Читайте также:
|
|
Консервативна опозиція. На початку XIX ст. російське освічене суспільство (його становив тонкий соціальний прошарок людей інтелектуальної праці, "публіки, що читає", тих, які цікавилися суспільно-політичним життям, мали свою думку і тим чи тим способом її висловлювали) вітало перші несміливі початки ліберальних реформ Олександра І та його "молодих друзів". Звичайно ж, у Росії й тоді існував чималий суспільний прошарок з вищих сановників і поміщиків, які не бажали ніяких перетворень. Проте чіткі політичні погляди в них ще не сформувалися. Вперше незадоволення дворянства політикою Олександра І виявилось у "Записці про давню і нову Росію в її політичному і громадянському відношеннях", яку написав історик і письменник Микола Карамзін (1766-1826) і 1811 р. надіслав цареві. Пройшовши через тривале і глибоке захоплення просвітницькими ідеями, безпосередньо спостерігаючи за ходом Французької революції в 1789-1793 роках, він розчарувався і в самих ідеях свободи й рівності, і в спричинених ними подіях. Після того, як 1801 р. Карамзін став офіційним придворним історіографом, він перейшов на позиції захисту чинної соціально-політичної системи. В "Записці" Карамзін протестував проти запозичених з Європи перемін, розкритикував ліберальний проект державних перетворень Сперанського, а також доводив потребу збереження самодержавної влади в Російській імперії на "вічні часи". Адже доля країни, на думку Карамзіна, залежала від самодержавства: Росія "процвітала", коли воно було сильним, і "занепадала", коли воно послаблювалося. Водночас він засуджував "владолюбство непомірне і незаконне", приклади якого бачив у часи Івана Грозного і Бориса Го-
Росія в першій половині XIX ст.
дунова. Ідеал Карамзіна - самодержавство, яке спиралося на строгу законність. У "Записці" він намічав програму дій для російської монархії. Вона передбачала не постійну реорганізацію державних установ, а пошук здібних і чесних людей на найважливіші посади. Карамзін вважав, що "50 розумних губернаторів" забезпечать нормальну роботу адміністрації на місцях. Він також радив зібрати вже чинні закони і систематизувати їх. Підвищенню авторитету монархії мала сприяти й діяльність православної церкви, тому автор "Записки" наголошував, що Росії потрібні й "хороші священики". Свою тезу про зміцнення самодержавної влади Карамзін пов'язував з вимогою охорони прав і привілеїв дворянства як найважливішої опори влади. Тому визнаючи, що кріпосне право - це зло, історик вважав, що його скасування позбавить царя підтримки дворянства.
Наприкінці 1811 р. цар ознайомився зі ще однією запискою, яку, на пропозицію князя О. Голіцина, підготував посланник сардинського короля в Росії Жозеф де Местр (з лютого 1812 р. він майже чотири місяці виконував обов'язки секретаря Олександра І, але перейти на російську службу відмовився). "Чотири розділи про Росію" де Местра наголошували на особливостях Росії і невідповідності західних ліберальних цінностей її духові. Головна засада роздумів де Местра - "випадання" Росії з європейського ландшафту: "Це не Європа, або, в крайньому разі, це азійська раса, що опинилася в Європі". Де Местр не схвалював перенесення на російський ґрунт західних зразків. Він вважав, що Петро І, поламавши національну традицію, в умовах ідеологічного впливу Європи позбавив Росію "імунітету" від вірусу революції. Де Местр був стурбований поширенням ідей європейського Просвітництва в Росії. Реформа освіти в поєднанні зі скасуванням кріпосного права, за прогнозами де Местра, неминуче призведуть до появи "університетського Пугачова" і разом з ним - цілого покоління напівосвічених людей з поверховими знаннями, байдужих до звичаїв батьківщини. Тому освіта, на думку де Местра, має будуватися на принципах становості та елітарності. Водночас він радив цареві використовувати таланти представників неприві-лейованих станів. Щоб не допустити поширення європейської революційної хвилі, де Местр пропонував також дотримуватися зовнішньополітичної ізоляції Росії.
Безперечно, що критика внутрішньополітичного курсу Олександра І з консервативних позицій вплинула не тільки на відставку М. Сперанського в березні 1812 р., ай на подальші спроби запровадити ліберальні реформи в країні.
Декабристи: організації та програмові документи. У другій половині царювання Олександра І влада вперше зіткнулася з організованою політичною опозицією. В історичній ретроспекції їх стали називати декабристами - за результатом цього руху, який закінчився в грудні 1825 р. двома невдалими спробами збройного виступу - на Сенатській площі в Петербурзі та в Україні.
Влада і суспільство
Що ж підштовхнуло молодих людей, вихідців з дворян, з доброю освітою, з чудовими перспективами військової і державної служби, виступити проти свого ж стану і влади? Декабристи, а це переважно учасники війни 1812 р. з Наполеоном і закордонного походу російської армії, поверталися на батьківщину в очікуванні оновлення Росії, звільнення кріпосних, які само-зіддано боролися разом з ними в армії і партизанських загонах. Більшість із майбутніх декабристів, виховані на ідеалах французьких просвітників, із захопленням сприйняли Французьку революцію. Однак вони не сприймали бунтів "низів", якобінського терору, насильства над Францією і всією Європою диктатора Наполеона. їхні погляди багато в чому збігалися з настроями молодого Олександра І та його друзів з Негласного комітету. Тому вони зітали його конституційні наміри, реформи на користь гуманізації суспільства, мріяли про вільну, без кріпацтва і необмеженого самодержавства Росію, їхнє протистояння з владою виявилося не відразу.
Вагомий вплив на ідейні та організаційно-тактичні засади декабристів мало масонство (понад 80 декабристів, зокрема і всі їхні лідери, були масо-нами). Таємні товариства масонського характеру прийшли до Росії з Європи наприкінці XVIII - на початку XIX ст. і саме в них формувалися погляди майбутніх учасників опозиційного руху. Першою організацією декабристів вважають створене в лютому 1816 р. в Петербурзі офіцерське товариство "Союз порятунку". Його засновниками були князь Сергій Трубецькой, Микита Муравйов, Матвій і Сергій Муравйови-Апостоли, Іван Якушкін. Згодом у "Союз" вступили гвардійські офіцери Павло Пестель (1793-1826), князь Євген Оболенський, Іван Пущин. У програмі організації, яка називалася "Статут", було закладено дві основні ідеї перебудови російського суспільства -скасування кріпосного права та ліквідація самодержавства, однак засоби досягнення цієї мети було викладено ще нечітко. Попри гарячі дискусії, більшість все ж висловлювалася за конституційну монархію як ідеал майбутнього політичного устрою. Зберігалася надія, що Олександр зможе за своєю ініціативою дарувати конституцію, і в такому разі передбачалося підтримати його.
Одначе час минав. Проголошення конституції в Росії ставало щораз більше нереальним. Офіцери-змовники почали діяти рішучіше. Коли царський двір разом з гвардією 1818 р. перебрався до Москви (тут починалося будівництво пам'ятника на Воробйових горах на честь перемоги у війні 1812 р.), вирішено було створити нове таємне товариство. Так замість "Союзу порятунку" виник "Союз благоденства ". Його організаторами стали ті ж офіцери, що входили до попередньої організації, але склад розширився. У "Зеленій книзі" (так називався програмовий документ товариства) на першому плані було завдання сформувати в країні передову "громадську думку", сприятливу в майбутньому для здійснення реформаторських перетворень. Тому поряд з таємними структурами ("управами") передбачалося створити різні легальні та напівлегальні просвітницькі, літературні й навіть бла-
Росія в першій половині XIXст.
