Читайте также:
|
|
Складна міжнародна ситуація й особисті нахили зумовили те, що Олександр І надзвичайно велику увагу зосереджував на зовнішній політиці та створеному 1802 р. міністерстві закордонних справ*. Зовнішньополітична доктрина, розроблена на початку правління Олександра І, полягала в тому, щоб встановити такі двосторонні відносини Росії з усіма європейськими країнами, які б не дозволили втягнути її у можливі міжнародні конфлікти (політика "вільних рук"). Однак виявилося, що Росії складно залишитися поза конфліктами, які існували між європейськими державами, й уряд Олександра І запровадив у практику систему, яку можна назвати "багатостороннім посередництвом". Така тактика передбачала, що Росія може стати арбітром у європейських справах і що це дозволить їй уникнути участі в англо-французькому конфлікті, відновити дружні відносини з Великою Британією і не посваритися з Наполеоном.
Першим зовнішньополітичним заходом уряду Олександра І було відновлення відносин з Лондоном: у червні 1801 р. було підписано англо-ро-сійську морську конвенцію. Урядові Олександра І вдалося також припинити дію російсько-французького союзу: переговори тривали півроку і закінчилися восени 1801 р. підписанням у Парижі двостороннього російсько-французького мирного договору й таємної конвенції.
Росія сподівалася, що такі кроки дадуть їй змогу стримувати наполеонівську агресію і збережуть також дружні відносини з Австрією та Пруссією. Однак ці розрахунки не справдилися. У зв'язку з подальшою агресією Франції в Північній Італії і Швейцарії, активізацією французьких агентів на Близькому Сході та Східному Середземномор'ї, а особливо після розстрілу в березні 1804 р. за наказом Наполеона герцога Енгієнського, одного з представників династії Бурбонів і родича Олександра І, російська дипломатія
*У 1802-1804 роках МЗС очолював державний канцлер Олександр Воронцов, 1806— 1807 р. - Адам Чарторийський та Андрій Будберґ, а від 1807 до 1814 р. - Микола Ру-м'янцев. Від 1816 до 1822 р. було одночасно два "керівники МЗС", або статс-секретарі: Карл Нессельроде та Іоанн (Іван) Каподістрія. К. Нессельроде понад сорок років (до весни 1856 р.) очолював російське МЗС.
Зовнішня політика
почала розробляти доктрину, спрямовану проти французької агресії. Тут Росію підтримала Великобританія, яка з травня 1803 р. перебувала в стані війни з Францією. У квітні 1805 р. було підписано російсько-англійську союзну конвенцію, до якої незабаром приєдналася Австрія. Так сформувалася третя антинаполеонівська коаліція, яку згодом підтримали Неаполітанське королівство і Швеція.
За таких умов Наполеон відмовився від планів вторгнення на Британські острови з моря і скерував свою "велику армію" проти ворогів на континенті. Добре організований форсований марш - перехід через перевал Аншпах -дав змогу французам з'явитися в Баварії раніше, ніж австрійські війська зуміли розгорнути свої підрозділи. Австрійська армія, не дочекавшись підходу експедиційного корпусу з Росії під командуванням Михайла Кутузова, у жовтні 1805 р. капітулювала в Ульмі. Російські війська змушені були відступити, щоб уникнути оточення французькими військами. У листопаді 1805 р. Наполеон захопив Відень, перейшов Дунай і далі переслідував російські війська. 2 (14) грудня 1805 р. відбулася битва під Аустерліцем (Славко-вом, Чехія) між армією Наполеона і об'єднаними російсько-австрійськими військами. План австрійського генерального штабу, що його підтримав Олександр І, був розрахований на наступ. Однак він виявився помилковим. Битву було програно, австрійський та російський імператори змушені були рятуватися втечею, щоб не потрапити в полон. Після поразки під Аустерліцем Росія відкликала свій експедиційний корпус, а коаліція фактично розпалася.
У вересні 1806 р., після того, як Наполеон захопив Голландію і західні німецькі князівства, було знову відновлено антифранцузьку коаліцію (вже четверту) в складі Росії, Пруссії, Великобританії та Швеції. Проте військово-політичні події розвивалися так стрімко, що формально коаліцію в такому складі не утворили, і вона існувала на основі російсько-прусської угоди. Пруссія поспішила розпочати воєнні дії, однак у середині жовтня 1806 р. прусську армію французи розбили під Єною і Ауерштадтом. Наприкінці жовтня 1806 р. Наполеон вступив до Берліна і тут за кілька тижнів підписав декрет про "континентальну блокаду", за яким на території Франції і залежних від неї країн заборонялася торгівля з Великобританією. Наполеон сподівався, що цим підірве її економічну могутність. Відтоді однією з основних цілей воєн, які він вів у Європі, стало прагнення змусити якомога більше країн приєднатися до континентальної блокади Англії.
