Політичний портрет В. Щербицького.

Володимир Щербицький народився 17 лютого 1918 р. ум. Верхньод­ніпровськ Катеринославської губернії, нині Дніпропетровська область, у сім'ї робітника. У 1936 р. став студентом механічного факультету Дні­пропетровського хіміко-технологічного інституту, який закінчив перед війною. Під час навчання працював креслярем, конструктором, машиніс­том компресорів на заводах Дніпропетровська. Паралельно закінчив річну школу пропагандистів. Улітку 1941 р. був мобілізований і відряджений у Військову академію хімічного захисту. Пройшов у ній прискорений курс навчання і в званні лейтенанта направлений у Закавказький військовий округ, де став начальником хімслужби 34-го полку. До грудня 1945 р. пе­ребував на командних посадах у військах діючої армії. Після демобілізації повернувся додому і влаштувався на роботу начальником бюро планово-попереджувальних ремонтів коксохімічного заводу. Невдовзі його обрали секретарем партбюро заводу. Із січня 1948 р. працював у Дніпродзержинському міськкомі партії — спочатку завідувачем оргінструкторського відділу, а з серпня того ж року — другим секретарем міськкому. У 1952 р.— парторг ЦК КПРС Дніпродзержинського металургійного заводу. Із серпня 1952 р. до лютого 1954 р.— перший секретар Дніпродзержинського міськкому Компартії України. У 1954—1955 pp.— другий, а у 1955—1957 pp.— перший секретар Дніпропетровського обкому. У 1957 р. став членом Президії (згодом Політбюро) і секретарем ЦК Компартії України. На XX з'їзді КПРС був обраний членом Центральної ревізійної комісії. Наприкінці лютого 1961 р. В. Щербицький обіймав посаду голови Ради Міністрів УРСР. Із жовтня того ж року — кандидат у члени Президії ЦК КПРС. Виступ В. Щербицького проти волюнтаристських методів управління і безглуздих екс­периментів в економіці коштував йому відставки. У липні 1963 р. звільнений від обов'язків голови Ради Міністрів. Повернувся у Дніпропетровськ, був обраний першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому Ком­партії України. Після повернення КПРС до попередньої партійної структури очолив Дніпропетровський обком Компартії України. Друге призначення В. Щербицького головою Ради Міністрів УРСР відбулося в жовтні 1965 р. У грудні того ж року став кандидатом у члени Президії (з 1966 р.— Політ­бюро) ЦК КПРС. Із квітня 1971 р.— член Політбюро ЦК КПРС. У травні 1972 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії України. На цій посаді працював 17 років. Цілковито підтримував політичний курс Л. Брежнєва. Жорстко боровся з дисидентським рухом, який фактично був розгромлений. Сприяв процесам русифікації і «злиття націй».

Час перебування В. Щербицького на вищих державних і партійних по­садах був періодом кількісного економічного зростання, що значною мірою було результатом його неабияких організаційних здібностей, ініціативності, високої вимогливості, особистої чесності й принциповості. Йому вдалося ре­зультативно протидіяти порушенням законності та явищам корупції. Проте, будучи відданим радянській системі, він не помічав її недоліків, уважаючи, що всі негаразди від недоліків керівництва. Тому його заходи і наполеглива праця не покращували становище країни. Боровся з дисидентським рухом. У роки перебудови Щербицький виступав проти необдуманих економічних реформ і політики гласності.

Однобоке розуміння інтернаціоналізму призвело до звуження сфери засто­сування української мови. Недостатня протидія централізаторським устрем­лінням Москви зумовила високий ступінь залежності економіки України від підприємств, що перебували поза її межами; майже 80 % заводів і фабрик не мали завершеного виробничого циклу. У той же час сприяв докорінній технічній модернізації легкої і харчової промисловості УРСР. Розміщення союзним урядом атомної електростанції у безпосередній близькості від столиці України обернулося жахливою Чорнобильською катастрофою, яку попервах Щербицький намагався приховати від громадськості. Під час перебування його при владі була розроблена і прийнята нова конституція УРСР (1978); збудовано меморіальний комплекс «Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 pp.» (відкритий 9 травня 1981 p.); будівництво Монументу, присвяченого більшовицькій революції 1917 р., на Жовтневій площі (тепер майдан Незалежності), реконструкція Хрещатика; будівництво помпезного музею В. І. Леніна (тепер Український дім), хоча Ленін у Києві ніколи не був.