годійні товариства. Члени "Союзу" поширювали свої ідеї через літературно-театральне товариство "Зелена лампа", Вільне товариство любителів російської словесності та ін. У другій частині програми, яка не збереглася, йшлося про "потаємну мету" товариства - "запровадження конституції і законно-вільного правління, рівність громадян перед законом, гласність у державних справах і в судочинстві, ліквідацію рабства селян, рекрутчини і військових поселень". На численних зборах зав'язувалися запеклі дискусії, народжувалися проекти і плани, оскільки члени товариства додержувались різних поглядів щодо шляхів і засобів політичних перетворень у країні.
Після заворушення у Семеновському полку в жовтні 1820 р. більшість офіцерів-семеновців було переведено у звичайні армійські корпуси і вислано зі столиці. Так С. Муравйов-Апостол та М. Бестужев-Рюмін опинилися у Чернігівському полку, дислокованому в Україні, П. Пестеля призначили командиром В'ятського полку, який розквартировувався поблизу Чернігівського.
На початку 1821 р. в Москві відбувся з'їзд представників "управ" "Союзу благоденства". Через розбіжності між радикальними і поміркованими керівниками було ухвалено саморозпуск товариства, щоб звільнитися від ненадійних і сумнівних членів організації, а також погасити підозри уряду й утворити більш законспіровану організацію. У березні 1821 р. на основі Тульчинської управи "Союзу благоденства", яку очолював Пестель і яка не визнала ухвали московського з'їзду про саморозпуск, оформилося Південне товариство. Хоча на чолі Товариства стояла "Корінна дума", його фактичним керівником був Пестель, людина твердої волі й характеру, великого розуму, енергії, якого дехто не без підстав підозрював у намірах стати "російським Бонапартом".
Північне товариство, яке утворилося 1822 р. в Петербурзі, очолювала дума з трьох осіб - М. Муравйова, С. Трубецького та Є. Оболенського. У наступні роки в Північному товаристві відбулася зміна поколінь. До керівництва прийшли більш радикально налаштовані люди, серед яких - і поет Кіндрат Рилєєв (1795-1826), відомий своїми вільнолюбними поезіями, серед них і на теми української історії (поеми "Наливайко", "Войнаровський").
Програмовими документами декабристів стали "Конституція " М. Муравйова (Північне товариство) та "Руська правда " П. Пестеля (Південне товариство). Головним у програмах було питання про майбутній державний устрій Росії. Пестель висловлювався за республіку - єдину і неподільну державу з сильною централізованою владою. Він визнавав право національного самовизначення тільки за польським народом, але за умови, що незалежна Польща підпише "вічний союз" з Росією і проведе в себе аналогічні з нею соціально-політичні перетворення. Інші етноси мали "злитися в єдиний народ". Передбачалося, що законодавча влада належатиме однопалатному парламентові - Народному вічу з 500 осіб, обраних на п'ять років, а виконавча - Державній думі з п'яти осіб (причому щорічно один із членів Державної думи ставав би президентом республіки). Найвищу контрольну
Влада і суспільство
владу мав здійснювати Верховний собор із 120 осіб, обраних пожиттєво. Виконавча влада на місцях передавалася окружним, повітовим і волосним правлінням, яких обирали на рік. Пестель проголошував загальне виборче право.
Проект Муравйова передбачав збереження монархії, обмеженої конституцією. Росія перетворювалася на федерацію з 14 держав і 2 областей. Столицею федерації ставав Нижній Новгород, який передбачалося перейменувати на Слов'янськ. Визначаючи федеративний устрій країни, Муравйов виходив не з національних, а з господарсько-економічних особливостей її регіонів. Найвищим законодавчим органом у майбутній Російській федерації мало стати двопалатне Народне віче, яке складалося з Верховної думи (верхня палата) і Палати народних представників (нижня палата). Вибори відбувалися на основі майнового цензу. Найвища виконавча влада належала імператорові, він ставав верховним головнокомандувачем, із згоди Верховної думи призначав міністрів і суддів верховних судових установ. Імператор, вступаючи на престол, присягав на вірність конституції. Як "перший чиновник держави" він одержував зарплату, на яку міг утримувати свій двір. У проекті Муравйова докладно розроблено судову реформу, зокрема створення всестанового гласного суду, з адвокатурою та присяжними засідателями.
Пестель і Муравйов виступали за повне скасування кріпосного права й особисте звільнення селян. Але питання про землю вони розв'язували по-різному. Муравйов виходив з недоторканності поміщицької власності на землю і пропонував передати селянам присадибну ділянку і по дві десятини орної землі на двір. Військові поселяни, державні та удільні селяни отримували ті землі, якими вони володіли. Муравйов вважав, що в перспективі вся земля, селянська надільна також, мала стати приватною власністю їхніх власників. Пестель пропонував поділити земельний фонд країни на дві частини -суспільну і приватну. Перша передавалася в розпорядження волосної громади, причому кожний громадянин країни мав бути "приписаний" до тієї чи тієї волості. Суспільна земля передавалося у безоплатне володіння кожному, хто хотів працювати на ній. До суспільного фонду мали належати колишні селянські наділи, казенні та монастирські землі, а також конфіскована у великих землевласників (які мали понад 5 тис. десятин) половина їхніх земель. Приватна земля перебувала у вільному товарному обігу. Землі цієї категорії могли належати і окремій особі, і державі.
Автори по-різному бачили здійснення своїх програм. Пестель вважав, що після революційного перевороту влада має перейти до тимчасового уряду, який встановить у країні революційну диктатуру. Саме з позицій диктатури, жорстких дій стосовно опонентів (зокрема, планувалося царевбивство) бачив Пестель майбутні перетворення в Росії. Муравйов та його прихильники виступали проти революційного насильства, розраховували, що після перевороту мають бути скликані Установчі збори, які й запровадять "Конституцію" в життя.
Росія в першій половині XIX ст.
Радикальніше налаштовані члени Південного товариства прагнули нав'язати свої проекти і методи діяльності Північному товариству. Навесні 1824 р. П. Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного товариства, але йому не вдалося схилити його до "Руської правди", хоча північні декабристи готові були сприйняти республіканський принцип, а Пестель - ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій у разі початку повстання та про скликання 1826 р. об'єднавчого з'їзду. Влітку 1825 р. південні декабристи домовилися про співпрацю з керівниками польського Патріотичного товариства. У вересні 1825 р. в Південне товариство влилося Товариство об'єднаних слов'ян. Цю організацію в місті Новограді-Волинському 1823 р. започаткували брати Андрій і Петро Борисови та польський шляхтич Юліан Люблінський, засланий сюди за революційну діяльність. У "Правилах", які можна вважати програмовим документом Товариства, висунуто вимоги боротьби проти кріпосництва і деспотизму, створення слов'янської федерації в складі Росії, Польщі, Богемії, Моравії, Сербії, Далмації, Кроації, а також Угорщини, Валахії і Молдавії. Після входження в Південне товариство об'єднані слов'яни склали в ньому особливу Слов'янську управу.
Виступ декабристів у Петербурзі та в Україні. Ще влітку 1825 р. Олександр І отримав інформацію про існування змови у військах, розташованих на півдні. Потім надійшли й інші доноси про змовників, серед яких були й відомі йому люди. Ці відомості приголомшили імператора. 10 листопада 1825 р. Олександр видав наказ про арешт виявлених членів товариства. Смерть імператора 19 листопада відтермінувала початок репресій, але й пришвидшила виступ декабристів.
