В) розвиток літератури й мистецтва.

Основні тенденції розвитку літератури й мистецтва

- Панування методу соціалістичного реалізму.

- Паралельне існування офіційного і «справжнього» мистецтва та літератури.

- В умовах русифікації та ідеологізації боротьба за збереження національного колориту, самобутності.

- Поширення в обмеженій кількості кращих зразків світового класичного мистецтва. Гасло «мистецтво належить народу».

- Замкненість, відірваність від світового мистецького процесу.

1970—1980-ті pp. характеризувалися посиленням ідеологічного тиску системи на українську культуру. Будь-яке відстоювання прав української культури, відступ від ідеологічних догм розцінювалися як «буржуазний націоналізм», «антирадянщина». Активізувалася цензура, відбулася справжня «чистка» редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю. Посилився ідеологічний тиск на творчу інтелігенцію. Під керівництвом секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Ю. Маланчука проходила кампанія цькування митців, які не бажали працювати в чітко визначених партією ідеологічних межах. Так, було засуджено й заборонено друкувати роман «Собор» О. Гончара, вилучено з про­дажу роман Р. Іванчука «Мальви». Були виключені зі складу Спілки письменників України І. Дзюба, М. Лукаш, В. Некрасов та інші. Із великими труднощами пробивала собі дорогу до чита­ча творчість Л. Костенко. У 1989 р. у таборі помер І. Стус. Було зламано долю І. Світличному. Ті ж самі процеси відбувалися і в кінематографі, образотворчому мистецтві та інших галузях куль­тури. У 1970-ті pp. з партії було виключено 37 тис. представників української інтелігенції. Наприкінці 1970-х pp. ідеологічний тиск на українське слово було дещо послаблено.

У той час як незначна частина митців намагалася боротися з ідеологічним тиском тоталітарної системи, інша у своїй творчості слухняно виконувала вказівки й зауваження компартійних ідеологів, віддаючи свій талант служінню системі (О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах та інші).

Реформа освіти забезпечила загальне обов'язкове навчання в обсязі середньої школи. У той же час посилилась русифікація національної школи, ідеологізація навчального процесу.

Розвиток наукових досліджень спрямовувався тоталітарною державою передусім на потреби ВПК. Розвиток гуманітарних наук знаходився у повному занепаді.

У культурному житті велику роль відігравали письменники і пое­ти, які засобами художнього слова протистояли русифікації України. Чільне місце серед них посідали шістдесятники. У збереження на­ціональної самосвідомості громадян значний внесок зробили митці кіно й театру.

Частіше за все, однак, компартійним ідеологам вдавалося ви­користовувати творчу інтелігенцію як своїх підручних у пропаган­дистській роботі. Ті, хто не корився диктату, рано чи пізно втрачали можливість займатися своєю професією й отримувати доступ до спо­живачів культурних цінностей — народних мас.

Схема: Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку

Економічна криза:

- дефіцит товарів;

- відмова або повільне запровадження нових технологій;

- невисока якість більшості товарів;

- продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;

- прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати;

- переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;

- висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції;

- поява тіньової економіки («цеховики»).

Політична криза:

- воєнні авантюри і нездатність з них вийти (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);

- нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. “Старіння” керівництва на 1982 р. середній вік вищого керівництво перевищував 70 років);

- недієздатність законодавчих органів, всі найважливіші питання вирішувалися у вузькому колі вищого партійного керівництва;

- втрата динамічності у розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн;

- корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв`язків, особистої відданості;

- посилення репресій проти інакомислячих (дисидентів).

Ідеологічна криза:

- розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму);

- розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

- усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;

- зростання дисидентського руху і настрої у суспільстві;

- посилення ідеологічного тиску на суспільство.

Екологічна криза:

- бездумна експлуатація природних ресурсів;

- відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей;

- руйнування природного середовища придатного для життя людей (забруднення водоймищ. Атмосфери тощо);

- поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо.

Моральна криза:

- поява явища подвійної моралі (розбіжності між декларованим стилем поведінки і реальними устремліннями та установками; безвідповідальність, прагнення перекласти відповідальність на іншого);

- ріст престижності професій, посад, які дають змогу отримувати нетрудовий дохід;

- зростання кількості побутових злочинів;

- прагнення досягти мету незаконним шляхом;

- ріст числа економічних (господарських) злочинів;

- наростання споживацьких настроїв;

- швидке поширення пияцтва і алкоголізму.

