Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Соціальна структура

Читайте также:
  1. III. Структура Клуба
  2. III.Фазы и структура в металлических сплавах
  3. Агрегативные системы. Структура, взаимодействие элементов.
  4. Административная структура.
  5. Билет 29. Сознание как философская категория. Структура сознания. Индивидуальное и общественное сознание.
  6. Билет 33 Понятие и структура финансового рынка.
  7. Билет 33. Структура познания. Специфика и основные формы чувственного и рационального познания.

Станова соціальна структура російського суспільства одержала юридич­не оформлення у XVIII ст. її повторне оформлення відбулося у "Зводі зако­нів Російської імперії", який набув сили закону 1835 р. Спеціальний (IX) том Зводу стверджував, що у складі міського і сільського населення, відповідно до станових прав ("по различию прав состояния"), розрізняються чотири го­ловних роди людей: дворянство, духовенство, міські мешканці ("обивате-ли"), сільські мешканці ("обиватели"). "Рід людей" і "стан" збігався щодо перших двох категорій. До міських і сільських мешканців належало по кіль­ка станів: спадкові й особисті почесні громадяни, купці, міщани (міські меш­канці), селяни і козаки (сільські мешканці).

Дворянство. Найбільш привілейованим станом Російської імперії було дворянство, станові привілеї якого було закріплено впродовж XVIII ст. Дво­рянство складалося з двох категорій: "дворянства спадкового" і "дворянства особистого". Спадкове дворянство набувалося "з народження" (з походжен­ня), "за вислугу" (починаючи з 8-го класу Табелі про ранги), "монаршою милістю" (царською винагородою за заслуги) і "пожалуванням російського ордену". Статус російського спадкового дворянства одержали/зберегли дво­ряни приєднаних до Росії Фінляндії, Польщі, Закавказзя. Спадкові дворяни мали виняткове право володіти кріпосними селянами, звільнялися від обо­в'язкової служби, від подушного податку та інших повинностей (натуральних і грошових), від тілесних покарань, мали переваги в одержанні чиновницьких посад, здобутті освіти, володіли монопольним правом на найприбутковіші виробництва (наприклад, монополія на винокуріння), правом мати свої кор­поративні організації (повітові та губернські дворянські виборні органи),


Економіка та соціальне життя

нарешті, правом найматись на службу до союзних з Росією держав, отриму­вати ордени, вільно виїжджати за кордон.

Особисте дворянство набувалося шляхом вислуги з 12 рангу на ци­вільній та з 14 на військовій службі. Особисті дворяни володіли привіле­ями дворян спадкових, окрім права володіти кріпосними селянами, записува­лися в особливу частину міських "обивательських" книг, а не в губернські дворянські книги і були слабко пов'язані з губернськими дворянськими збо­рами, хоча за законом вважалися їхніми членами. Особисті дворяни жили за рахунок плати за військову і цивільну службу. Ранговий клас, який давав спадкове дворянство на цивільній службі, 1845 р. було підвищено з 8 до 5; 6-9 класи давали особисте дворянство, на військовій службі спадкове дво­рянство давав 8-й клас, а нижчі - тільки особисте. Через те, що цивільна і військова державна служба, а також отримання ордена, здобуття середньої і вищої освіти давали право на особисте чи спадкове дворянство, то на сере­дину XIX ст. "нове дворянство", яке одержало статус за службу, становило майже 59% стану.

До скасування кріпосного права основним показником матеріальної забезпеченості дворянства були не розміри земельної власності, а кількість кріпосних селян. Освіта, престиж, вплив дворянина залежали від доходу, який давали кріпосні. Безпомісних та дрібнопомісних дворян з кріпосними чоловічої статі менше ніж 20 осіб вважали бідними дворянами, середньопо-місних дворян з кріпосними від 21 до 100 осіб вважали достатніми дворяна­ми, великопомісних дворян з кріпосними понад 100 осіб, вважали багатими дворянами. Особисті дворяни за рівнем життя наближалися до дрібнопоміс­ного дворянства. Кількість власників селян у Європейській Росії зменшила­ся від 127 103 у 1834 р. до 103 880 у 1858 р. Такі великі магнати, як Шере-метєви, Юсупови, Воронцови, Голіцини, Гагаріни володіли десятками тисяч кріпосних селян і сотнями тисяч десятин землі. Наприкінці 1850-х років дво­ряни налічували майже 1 млн осіб обох статей, що становило приблизно 1,5% населення країни.