Незважаючи на те, що французи окупували Пруссію, союзники далі вели війну. Обороняючись, російська армія і залишки прусської відступили через польські землі до Східної Пруссії. Вирішальне значення для всієї во--:нної кампанії мала перемога французів під Фридландом 20 червня (2 липня) 1807 р.
Воєнні невдачі, війни Росії з Туреччиною та Персією (Іраном), які тривали паралельно до європейських подій (див. про це далі), небезпека без-
Росія в першій половині XIXст.
посереднього вторгнення Наполеона на територію Росії - все це змусило Олександра І ухвалити рішення про припинення боротьби і підписати мир з Францією. До цього його підштовхував і Наполеон, який призупинив активні воєнні дії. Це привело до початку мирних переговорів у Тшьзиті.
25 червня (7 липня) 1807 р. відбулася особиста зустріч французького і російського імператорів. Щодо потреби підписувати мирний договір сумнівів не було. Обидві сторони втомилися від війни і розуміли важливість її припинення. Основа суперечностей зводилася до питань про міру політичного зближення двох держав і розміри взаємних поступок. Позиція Олександра І полягала в тому, що Росія відмовляється від союзу з Англією і визнає зміни, які відбулися в Європі внаслідок наполеонівських воєн; взамін російський імператор домагався невтручання Франції в російсько-турецькі відносини і збереження Прусської держави на чолі з Фридрихом Вільгель-мом III. Іншими були цілі в Наполеона. Він йшов на переговори з надією домогтися встановлення з Росією союзних відносин. Цей союз був потрібний французькому імператорові, щоб закінчити свої завоювання на Заході, насамперед на Піренейському півострові, для безперешкодної, а краще спільної боротьби проти Великої Британії. Наполеонові треба було як мінімум домогтися приєднання Росії до континентальної блокади. Саме питання про союз викликало в Тильзиті найгострішу полеміку, під час якої стало зрозуміло: Наполеон не прийме ніяких умов поза рамками союзної угоди. Єдине, чого домоглися російські дипломати, - мирний договір буде відкритий, а союзний - таємний.
За умовами мирного договору Росія погоджувалася на втрату Пруссією земель, які вона отримала внаслідок поділів Речі Посполитої; тут створювалося Варшавське герцогство (князівство) на чолі з союзником Наполеона саксонським королем. Гданськ (Данціг) ставав вільним містом, а Білостоцький округ відходив до Росії. Петербург погоджувався стати посередником в англо-французьких переговорах, а Париж приймав на себе посередництво у підписанні миру Росії з Туреччиною. В окремих статтях договору Росія зобов'язувалась передати Франції бухту Каттаро (Котор) та Іонічні острови.
Союзний договір передбачав спільні дії обох держав проти будь-якої ворожої до них третьої європейської держави; посередництво Росії у підписанні англо-французького мирного договору і зобов'язання у разі відмови Англії від підписання його розірвати з нею "до кінця 1807 року і приєднатися до континентальної блокади"; посередництво Франції в російсько-турецькому конфлікті, а в разі спільної війни проти Туреччини - поділ її європейських провінцій, за винятком Румелії та Константинополя. "Союз з Наполеоном, - писав Олександр І своїй матері Марії Федорівні, - лише зміна способів боротьби проти нього. Він потрібний Росії для того, щоб мати можливість деякий час дихати вільно і збільшувати впродовж цього дуже дорогоцінного часу наші засоби і сили".
о | о | § | |||
о | |||||
0. | <§ | І | |||
га | к | к | |||
х | —. і | ї | |||
(о х | ю | х | |||
н | от пі | їй | |||
н | N. Ш | оо | Я | ||
о | V- 2 | ||||
ГО.—. | = & | >. | І | ||
т со | а. з- | го | =і | ||
го Й | ° і? | 2 О | |||
^ со | г.2 | о | |||
-0 ч- | - і | І | |||
о І | ° 2 | о | |||
>5 со | 3 оія | о | |||
ропе (179 | ! І? | НІмеці | і. | ||
па і Єв | Територія Території драІ(18С Кордони | Території (1825-18 | |||
ОСІ | Е^Т | т~ | І Г" | ГгН | |
ш | і......... '.; _ | І и | і 1 шш їїї Щ |
хш - все це змусило т>би і підписати мир з їій призупинив активів у Тильзиті. устріч французького і мирний договір сум-озуміли важливість її інь про міру політич-гупок. Позиція Олек-д союзу з Англією і нівських воєн; взамін в російсько-турецькі ї>ридрихом Вільгель-переговори з надією Дей союз був потріб-івоювання на Заході, содної, а краще спіль-еба було як мінімум Ш. Саме питання про час якої стало зрозу-зюзної угоди. Єдине, буде відкритий, а со-
я на втрату Пруссією
литої; тут створюва-
сиком Наполеона сак-
том, а Білостоцький
зсередником в англо-
гередництво у підпи-
>вору Росія зобов'я-
онічні острови.
