яких Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої, налічувалося приблизно 3,5% від усього населення Правобережної України.
Особливим регіоном імперії після російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст. та ліквідації Кримського ханства стала Новоросія (Новоросійський край), що охоплювала переважно територію сучасних Південної України і молдовського Придністров'я. Після завоювання Кримського ханства (1783) російська влада гарантувала земельні угіддя та привілеї татарської знаті, яка була долучена до імперського родового дворянства. Татарські селяни зберегли свої земельні володіння і свій статус вільних, незалежних від поміщиків державних селян. Ісламське духовенство також зберегло свої
Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 116 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Соціальна структура | | | Балтійський край |