Читайте также: |
|
Тривала боротьба Росії з Польщею і Швецією за вихід до Балтійського моря призвела до появи у складі імперії естонських, латвійських і фінляндських земель. Зберігаючи тут права і привілеї балтонімецької та шведської знаті, російська влада певний час використовувала їх як своєрідний зразок для модернізації імперії.
Естонці. Естонські етнічні землі, що від XVII ст. перебували в складі шведських провінцій Естляндія (Північна Естонія) та Ліфляндія (Південна Естонія), Росія завоювала в роки Північної війни (1700-1721). Утворені тут Естляндська та Ліфляндська губернії набули автономного статусу. Місцеве самоуправління та суд залишались у віданні станових рицарських і міських інституцій. Гарантувалися збереження лютеранської віри й церковної організації, статус німецької мови як урядової. Балтійські німці, які творили родову верхівку, становили майже 1 % населення провінцій, міські верхні та середні верстви - трохи більше ніж 6%. Більшість естонського й латиського (проживали в Ліфляндській губернії) селянства залежали від німецьких поміщиків. Від 1804 р. Олександр І обрав балтійські провінції як полігон для випробувань проектів ліквідації кріпосного права (див. розділ 1). У 1816 та 1819 р. в Естляндській і Ліфляндській губерніях кріпосне право було скасовано й естонські та латиські селяни стали особисто вільними, але земельна власність і надалі була в руках поміщиків. Лояльна балтонімецька верхівка й далі ви-
Росія в першій половині XIX ст.
конувала функцію гаранта стабільності в регіоні та була кузнею кадрів для бюрократії, військової справи й культури всієї Російської імперії.
На середину XIX ст. в Естляндській губернії естонці становили понад 92% населення, в Ліфляндській - майже 47%, чисельно перевищуючи латишів та інші етнічні групи. Естонці становили майже 1% від усього населення Росії.
Естонське національне пробудження розпочалося на зламі ХУШ-ХІХ ст., коли німецькі лютеранські пастирі почали перекладати релігійну літературу народною мовою. Естономовні парафіяльні школи охоплювали високий відсоток сільського населення. Від 1821 р. виходили газети естонською мовою. Науковим центром, де започаткували вивчення історії естонського народу, його мови і культури, став Дерптський (Тартуський) університет, відкритий 1802 р. Утворене 1838 р. Естонське наукове товариство видавало "Календарі", у яких містилися невеликі оповідання естонською мовою, що швидко набули популярності серед письменного населення. У першій половині XIX ст. розгорнулась просвітницька і літературна діяльність К, Я. Петерсена (1801-1822), Ф. Р. Фельмона (1798-1850), Ф. Р. Крейцвальда (1803-1882). Завдяки зусиллям Фельмона і Крейцвальда в 1857-1861 роках було опубліковано естонський народний епос "Калевіпоег". Крейцвальд був також автором-упо-рядником збірника "Міфічні та магічні пісні естонців", збірки естонських народних казок (1860-1865). Культурне пробудження естонців стало першим етапом на шляху формування естонської нації.
Латиші. Латвійські землі з Ригою, які становили південь Ліфляндії у складі Шведського королівства, перейшли до Росії за Ніштадтським мирним договором 1721 р. і згодом утворили населену й естонцями Ліфляндську губернію. Польська Ліфляндія - Латгалія - опинилася у складі Росії за першим поділом Речі Посполитої 1772 р., увійшовши на початку XIX ст. до Вітебської губернії, де переважало білоруське населення. За третім поділом Речі Посполитої (1795), у складі Росії опинилося й Курляндське герцогство (князівство) та Пілтенська область (згодом тут утворено Курляндську губернію), чим закінчилось політичне об'єднання історичної території латиського народу в складі Російської імперії. Якщо наприкінці XVIII ст. латиші становили 1,75%, то в середині XIX ст. - 1,29% населення Росії.