жав проти будь-якої
їіщтво Росії у підпи-
іання у разі відмови
807 року і приєдна-
інції в російсько-ту-
чини - поділ її євро-
юполя. "Союз з На-
зрівні, - лише зміна
цпя того, щоб мати
родовж цього дуже
Росія в першій половині XIX ст.
Після Тильзитського миру в зовнішній політиці Росії виділяється два напрями: дипломатичне протистояння наполеонівській Франції в рамках "тильзитської системи" і розв'язання проблем на кордонах Росії. Таких проблем було дві: одна пов'язана з боротьбою з Туреччиною, інша - зі Швецією. За посередництва Франції розпочалося врегулювання російсько-турецького конфлікту. Бойові дії було зупинено, а французькі та російські дипломати розпочали переговори про поділ європейських володінь Туреччини. В обмін на приєднання до континентальної блокади Олександр І заручився підтримкою Наполеона у війні проти Швеції. Воєнні дії тривали від лютого 1808 р. до березня 1809 р. Швеція зазнала поразки, і в серпні 1809 р. було підписано Фридрихсгамський мирний договір, за яким Фінляндія з Аландськими островами відходила до Росії. Швеція зобов'язувалася розірвати союз з Великобританією і приєднатися до континентальної блокади.
Сам Наполеон використав Тильзитський мир для нових агресивних актів. У листопаді 1807 р. французькі війська вступили на територію Іспанії. Несподівано для себе Наполеон зіткнувся в Іспанії з потужним партизанським рухом, який підтримала Велика Британія. Тепер французький імператор особливо потребував союзу з Росією. Олександрові І також була потрібна зустріч з Наполеоном, щоб домогтися формального визнання Францією приєднання до Росії Фінляндії та Дунайських князівств, окупованих у ході війни з Туреччиною.
Переговори в Ерфурті розпочалися 14 (28) вересня 1808 р. і тривали до 1(14) жовтня. Наполеон зробив все, щоб продемонструвати свою могутність і справити враження і на Олександра І, і на інших монархів Європи. Переговори йшли важко, але в результаті було підтверджено умови тиль-зитських угод. Наполеон визнав права Росії на Фінляндію і Дунайські князівства. Однак російська дипломатія ухилилася від зобов'язання брати активну участь у війнах проти Англії та Австрії. У відповідь французький імператор виявив непоступливість у двох надзвичайно важливих для Росії питаннях -прусському та польському. Він відмовився вивести війська з Пруссії і погодитись на зобов'язання не сприяти розширенню території Варшавського князівства. Ерфуртська зустріч і таємна конвенція, яку підписали імператори, не усунули суперечностей, які Олександр І і Наполеон маскували показною приязню.
Тим часом австрійський уряд, розраховуючи, що основні сили Наполеона поглинули іспанські події, вирішив воювати з Францією. У квітні 1809 р. австрійські війська вступили на територію Італії, в Баварію та у Варшавське князівство. Однак на початку липня Наполеон розгромив австрійську армію біля Ваграму. Імператор Франц І змушений був піти на важкі умови миру, за яким Франція отримувала Далмацію, а частину польських земель, якими володіли Габсбурґи, було передано Варшавському князівству. Росія фактично зберігала нейтралітет, хоча Австрія й розраховувала на її допомогу. За це до Росії відійшла частина Східної Галичини. 62
-:■
:";г';ггі -}:;..і юстували 91% льої
шкниш тощо. Анг. талеві вироби, інстт блокади російські з якяя податки з ексі Дзя Росії становиш ■ото моря і контрол т:г звузили сферу Ьактичне пришшен з Персією, яка парал грозуміло, що конп не дивно, шо в обхі; нювали на америка митна війна.