Керівники Північного товариства вирішили скористатися більш ніж двотижневим міжцарів'ям, спричиненим відмовою від російського престолу Костянтина Павловича і переходом влади до Миколи Павловича. Вони розробили план повстання і призначили його на 14 грудня 1825 р. - день, коли Сенат мав присягати Миколі. Декабристи вирішили вивести війська на Сенатську площу і змусити Сенат ухвалити їхній новий програмовий документ - Маніфест до російського народу. У Маніфесті було сформульовано основні вимоги декабристів: ліквідація самодержавства, скасування кріпосного права, запровадження демократичних свобод, відмова від рекрутчини, скасування військових поселень тощо. Декабристи хотіли використати Сенат як найавторитетніший орган держави, щоб надати "законної" форми перевороту. Передбачалося також захопити Петропавловську фортецю, Зимовий палац, арештувати царську сім'ю. "Диктатором" було обрано С. Трубецько-го, а "начальником штабу" - Є. Оболенського. Влада в країні мала перейти до Тимчасового революційного правління, до складу якого передбачалося запросити авторитетних державних і військових діячів: М. Сперанського, М. Мордвинова, О. Єрмолова, П. Кисельова, а також московського архієпископа Філарета. Від Товариства мав увійти Г. Батеньков. Скликаний згодом з
ігеяЛ
Росія в першій половині XIX ст.
ливість встановлення в країні республіканського правління. Упродовж тижня повсталі розраховували на приєднання інших полків, де служили члени таємного товариства. Однак командуванню вдалося ізолювати Чернігівський полк, і 3 січня 1826 р. полк оточили урядові війська. Пораненого Муравйова-Апостола було заарештовано і відвезено до Петербурга.
Придушивши повстання в Петербурзі та в Україні, заарештували сотні людей. їх утримували в Петропавловській і Шліссельбурзькій фортецях, в інших тюрмах Росії. По-різному переносили люди ув'язнення і слідство. Більшість із декабристів були відвертими з імператором і слідчими, писали докладні пояснення, покаянні листи. Історики пояснюють це так: деякі зі змовників керувалися кодексом честі, який передбачав бути відвертим з монархом, інші прагнули звернути увагу влади на розв'язання назрілих проблем, треті були переконані в незастосуванні смертної кари в Росії. Маніфестом від 1 червня 1826 р. було утворено Верховний кримінальний суд у складі 72 осіб (голова - князь П. Лопухін). Суд розділив усіх заарештованих на 11 розрядів за ступенем провини. П'ятеро - П. Пестель, К. Рилєєв, С. Мура-вйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін і П. Каховський - було поставлено "поза розрядами" і засуджено до смертної кари четвертуванням, яку замінили повішенням. Вирок виконали 13 липня 1826 р. Засуджені за першим розрядом (М. Муравйов, С. Трубецькой, І. Пущин, Є. Оболенський та ін.) одержали довічну каторгу. На різні терміни каторги в Сибіру засудили майже 100 звинувачених. Понад 120 осіб одержали різні покарання без ухвали судів: тюремне ув'язнення, розжалування у солдати, переведення на Кавказ тощо. Справи солдатів, які взяли участь у повстанні, розглядали спеціальні судові комісії, за ухвалою яких сотні з них було покарано шпіцрутенами, палицями та різками. До чинної армії на Кавказ скерували зведений полк з учасників грудневих подій. За один день надії було заплачено дуже дорого.
Радикальна антиурядова опозиція свої пошуки зміни політичної та соціально-економічної системи країни завершила спробою здійснити "військову революцію" на Сенатській площі. Під час першого допиту в Миколи І декабрист Г. Батеньков заявив цареві: "Замах 14 грудня - це не бунт, а досвід політичної революції". Виступ декабристів можна розглядати в одному ряді з подібними подіями в Європі, яка в 20-3 0-х роках XIX ст. палала повстаннями, революціями і визвольними війнами.
4. Микола І: самодержавно-бюрократична модель державних перетворень
Тривожного 14 грудня 1825 р. на російський престол зійшов Микола І. Образ "жандарма Європи", "удава, який 30 років душив Росію", "Миколи Палкіна" постає зі сторінок ліберальної та революційної російської критики. "Лицар монархічної ідеї", "перший самодержець після Петра", "останній великий легітиміст" - так характеризував Миколу І консервативний табір. Микола був третім сином імператора Павла, народився 25 червня 1796 р.
Влада і суспільство
Змалку мав неабияке фізичне здоров'я і рішучий, непокірний характер. У навчанні особливих успіхів не виявляв, але упродовж усього життя зберігав інтерес до військової справи і технічних наук. Під час війни з Наполеоном Микола не брав участі у воєнних діях, але 1814 р. 18-річний великий князь разом з імператором Олександром І вступив у переможений Париж, був на Віденському конгресі. Подорож Європою помітно змінила особисте життя Миколи: 1817 р. він одружився з донькою прусського короля Фридриха Віль-гельма III Шарлоттою, яка разом з православною вірою прибрала й ім'я Олександра Федорівна. Вони мали дев'ятеро дітей, двоє з яких померли при народженні: Олександр (майбутній імператор Олександр II), Марія, Ольга, Олександра, Костянтин, Микола, Михайло. Останні роки царювання Олександра І протікали для Миколи в радощах сімейного життя і військовій службі.
Події 14 грудня 1825 р. назавжди залишилися в пам'яті Миколи І, наклали відбиток на його характер, світогляд і державну політику. На відміну від старшого брата, він ніколи не відчував інтересу до модних європейських теорій, не міг терпіти "всіляких там конституцій і парламентів", що порушували давній принцип законної, легітимної влади коронованих правителів. Вагомий вплив на нового імператора, на його бачення суті та завдань державної влади в Росії мав М. Карамзін, який у численних бесідах переконував Миколу І в зміцненні самодержавної влади монарха. "Революція на порозі Росії, але присягаюся, що вона не проникне в неї, поки в мені зберігається дихання життя," - так сформулював своє "кредо" Микола І на початку царювання. Однак імператор не був обмеженим реакціонером, "Чингіс-ханом з телеграфом", як писав про нього О. Герцен. Для нього не були таємницею численні недоліки російської бюрократичної системи, моральні вади суспільства, техніко-економічна та культурна відсталість країни. Ось чому своє завдання він бачив не тільки в посиленні імператорського стрижня і зміцненні самодержавної влади, айв обережному реформаторстві.
На політичний курс Миколи І особливо вплинули такі події, як польське повстання 1830-1831 р., революції 1830 р. у Франції та Бельгії, революційні потрясіння 1848-1849 р. у низці європейських країн, які тільки зміцнили консервативні настрої російського імператора.
Реформування органів державного управління. З матеріалів справи декабристів, які Микола І вивчав особисто, перед ним відкрилася картина величезних негараздів у державному управлінні, суді, фінансах. Однак зміни, які проводилися в країні на початку правління Миколи І, були достатньо суперечливими. З одного боку, імператор усунув одіозних осіб кінця царювання Олександра - О. Аракчеєва (той сам подав у відставку), М. Магниць-кого та Д. Рунича, з іншого - повернув до державної діяльності В. Кочубея та М. Сперанського, колишніх соратників Олександра, які тоді вже відійшли від своїх ліберальних поглядів, сповідували поміркований консерватизм. Саме вони очолили таємний комітет, створений 6 грудня 1826 р. для напра-цювання загального плану реформ. Спочатку комітет розробляв проекти пе-
Росія в першій половині XIX ст.
ретворень центрального і місцевого управління, закону "про стани". Висувалася ідея "розподілу влади", тобто чіткого розмежування функцій між різними установами. Зміст усіх проектів і пропозицій, як наголошувалося на засіданнях комітету, полягав "не в повній зміні порядку управління, а в його удосконаленні шляхом часткових змін і доповнень". Передбачалося розглянути і селянське питання. (За чотири роки комітет провів 173 засідання, а 1832 р. його діяльність припинилася, хоч формально він так і не був закритий.)