Нечисленний прошарок балтійських німців Ліфляндії та Курляндії мав широкі права і привілеї, гарантуючи стабільність у регіоні; в Латгалії домінувала польська шляхта. Переважна частина латишів була селянами, причому в Курляндській та Ліфляндській губерніях вони стали особисто вільними після скасування кріпацтва в 1817 та 1819 р.,ав Латгалії - лише 1861 р.
Більшість латишів - протестанти (лютерани), в Латгалії - католики, що вплинуло на зародження національного руху та його перебіг. Як і в естонців, ще у XVIII ст. німецькі лютеранські пастирі перекладали релігійну літературу латиською мовою для проведення місіонерської діяльності серед селян. Від 1803 р. у Дерптському університеті почали викладати латиську мову. У
Націон,
вивченні латиської мові
ють Курляндське товарі:
тиське літературне товг
кою мовою. Із зростай
увагу латишів приверн
Гарліба Меркеля (1769-
вою працю "Латиші, ос
де пропагував ідеї звілі
могою освіти і науки. І
висвітлювали минуле я
і цивілізованість на лаі
Рубенс (1817-1876), як
Велику популярі
мовою - поезії Сліпого
Лівенталса (1803-187
тиського національною
ні XIX ст. "молодолаті
Фіни. Від середи
Під час воєн із Швеціє
лише у війні 1808-180і
своєю провінцією. Ш
мічно й культурно, стаї
селення) були особисі
жало до лютеранської
Збори представ!
березні 1809 р. в місті
ської імперії на умов
князівства Фінляндсьі
ляндський), представ]
місцевий уряд - Уря.
Фінляндії підпорядкс
здійснювала Комісія (і
ках функції комітету
статс-секретар). До кс
ся внутрішніх справ к
сейму не виносилися
чи скасувати старого
валася економічною:
іншими країнами, де
скарбниці, їх викорис
ру Фінляндію (Вибо]
Національне питання і пробудження націй
зула кузнею кадрів для:ької імперії.:тонці становили понад льно перевищуючи ла-же 1% від усього насе-
і на зламі ХУІІІ-ХІХ ст., ти релігійну літературу юплювали високий від-ети естонською мовою. рії естонського народу, університет, відкритий гво видавало "Календарю мовою, що швидко першій половині XIX ст. К Я. Петерсена (1801-їа (1803-1882). Завдяки х: було опубліковано ес-5ув також автором-упо-ців", збірки естонських [ естонців стало першим
їли південь Ліфляндії у і Ніштадтським мирним)нцями Ліфляндську гу-." складі Росії за першим ітку XIX ст. до Вітебсь-За третім поділом Речі курляндське герцогство орено Курляндську гу-шчної території латись-икінці XVIII ст. латиші тення Росії.
:ляндії та Курляндії мав зегіоні; в Латгалії домі-з була селянами, причо-стали особисто вільни-іатгалії - лише 1861 р. Латгалії - католики, що перебіг. Як і в естонців, іали релігійну літерату-діяльності серед селян, адати латиську мову. У
вивченні латиської мови, багатого латиського фольклору великі заслуги мають Курляндське товариство для вивчення літератури і мистецтва (1817), Латиське літературне товариство (1827). Від 1822 р. виходили газети латиською мовою. Із зростанням освіти населення і розширенням кола читачів увагу латишів привернули твори одного з перших латиських просвітників Гарліба Меркеля (1769-1850), який ще 1796 р. видрукував німецькою мовою працю "Латиші, особливо Лівонії, наприкінці філософського століття", де пропагував ідеї звільнення своїх земляків від неволі та рабства за допомогою освіти і науки. Йому належали й інші праці, які в романтичному дусі висвітлювали минуле латишів, заперечували погляд, згідно з яким культуру і цивілізованість на латиські землі принесли німці. Його ідеї підхопив Яніс Рубенс (1817-1876), який написав чимало поезій патріотичного змісту.
Велику популярність серед латишів мали твори, написані народною мовою - поезії Сліпого Індрикіса (1763-1828), вірші та оповідання Ансіса Лівенталса (1803-1878) та Ансіса Лейтанса (1815-1874). Перші діячі латиського національного відродження підготували ґрунт для появи в середині XIX ст. "молодолатиського руху".