Важливу роль ло польське питанні новлення Польщі. Р відповідну угоду, т істориків, відмова О ну Павлівну підтяте Російсько-французь! ном північно-німеш герцогство (князівсі ператорської родині
Відтоді обидві ходами військово-еь мію, створення склі Наполеон прагнув с до неї Австрію, Пр] йому вдалося реатіз} писано таємні союзи
Росія теж ретс чалося переоснащен кордонів тощо. Буде Російські дипломати кої коаліції. З осені! нення Наполеона в ] сійський договір щх
Зовнішня політика
Війна 1809 р. спричинила кризу в російсько-французьких відносинах. До політичних суперечностей додалися економічні. Насамперед це стосувалося виконання умов континентальної блокади. До Тильзитського миру - в 1802-1806 роках - у середньому з кожних 100 купців, які вивозили товари з Петербурга, 63 були англійцями. На початку століття саме в Англію експортували 91% льону, 77% сала, 71% заліза, 43% вітрильного полотна, 42% пшениці тощо. Англія постачала до Росії бавовняні та вовняні тканини, металеві вироби, інструменти, колоніальні товари. В умовах континентальної блокади російські зерноторгівці зазнавали збитків, до скарбниці не надходили податки з експорту, припинився потік кредитів і субсидій з Лондона. Для Росії становище ускладнювалося й тим, що війни в басейні Балтійського моря і контроль, установлений французами над Ганзейськими містами, дуже звузили сферу балтійської торгівлі, а війна з Туреччиною спричинила фактичне припинення чорноморської торгівлі. Якщо додати до цього війну з Персією, яка паралізувала торгівлю з Кавказом і Середнім Сходом, то стане зрозуміло, що континентальна блокада була для Росії неприйнятною. Тому не дивно, що в обхід угоди з Наполеоном торгівлю з Великобританією здійснювали на американських суднах, а між Росією і Францією розгорнулася митна війна.
Важливу роль у російсько-французькому протистоянні надалі відіграло польське питання. Наполеон неодноразово запевняв, що не прагне до відновлення Польщі. Але коли в січні 1810 р. Росія запропонувала підписати відповідну угоду, то Наполеон відмовився це зробити. На думку багатьох істориків, відмова Олександра І видати заміж за Наполеона свою сестру Ан-ну Павлівну підштовхнула останнього відкинути конвенцію про Польщу. Російсько-французькі відносини ще більше загострила окупація Наполеоном північно-німецьких земель у грудні 1810 р., до складу яких входило герцогство (князівство) Ольденбурзьке - спадкове володіння російської імператорської родини.
Відтоді обидві сторони розпочинають підготовку до війни. Поряд із заходами військово-економічного характеру (проведення нових наборів в армію, створення складів боєприпасів, обмундирування, продовольства тощо) Наполеон прагнув сформувати широку антиросійську коаліцію, долучивши до неї Австрію, Пруссію, Швецію та Османську імперію. Однак цей план йому вдалося реалізувати лише частково: у лютому-березні 1812 р. було підписано таємні союзи лише з Австрією та Пруссією.
Росія теж ретельно готувалася до війни з Наполеоном. Від 1808 р. почалося переоснащення російської армії, її побільшення, укріплення західних кордонів тощо. Було підготовлено понад 40 планів компанії проти Франції. Російські дипломати розпочали підготовку зі створення нової антифранцузь-кої коаліції. З осені 1811р. велися переговори з Лондоном. Уже після вторгнення Наполеона в Росію за посередництва Швеції було підписано англо-ро-сійський договір про мир і дружбу. Росія поспішила підписати в Бухаресті
Росія в першій половині XIXст.
(травень 1812 р.) мирний договір з Туреччиною, за яким остання мала дотримуватися нейтралітету в можливій російсько-французькій війні.
Російсько-французька війна 1812 р. 4 (16) квітня 1812 р. Наполеон оголосив про розрив відносин з Росією. Наприкінці квітня Олександр І виїхав у Ставку російського командування у Вільно. Перед від'їздом він заявив французькому послові: "Я скоріше готовий вести війну впродовж 10 років... відійти в Сибір... ніж прийняти ті умови, в яких перебувають тепер Австрія і Пруссія".
За кілька днів до вторгнення в Росію Наполеон через свого повноважного посла в Петербурзі А. Коленкура офіційно заявив про оголошення війни Росії. Проти ночі 12 (24) червня 1812 р. війська Наполеона (понад 440 тис. осіб) чотирма потоками в різних місцях перейшли російський кордон, їм протистояло 320-тисячне російське військо, розосереджене уздовж західних кордонів.
Російське командування не мало заздалегідь розробленого "скіфського" плану "заманювання" противника вглиб країни, як стверджував Наполеон. Метою Наполеона було не розгромити і підкорити Росію, а підписати з нею після захоплення Мінська чи Смоленська вигідний для Франції мирний договір. Однак план Наполеона не вдався. Він не зумів нав'язати російській армії вирішального бою і допустив об'єднання російських армій під Смоленськом (1-ша армія Михайла Барклая де Толлі та 2-га армія Петра Багра-тіона); 4-6 (16-18) серпня відбулася битва за Смоленськ. Російські війська, спаливши місто, залишили його. Шість днів Наполеон стояв у Смоленську, щоб дати можливість відпочити своїм військам та підтягнути резерви. Саме звідси він вперше запропонував Олександрові сісти за стіл переговорів. Відповіді не надійшло. У Смоленську Наполеон вирішив наступати на Москву, заволодіти нею і продиктувати Олександрові свої умови миру.