Особливий погляд на роль та обов'язки самодержавного монарха, з одного боку, недовіра до суспільства та чиновництва, з іншого, виявилися на початку правління Миколи в способі вирішення тих справ, які він вважав особливо важливими і які хотів виокремити з бюрократичної рутини. Такі справи вилучали з-під контролю міністрів, і вони потрапляли під опіку самого імператора. Для безпосереднього вирішення цих справ Микола І створював особливі відділення власної канцелярії. Таку канцелярію започаткував Павло І, а за Олександра І вона виконувала функції особистої канцелярії імператора для розгляду прохання на "найвище ім'я". Микола І суттєво розширив склад і функції цієї канцелярії, поділивши її на відділення і надавши їй ваги найвищого органу управління державою. "Олександрівська" канцелярія стала Першим відділенням, яке мало представляти всі документи, що надходили на ім'я царя, виконувати його особисті доручення і завдання.
Невпорядкованість чинного законодавства була однією з найголовніших причин зловживань у суді та адміністрації. Тому кодифікація законів Росії лягла в основу діяльності Другого відділення імператорської канцелярії на чолі з професором права Петербурзького університету М. Балудянським. Практично всю роботу з кодифікації законів проводив М. Сперанський, великий досвід і знання якого Микола І надзвичайно цінував, хоча спочатку ставився до нього недовірливо, через плани декабристів вписати Сперансь-кого у тимчасовий революційний уряд. Упродовж 1828-1830 років у власній друкарні Другого відділення було видано 45 томів "Повного зібрання законів Російської імперії" і 3 томи вказівників та додатків до них. Сюди увійшли законодавчі акти за 1649-1825 роки, які склали "Перше зібрання". Закони, які видавалися за царювання Миколи І, починали "Друге зібрання". Одночасно на основі "Повного зібрання законів Російської імперії" 1832 р. було підготовлено 15 томів "Зводу законів Російської імперії", які охоплювали чинні закони. "Звід законів" набув правочинності 1 січня 1835 р. Окрім того, підготовлено "Звід військових постанов" (12 томів), "Звід законів Остзейських і Західних губерній", "Звід законів Великого князівства Фінляндського" та ін.
Після подій 14 грудня Микола вважав організацію поліцейського нагляду однією з найважливіших державних справ. 25 червня 1826 р. вийшов указ про утворення особливого корпусу жандармів на чолі з генералом Олександром Бенкендорфом, а 3 липня було ліквідовано особливу канцелярію міністерства внутрішніх справ, у якій раніше зосереджувалися справи таємної
Влада і суспільство
поліції. Ці справи було передано в новоутворене Третє відділення канцелярії, яке також очолив генерал Бенкендорф (після смерті Бенкендорфа 1844 р. цю посаду обійняв інший фаворит царя граф Олексій Орлов). Уся Росія, за винятком Польщі, Фінляндії, Області Війська Донського і Закавказзя, поділялася спочатку на 5, а 1843 р. - на 8 жандармських округів, на кожний з яких припадало по 7-8 губерній. Корпус жандармів спочатку налічував 4 тис, а 1856 р. досягнув б тис. осіб. У штаті Третього відділення спочатку було 16 чиновників, а 1856 р. уже ЗО. Попри це функції Третього відділення були дуже широкими: збір інформації про настрої населення, таємний нагляд за "неблагонадійними" особами і за періодичними виданнями, спостереження за іноземцями, виявлення фальшивомонетників, боротьба з різними службовими зловживаннями державних чиновників тощо. Діяльність Третього відділення витворила широку практику доносів. Відділення мало свою мережу таємних агентів, а від 40-х років створило свою агентуру за кордоном. У поле її діяльності потрапила вся російська еміграція.
Ще 1823 р. Олександр І призначив на посаду міністра фінансів відомого вченого-економіста Єгора (Георга) Канкріна. Переконаний консерватор, Канкрін не ставив питання про глибокі соціально-економічні реформи. Але він прагнув обмежити державні витрати, обережно використовував кредити і дотримувався системи протекціонізму, встановлюючи високі мита на імпорт. Це приносило дохід державній скарбниці, захищало російську промисловість. У 1839-1843 роках Є. Канкрін провів грошову реформу. До цього часу в Росії був подвійний грошовий обіг - рублі в асигнаціях і сріблом. Від 1839 р. запроваджувався твердий кредитний рубль, який прирівнювався до 1 рубля сріблом і забезпечувався золотою і срібною монетою. Для цього упродовж наступних чотирьох років було створено потрібний запас у золоті та сріблі шляхом купівлі золотої і срібної монети, а також злитків коштовних металів. Маніфестом від 1 червня 1843 р. почався обмін асигнацій на державні кредитні білети, який закінчився до 1851 р. Грошова реформа Канкріна вагомо зміцнила фінансову систему Росії.
Політика у сфері цензури й освіти. Оформлення нової державної ідеології. Уряд вважав, що російська дійсність не дає підстав до появи "крамольного" мислення, що все це з'являється під упливом західноєвропейських ідей. Особливі надії в боротьбі з виявами цього впливу покладалися на цензуру. 10 червня 1826 р. ухвалено новий статут про цензуру (до речі, підготовлений ще за Олександра І), який сучасники назвали "чавунним". Утворювався Головний цензурний комітет, який входив до структури міністерства народної освіти. Він координував діяльність цензурних комітетів, що діяли в Петербурзі, Москві, Вільно та Дерпті. За цим статутом, цензори зобов'язувалися не пропускати до друку жодного твору, в якому прямо чи опосередковано "розхитувалася християнська віра", критикувалася монархічна форма правління, говорилося про конституцію або важливість реформ. Запроваджені 22 квітня 1828 р. нові цензурні правила дещо пом'якшили статут
Росія в першій половині XIXст.
1826 р., але цензори надалі пильно стежили за газетними і журнальними публікаціями.
Як і його попередник, Микола І надавав великої ваги освіті. Тільки тепер в основу народної освіти було покладено принцип становості та бюрократичної централізації. Відповідно до нового навчального статуту (грудень 1828 р.), початкову і середню освіту поділяли на три категорії: 1) для дітей нижчих станів діяли однокласні приходські школи з елементарною програмою (читання, письмо, арифметика, Закон Божий); 2) для дітей купців і міщан створювали трикласні училища з ширшою програмою початкової освіти; 3) для дітей дворян і чиновників були семикласні гімназії, які готували до вступу в університети. Статут ліквідовував наступність між цими ступенями, бо рівень освіти мав відповідати соціальному статусові учнів.
Уряд потребував освічених кадрів для апарату управління, фахівців у різних галузях знань. З уваги на це відкрито низку вищих спеціальних навчальних закладів: 1828 р. - Технологічний інститут, 1830 р. - Архітектурне училище, 1832 р. - Училище цивільних інженерів (1842 р. ці училища було об'єднано в Будівельне училище), 1835 р. - Імператорське училище правознавства. Розширювалася військова освіта: відкрито Військово-морську академію в Петербурзі, нові кадетські корпуси.
Урядову політику в галузі освіти в 1833-1849 роках послідовно проводив міністр Сергій Уваров (1786-1855). Він здобув добру освіту, глибоко вивчав історію античності й давні мови, працював у російських посольствах у Відні та Парижі. А 1810 р. залишив дипломатичну службу і одержав посаду попечителя Санкт-Петербурзького навчального округу. Після подій 14 грудня 1825 р. Уваров дійшов висновку, що потрібно боротися з ліберальним "напрямом умів" і висунув ідею "розумових загат". У звіті Миколі І про інспекцію Московського університету в 1832 р. він писав, що "правильна освіта" має обов'язково поєднуватися "з глибоким переконанням і теплою вірою в істинно російські охоронні начала православ'я, самодержавства і народності, які становлять останній якір нашого порятунку і є найвірнішою запорукою сили і величі нашої Вітчизни". Імператор побачив в авторові цього звіту надійну опору для проведення тих ідей, які сам визнавав рятівними і важливими: 1833 р. Уварова було призначено міністром народної освіти. Саме йому приписують авторство формули "православ'я, самодержавство, народність ", яка на довгі роки стала основою офіційної ідеології і з часом одержала назву теорії "офіційної народності". "Православ'я, самодержавність, народність" - це не просто гасло. У кожне з цих понять вкладався визначений зміст. У Росії, як вважали Уваров і його послідовники, через низку причин (величина території, особливості історичного розвитку та ін.) склалися такі умови, які дозволяли країні "нормально" існувати лише під владою самодержавного монарха. В православній вірі Уваров бачив запоруку "щастя суспільного і сімейного". Пасивність селянства, його патріархальна побожність, віра в царя подавалися як "природні" та "само-
Влада і суспільство
бутні" риси народного характеру. Інші народи, стверджував Уваров, "не знають спокою і слабшають від різнодумності", а Росія "міцна єдністю безприкладною - тут цар любить Вітчизну в особі народу і править ним, як батько, керуючись законами, а народ не вміє відокремлювати Вітчизни від царя і бачить у ньому своє щастя, силу і славу". Оформлення державної ідеології увінчало створення 1833 р. національного гімну "Боже, царя хра-ни!" (слова В. Жуковського, музика О. Львова).