Етапи періоду «застою»

Етапи	Роки	Характеристика
І	1965–1970 рр.	Спроба проведення економічних реформ, які малим б впорядкувати економіку СРСР після “реформаторської гарячки” хрущовського періоду (реформи Косигіна).
ІІ	1970–1982 рр.	Наростання кризи, «консервація» існуючої в СРСР системи
ІІІ	1982–1985 рр.	Зміни у партійному керівництві. Усвідомлення кризового стану радянського суспільства.

2. Офіційна ідеологічна концепція. Конституція 1977 р.

З усуненням Хрущова від влади відбувається поступовий відхід від проголошеного курсу на безпосереднє будівництво комунізму. У 1967 р. була висунута концепція “розвинутого соціалістичного суспільства», яка стверджувала, що неможливо здійснити негайний «скачок» у комунізм. Повинен пройти час, у продовж якого соціалізм повинен розвиватися на власній основі. Саме такий соціалізм називається «зрілим», «розвинутим». З`явився також ще один термін – «реальний соціалізм», яким пояснювали труднощі, що існують у суспільстві. Характеристики розвинутого соціалістичного суспільства були зафіксовані в преамбулі Конституції СРСР 1977 р. Основні складові розвинутого соціалізму це «загальнонародна держава» і «нова історична спільнота людей – радянський народ». Стверджувалось, що при розвинутому соціалізмі суспільство розвивається без конфліктів під «науковим» керівництвом КПРС.

Ю.Андропов концепцію «розвинутого соціалізму» дещо узгодив з існуючими реаліями. Він визнав існування у радянському суспільстві протиріч і національних проблем. Вирішення цих проблем повинно здійснюватися шляхом «наведення порядку» і прискореного науково-технічного прогресу.

Побудова розвинутого соціалізму не повинна припиняти «ідеологічну боротьбу з впливом Заходу». Прийнята 7 жовтня 1977 р. Конституція (четверта), крім вище зазначеного у 6 статті офіційно закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС. Конституція утверджувала посилення ролі союзного центру в економічному і політичному житті за рахунок союзних республік.

Як і попередні Конституції, видне місце в Основному Законі відводилося блоку соціально-економічних прав, які до того ж доповнювалися новими: право на працю. На безплатну освіту і медичну допомогу, відпочинок, пенсійне забезпечення, житло. Конституція також закріплювала розширення прав громадських організацій.

Загалом Конституція 1977 р. носила демократичний характер, якщо її положення не порівнювати з реальним життям.

Цікаво знати

Період застою в СРСР характеризують як неосталінізм – відновлення всієї економічної, політичної, репресивної системи, культу особи, з деякими врахуваннями сучасного розвитку.

Вже з самого початку усунення Хрущова від влади брежневське керівництво намагається реабілітувати сталінізм і особисто Сталіна. У 1965 р. у доповіді, присвяченій 20-й річниці перемозі у Великій вітчизняній війні, Брежнєв відзначив внесок Сталіна у розгром фашизму. Зал відповів аплодисментами.

На ХХІІІ з`їзді КПРС (1966) була здійснена перша спроба офіційної реабілітації Сталіна. Про це попередньо повідомили китайського (Мао Дзедун) і албанського (Ходжа) лідерів, які активно наполягали на скасуванні рішень ХХ і ХХІІ з`їздів. Компартії ЧССР, Угорщини, Італії, Франції, Югославії, дізнавшись про це, заявили, що відкличуть своїх делегатів на знак протесту. Таким чином спроба була не реалізована. Проте, з підручників було вилучено тексти про культ особи Сталіна. Почали з`являтися книги, фільми, які показували особливу роль Сталіна в історії.

Друга спроба реабілітувати Сталіна відбулась у 1969 р., коли у «Правді» збирались надрукувати статтю, в якій засуджувались рішення ХХ і ХХІІІ з`їздів КПРС про культ особи Сталіна. В останню хвилину Брежнєв відмовився від публікації і підготовки відповідної постанови ЦК КПРС.

Леонід Брежнєв (1906 – 1982 рр.)

Після смерті Брежнєва Ю.Андропов теж готував постанову про реабілітацію Сталіна. Але його смерть перервала цю роботу.