Наполеон роздумував, чи варто йому розігрувати у війні селянську карту, чи це надзвичайно небезпечно. Врешті-решт Наполеон відкинув "селянський" план кампанії: для імператора нової Європи "мужицька" революція виявилася неприйнятною. У промові перед сенаторами в Парижі наприкінці грудня 1812 р. Наполеон сказав: "Я веду проти Росії тільки політичну війну... Я міг би озброїти проти неї найбільшу частину її населення, проголосивши звільнення рабів; у багатьох селах мене просили про це. Але коли я побачив огрубіння цього численного класу російського народу, я відмовився від цього заходу, який би відправив безліч родин на смерть і найжахливіші муки".
Російське командування, усвідомлюючи небезпеку від очікуваної волі селянина, розгорнуло пропагандистську роботу - уже в липні 1812 р. було оголошено набір селян в ополчення і поширювалися чутки, що той, хто піде в ополчення, матиме волю. Правда, ополченців попереджували, що після війни кожний повернеться у свій "попередній стан", однак у селян вселилася надія, що нагородою за пролиту кров з ворогом буде звільнення від кріпосної неволі.
ння мала дотри-
12 р. Наполеон)лександр І ви-ї'їздом він зая-продовж 10 ро-юувають тепер
юго повноваж-
"ОЛОШЄННЯ ВІЙ-
олеона (понад осійський кор-:ене уздовж за-
ого "скіфсько-
«ував Наполе-
, а підписати з
раннії мирний
ати російській
змій під Смо-
[ Петра Багра-
ійські війська,
- Смоленську,
резерви. Саме
переговорів.
тати на Моск-
:ру.
іні селянську кинув "селян-:а" революція кі наприкінці олітичну вій-іня, проголо-
іЯЄ КОЛИ Я ПО-
ідмовився від ивіші муки", ікуваної волі 1812 р. було той, хто піде
III, ЩО ПІСЛЯ
у селян все-ільнення від
Росія в першій половині XIX ст.
За цих умов Олександр І підписав наказ про створення єдиного командування російськими арміями і призначив Михайла Кутузова головнокомандувачем. 17 (29) серпня Кутузов прибув у чинну армію і вибрав для генерального бою з французами позицію біля села Бородіно, що 124 км на захід від Москви. Перед Бородінським боєм російська армія налічувала 154,5 тис. осіб і 640 гармат, французька - 134 тис. осіб і 587 гармат. Битва почалася на світанку 26 серпня (7 вересня) атакою французів. Бій тривав до вечора і закінчився великими втратами з обох боків: 28 тис. осіб втратили французи і 46,5 тис. росіяни. Ні Наполеон, ні Кутузов не досягли своєї мети: першому не вдалося розгромити російської армії в генеральному бою, другому - відстояти Москву. У своєму донесенні Олександрові І Кутузов схарактеризував цю битву як перемогу російської армії. Наполеон висловлювався адекватніше: "Французи в ній показали себе гідними здобути перемогу, а росіяни здобули право бути непереможеними". Великі втрати і затримання з прибуттям обіцяних резервів не дозволили Кутузову наступного дня відновити бій. Щоб зберегти армію, після наради у Філях 1 (13) вересня Кутузов вирішив залишити Москву.
Наступного дня французька армія вступила в російську столицю, більшість мешканців якої залишила місто. У Москві почалися пограбування (напередодні з тюрем було випущено всіх кримінальних злочинців) і пожежі, які тривали тиждень. Москву спалили і пограбували не французи, як ще й сьогодні пише дехто з істориків, а самі росіяни, про що залишили переконливі свідчення очевидці. Наполеонові потрібно було розмістити в місті величезну армію, забезпечити її житлом і харчами, а росіяни, відступаючи, хотіли знищити вогнем багаті склади зі зброєю, обмундируванням і продуктами. Вітер при сухій погоді довершив справу.
Спочатку Наполеон хотів пересидіти зиму в Москві, готуючись до нової кампанії. Але виникли труднощі з фуражем і харчами. Почалися грабунки і мародерство, дисципліна в армії падала. На всі прохання Наполеона про мир Олександр відповідав відмовою. У Москві французька армія перебувала лише 36 днів. 7 (19) жовтня Наполеон віддав наказ залишити Москву. Наполеон планував відступати Калузькою дорогою, завдати поразки російській армії, заволодіти продуктовими базами і військовими арсеналами, вийти на південь, в родючі й незаторкнуті війною губернії. Тим часом Кутузов створив за 80 км від Москви Тарутінський табір, який відіграв головну роль у підготовці російської армії до вирішальних боїв з Наполеоном. Чисельність армії було збільшено, зокрема й завдяки народному ополченню, яке сягнуло 120 тис. осіб. Російські та французькі війська зійшлися у битві біля Малоярославця 12 жовтня, після цього Наполеон змушений був повернути на розорену Смоленську дорогу і відступати по ній на захід.