Влада прагнула запровадити нову ідеологію в школи, університети, пресу, виховати віддане молоде покоління. Для "зросійщення" колишніх польських володінь 1834 р. було засновано університет Святого Володимира в Києві. Новий статут російських університетів (26 липня 1835 р.) ставив за мету "зблизити наші університети з корінними і рятівними засадами російського управління". Якщо до цього університети були центрами навчальних округів і мали вплив на початкову і середню освіту в окрузі, то тепер вони самі потрапляли в повну залежність від попечителя навчального округу. У Київському, Харківському і Віленському навчальних округах управління ними було передано генерал-губернаторам. Статут 1835 р. обмежував автономію університетів, але рада університету мала право обирати ректора та професорів, яких затверджував міністр народної освіти. Окрім того, кандидатуру ректора мав схвалити й імператор. Помічником ректора і другою адміністративною посадою в університеті ставав інспектор, якого призначав попечитель навчального округу. Водночас статут мав і позитивні пункти.
щість університетської освіти та деяка стащадаїаніл ^-їйае^сукеггл. V Московському університеті провідними були історичні дисципліни та юриспруденція, у Петербурзькому - сходознавство, у Казанському - фізико-математич-ні дисципліни. Навчання в університетах збільшувалося з трьох до чотирьох років, запроваджувалося дворічне стажування молодих учених за кордоном. Було підвищено вагу університетської освіти, вчених ступенів і звань.
Вагомий внесок у пропаганду нової державної ідеології зробили професори Московського університету - історик Михайло Погодін, філолог Степан Шевирьов, журналісти Михайло Греч та Фадей Булгарін. У своїх наукових працях та лекціях у Московському університеті, у науково-літературному журналі "Москвитянин", який він видавав, М. Погодін історично й теоретично обґрунтовував принципи теорії "офіційної народності": вони виводилися з особливостей історичного розвитку Росії, національного характеру російського народу порівняно з країнами і народами Західної Європи. Як вважав М. Погодін, держава в Росії склалася не внаслідок завоювання, а добровільного покликання, і тому "у нас не було рабства, не було пролетарів: не було ненависті, не було гордині, не було інквізиції, не було феодальної тиранії". Він переконував, що з православною вірою, самодержавством і народністю Росія процвітатиме. На сторінках "Москвитянина" С. Шевирьов критикував західний світ, вперше сформулював тезу про "гниття" і "розклад"
Росія в першій половині XIXст.
західноєвропейської культури, застерігаючи Росію від будь-якого спілкування з цим хворим організмом. С. Шевирьов вважав, що "трьома корінними почуттями міцна наша Русь": "давнім почуттям релігійності", "почуттям державної єдності" і "усвідомленням нашої народності", які є могутньою перешкодою всім "спокусам", що йдуть із Заходу.
Ф. Булгарін і М. Греч від 1831 р. видавали напівофіційну газету "Север-ная пчела", яку підтримував уряд. Своє головне завдання вони вбачали в тому, щоб донести до читачів думку О. Бенкендорфа: "Минуле Росії було прекрасним, її сьогодення - більше ніж чудове, а що стосується її майбутнього, то воно краще, ніж зможе намалювати собі найбурхливіша уява"" Орієнтована на широку публіку, газета мала великий наклад і значне розповсюдження, хоча серед освічених читачів видавці й газета мали недобру славу
Награний оптимізм, протиставлення "самобутньої" Росії "гнилому* Заходові, вихваляння чинних у Росії порядків - усі ці мотиви пронизувала твори представників казенної науки і публіцистики. Криза цієї теорії настане лише під упливом невдач у роки Кримської війни, коли навіть такі апологети миколаївської політичної системи, як історик М. Погодін, виступ;:: з її критикою.
Конфесійна політика Миколи І. "Звід законів Російської імперіГ оголошував православ'я "панівною і найпершою" в Росії вірою. У законі мутилося релігійне обґрунтування царської влади і закріплювався союз православної церкви і самодержавства. Закон дозволяв сповідувати в Росії всі релігії, якщо вони не порушували законів Російської імперії і не протиставляли себе православній церкві. Закон дозволяв також перехід із нехристиян-ських віросповідань у християнські і з "інославних" (християнських неправо-славних) у православ'я. Переходи навпаки заборонялися.
У конфесійній політиці Миколи І поєднувалося надання православній церкві низки пільг і матеріальної підтримки та жорсткі заходи щодо наведення порядку в управлінні церквою, що призвело до ще більшого її підпорядкування світській владі. Микола І особисто вів справи РПЦ: встановлював штати священнослужителів, визначав їхнє матеріальне становище, вникав у тонкощі церковного управління. За Миколи І суттєво зросла матеріальна підтримка православної церкви. Було вдвічі збільшено асигнування Синод} (від 1,7 млн до 4,1 млн сріблом на рік). Запроваджувалася платня приходсь-кому духовенству, щорічна підтримка найбідніших приходів. Проводили заходи, щоб підвищити престиж православної церкви і моральний рівень духовенства. Від 1826 р. практикували суворе покарання тих священиків, які зганьбили свій сан. У 1831 р. наказано було брати на військову службу церковнослужителів, які не піддавалися виправленню, а також дітей духовенства ненадійної поведінки. Запроваджувалася паспортна система для духовних осіб.
Було внесено зміни в управління церквою. Колегія синодальних архієреїв втратила вплив на ухвалення рішень, перетворившись на дорадчий
Влада і суспільство
орган при обер-прокуророві, влада якого значно розширилася. Синод було розділено на департаменти. Обер-прокурора Синоду на правах міністра 1835 р. введено до складу Комітету міністрів. У 1836 р. Микола І призначив обер-прокурором Михайла Протасова, гусарського генерала, який посилив адміністративну владу і який, як скаржилися члени Синоду, "сонмом архієрейським, як ескадроном на навчанні, командував". Єпархіальне керівництво було поставлене в подвійне підпорядкування - Синодові та губернаторові, для цього змінили кордони єпархій так, щоб вони збігалися з губернськими.
Зазнала суттєвих змін й система духовної освіти. За положенням 1838 р. про духовні навчальні заклади, у семінаріях скорочували обсяг викладання загальноосвітніх дисциплін, але збільшували курс церковної історії; водночас у семінаріях почали викладати агрономію, медицину, ветеринарну справу, щоб майбутні священики могли допомагати селянам. У 40-х роках виникли й жіночі духовні училища для навчання грамоти і "предметів рукоділля". Від 1835 р. при церквах і деяких монастирях створювали церковноприход-ські школи для мирян. Священик чи диякон навчали в них читати, писати та основ арифметики. У 1860 р. налічувалося 18 тис. таких шкіл, у яких грамоту здобували 320 тис. учнів. Якщо на початку століття налічувалося 3 академії, 37 семінарій і 76 духовних училищ, де навчалося 29 тис. осіб, то 1854 р. було вже 4 академії, 48 семінарій і 159 духовних училищ, а кількість учнів та студентів становила 61 тис. осіб. Однак лише на середину століття влада домоглася того, що на посади приходських священиків призначали людей з освітою не нижче ніж семінарська.