У творах російських письменників - вихідців із дворян (О. Пушкін, М. Лєрмонтов, О. Герцен, М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін, Л. Толстой, І. Тур-генєв, І. Гончаров) представлено збірний портрет російського дворянства: від незадоволених молодих дворян Пушкіна і Лєрмонтова, як наприклад, Єв­геній Онєгін, до невинних і чистих молодих сільських дворянок як, наприк­лад, Тетяна Ларіна; від благородного Андрія Волконського з "Війни і миру" Толстого та доброзичливого Миколи Кірсанова з "Батьків і дітей" Тургенє-ва - до менш привабливих провінційних дворян у "Мертвих душах" Гоголя і "Панів Головльових" Салтикова-Щедріна. Гончаров на прикладі свого ге­роя Обломова з однойменного роману також показав тип дворян, які вели поверхове, пасивне життя.

Попри бідність великої частини дворян, вони залишалися найбільш привілейованим станом. Саме дворяни були власниками землі та селян, їм


Росія в першій половині XIX ст.

належали найвищі посади в урядових структурах. Імператорські кадетські кор­пуси і Царкосельський ліцей спеціально готували дітей дворян до державної служби. Дворяни домінували також у світі ідей, науки, літератури і мистец­тва. Російське дворянство середини XIX ст. було менш єдиним, ніж у часи Катерини II, а деякі освічені бюрократи були доволі критично налаштовані щодо кріпосного права і політики Миколи І.

Духовенство. Наприкінці XVIII ст. на привілейований стан перетво­рилося й православне духовенство. У першій половині XIX ст. станові озна­ки духовенства ще більше розвинулися. Духовенство було звільнено від податків, рекрутської повинності й тілесних покарань, мало специфічне са­моуправління та своєрідне станове представництво при верховній владі через найвищий орган церковного управління - Святіший Синод, а при місцевій коронній владі - через духовні консисторії.

Усю територію країни було поділено на єпархії (церковні округи), яких на початку XIX ст. налічувалося 37, у середині XIX ст. - 55. Кількість право­славних храмів у єпархіях зросла від 25,1 тис. на початку століття до 36,2 тис. у 1860 р. Поза єпархіями перебувало духовенство подвірне, військове, при російських посольствах за кордоном, а також закордонні православні місії в Північній Америці, Китаї, Японії, Палестині, афонські монастирі. На чолі єпархії стояв архієрей, якого призначав імператор із поданих Синодом кандидатів. Єпархії складалися з благочиній, які об'єднували від 10 до 20 церковних приходів (парафій). Кожен приход об'єднував приблизно 1500 при-хожан. Приходське духовенство (причт) складалось із священнослужи­телів (сюди належали висвячені ієреї та диякони) і церковнослужителів (по­мічники диякона, псаломники, паламарі). Прихожани вибирали церковного старосту, який завідував церковним майном і збором пожертв на впорядку­вання храму, але поза його контролем перебувала плата за треби, які отри­мував священик. Для посвячення на священика і призначення його на приход обов'язковими умовами були закінчення духовної семінарії і одруження (шлюб). Павло І скасував право приходу обирати собі священика, бо на прак­тиці їх вже й раніше не обирали, а призначав на приход єпархіальний ар­хієрей. Посада священика ставала спадковою і переходила, зазвичай, до його старшого сина, який обов'язково мав закінчити духовну семінарію. Якщо священик мав тільки доньок, то за старшою з них зберігалося "місце", яке потім посідав її чоловік - теж обов'язково із духовного середовища і з семі­нарською освітою. Чисельність приходського духовенства (без сімей) 1825 р. становила 102 тис. осіб, 1860 р. - 126 тис. осіб.

Матеріальна забезпеченість приходського духовенства відзначалася значними контрастами. З одного боку, існували багаті приходи, де причт отримував солідні доходи від виконання треб чи замовних служб, з другого -переважна частина приходського духовенства, особливо сільського, була дуже бідною, щоб утримати сім'ю, часто займалася сільським господар­ством і промислами.