Розпочалася народна війна з французами. Партизанський рух і окремих армійських загонів (О. Сеславіна, О. Фігнера, Д. Давидова), і селянських, набув широкого розмаху. Розгорнувши "малу війну", вони порушували ко-
Зовнішня політика
мунікації противника, виконували роль розвідки, блокували французьку армію, що відступала. Водночас партизанські загони часто нагадували розбійницькі банди. Урядова пропаганда закликала знищувати французів в ім'я порятунку Росії. Збереглися сотні спогадів очевидців жорстокості чоловіків, і навіть жінок, стосовно полонених французів. Ця ненависть до французів і усвідомлення перемоги над ними стали тим психологічним ґрунтом, на якому, на думку деяких істориків, виникла патріотична легенда про суцільний героїзм і офіцерів, і селян.
Після переправи через Березину 14-16 (26-28) листопада, де Наполеон зазнав великих втрат, відступ французької армії перетворився на втечу. Наполеон передав командування маршалові Мюрату, а сам поспішив до Парижа. "Велику армію" Наполеона було втрачено в засніжених просторах Росії. 13 (25) грудня 1812 р. її залишки перетнули російський кордон у зворотному напрямку.
Перемога Росії дісталася величезною ціною: було розорено 12 губерній, спалено та зруйновано Смоленськ, Полоцьк, Москву. Прямі воєнні втрати становили понад 300 тис. солдатів і офіцерів. Величезними були втрати серед цивільного населення. Московська губернія досить швидко відійшла від війни, а в Смоленській і Псковській до середини сторіччя чисельність населення була меншою, ніж 1811 р.
Війна 1812 р. була патріотичною, але одночасно це була війна з революцією. Події війни з наполеонівською Францією мали сильний вплив на сучасників, особливо молодь. "Ми були дітьми 12-го року", - говорили про себе декабристи. "Гроза дванадцятого року" наклала відбиток на творчість О. Пушкіна і М. Лєрмонтова, на формування поглядів слов'янофілів і західників. Перемога над Наполеоном стала одним із чинників російської національної свідомості, одержавши назву "Вітчизняної" війни, набувши ознак міфу про національно-визвольну, народну війну.
Закордонний похід російської армії. Віденський конгрес і створення нової політичної системи в Європі. Російська армія 1 (13) січня 1813 р. перейшла р. Німан і вступила у Варшавське князівство. У лютому між Росією та Пруссією було підписано російсько-прусський наступальний і оборонний союз. На початку березня російські війська вступили до Берліна. Сформувавши нову армію для продовження війни на сході у квітні 1813р., Наполеон на чолі 150-тисячного війська знову з'явився в Німеччині. Після смерті Кутузова 16 (28) квітня 1813 р. головнокомандувачем російської армії став П. Вітґенштайн. У травні Наполеон завдав поразки російсько-прус-ським військам біля Люцени і Бауцена, відкинувши їх до Одри. Завдяки дипломатичним діям Олександра І в липні-серпні до антифранцузької коаліції приєдналися Велика Британія, Швеція й Австрія. Головнокомандувачем усіх армій було призначено австрійського фельдмаршала К. Шварценберґа, а загальне керівництво воєнними діями здійснювали три монархи - Олександр І, Франц І та Фридрих Вільгельм III. Вирішальна битва в ході кампа-
Росія в першій половині XIX ст.
нії 1813 р. розгорнулася під Лейпцигом 4-7 (16-19) жовтня. Це була "битва народів ", в якій з обох сторін взяло участь понад півмільйона осіб і яка закінчилася перемогою союзних російсько-пруссько-австрійських військ. На початку 1814 р. союзні війська вступили на територію Франції. 17 лютого (1 березня) 1814 р. в Шомоні чотири союзні держави - Росія, Австрія, Пруссія і Великобританія - підписали ідентичні акти, які остаточно сформували антифранцузьку коаліцію. Шомонський трактат зобов'язував союзників довести війну з Наполеоном до переможного закінчення, закривав перед ним всі шляхи до сепаратної угоди з ким-небудь із них.