У контексті теорії "офіційної народності" Микола І вкрай негативно ставився до будь-яких посягань на підрив позицій православної церкви. Особливо його турбували всілякі релігійні секти і течії, які не визнавали офіційного православ'я. Цар відновив політику переслідування "розкольників" (так держава називала старовірів, або старообрядців). Тому 1825, 1831 і 1853 р. створювали спеціальні таємні комітети з напрацювання найефективніших заходів боротьби з розколом. Активізувалась діяльність з повернення старовірів у лоно офіційної церкви. З цією метою в Санкт-Петербурзькій духовній академії відкрили спеціальну кафедру для вивчення розколу, а в деяких семінаріях - відділення для підготовки місіонерів.
Старообрядці не були єдиною організацією. Тут існувало два напрями -"попівці", які приймали священство, і "безпопівці", які його не сприймали. Ці другі поділялися на безліч течій. Старообрядці зманювали священиків з офіційної церкви, переучували їх і розсилали по своїх приходах. Уряд видав наказ, який забороняв старовірам приймати священиків-перебіжників. Після цього стався розгром старообрядських монастирів на річці Великий Іргиз у Саратовській губернії і 1841 р. було закрито останній з іргизьких монастирів. Незабаром у "попівщині" виникла своя церковна ієрархія. А 1846 р. в старообрядництво перейшов боснійсько-сараєвський митрополит Амвросій, який став митрополитом білокриницьким (Біла Криниця - село на Буковині,
Росія в першій половині XIX ст.
яке перебувало тоді в складі Австрії). Так звана "австрійська згода", яка мала власних митрополитів, єпископів і священиків, стала немовби другою православною церквою, кількість прихильників якої в Росії зростала.
Через вороже ставлення держави до розкольників і сектантів наприкінці правління Миколи І їхня кількість не зменшувалася, а збільшувалася, загострюючи неприйняття ними органів влади, поглиблюючи прірву між урядовою та народною ідеологією. За неофіційними даними міністерства внутрішніх справ, у середині XIX ст. кількість розкольників і сектантів сягала 8-9 млн осіб, що удесятеро перевищувало офіційні відомості.
Микола І здійснив "возз'єднання" греко-католицької (уніатської) церкви, до якої належали білоруси й українці колишньої Речі Посполитої, з РПЦ. Наступ православної церкви на уніатів розпочався одразу після поділів Речі Посполитої, коли вони опинилися в складі Росії, але відбувався мирними методами. Приводом до рішучих дій послужило польське повстання 1830-1831 р., коли частина уніатів підтримала повстанців. 25 березня 1839 р. було видано указ "Про злиття греко-уніатської церкви з православ 'ям", за яким 1,5 млн уніатів 1800 парафій Литви, Білорусі та Правобережної України оголошували "возз'єднаними" з РПЦ. Цей акт російського уряду зустрів опір з боку уніатських священиків та їх пастви, для придушення якого викликали поліцію і навіть військові команди.
Селянське питання. У перші роки свого правління Микола І не надавав великої ваги селянському питанню. Проте вже й тоді було вжито заходів, спрямованих на скасування одіозних рис кріпосництва: указ 1827 р. забороняв поміщикам продавати селян без землі або землю без селян, указ 1833 р. забороняв продавати кріпосних з публічних торгів, розплачуватися за борги кріпосними з відривом їх від землі, переводити селян у дворові, відбираючи в них наділи тощо.
Поступово цар та його найближче оточення зрозуміли, що кріпосне право загрожує новою "пугачовщиною", що воно затримує розвиток країни і ставить її в невигідне становище перед іншими країнами, особливо у військовому плані. У звіті за 1839 р. О. Бенкендорф писав: "Взагалі кріпосний стан - це пороховий погріб під державою і тим небезпечніше, що армія складається із селян". Бенкендорф вважав, що вирішення селянського питання "розпочати коли-небудь і з чого-небудь потрібно, і краще розпочати поступово, обережно, ніж дочекатися, поки розпочнеться знизу, від народу".
Першим кроком у цьому напрямі стала реформа управління державними селянами. У 1837-1841 роках її провів Павло Кисельов (1788-1872), прихильник поміркованих реформ в оточенні Миколи І. Державні селяни 1837 р. перейшли в управління міністерства державного майна на чолі з Ки-сельовим. Наступними роками було видано серію законодавчих актів про запровадження нового управління державним селом, про землеустрій селян, впорядкування податків, організації початкової освіти, медичної і ветеринарної допомоги. Для управління державним селом у губерніях було ство-
Влада і суспільство
рено палати державного майна, яким підпорядковувались округи державного майна, які об'єднували від одного до кількох повітів. Округи поділялися на волості з розрахунку близько 6 тис. душ чоловічої статі в кожній. Волості ділилися на сільські громади до 1500 душ чоловічої статі в кожній. Сільська громада об'єднувала одне чи кілька сіл. Запроваджувалося селянське волосне і сільське самоврядування, волосний суд, який розглядав незначні проступки і майнові злочини селян. Реформа Кисельова зберігала в державному селі общинне землекористування з періодичними переділами землі в середині громади. Було реорганізовано оброчну повинність. При сплаті оброку враховували рівень дохідності селянського господарства з землі та неземлеробських промислів. Для вирівнювання оброчних платежів відповідно до дохідності землі було проведено земельний кадастр. Для усунення малоземелля передбачалося наділити селян землею з державного резерву, а також переселити їх у малозаселені губернії; 200 тис. безземельних селян отримали 1,5 млн десятин землі, 231 тис. було переселено в інші губернії з наданням їм 2,5 млн десятин землі. У державному селі західних губерній було ліквідовано панщину і скасовано практику здавання казенних сіл орендарям. Міністерство державного майна 1847 р. одержало право купувати за рахунок державної скарбниці дворянські помістя з селянами.
Особливу увагу міністерство зосереджувало на підвищенні агротехнічного рівня селянського землеробства, зокрема запровадили й вирощування картоплі. Місцеві чиновники примусово виділяли із селянського наділу найкращі землі, змушували селян садити там картоплю, а врожай забирали і розподіляли на свій розсуд. Це називалося "громадською оранкою", на випадок неврожаю. Селяни ж побачили в цьому спробу запровадити казенну панщину. По державних селах у 1840-1844 роках прокотилася хвиля "картопляних бунтів". Поміщики теж були незадоволені реформою Кисельова. Вони побоювалися, що спроби поліпшити побут державних селян посилять тяжіння їхніх кріпосних до переходу в казенне відомство. Ще більше незадоволення у поміщиків спричинили подальші плани Кисельова: звільнити селян від особистої кріпосної залежності, виділити їм невеликі земельні наділи і точно визначити розмір панщини та оброку.
Для обговорення становища поміщицьких селян Микола І створив дев'ять таємних комітетів. Конкретні результати їхньої діяльності були доволі скромні: розробляли різні проекти і пропозиції, видавали окремі укази, які не заторкували основ кріпосного права. Особливо важливою була діяльність комітету, створеного 1839 р. Саме він підготував указ від 2 квітня 1842 р. про "зобов'язаних селян", який мав "виправити шкідливе начало" указу 1803 р. про "вільних хліборобів" - відчуження частини земельної власності поміщиків (надільної селянської землі) на користь селян. В указі 1842 р. зазначалося, що "вся без винятку земля належить поміщикові; це річ свята, і ніхто до неї доторкатися не може". Указ передбачав надання селянинові особистої свободи з волі поміщика, а наділ землі переходив не у власність,
Росія в першій половині XIXст.