Підтримував розвиток спорту, особливо київський футбольний клуб «Динамо». Під час вересневого (1989) пленуму ЦК Компартії України В. Щербицький звернувся із заявою про звільнення його від обов'язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК Компартії України за віком і станом здоров'я. 16 лютого 1990 р. його не стало. Похований у м. Києві, на Байковому цвинтарі.

Кризові явища були наслідком деформацій в суспільно-політич­ному житті, відвертого ігнорування економічних законів з боку командно-адміністративної системи, прорахунків у діяльності партій­ного і державного керівництва, яке не усвідомлювало всієї гостроти становища й невідкладності змін.

2. Стан економіки України та визрівання економічної кризи:

а) реформи О.Косигіна;

На початок 1960-х pp. сповільнилися темпи розвитку промисловості й сільського господарства. За 1958—1964 pp. удвічі скоротився при­ріст національного прибутку. Зріс розрив між попитом на товари та їх виробництвом, особливо це стосується окремих продуктів харчування. Розпочалося підвищення цін, причому не тільки офіційне, а й прихова­не, пов'язане зі зміною асортименту продукції. На початку 1960-х pp. Заявилися елементи стагнації, явища передкризового характеру, що посилило соціальну напруженість у суспільстві.

Пошуки нового механізму господарювання, який забезпечував би високу ефективність виробництва, почалися ще за М. Хрущова. Ініціатором широкої дискусії з економічних питань виступив про­фесор Харківського інженерно-економічного інституту О. Ліберман. У вересні 1962 р. в газеті «Правда» з'явилася його стаття «План, прибуток і премія». У статті автор пропонував посилити господарську самостійність підприємств, звільнити централізоване планування від дріб'язкової опіки над фабриками й заводами. Висунута ним система базувалася на принципі: те, що вигідно суспільству, повинно бути вигідно і кожному підприємству.

Дискусія навколо пропозицій О. Лібермана вплинула на підготов­ку господарської реформи, що увійшла в історію під назвою «реформи Косигіна» (за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР).

Починаючи з 1964 р. на практиці почалась перевірка і відпрацю­вання нових методів господарювання.

Економічні експерименти

- У 1964 р. деякі об'єднання швейної промисловості УРСР пере­йшли на роботу за прямими зв'язками з крамницями. Виробництво продукції залежало від її реалізації. Перші результати вселяли оптимізм. Передбачалось поширити цей досвід і на інші, галузі легкої промисловості та на суміжні галузі.

- У 1965 р. у Львівському раднаргоспі на підприємствах машино­будівної, вугільної, приладобудівної та легкої галузей промисловості було запроваджено госпрозрахунок, змінено систему планування, поліпшено матеріальне стимулювання.

- У 1965 р. була апробована нова система преміювання інже­нерно-технічного персоналу (на 85 підприємствах) і робітників (на 90 підприємствах).

Позитивні результати експериментів засвідчили необхідність переходу від адміністративних до економічних методів управління господарством.

Реформи в сільському господарстві

- У листопаді 1964 р. були скасовані всі рішення 1959—1963 pp., які обмежували розвиток власних підсобних господарств. Проте нові документи стосовно галузі свідчили, що держава не відмовилась від регламентації особистих селянських господарств. Були запроваджені норми утримання худоби.

- У березні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який визначив заходи щодо розвитку сільського господарства. На ньому були ви­значені причини відсутності прогресу в розвитку сільського госпо­дарства (ігнорування економічних законів, порушення принципу єдності суспільних і особистих інтересів, недостатня матеріальна зацікавленість робітників, прояви волюнтаризму та суб'єктивізму в керівництві сільським господарством, особливо в ціноутворенні, плануванні тощо). Пленум змінив практику планування: сільсько­господарським підприємствам план заготівлі сільськогосподарської продукції встановлювався не на рік, а на тривалу перспективу. Було підвищено основні закупівельні ціни. Скасовувався порядок щоріч­них змін у заготівельних цінах залежно від врожайності. Зводилася додаткова оплата працівникам, які вирощували рис, просо, гречку, соняшник. Запроваджувалася вільна заготівля сільгосппродукції у населення за сталими цінами. За здачу колгоспами понадпланової продукції їм встановлювалась 50% -ва надбавка від основної заку­півельної ціни.