Фіни. Від середньовіччя Фінляндія була частиною Королівства Швеції. Під час воєн із Швецією у XVIII ст. Росія двічі скуповувала Фінляндію, але лише у війні 1808-1809 р. Швеція змушена була остаточно поступитися цією своєю провінцією. Шведомовне населення, домінуючи політично, економічно й культурно, становило майже 12% мешканців Фінляндії. Фіни (86% населення) були особисто вільними селянами. Усе населення Фінляндії належало до лютеранської церкви.
Збори представників станів Фінляндії, скликані російським урядом у березні 1809 р. в місті Борґо (Порвоо), схвалили входження до складу Російської імперії на умовах широкої автономії. Главою Фінляндії (Великого князівства Фінляндського) ставав російський імператор (великий князь фінляндський), представником якого був генерал-губернатор і який очолював місцевий уряд - Урядову раду (від 1816 р. - Сенат). Вища адміністрація Фінляндії підпорядковувалася безпосередньо імператорові, подання справ здійснювала Комісія (пізніше - Комітет) у справах Фінляндії (у 1826-1857 роках функції комітету виконував його статс-секретар, від 1834 р. - міністр статс-секретар). До компетенції сейму входило законодавство, яке стосувалося внутрішніх справ князівства; питання зовнішньої політики на обговорення сейму не виносилися. Без згоди сейму імператор не міг запровадити нового чи скасувати старого закону. Широка адміністративна автономія доповнювалася економічною: Фінляндія мала свою митницю у торгівлі з Росією та з іншими країнами, доходи князівства не надходили до загальнодержавної скарбниці, їх використовували на внутрішні потреби. У 1811 р. так звану Стару Фінляндію (Виборзька губернія), що стала російською ще 1721 р.. було
Росія в першій половині XIX ст.
приєднано до князівства. З 1812 р. столицю Фінляндії перенесли з Або до Гельсінгфорса (Гельсінкі), а 1827 р. сюди ж переведено університет.
За Миколи І автономія Фінляндії формально зберігалася, але сейм не скликався до 1863 р. Було посилено цензуру (1829), заборонено 1850 р. видання книг фінською мовою (окрім сільськогосподарської і релігійної літератури). Однак вищі стани й чиновництво Фінляндії були загалом лояльні. Микола І одного разу зауважив своїм радником, готовим обмежити фінські привілеї: "Дайте фінам спокій. Це єдина провінція моєї держави, яка за весь час мого правління не заподіяла мені жодної хвилини тривоги чи невдоволення".
Перші кроки фінського національного руху відносять до 10-х років XIX ст., до періоду "Або-романтизму", коли в академічних і літературних колах колишньої столиці Або під упливом ідей романтизму стали пропагувати ідеї самобутньої національної літератури, звернення до народної творчості. У 20-ті роки XIX ст. розвинувся феноманський рух, що мав за мету визнати рівноправність фінської мови поряд із шведською, розвивати й поширювати національну культуру.
Художня творчість і суспільно-політична діяльність А. І. Арвідсона (1791-1858), Й. Л. Рунеберга (1804-1877), Е. Льонрота (1802-1884) та інших сприяла пожвавленню культурного життя. Завдяки їхнім зусиллям з'явилися збірки народної поезії, перші дослідження з історії Фінляндії. Важливою подією стала публікація 1835 р. фінського народного епосу "Калевала", здійснена Е. Льонротом. Виникають товариства - Фінське літературне (1831), Фінське наукове (1838), Фінське художнє (1846), в яких об'єднуються патріотично налаштовані культурні діячі. Лідером феноманського руху був філософ, публіцист Ю. В. Снельман (1806-1881). Царський уряд підтримував культурно-національні прагнення фінів, бо вони сприяли подоланню культурного і політичного впливу Швеції, який у Фінляндії був помітний упродовж тривалого часу. Від кінця 50-х років XIX ст. феноманський рух став набувати політичного забарвлення.
Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 149 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Сім'я та сімейні стосунки | | | Волго-Уральський регіон |