Економіка та соціальне життя

На вищі посади церковної ієрархії (єпископів, архієпископів, митро­политів і патріархів) призначали осіб тільки із середовища чорного (черне­чого) духовенства. Ті, хто приймав постриг (а це могли бути чоловіки, не молодші ЗО років, і жінки, старші 40 років), давали обітницю "доброчеснос­ті, безкорисливості та послуху". Прийнята в монастир особа не відразу прий­мала постриг, а зазвичай упродовж трьох років проходила випробувальний термін ("послух"). Після цього послушник чи послушниця мали намір від­мовитися від постригу і залишити монастир.

Православні монастирі були релігійними й культурними центрами, ві­дігравали важливу роль у господарському освоєнні північних і східних око­лиць імперії, виконували функцію місіонерства та християнізації, були місцем відбування засуджених за різні види злочинів. На початку XIX ст. налічува­лося 447 православних монастирів (353 - чоловічих та 94 - жіночих), у яких перебувало майже 5 тис. ченців і до 6 тис. послушників; на 1860 р. чисель­ність монастирів зросла до 614 (477 - чоловічих і 136 - жіночих), ченців - до понад 8 тис. і послушників - понад 13 тис. осіб. До найважливіших і найбіль­ших належали лаври (Троїце-Сергієва в Сергієвому Посаді, Олександро-Нев-ська в Петербурзі, Києво-Печерська і Почаївська) та ставропігійські мона­стирі (Соловецький, Спасо-Яковлевський у Ростові, Симонів, Донський, Ново-спаський, Заіконоспаський у Москві та Новоєрусалимський у Підмосков'ї). Лаври та ставропігійські монастирі підпорядковувалися безпосередньо Сино­дові й мали різні привілеї. Інші монастирі підпорядковувалися архієреям тих єпархій, на території яких вони були розміщені.

Біля великих монастирів виникали скити - поселення ченців-пустель-ників. Особливим видом монастирів була пустинь - невеликий монастир або навіть самітна келія. На початку XIX ст. виникла Оптина пустинь, скит біля Козельська (Калузька губернія). Більшість часу пустельники проводили у своїх келіях, перебуваючи в молитвах чи роздумах. Своєю мудрістю та порадами і серед звичайних людей, і серед інтелектуалів прославилися три старці Оптиної пустині - Леонід, Макарій та Амвросій. Наприкінці 1840-х років Макарій став духовним наставником одного з чільних слов'янофілів -І. Киреєвського. Вони співпрацювали у підготовці публікацій багатьох бого­словських творів. В Оптиній пустині побувало багато відомих світських осіб, серед них і М. Гоголь. Велику популярність здобув монах Саровської пус­тині (монастиря, розміщеного в Тамбовській губернії) Серафим. Син курсь­кого купця Сидора Мошкіна, він після прийняття чернечого сану добровільно обрав самітництво і весь час проводив у постах і молитвах. Щорічно тисячі людей відвідували це віддалене місце, щоб почути з вуст старця слово Боже, а декого він молитвою вилікував від важких недуг. У 1903 р. Синод РПЦ кано­нізував Серафима Саровського.

Міські мешканці. Наприкінці XVIII ст. остаточно сформувався і місь­кий стан. У 1775 р. було запроваджено поділ міського стану на гільдійське купецтво, міщанство і цехових. Купецтво було розділено на три гільдії на


Росія в першій половині XIX ст.


основі оголошеного капіталу, від якого залежало їхнє оподаткування. Місь­ке положення 1785 р. зберегло класифікацію 1775 р. та її засади - величину заявленого капіталу та рід занять, але ввело одну нову соціальну категорію міського стану - родовитих громадян, до якого входили великі купці та бан­кіри. Реформа 1775-1785 років перетворила гільдійське купецтво на приві­лейований прошарок міського населення, тому що купецтво звільнялося від подушного податку, опіки посадської общини, рекрутська повинність для нього замінялася грошовим внеском. Однак тепер належність до купецтва перестала бути спадковою: купецькі привілеї купували, а не успадковували. Це означало, що будь-хто з міських мешканців міг записатися в купці й на­бути привілеї, але в цьому випадку він мав оголосити капітал і платити гіль­дійський збір, який становив 1% від заявленого капіталу. Якщо збору не сплачували, то купець автоматично переходив у лави міщан і за ним числи­лася недоїмка.