- Зросли капітальні вкладення, обсяги зрошення і меліорації земель.

Нові ціни, твердий план здачі продукції, надбавки за надплано­вий продаж, значні капіталовкладення на деякий час стимулювали розширення виробництва. Проте практика показала, що причини відставання аграрного сектору економіки коріняться значно глибше і без розвитку різних форм власності й господарювання, без ініціа­тиви та заповзятливості селянства позитивні зрушення в сільському господарстві неможливі.

Реформи в промисловості та системі управління

- У вересні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який визначив про­граму реформ у промисловості.

На пленумі було прийнято рішення про ліквідацію раднаргоспів і відновлення галузевої системи управління через союзні та союзно-республіканські міністерства (фактично галузеві монополії). У жовтні згідно із Законом СРСР «Про зміни системи органів управління промисловістю і перетворення деяких інших органів державного управління» було створено дев'ять нових загальносоюзних та оди­надцять союзно-республіканських міністерств.

У жовтні 1965 р. пленум ЦК КПУ та засідання сесії ВР УРСР шостого скликання ухвалили рішення про проведення економіч­них реформ. Так, було проведено перебудову управління, після якої в УРСР нараховувалося 22 союзно-республіканських та сім республіканських міністерств (автомобільного транспорту і шо­сейних доріг; будівництва; комунального господарства; місцевої промисловості; освіти; охорони громадського порядку; соціального забезпечення). Таким чином, реальні можливості щодо управління економікою республіки зменшилися.

Одним із головних напрямків реформи стало вдосконалення планування. Воно означало, насамперед, підвищення наукового рівня роботи планових органів, забезпечення сталості планових завдань, перехід до складання п'ятирічних планів із розбивкою найважливіших завдань за роками. Передбачалося розширення господарської самостійності підприємств, зокрема, шляхом ско­рочення кількості планових показників (до восьми), що доводи­лися до підприємств, та запровадження повного госпрозрахунку. В основу оцінки господарської діяльності підприємств закладалися насамперед показники обсягу реалізованої продукції, одержаного прибутку й виконання завдань щодо поставок найважливіших видів продукції.

Другим важливим напрямом реформи вважалося посилення сти­мулювання виробництва. Замість фонду підприємства утворювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва (для поповнення основ­них фондів, запровадження нової техніки, технологій тощо); мате­ріального заохочення (для преміювання, одноразового заохочення, матеріальної допомоги); соціально-культурних заходів та житлово­го будівництва (використовувався для будівництва і капітального ремонту житла, культурно-побутових установ, для поліпшення об­слуговування працівників).

Перехід на нові умови роботи відбувався поступово: у 1966 р. на нових умовах господарювання працювало 100 підприємств УРСР (1,5 %), на 1970 р. — 8,2 тис. підприємств (83 %).

Такими були основні риси реформи, яка, на жаль, не мала комп­лексного характеру. На практиці вона обмежилась промисловістю. Реформа прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і відновити всевладдя галузевих міністерств. Зрештою останні звели нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників: продуктивність праці, середня зарплата, собівартість продукції тощо. Зберігалася система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не замінили на систему оптової торгівлі. Показник «реалізованої про­дукції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хронічному дефіциті товарів) зростали від збільшення випуску продукції, тобто «валу». Таким чином, було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запровадження нових зразків було економічно невиправданим. Не діяло на практиці й матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорсткіші були норми утворення фондів стимулювання.

Таким чином, реформи були приречені — через внутрішню супе­речливість і непослідовність. До того ж, вище партійне керівництво до її проведення не проявляло жодного інтересу. А після «Празької весни» (1968) стримане ставлення до реформ змінилось на їх заперечення. Так, у резолюції XXIV з'їзду КПРС говорилося: «Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та його агентури в країнах со­ціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагається вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології».

Після цього партійно-державна верхівка відмовилась від будь-яких спроб «поліпшити» соціалізм сталінського зразка.

Дата добавления: 2015-10-16