а в користування, за що селянин був зобов 'язаний виконувати ті ж панщину й оброк, але з умовою, що в подальшому поміщик не міг їх збільшити, так само, як не мав права зменшити чи забрати в селян їхні наділи. Ніяких чітких норм наділів і повинностей закон не встановлював - все залежало від волі поміщика. У поселеннях "зобов'язаних селян" запроваджувалося виборне "сільське самоуправління", однак зберігалася вотчинна влада поміщика. За 1842-1858 роки на становище "зобов'язаних" було переведено 27 173 душ чоловічої статті селян у семи губерніях. Такі скромні результати були зумовлені не лише протидією поміщиків, а й тим, що селяни не погоджувалися на невигідні умови, які не давали ні землі, ні свободи.
Реалізація указів у селянському питанні спричинила соціальне напруження, і уряд побоювався, що з початком скасування кріпосного права можуть запротестувати всі класи і стани країни. На засіданні Державної ради 1842 р. Микола І сказав: "Немає сумніву, що кріпосне право, в нинішньому його стані в нас, є зло, для всіх відчутне й очевидне, але торкатися його тепер було б справою ще більше згубною".
Сміливіше діяв уряд там, де його заходи не заторкували інтересів російського дворянства, а саме в західних губерніях (у Литві, Білорусі, Правобережній Україні), де поміщиками були переважно поляки. Тут уряд прагнув протиставити націоналістичним намірам польської шляхти литовське, українське і білоруське селянство. У 30-х роках було проведено конфіскацію помість у тих польських поміщиків, які брали участь у повстанні 1830-1831 р. Селян цих помість перевели до розряду державних. У західних губерніях 1844 р. було створено комітети для розроблення "інвентарів", тобто описів поміщицьких помість з точною фіксацією селянських наділів і повинностей, яких у подальшому не можна було б змінити. Інвентарну реформу 1847 р. почали проводити на Правобережній Україні (Волинська, Київська, Подільська губернії), у 1852-1855 роках - в інших західних губерніях (Вітебській, Гродненській, Мінській і Могильовській).
Революції 1848-1849 р. в Європі й офіційна Росія. Початок революційних подій у лютому 1848 р. в Парижі глибоко вразив Миколу І. Дізнавшись, що Францію проголошено республікою, Микола І увірвався на бал до спадкоємця престолу зі словами: "Сідлайте коней, панове офіцери!". Він прагнув утрутитися в революційні події в Європі, й тому, коли австрійський імператор Франц Йосиф звернувся по допомогу до Миколи І, то у травні 1849 р. російські війська вступили на територію Угорщини і до серпня, разом з австрійською армією, зламали опір угорських військ (див. розділ 2).
У самій Росії надзвичайні заходи було вжито відразу ж після перших звісток про лютневі події у Франції: у прикордонні райони стягували війська, посилювали заходи спостереження за приватними розмовами та листами, всіх російських підданих зобов'язали повернутися з-за кордону, заборонявся в'їзд французів, а за деякий час - узагалі всіх іноземців тощо. Для ефективного контролю за періодичними виданнями 27 лютого 1848 р. було
Нові віяння у суспільних настроях. П. Чаадаєв. Події 14 грудня 1825 р. мали вагомий вплив на сучасників, особливо на університетську молодь. Одні вважали декабристів героями, створивши "золоту легенду" про 14 грудня; інші не сприйняли програми і методів їхньої боротьби. Якщо врахувати, що Росія до кінця 1850-х років не знала публічних дебатів з основних суспільно-політичних питань, то не дивно, що інтелектуальне життя так і не вийшло за рамки гуртків і світських салонів.
Першими виникли гуртки в Московському університеті. Куратори університету - князь С. Голіцин, граф С. Строганов - зуміли залучити найкращих професорів і навіть після 1825 р. зберегти відносно м'який внутрішній режим у спокійнішій атмосфері другої столиці. Однак молодь приваблювали не стільки офіційні навчальні курси, скільки можливість неформального спілкування в різноманітних гуртках. Під час обміну думками, суперечок і дискусій виявилося, що мислителі французького просвітництва, яких так шанували декабристи, не давали відповіді на запитання, що хвилювали російську молодь. Зате деякі надії щодо цього подавала німецька ідеалістична філософія, зокрема натурфілософія Шеллінґа, що вже проникала до Росії. Спочатку натурфілософією Шеллінґа зацікавилися природодослідники і медики, потім її ідеї проникли і в літературу. Як приклад - діяльність гуртка московських "любомудрів" В. Одоєвського і Д. Веневітінова, які ще 1824 р. почали видавати літературний збірник "Мнемозина". До цього гуртка долучилися майбутні слов'янофіли брати І. і П. Киреєвські та О. Хом'яков, майбутні прихильники теорії "офіційної народності" М. Погодін та С. Шевирьов.
На початку 30-х років у Московському університеті утворився гурток навколо Олександра Герцена, до якого належали М. Огарьов, М. Сатін, М. Кет-чер, В. Пассек та ін. Цей гурток вважав себе прямим наступником декабристів і через них - ідей французької філософії і французької революції. Із сучасних європейських течій вони захоплювалися соціалістичними ідеями Сен-Симона та його послідовників. Після того, як на вечірці на честь закінчення університету (1833) її учасники співали "крамольні" пісні, їх було заарештовано. Гуртківці просиділи по декілька місяців під арештом, а потім їх вивезли в різні губернії на заслання. Сам Герцен від 1833 до 1839 р. перебував в ув'язненні спочатку в Пермі та В'ятці, потім у Владимирі.
У 1831-1837 роках у Московському університеті діяв гурток, який очолював Микола Станкевич. До гуртка належали В. Бєлінський, К. Аксаков, Т. Грановський, які згодом стали представниками різних напрямів суспільної думки. Після появи в гуртку М. Бакуніна (1835) тут виник інтерес до ідей Геґеля. Атмосферу студентських гуртків згодом передав історик С. Соловйові "Геґель крутив усім голови, хоча дуже небагато читали самого Геґеля, а використовували його із лекцій молодих професорів".
Сенсацією для всієї читацької Росії стала поява 1836 р. на сторінках московського журналу "Телескоп" "Філософічного листа" Петра Чаадаєва (1794-1856). Аристократ з походження (він був онуком історіографа князя М. Щербатова), зразковий гвардійський офіцер, учасник війни з Наполеоном, близький до декабристського середовища, він 1821 р. вийшов у відставку, а згодом виїхав за кордон. Чаадаєв відвідав Англію, Францію, Італію, Швейцарію і Німеччину, де познайомився із знаменитими філософами того часу, глибоко вивчав християнство, особливо католицизм. Саме релігії він надавав особливої ваги в розвитку народів. Повернувшись 1826 р. до Росії, Ча-
адаєв став одним із найактивніших учасників московських салонів, де проповідував свої ідеї.