У 1832 р. було утворено нову привілейовану станову категорію - по­чесних громадян двох ступенів (спадкові та особисті), яким надавали такі привілеї: звільнення від рекрутчини, тілесних покарань, від подушного по­датку та інших державних повинностей. Спадкове почесне громадянство надавали з народження дітям особистих дворян і дітям православних свя­щеників, які закінчили духовну академію або семінарію; за клопотанням -купцям першої і другої гільдій, які перебували без виходу у своїй гільдії відповідно 10 і 20 років, нагородженим орденом, їхнім дітям, а також артис­там, художникам, науковцям з ученим ступенем і особам, які мали ранговий класний чин. Особисте почесне громадянство присвоювали з народження дітям священиків без спеціальної освіти; за клопотанням - особам, які за­кінчили університет і деякі вищі навчальні заклади, а також чиновникам, які за своїм чином не мали права на особисте дворянство. Спадкове почесне громадянство мало велику перевагу перед званням купця - воно було спад­ковим і тому привабливішим для людини, яка прагнула набути більших осо­бистих і майнових прав.

До міщан належало особисто вільне населення міст. Вони становили майже третину міських мешканців. Однак не всі міщани жили в місті. За­звичай розбагатілі селяни, які викупилися на волю і які перейшли в стан міщан, "приписувалися" до того чи того міста, але далі жили в селі, де мали свою справу. Міщани платили подушний податок, відбували рекрутчину та інші грошові й натуральні повинності. Категорія міщан безперервно зроста­ла, тому до неї входили насамперед купці, які розорялися або не мали до­статнього капіталу для відновлення купецьких прав, по-друге, цехові, які розорялися або міняли професійну орієнтацію, по-третє, селяни, які мігру­вали до міста.

Згідно з Ремісничим положенням 1785 р. і Статутом цехів 1799 р., всі ремісники мали записатися в цехи: корінні міські ремісники - як довічно-


цехові з правами цехові - без записаних у 7% від усіх і дину XIX ст.

На 1858 виглядав так: міщани- 1705 Сільські ка розрядів: 1) які належали належали імпера-1764-1811 роках за переписом закріплені за лейованих, або вання, права статусу, місця

Поміщиць ванням кріпосного них - 1 467 фабрик. Питома лення країни ях, у Литві, У північних і 2 до 12%. Зо Сибіру їх нал фактично повністк рекрути, засилати їхній статок, а нови, передавати

Сучасни особливо там ніх" заробітків ність всередині домотканий

До розряду лення і корінних сошні селяни Закавказзя, державних ляни платили


 



 


Економіка та соціальне життя

цехові з правами міщанства, а зайшлі з інших міст і селяни - як тимчасово-цехові - без станових прав міщанства. Завдяки цим заходам кількість цехів і записаних у них ремісників поступово зростала і до 1858 р. охопила майже 7% від усіх міських мешканців. Але цехи існували не в усіх містах: на сере­дину XIX ст. - у 180.

На 1858 р міський стан Європейської Росії (без Польщі та Фінляндії) виглядав так: почесні громадяни - 10,9 тис, гільдійське купецтво - 204,8 тис, міщани - 1705,9 тис, цехові - 145 тис. осіб чоловічої статі.

Сільські мешканці. Селянство на середину XIX ст. поділялося на кіль­ка розрядів: 1) державні, які належали державній скарбниці; 2) поміщицькі, які належали спадковому дворянству; 3) двірцеві, або удільні (від 1797 р.), які належали імператорській родині; 4) економічні (ця категорія існувала в 1764-1811 роках і була утворена з колишніх монастирських селян, а потім, за переписом 1815 р., переведена до складу державних селян); 5) посесійні, закріплені за посесійними мануфактурами. Усі вони належали до неприві-лейованих, або податних, прошарків населення, які не мали свободи пересу­вання, права вибору занять, прикріплювалися спадково до свого соціального статусу, місця проживання, общини та власника.

Поміщицькі селяни були найчисельнішою категорією. Перед скасу­ванням кріпосного права їх налічувалося 23,1 млн осіб обох статей, серед них - 1 467 тис. дворових і 543 тис. приписаних до приватних заводів і фабрик. Питома вага кріпосних селян тоді становила 37% від усього насе­лення країни. Більшість їх проживала в центральних російських губерні­ях, у Литві, Білорусі та Україні, де вони становили від 50 до 70% населення. У північних і південних (степових) губерніях кріпосні селяни становили від 2 до 12%. Зовсім не було кріпосних селян в Архангельській губернії, а в Сибіру їх налічувалося 4,3 тис. осіб, здебільшого дворових. Кріпосні селяни фактично повністю залежали від власників, які могли здавати їх без черги в рекрути, засилати до Сибіру, карати ("без каліцтва"), забирати в них весь їхній статок, а самих селян продавати, дарувати, закладати в кредитні уста­нови, передавати у спадок.