Таб.: Керівництво СРСР у період «застою»

Керівники партії	Керівники держави	Голови урядів
Генеральні секретарі ЦК КПРС (до 1966 р. перші секретарі)	Голови президіума Верховної Ради СРСР	Голови Ради Міністрів СРСР
Л.Брежнєв (1964-1982) Ю.Андропов (1982-1984) К.Черненко (1984-1985)	А.Мікоян (1964-1965) М.Підгорний (1965-1977) Л.Брежнєв (1977-1982) Ю.Андропов (1982-1984) К.Черненко (1984-1985)	О.Косигін (1964-1980) М.Тіхонов (1980-1985)

3. Реформи О.Косигіна та інші реформи періоду «застою».

На початок 60-х років темпи розвитку промисловості й сільського господарства сповільнилися. Приріст національного прибутку за 1958-1964 рр. скоротилась вдвічі. Зріс розрив між попитом і його реальним товарним покриттям, особливо щодо окремих продуктів харчування. Розпочалося підвищення цін, причому не тільки офіційне, а й приховане, пов`язане зі зміною асортименту продукції. Одно слово, на початку 60-х років з`явилися елементи стагнації, явища передкризового характеру, що посилило соціальну напруженість у суспільстві.

Пошуки нового механізму господарювання, який забезпечував би високу ефективність виробництва, почалися ще за М. Хрущова. Ініціатором широкої дискусії з економічних питань виступив професор Харківського інженерно-економічного інституту О.Ліберман. У вересні 1962 р. у газеті “Правда” з`явилась його стаття «План, прибуток і премія». У статті автор пропонував посилити господарську самостійність підприємств, звільнити централізоване планування від дріб`язкової опіки над фабриками і заводами. Висунута ним система базувалася на принципі: те що вигідно суспільству, повинно бути вигідно і кожному підприємству.

Дискусія навколо пропозицій Лібермана вплинула на підготовку господарської реформи, яка увійшла в історію під назвою «Реформи Косигіна» (за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР).

У 1964-1965 рр. нові схеми господарювання були перевірені і відпрацьовані в ході експериментів, які дали позитивні результати. Після цього почалось їх поширення на всі підприємства, а також сільське господарство і управління.

Таб.: Реформи О.Косигіна

Сфери охоплені реформами	Реформи О.Косигіна
Промисловість	Вдосконалення системи планування і підвищення самостійності підприємств. Посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів.
Сільське господарство	Зменшення планів обов`язкових поставок зерна. Встановлення твердих планів закупівлі продукції на п`ять років. Підвищення закупівельних цін. Запровадження надбавок за надпланову продукцію. Запровадження гарантованої оплати праці колгоспників. Скасування обмежень щодо особистих підсобних господарств. Зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів. Дотації і капітальні вкладення у сільське господарство.
Управління	Перехід від територіального принципу управління до галузевого. Відновлення системи міністерств.

Та нажаль всі заходи дали лише тимчасовий результат, особливо позитивно вони позначилися на виконанні планових завдань VІІІ п`ятирічки (1966-1970), яку назвали «золотою». По суті реформи були приречені, бо вони намагались поєднати дві взаємовиключні економічні системи: адміністративно-командну і ринкову.

Цікаво знати

Багато вчених вважають, що Восьма п`ятирічка, п`ятирічка реформ, стала особливо успішною, відзначалася прискоренням темпів і стрімким підвищенням ефективності виробництва. Її навіть називають “золотою”, єдиною, яка була виконана. За офіційною статистикою, протягом 1966-1970 рр. показники були найкращими за період 60-80-х років. За п`ятирічку було збудовано 1900 (в Україні 250) нових підприємств. Було створено єдину енергетичну систему, завершився процес електрифікації сіл.

Альтернативна точка зору.

К.Вальтух, В.Лавровський твердять, що підсумки п`ятирічки дещо скромніші.

В.Селюнін і Г.Ханін твердять, що за даний період економічні показники навіть погіршилися: в цілому по СРСР національний прибуток збільшився на 22% проти 24% за попередні п`ять років, продуктивність праці – на 17% проти 19% й т.п. Гірше стали використовуватися основні виробничі фонди, зросла матеріаломісткість продукції, причому швидко знижувалися показники в машинобудуванні. Високі звітні цифри досягалися за рахунок прихованого підвищення оптових цін. У підсумку реформи 60-х років швидше розладнали старий господарський механізм, ніж створили новий. Вони лише визначили раціональні економічні перспективи.