Триразова перевага союзників у чисельності військ до кінця березня привела до переможного закінчення кампанії. Після капітуляції Парижа 18 (ЗО) березня Наполеон змушений був підписати зречення від престолу. На-полеона було заслано на о. Ельбу в Середземному морі. 31 березня союзні армії на чолі з Олександром І та Фридрихом Вільгельмом III урочисто вступили в столицю Франції, де їх з ентузіазмом зустрічали прихильники старого порядку. Тимчасовий уряд на чолі з Талейраном скликав Сенат, який позбавив Наполеона престолу і відновив династію Бурбонів. На початку травня
1814 р. до столиці прибув новий король Людовик XVIII - брат страченого
Людовика XVI.
У Парижі 18 (ЗО) травня 1814 р. між Росією, Великобританією, Австрією, Іспанією, Пруссією, Португалією, Швецією, з одного боку, і Францією - з іншого, було підписано так званий Перший Паризький мир. За його умовами, Франція поверталася до кордонів 1792 р. (до початку революційних війн); Голландія, яка брала участь в антинаполеонівській коаліції, розширювала свою територію за рахунок долучення до свого складу Бельгії; німецькі держави утворювали федерацію з 38 держав; Велика Британія утримувала за собою о. Мальту та Іонічні острови; Австрія отримувала землі Північної Італії - Венецію і Ломбардію, а на Балканах - Іллірійські провінції, населені слов'янами; династія Бурбонів відновлювалася у Франції, Іспанії та Королівстві обох Сицилій, Савойська династія - в П'ємонті (Сардинія).
У вересні 1814 р. з ініціативи Росії, Англії, Австрії і Пруссії у Відні було скликано міжнародний конгрес, у якому взяли участь 216 представників усіх європейських держав (крім Туреччини). Конгрес засідав до червня
1815 р. На ньому виникли серйозні територіальні суперечності між союзни
ками у війні з Наполеоном і лише прихід Наполеона до влади у Франції на
прикінці березня 1815 р. відсунув ці розбіжності на другий план і змусив
об'єднатися проти нього. 28 травня (9 червня) 1815 р. було підписано За
ключний акт Віденського конгресу. Спочатку його підписали уповноважені
восьми держав: Росії, Австрії, Великобританії, Іспанії, Португалії, Пруссії і
Швеції. Упродовж наступних п'яти років до Віденського трактату приєдна
лося ще 33 держави. Заключний акт Віденського конгресу, окрім основної
частини, містив 17 додатків: декларацію про скасування работоргівлі, поло-
Зовнішня політика
ження про свободу річкових шляхів і т. ін. Згідно з умовами договору, більша частина Варшавського князівства (за винятком Торуні та Познані, які відходили до Пруссії) переходила до Росії, де отримувала назву "Королівство (Царство) Польське", Краків визнано вільним містом, вся Східна Галичина відходила до Австрії. Поляки, піддані Росії, Австрії і Пруссії, одержали можливість "мати народних представників і національні державні установи, відповідно до того способу політичного устрою, який кожний з урядів надасть". Частина території Саксонії переходила до Пруссії, інша частина зберігала самостійність. Кордони Франції визначали умовами Паризького миру 1814 р.; Сардинське королівство охоплювало відторгнуті від Франції Савою і Ніццу; із 38 німецьких держав і чотирьох вільних міст - Гамбурга, Любека, Бремена і Франкфурта-на-Майні - було утворено Німецький союз; з приєднанням Бельгії до Голландії виникло королівство Нідерланди; до Австрії переходила Іллірійська область. Згідно з документами Віденського конгресу, у Франції, Іспанії, Неаполітанському королівстві відновлювалась влада Бурбонів.
А 6 (18) червня 1815 р. у битві на картопляних полях біля села Ватерлоо в Бельгії Наполеон зазнав поразки від об'єднаних сил англійської, голландської і прусської армій. Наполеона заарештували і вивезли на заслання на о. Святої Єлени в Атлантичному океані.
Союзні війська знову вступили до Парижа. Російський імператор Олександр І, австрійський імператор Франц І та прусський король Фридрих Віль-гельм III підписали в Парижі 14 (26) вересня 1815 р. "Акт Священного союзу ". Текст мав релігійно-містичний характер і містив зобов 'язання християнських монархів надавати один одному допомогу. Однак під релігійною оболонкою приховувалося політичне завдання - збереження кордонів європейських держав, встановлених Віденським конгресом, і боротьба проти всіх виявів "революційного духу". В листопаді 1815 р. було підписано новий договір між Францією та Росією, Великобританією, Австрією і Пруссією - так званий Другий Паризький мир. Він не тільки підтвердив основні умови Першого Паризького миру і Віденського конгресу, а й зробив їх ще жорсткішими.
