Економіка

Аграрний сектор. У першій половині XIX ст. Росія була переважно аграрною країною, а сільське господарство - головною галуззю економіки країни. Сільське господарство мало здебільшого екстенсивний характер, тоб­то воно розвивалося не стільки через поліпшення обробітку грунтів і запро­вадження нових агротехнічних прийомів, скільки через розширення площі посівних культур. Приріст посівних площ відбувався переважно за рахунок нових земель Півдня, Середнього Поволжя, Передкавказзя і Сибіру. Посівна

І

______________ Економіка та соціальне життя ________________

площа сільськогосподарських культур Росії (без Польщі та Фінляндії) 1860 р. становила 59,6 млн га, з них посівна площа зернових культур - 52,6 млн га. За цими показниками Росія посідала перше місце серед країн світу.

Панівною системою хліборобства було традиційне трипілля - ярові, озимі, пар. У північних губерніях країни існувала підсічно-вогнева система хліборобства у поєднанні з трипіллям, у південних - залежно-переложна система, коли землю кілька років поспіль використовували як орну без вне­сення добрив, а потім "запускали" на 15-20 років. Серед сільськогосподар­ських культур переважали жито, ячмінь, овес. У центрально-чорноземних губерніях, у Середньому Поволжі та на Півдні зростали посіви пшениці.

За 1802-1855 роки валові збори зерна збільшилися на 42%, але з ура­хуванням природного приросту населення виробництво хліба на душу насе­лення залишалося на одному рівні. Частим явищем були неврожаї, які спричи­няли голод серед населення і падіж худоби. Особливо спустошливими були неврожаї 1820-1821, 1833, 1835, 1839, 1845, 1848 і 1855 років.

Від 40-х років XIX ст. розширювалися посіви картоплі, технічних куль­тур (льону, коноплі, тютюну), цукрового буряку, який переробляли на цук­роварнях. Тваринництво мало переважно натуральний характер. На 1850 р. Росія мала 13,5 млн голів коней, 21 млн голів великої рогатої худоби, 8,9 млн голів свиней та 37,5 млн голів овець. Ці показники були найвищими в Європі. Більшість поміщиків господарювала по-старому. Лише в деяких по-містях запроваджувалося технічно досконаліше сільськогосподарське знаряд­дя і механізми - молотилки, віялки, сіялки, жатки. Для збільшення своїх при­бутків поміщики західних і центральних чорноземних губерній посилювали панщину. Вони запроваджували "поурочну систему" (визначення норми ден­ного виробітку на панщині), систему "брат на брата" (коли половина пра­цівників селянської сім'ї зайнята на панщині, а інша половина обробляє свій наділ), деколи практикували часткову оплату панщинних робіт. Одним із засобів інтенсифікації панщини була "місячина" - натуральна оплата у виг­ляді місячного продуктового пайка, який видавали кріпосним селянам, поз­бавленим польових наділів і зобов'язаним весь робочий час бути на панщині. Переведений на місячину селянин інколи зберігав своє господарство (садибу, двір, інвентар, худобу, на утримання якої він також отримував місячину), але найчастіше він жив на панському дворі й обробляв поміщицьке поле пан­ським інвентарем.

У нечорноземних губерніях поміщики переводили селян з панщини на оброк. Якщо в першому десятилітті XIX ст. середній оброк на душу ста­новив 10-14 рублів на рік, то в другому десятилітті - 30-35 рублів. У пошуках грошей для сплати оброку селяни йшли на заробітки в міста, наймаючись на мануфактури, освоювали ремесла і торгівлю. За даними статистики 1850-х ро­ків, тільки на сільськогосподарські роботи відходило 700 тис. осіб, переваж­но в південні степи, у Заволжя, частково до балтійських губерній.

Росія в першій половині XIX ст.

Середній розмір селянського наділу місцями знизився до 2-3 десятин. Одночасно зросла кількість безземельних дворових людей: у чорноземних губерніях дворові становили 5-12% кріпосних. Поряд із безземельними і безкінними бідняками були заможні господарі, які вели самостійне підпри­ємництво. Ці сільські багатії не обмежувалися власним наділом, а оренду­вали поміщицьку землю і казенні орні та сінокосні ділянки, постоялі двори, водяні млини; деколи вони купували десятки й сотні десятин землі з дозволу і на ім'я своїх панів. На середину XIX ст. серед державних селян налічувало­ся 268 тис. земельних власників. Поміщицькі селяни тільки в 9 центральних губерніях купили (на ім'я поміщиків) до 270 тис. десятин землі. Майже 140 тис. десятин купленої землі належало 17 тис. удільним селянам. Орендовані та куплені угіддя використовували для товарного землеробства: на них засівали хміль, льон, коноплю, зернові культури.