Зміст "Філософічного листа", написаного в 1829-1831 роках, - роздуми про шляхи людини і людства до вищої свободи, яка одночасно стане і підпорядкуванням вищій волі, про шлях народів до великої єдності, тобто до царства Божого на землі. З погляду цього царства Божого, єдиного людства, Чаадаєв розглядає країни й епохи. Західноєвропейське середньовіччя видається йому пронизаним духом єдності й протиставляється античності, культура якої бачилася апофеозом роз'єднаності. Звертаючись до Сходу, Чаадаєв зазначає, що замкнутість чи усвідомлення своєї винятковості завадили Китаєві скористатися власними досягненнями, а Індію перетворили на здобуток завойовників. Цим країнам протиставляється мусульманський Схід, народи якого пізніше від інших вийшли на історичну арену, але, керовані ідеєю єдності, зуміли не тільки засвоїти досягнення давньої культури, а й вплинути на інших, зокрема на Західну Європу. Що стосується європейських народів, то вони, на думку Чаадаєва, саме на шляху до досягнення загальнолюдських цінностей змогли здобути свободу, порядок, добробут. Яка ж роль Росії в загальнолюдському розвитку? Висновок автора невтішний: "Розкинувшись між двох головних поділів світу, між Сходом і Заходом, ми мали б поєднати в собі два великих начала... і об'єднати в нашій цивілізації історію всієї земної кулі. Не цю роль запропонувало нам Провидіння... Досвід епох для нас не існує. Віки і покоління протікали для нас безплідно.,. Самотні у світі, ми нічого не дали світові, нічого не навчили його... нічим не сприяли прогресові людського розуму, і все, що ми отримали від цього прогресу, ми спотворили...". Залишалася лише військова та державна могутність Росії, але цього, на думку Чаадаєва, недостатньо, щоб увійти в історію світової цивілізації. Першопричину цього автор бачив у тому, що Росія сприйняла релігію, а разом з нею й основи культури від Візантії, яка стояла осторонь Заходу і Сходу. Порятунок Росії - у повному долученні до релігійно-культурних засад західного світу, вважав мислитель. Вихід для конкретної людини він бачив на шляху морального удосконалення, засвоєння загальнолюдської культури.
Про неймовірний вплив "Філософічного листа" на громадськість пишуть майже всі мемуаристи і дослідники. Зокрема, О. Герцен зазначав, що "Філософічний лист" Чаадаєва справив велике враження на "кращі уми" молодого покоління ("постріл, який пролунав темної ночі"), але таких було мало не лише в провінції, де тоді перебував Герцен, але й у столицях. У Москві, до прикладу, не всім сподобався песимізм Чаадаєва, його негативне ставлення до минулого Росії і невіра в її майбутнє. У листі до Чаадаєва О. Пушкін писав: "Я зовсім не захоплююсь всім, що бачу навколо себе, але присягаюсь честю, що нізащо на світі я не хотів би змінити батьківщини або мати іншу історію, окрім історії наших предків...". У салонах розпочалися бурх-
ливі суперечки, проти Чаадаєва виступили навіть його друзі І. Киреєвський і О. Хом'яков - майбутні слов'янофіли.
Ідеї Чаадаєва були неприйнятними в країні, де не так давно проголосили теорію "офіційної народності". Тому урядова реакція була однозначною. Міністр Уваров у доповіді, надісланій у Головне управління цензури, відзначав, що "Філософічний лист" демонструє ненависть автора до вітчизни і містить небезпечні ідеї з приводу її минулого, теперішнього і майбутнього. А з погляду Миколи І, автор був просто божевільним, якщо висловлював такі думки. Справді, Чаадаєву було оголошено, що він хворий, і щодня його має оглядати лікар. Незабаром було ухвалено рішення і щодо інших учасників справи. Журнал "Телескоп" було закрито, його редактора М. Надєждіна вислано до Усть-Сисольська (тепер Сиктивкар), цензора - ректора Московського університету, відомого вченого-арабіста О. Болдирєва -звільнено з усіх посад.
Сам Чаадаєв спочатку розгубився, пробував виправдатися. Як тільки з нього зняли медичний нагляд, 1837 р. він написав "Апологію божевільного", твір, у якому відбито зміни, що сталися у нього від часу створення "Філософічного листа". Чаадаєв визнав однобічність і несправедливість своїх думок про відсутність майбутнього в Росії. Він пояснював, що його "Лист" зумовлений болем за країну. Чаадаєв писав, що Росія ще має сказати світові своє слово, "розв'язати більшу частину проблем соціального порядку, закінчити більшу частину ідей, які виникли в старих суспільствах, відповісти на найважливіші запитання, які хвилюють людство". Зокрема, він дещо розчарувався в перспективах розвитку Західної Європи і повірив в особливу місію Росії стосовно людства якраз через брак у неї європейського досвіду. Однак він і далі бачив шлях Росії до великого майбутнього не в самоізоляції, не в національному вихвалянні, а в долученні до загальнолюдської культури.
Хоча уряд заборонив публічно відповідати на "Філософічний лист", майже всі російські інтелектуали наступних десятиліть шукали відповіді на поставлені в ньому питання. В одних виникла переконаність у вибраності російського народу, який володів перевагами російської історії і тому справжніми цінностями (община, земщина, православ'я). Інші, навпаки, вважали, що Росії не заторкнули загальноєвропейські процеси, вона не має єдності і традицій, а щоб вийти з хаосу, потрібно за зразок взяти конституційні монархії Західної Європи. У процесі дебатів "Захід" став визначальною ідеєю російського інтелектуального життя, під якою розуміли все запозичене країною на шляху становлення в ролі європейської держави, все, що слід або твердо сприйняти, або рішуче відкинути. У суперечках реальні країни Західної Європи зазнавали спотворювання до невпізнання, перетворившись на зручний одномірний символ, який заслуговував або поклоніння, або нехтування. Захід став інтегральною, невід'ємною частиною російської національної свідомості.
Слов'янофіли. Тема Росії і Заходу набула світоглядного оформлення 1839 р., коли Олексій Хом'яков (1804-1860) та Іван Киреєвський (1806-1856) виступили з рукописними статтями - відповідно "Про старе й нове" та "У відповідь Хом'якову". Одночасно ці статті започаткували слов'янофільство як ідейну течію російської суспільної думки. Термін "слов'янофіли" випадковий. Самі слов'янофіли вважали себе радше русофілами, наголошуючи, що їх цікавила переважно доля Росії, російського народу, а не слов'ян взагалі. Дехто з них вказував, що їх можна називати "самобутниками", бо їхня мета -захист самобутньої історичної долі російського народу не тільки від Заходу, а й від Сходу. У 1839-1845 роках склався слов'янофільський гурток, який групувався навколо Олексія Хом 'якова. Вагому роль у гуртку відігравали брати Іван та Петро (1808-1856) Киреєвські, Костянтин (1817-1860) та Іван (1823-1886) Аксакови, Олександр Кошелєв, Юрій Самарін. Майже всі вони були заможними дворянами-поміщиками, освіченими людьми, залишили велику творчу спадщину у філософії, літературі, історії, богослов'ї. Та все ж найважливіші постулати слов'янофільства сформували О. Хом'яков та І. Киреєвський.
Початковим пунктом їхніх роздумів було переконання в тому, що основою кожної цивілізації і будь-якої культури є релігія. У православ'ї вони бачили чисте, незіпсоване християнство. Тому тільки православ'я робить можливим побудову царства Божого на землі. Православна віра - найвища цінність, якою володіє Росія, і це дає їй величезні переваги перед західною цивілізацією. О. Хом'яков перший висунув ідею соборності - добровільного об'єднання вірних на основі любові до Бога. Без соборності, запевняли слов'янофіли, людина приречена на духовну бідність, яка виявляється в егоїзмі, корисливості, фракційності й абстрактному раціоналізмі, тобто в тому, що слов'янофіли вважали характерним для Заходу. Лютер і протестанти мали рацію, коли повстали проти фальшивої влади Риму, але, перебуваючи під упливом західних традицій, не знайшли нічого кращого, як замінити цю владу індивідуальним розумом. Саме індивідуалізм, який, як вважали слов'янофіли, веде до внутрішнього занепаду, став основною причиною духовної кризи Заходу. За контрастом із Заходом, Росія, молода і необтяжена хибними ідеалами, і досі сяяла повним світлом християнської віри. Вроджена соборність найкраще виявляється в селянській общині, в якій, на думку К. Ак-сакова, "особистість не втрачається, але відмовляється від своєї винятковості заради спільної згоди".
Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 272 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Державний лібералізм Олександра І: наміри та реальність | | | Участь Росії в антифранцузьких коаліціях. Тильзитський мир. |