Мирний договір з Францією, відновлений договір про Четвірний союз, Заключний акт Віденського конгресу стали основою міжнародних відносин післянаполеонівської епохи, які одержали назву "віденської системи ". Гостра дипломатична боротьба на Віденському конгресі, суперечливість інтересів європейських держав продемонстрували політикам і дипломатам, що політичну рівновагу в Європі можна зберегти лише через взаємні поступки і колективні дії.
Щоб зміцнити політичну рівновагу в Європі, було вирішено скликати міжнародний конгрес союзних держав. Восени 1818 р. в Аахені відбувся конгрес Четвірного союзу, в якому взяли участь і представники Франції. За пропозицією Олександра І ухвалили рішення про виведення окупаційних
Росія в першій половині XIXст.
військ з території Франції, а саму країну прийняли до учасників Священного союзу. На конгресі схвалили також Декларацію народів-учасниць, що проголосила їхню солідарність в підтриманні принципів "міжнародного права, спокою, віри і моралі". Однак російським представникам довелося відмовитися від своєї головної пропозиції - створення "всезагального союзу" європейських держав. Такий союз дозволив би російській дипломатії одержати доволі широкі можливості для дипломатичного маневру, використання суперечностей між своїми союзниками і підтримання малих держав.
Революційні події в Іспанії, Італії та Португалії, які розпочалися 1820 р., змусили європейських монархів консолідувати свої сили. У зв'язку з цим у жовтні 1820 р. в чеському місті Троппау (Опава) було скликано конгрес п'яти союзних держав - Росії, Австрії, Пруссії, Франції та Великобританії. Пізніше (січень-лютий 1821 р.) місце засідань було перенесено до Лайбаха (Люб-ляна). Головним питанням на порядку денному було вироблення заходів щодо придушення революційних виступів. Росія, Австрія і Пруссія підписали протокол про право збройного втручання у внутрішні справи інших держав і доповнення до нього, які стосувалися заходів щодо придушення революції на італійських землях. Велика Британія і Франція відмовилися офіційно приєднатися до цих документів, однак визнали право союзників на втручання в італійські події. На основі досягнутої домовленості 100-тисячна австрійська армія відновила абсолютистські режими в Неаполі та П'ємонті.
У розпал австрійської інтервенції до Лайбаха надійшло повідомлення про повстання проти Порти в Дунайських князівствах, розпочалась революція в Греції. Вирішено було скликати ще одну нараду "для демонстрації єдності" великих держав. Конгрес у Вероні відбувався в жовтні-листопаді 1822 р. і був найбільш представницьким: сюди прибули російський імператор Олександр І, австрійський імператор Франц І, прусський король Фридрих Вільгельм III, італійські монархи, англійський і французький міністри закордонних справ. На конгресі було ухвалено рішення про французьку інтервенцію до Іспанії. її війська в битві під Трокадеро завдали поразки іспанській армії. Восени 1823 р. революцію в Іспанії було придушено. Австрія, Росія і Пруссія знову підписали циркуляр, який засуджував революції, і грецьке повстання також. Отже, конгреси Священного союзу досягли своєї мети: першу в XIX ст. хвилю європейських революцій було відбито, "віденську систему" з її легітимними засадами збережено, владу монархів, що похитнулася, відновлено. Конгреси продемонстрували зовнішню монолітність Священного союзу, однак всередині Союзу єдності не було.
В останні роки свого царювання Олександр І дещо охолов до ідеї колективної безпеки в Європі. Його дратувала обстановка на конгресах Священного союзу, суперечності між його учасниками. Недосяжною виявилася й сама ідея Священного союзу - "зберегти абсолютизм, надавши йому форм законності, уникнути реакції, придушуючи самочинні вияви суспільного ру-
-шків Священного асниць, що прого-здного права, споїлося відмовитися оюзу" європейсь-ї одержати доволі метання супереч-
3.
зпочалися 1820 р., У зв'язку з цим у тсано конгрес п'я-шкобританії. Піз-до Лайбаха (Люб-роблення заходів
і Пруссія підпиті справи інших юдо придушення вдія відмовилися >аво союзників на ності 100-тисячна юлі та П'ємонті, по повідомлення почалась револю-для демонстрації ■ковтні-листопаді йський імператор
король Фридрих й міністри закор-іцузьку інтервен-)разки іспанській). Австрія, Росія і дії, і грецьке пов-:воєї мети: першу іенську систему" похитнулася, від-ість Священного
•холов до ідеї ко-а конгресах Свя-іжною виявилася іавши йому форм в суспільного ру-
Зовнішня політика
ху". Європейські революції, національні рухи в Греції, в латиноамериканських країнах свідчили про зростання антиабсолютистських настроїв у Європі та світі. Тривожні вістки отримував Олександр І і про змову проти самодержавних порядків у самій Росії.
Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 352 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
Освічені кола і політичний курс Олександра І | | | Європейська політика Миколи І |