Найменшого успіху реформи досягли у сільському господарстві, яке і надалі не забезпечувало країну необхідними продуктами харчування. СРСР став одним з найбільших у світі імпортерів сільгосппродукції. Нові ціни, твердий план здачі продукції, надбавки за надплановий продаж, значні капіталовкладення на деякий час стимулювали розширення сільськогосподарського виробництва. Проте практика показала, що причини відставання аграрного сектору економіки коріняться значно глибше і без розвитку різних форм власності й господарювання, без розкріпачення ініціативи та підприємливості селянства позитивні зрушення в сільському господарстві неможливі.

У промисловості командно-адміністративна система зрештою звела нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продуктивність праці, середню зарплату, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не замінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продукції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хронічному дефіциті товарів) зростали від збільшення випуску продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запровадження нових зразків було економічно невиправданим. Не діяло на практиці і матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокіші були норми утворення фондів стимулювання.

Таким чином, реформи були приречені – через внутрішню суперечливість і непослідовність. До того ж вище партійне керівництво до її проведення не проявляло жодного інтересу, хоча реформи ніхто не відміняв. А після «празької весни» (1968 р.) стримане відношення до реформ змінилось на їх заперечення. Так у резолюції ХХІV з`їзду КПРС говорилося: “Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та його агентури в країнах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагається вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології».

У 1979 р. радянське керівництво здійснило ще одну спробу оживити економіку країни за рахунок вдосконалення господарського механізму і підвищення ролі партійного керівництва нею. Але різкого прискорення економіки не відбулося. Також не дало ніякого позитивного результату створення великих агро-промислових комплексів (АПК) і прийняття «Продовольчої програми» (1982 р.).

Останньою спробою здійснити “широкомасштабний економічний експеримент», який передбачав послаблення централізованого планування і розподілу, деякі зміни у ціноутворенні на рівні окремих підприємств і регіонів, були здійснені у 1983 р. за Генерального секретаря Ю.Андропова. Цей експеримент проводився на фоні жорстких заходів з наведення трудової дисципліни за допомогою силових відомств. Але його короткий термін перебування при владі не дав змозі проявитися «експерименту», хоча відмічалося деяке зростання економічних показників.

Середньорічні темпи зростання за п`ятирічками (%)

Показники	VІІІ (1966-1970)	ІХ (1971-1975)	Х (1976-1980)	ХІ (1981-1985)
Валовий суспільний продукт	6,7	5,6	3,4	3,5
Національний дохід	6,7	4,6	3,4	3,7
Капітальні вкладення	6,8	6,4	2,1	3,1
Продуктивність праці	6,1	4,1	3,0	3,8
Промислова продукція	8,4	7,2	3,9	3,5
Сільськогосподарська продукція	3,2	3,0	1,6	0,5

Цікаво знати

1. Доходи СРСР за 70-80-ті роки з експорту нафти складали 180 млрд. дол. Більша їх частина була потрачена на воєнно-промисловий комплекс, на закупівлю сільгосппродукції і товарів широкого вжитку.

2. За 1960-1987 рр. основні фонди народного господарства (обладнання, техніка, будівлі) зросли у 8 разів, а їх віддача понизилась у 2 рази.

3. З 160 млн. т сталі, що виплавлялася в СРСР, 20 млн. т йшло на стружку.

4. 60% продукції, що вироблялося не користувалося попитом.

5. На одну одиницю зброї, що виробляли країни НАТО, в СРСР вироблялось 7.

6. Тіньова економіка («цеховики») споживала 10% ресурсів, виробляла – 20% національного доходу.

7. На початок 80-х років СРСР випускав більше ніж США, тракторів – у 5 разів; залізної руди – у 4 рази; нафти, цементу, сталі, станків – у 2 рази.

8. У 70-ті роки промислове виробництво у СРСР складало 33% від американського; сільське господарство – 14%.

9. Відносне скорочення в СРСР витрат на наукові дослідження, поглиблення науково-технічного розриву з США. Так, у 1985 р. в США працювало 1,5 млн новітніх ЕОМ і 17 млн персональних комп`ютерів, то в СРСР – лише декілька десятків тисяч аналогічних машин застарілих моделей.

10. На початку 80-х років у промисловості ручна праця складала 40%, будівництві – 60%, сільському господарстві – 75%.

Дата добавления: 2015-10-16