Сучасників вражала надзвичайна бідність російських поміщицьких сіл, особливо там, де були малородючі землі й не було можливості для "сторон­ніх" заробітків: бідні хати під соломою, які часто топилися по-чорному, бід­ність всередині: дерев'яні столи, лави і полаті, дерев'яний і глиняний посуд, домотканий одяг, традиційні постоли.

До розряду державних селян належали різні групи сільського насе­лення і корінних російських територій, і приєднаних земель: колишні чорно­сошні селяни, економічні, не закріпачене селянство Балтії, Білорусі, України, Закавказзя, Поволжя, Сибіру. Наприкінці 50-х років XIX ст. всіх категорій державних селян налічувалося майже 19 млн осіб обох статей. Державні се­ляни платили подушний податок, виконували різні грошові та натуральні по-


Росія в першій половині XIXст.

винності. Становище державних селян було нестійким. Раніше їх могли шляхом "пожалувань" перевести в розряд поміщицьких. Олександр І припинив роз­давання їх у приватні руки, але не захистив від інших форм закріпачення: переведення у військові поселення або передавання в удільне відомство. У Балтії, Литві, Білорусі і на Правобережній Україні сотні тисяч державних се­лян було здано в оренду (посесію) приватним особам.

Проміжне становище між державними і поміщицькими селянами зай­мали удільні селяни. На 1858 р. кількість удільних селян налічувала 1,7 млн обох статей. Вони мешкали в 37 губерніях, причому більшість їх було зосе­реджено у двох поволзьких - Самарській і Симбірській. Окрім виплати по­душного податку, відбування рекрутчини та інших державних повинностей, удільні селяни платили також оброк на користь імператорської сім'ї. Деякі члени імператорської родини мали і своїх кріпосних. Велика княгиня Олена Павлівна (дружина великого князя Михайла Павловича) володіла маєтком Карлівка з 54 тис. кріпосних селян у Полтавській губернії.

У першій половині XIX ст. більшість селян Європейської Росії про­живала в складі соціальної організації, яку селяни називали "миром", осві­чені люди - "общиною" чи "сільською общиною", адміністрація - "позе­мельною общиною". Община мала свої особливості в державних, удільних і поміщицьких селян.

Велика роль общини в житті селян визначалася кількома обставинами - колективним землеволодінням, черезсмужжям і круговою порукою у ви­конанні фінансових зобов'язань перед державою і поміщиком. Держава або поміщик передавали в користування (але не у власність) общини землю, яку община розподіляла між окремими господарствами. Через те, що селяни во­лоділи землею черезсмужно (кожне господарство мало кілька невеликих ді­лянок землі в різних місцях), землекористування обов'язково мало регулю­ватися: всі підпорядковувалися єдиній сівозміні, розпочинали і закінчували сільськогосподарські роботи одночасно.

У російських селян, на відміну від українських чи білоруських (тут іс­нували подвірне землеволодіння і землекористування), община була пере­дільною. Відповідно до норм звичаєвого права, кожен чоловік, досягнувши 18 років, мав право на отримання своєї частки з общинної землі, і ця частка подвоювалася після його одруження. Земельний фонд общини був достатньо стабільний, у той час як населення зростало і склад сімей змінювався. Звід­си періодично виникала потреба в переділі землі між господарствами для підтримання між ними рівності в землекористуванні.

Община розподіляла і збирала загальнодержавні податки та повин­ності, організовувала селян на виконання натуральних повинностей (рекрут­ської, дорожної). Усі господарства стосовно виплати податків і повинностей були пов'язані круговою порукою. Це означало, що податок виплачувало не окреме господарство, а община в цілому. За звичаєм, на общину було покла-


Економіка та соціальне життя

дено розслідування і суд з цивільних справ і кримінальних злочинів, окрім вбивств, грабунків, здійснених на території общини. Община виконувала поліцейські функції: підтримувала громадський порядок, контролювала вихід з неї тощо; представляла інтереси окремих селян перед поміщиком і дер­жавними, церковними та іншими установами; за законом і звичаями вико­нувала функції соціального захисту: допомагала бідним, хворим, сиротам. До початку XIX ст. община вибирала священика, організовувала релігійні свята та молебні, піклувалася станом церкви і причту.