Промисловість. В індустріальному секторі економіки Росії доміну­вала дрібна, переважно селянська, промисловість. До численних традиційних селянських промислів (ткацтво, обробіток шкіри, виготовлення домашнього посуду, нескладних знарядь праці тощо) додалися й нові види: виготовлення ситцевих і шовкових тканин, позументів, мереживництво, ювелірна справа тощо. Існувало багато сіл, в яких ці заняття відігравали головну роль у селян­ському господарстві, а у великих торговельно-промислових селах хлібороб­ством практично не займалися. Такі промислові поселення, як Іваново і Тейково Владимирської, Павлово, Ворсма, Богородське і Мурашкіно Ниж­ньогородської, Вичуга, Середа, Сидоровське та Красне Костромської, Велике Ярославської, Кімри Тверської губернії, перетворювалися на центри текс­тильної, ювелірної, метало-і деревообробної промисловості, формуючи нав­коло себе промислові округи. Усі названі тут торговельно-промислові села належали великим поміщикам - Шереметєвим, Юсуповим, Воронцовим, Го-ліциним, Щербатовим, привілеї і вплив яких забезпечували їхнім селянам захист від втручання держави і своєрідне покровительство в промислах, чо­го було позбавлене державне село.

Щоб підвищити дохідність своїх помість, поміщики будували фабрики, використовуючи на них працю кріпосних селян. Цьому сприяла і система про­текціоністських заходів уряду, спрямована на підтримку поміщицького під­приємництва: надання дешевих кредитів і вигідних замовлень державної скарбниці. Так створювалася можливість підтримувати промислове виробниц­тва за рахунок усіх ресурсів вотчини і низької собівартості продукції. Тех­ніка виробництва на вотчинних мануфактурах була на низькому рівні, а пан­щина на фабриці була важчою, ніж на панському полі.

Окрім вотчинних мануфактур, існували й державні, які виконували замовлення уряду і були пов'язані насамперед з потребами армії та флоту -виробництвом зброї, парусини, корабельних канатів, сукна. Кріпосних селян відправляли на фабрику чи завод без їхньої згоди і там змушували ("припи­сували") виконувати конкретні роботи. Ця категорія працівників одержала

Економіка та соціальне життя

назву "посесійних селян". Власники посесійних підприємств не мали права звільняти своїх робітників; урядові "положення" строго регламентували роз­міри і характер виробництва, заробітну плату і робочий час. У 1816 р. право купівлі селян для мануфактур було скасовано, самі посесійні мануфакту­ристи доходили висновку про невигідність посесійної праці. За таких умов було складно пристосуватися до ринкової кон'юнктури, збільшувати чи змен­шувати розміри продукції, заміняти ручну працю машинною.

На примусовій праці вотчинних і посесійних робітників трималася й металургійна промисловість. Головним її центром був Урал. Державна скарб­ниця щедро надавала заводчикам дармову робочу силу - тисячі приписних селян. Держава була й найбільшим споживачем виробів гірничих заводів (гармати, ядра, холодна зброя тощо), причому цю продукцію вона купувала за високими цінами. Значна частина російського металу йшла на експорт, здебільшого до Англії. Швидке зростання англійської металургійної промис­ловості в перші десятиліття XIX ст. (уже 1825 р. країна виплавляла чавуну в 3,5 раза більше, ніж Росія) призвело до зниження темпів російської металургії.

На посесійних і вотчинних мануфактурах використовували і працю вільнонайманих робітників. Наймані робітники того часу не були справжні­ми пролетарями: здебільшого це були оброчні селяни, поміщицькі та дер­жавні, яких виганяла з села потреба здобути гроші для сплати грошового оброку поміщикам або державній скарбниці. Деколи поміщики самі відда­вали своїх кріпосних селян на мануфактури, отримуючи їхню заробітну пла­ту. Поміщики мали право в будь-який час відкликати своїх оброчних селян у село, коли вони потребували додаткової робочої сили в сільському госпо­дарстві. Некріпосних вільнонайманих робітників із міщан і міських ре­місників тоді було дуже мало. Але у своїх стосунках із підприємцями об­рочники, зазвичай, були "вільними" продавцями робочої сили. Вільнонай­мані робітники мали великі переваги перед кріпосними: після закінчення договору вони мали право піти з підприємства, а за свою роботу отримували вищу плату, ніж посесійні та вотчинні. Праця вільнонайманих робітників була продуктивнішою, вони краще пристосовувалися до машинної техніки. Що більшим ставав попит на промислові вироби, то очевиднішою ставала невигідність примусової праці.

Від 30-х років XIX ст. зростають темпи впровадження в промисловість машинної техніки, імпортованої переважно з Англії. Перші промислові під­приємства, які почали використовувати парові двигуни, з'явилися в Росії на початку XIX ст. в текстильній промисловості Петербурга. З Петербурга ме­ханізоване бавовнопрядильне виробництво проникало в Московську губер­нію, а потім і в район Іванова. У Росії 1830 р. налічувалося понад 500 бавов­нопрядильних фабрик. Ними володіли і російські, й іноземні купці, які згодом становитимуть ділову еліту країни. У 1835 р. виникло перше в Росії акціо­нерне товариство - Російська бавовнопрядильна мануфактура з великим

Росія в першій половині XIX ст.

для того часу капіталом - 1 млн рублів. Засновниками товариства стали пе­тербурзькі та англійські капіталісти, які за короткий час побудували в Пе­тербурзі комплекс промислових корпусів. У 1857 р. виникло Товариство Кренгольмської бавовнопрядильної і текстильної мануфактури. Його заснов­ником став німець Л. Г. Кноп, фірма якого від 40-х років мала монополію на поставку англійського машинного обладнання для текстильної промисло­вості Росії. Товариство дуже швидко створило на березі р. Нарви великий промисловий центр, який виготовляв тканини та супутні товари.

Із розвитком російського машинобудування залежність країни від ім­порту зменшувалася, а вартість парових машин знижувалася. Найбільшими виробниками парових машин були державні заводи, розміщені в районі Пе­тербурга (Іжорський, Олександрівський і Путіловський). Одним із найбільших приватних підприємств став завод англійця Ф. Берда, заснований у Петербур­зі на початку XIX ст. У 30-ті роки тут щорічно виготовляли до 10 парових машин, переважно для пароплавів. Недалеко від Нижнього Новгорода 1849 р. було засновано Сормовський механічний завод, який будував пароплави.

До початку Кримської війни в Росії існувало кілька тисяч промисло­вих підприємств, на яких працювало до півмільйона осіб. Основна частина була невеликими майстернями, де працювало 30-50 осіб, які виготовляли переважно текстильні вироби і переробляли продукти сільського господар­ства. Машинобудівних заводів тоді було лише 25, вони забезпечували не більше ніж 30% потреб країни в машинному обладнанні.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Із розвитком промисловості та по­глибленням поділу праці розвивався внутрішній ринок. Основними товара­ми, які оберталися на внутрішньому ринку, були сільськогосподарські та ви­роби селянських промислів. Поступово збільшувалася питома частка оброб­ної промисловості, переважно текстильної, орієнтованої на масовий збут.

Зростало значення ярмарків, які тривали від кількох днів до декількох місяців. У 40-х роках у Росії налічувалося до 4 тис. ярмарків. Найбільшим яр­марком був Макар'ївський, 1817 р. перенесений до Нижнього Новгорода і названий "Нижньогородським": 1825 р. тут було продано товарів на 12,66 млн рублів сріблом, а 1852 р. - на 57,6 млн рублів. Велике значення мали три щорічні ярмарки в Україні, Корінний ярмарок біля Курська, Ірбітський яр­марок у Південно-Західному Сибіру та Контрактовий ярмарок у Києві. За підрахунками І. Аксакова, лише на найбільших ярмарках України 1854 р. було вторговано понад 23 млн рублів сріблом. Але то були не єдині центри внутрішнього товарообміну: у кожному місті, навіть у великих селах, влаш­товували періодичні базари і ярмарки, на які з'їжджалися професійні тор­гівці з різноманітними товарами - металевими виробами, тканинами, галан­тереєю, предметами домашнього вжитку. По всій країні ходили і роз'їж­джали офені та коробейники, які закуповували товари на ярмарках і їздили

з ними містах і гівля; у но "гостинні Зовніш, ня переважало уряду.

Балтійського змінами живачами чальником експортували ни становили експорті же 18% зернових до кінця рівняно 7,5% від Російські Середньо бавовну більшого нини, цук< це у ввезе ції. На Росії.

в середині тоді як

порту (_

слугувала

лучали

1803 р.,

чив Німан

водної

ни сполучали

Неві 18

1860 р.