Від дитинства селянин звикав до стереотипів і зразків поведінки, які були в сім'ї та общині, до строгої зовнішньої регламентації свого життя, до підпорядкування своєї поведінки сімейним та суспільним інтересам; у нього вироблялася здатність до злиття свого "я" з общинним "ми". Тому ні ототожнення себе з общиною, ні вимушене підпорядкування волі більшості не сприймав як насильство, як порушення його прав.

У соціальній структурі населення Росії на чільному місці були станові категорії однодворців, козаків і різночинців. Однодворці - нащадки служи­лих людей, розташованих переважно в Курській, Орловській і Воронезькій губерніях, де були засічні смуги, які вони охороняли. За службу вони, як і дворяни, отримували ділянки землі й звільнялися від різних податків і збо­рів. Деякі з однодворців мали навіть кріпосних селян. Уже за Петра І на них було накладено подушний податок і рекрутську повинність, а за Миколи І в них відібрали 23 тис. душ чоловічої статі кріпосних селян; але своїми зе­мельними ділянками вони надалі володіли на правах власності. У першій по­ловині XIX ст. однодворців налічувалося до 2 млн осіб обох статей; вони пере­бували, як і державні селяни, у підпорядкуванні міністерства державного майна.

Особливою категорією в становій структурі країни було козацтво. Ко­зацтво становило воєнізовану категорію, у якій все чоловіче населення від 18 до 50 років вважалося військовозобов'язаним, творячи нерегулярну кін­ноту. Несення військової служби звільняло козацтво від рекрутчини, по­душного податку та інших повинностей. За законом, кожна "ревізька душа" отримувала наділ у розмірі 30 десятин. У першій половині XIX ст. козацтво складалося з 9 козацьких військ: Донського, Чорноморського (перетворене на Кубанське), Терського, Астраханського, Оренбурзького, Уральського, Си­бірського, Забайкальського і Амурського. Пізніше було створено Семирі-ченське (в Туркестані) та Уссурійське війська.

Отаманом усіх козацьких військ вважали наступника престолу. На чолі кожного війська стояв наказний (призначений) отаман. Станичних ота­манів обирали на станичних зборах (сходах). Тільки на цій нижній ланці збе­рігався козацький демократизм. Козак з'являвся на службу зі своїм конем, обмундируванням і холодною зброєю. Завдяки доброму бойовому вишколові козацькі частини відіграли важливу роль у війні 1812 р. та в інших війнах.


Росія в першій половині XIX ст.

В офіційній статистиці поняття "різночинець" мало два значення. Пер­ше стосувалося людей, які через певні обставини відкріплялися від свого стану, але на момент перепису не встигали закріпитися за іншим. За зако­ном, вони перебували в перехідному статусі й були зобов'язані через пев­ний час приписатися до якогось стану. У другому значенні різночинцями вважали всіх тих, хто належав до деяких соціальних груп (наприклад, кан­целяристи - дрібні чиновники без класного чину), які мали особливий, більш привілейований юридичний статус, ніж селянство і міський стан, оскільки вони звільнялися від подушного податку і рекрутської повинності, але менш привілейований статус, ніж дворянство. Різночинці були ніби проміжною соціальною групою між податними і привілейованими станами, тому вони не потрапляли в головні стани. У першій половині XIX ст. різночинець - це на­самперед освічений інтелігент, виходець із міщан, духовенства, діяч науки, літератури та мистецтва.


Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 70 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Основной теоретический материал к данной теме. | Проектные задания для самостоятельной работы. | Переваги застосування інсулінових помп | Передмова | Правління Павла І: свавілля чи реформи | Державний лібералізм Олександра І: наміри та реальність | Освічені кола і політичний курс Олександра І | Участь Росії в антифранцузьких коаліціях. Тильзитський мир. | Європейська політика Миколи І | Завоювання Кавказу |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Економіка| Сім'я та сімейні стосунки

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.013 сек.)