говувала

50-х роках

Економіка та соціальне життя

з ними всією країною, проникаючи в найглухіші її куточки. У найбільших містах і промислових центрах швидко зростала постійна (крамнична) тор­гівля; у Москві, Петербурзі, Ярославлі, Калузі, інших містах було побудова­но "гостинні" двори.

Зовнішня торгівля Росії мала активний торговельний баланс (вивезен­ня переважало ввезення), цьому сприяла протекціоністська митна політика уряду. Закордонна торгівля йшла переважно морським шляхом - через порти Балтійського, Чорного і Середземного морів. У зв'язку з індустріальними змінами в Західній Європі від кінця XVIII ст. її країни стали великими спо­живачами сільськогосподарської сировини. Саме Росія стає таким поста­чальником на Захід сільськогосподарських продуктів. Серед товарів, які експортували з Росії, переважали зерно, льон, пенька, сало, шкіра, ліс - во­ни становили 80-90% вартості російського експорту. Щораз більшої ваги в експорті набувало зерно. У 50-х роках маса товарного зерна становила май­же 18% середньорічного збору зерна, а Росія щорічно експортувала 1 530 тис. т зернових культур. Експорт зерна становив понад третину всього експорту до кінця 1850-х років. Промислові вироби в російському експорті мали по­рівняно скромне місце: на початку сторіччя Росія вивозила металів лише на 7,5% від загальної суми вивозу, а інших промислових виробів - на 5,5%. Російські промислові товари йшли переважно до Персії, Туреччини, до ханств Середньої Азії, Китаю. З цих країн традиційно до Росії завозили чай, шовк, бавовну, інші східні товари. Із Західної Європи до Росії імпортували зде­більшого промислові вироби - бавовнопрядильні, вовняні та шовкові тка­нини, цукор, фарби, галантерейні товари, папір, а в 40-50-ті роки чільне міс­це у ввезенні до Росії посіли машини, які поставляли з Англії, Бельгії, Фран­ції. На європейські країни припадало 9/10 зовнішньоторговельного обороту Росії. Головним торговельним партнером Росії була Велика Британія: на неї в середині XIX ст. припадало 34% обсягу російського експорту й імпорту, тоді як на Німеччину - 11%, Францію - 10%, Китай - 7%.

Шляхи сполучення. У дореформеній Росії основними видами транс­порту були водний і гужовий. Головною транспортною артерією країни слугувала Волга. На початку XIX ст. було проведено нові канали, які спо­лучали різні водні системи. Північно-Катерининський канал, споруджений 1803 р., сполучив Каму і Північну Двіну. Огінський канал від 1804 р. сполу­чив Німан з Дніпром. У 1808 р. було закінчено будівництво Марийської водної системи, від 1811 р. ввійшла в експлуатацію Тихвінська система; во­ни сполучали Волгу з балтійським басейном. Перший пароплав з'явився на Неві 1815 р., а від 1817 р. почали плавати пароплави Волгою та Камою. До 1860 р. в Росії налічувалося 339 пароплавів. Внутрішні водні шляхи обслу­говувала величезна армія бурлаків, конярів, вантажників, кількість яких у 30-т 50-х роках становила 450 тис. осіб.

9"

Росія в першій половині XIXст.

Гужовий транспорт працював переважно взимку. Коли встановлювався санний шлях, до Петербурга, Москви, інших промислових центрів, порто­вих міст тягнулися величезні обози з сільськогосподарською продукцією. "В степи кочующий обоз", запряжений повільними волами, здійснював свій шлях упродовж багатьох місяців. Навесні та восени ґрунтові дороги ставали непрохідними.

У першій половині XIX ст. почалося будівництво шосейних доріг. Во­ни сполучили Петербург з Москвою і Варшавою, Москву з Варшавою, Яро­славлем і Нижнім Новгородом. До 1860 р. протяжність шосейних доріг ста­новила понад 9,5 тис. км.

У 1837 р. в Росії було відкрито першу залізницю завдовжки понад 26 км, яка сполучила Петербург і Царське Село. Залізничну колію між Петербур­гом і Москвою будували дев'ять років і відкрили 1851 р. Щойно 1859 р. було здано в експлуатацію залізницю, яка сполучала Петербург з Варшавою. До 1861 р. в Росії налічувалося лише 1,6 тис. км залізничної колії. Слабка транспортна мережа суттєво гальмувала розвиток промисловості й торгівлі.

Дата добавления: 2015-10-16