Преса, книговидавнича справа

Стан культури визначався, окрім інших чинників, кількістю та якістю друкованої продукції - книжок, газет, журналів. Якщо в перші роки XIX ст.

в середньому видавалося по 143 назви книжок на рік, то наприкінці 1850-х ро­ків - близько 2 тис, якщо періодичних видань 1801 р. налічувалося 64, то 1840 р. - 204 (у Великій Британії - 493, Німеччині - 305, Франції - 776, СІЛА-1210).

Сучасники наголошували на значній ролі журналів у культурному жит­ті країни. Серед російських журналів особливо популярним був "Вестник Европьі", який заснував 1802 р. письменник та історик М. Карамзін. Однак на­клад цього видання не перевищував 1500 примірників.

У 30—40-х роках журнали стали виразниками певного напряму в сус­пільній думці. На консервативних засадах перебував "Москвитянин" М. По-годіна, ліберальною спрямованістю виділялися "Московский телеграф" М. По-лєвого, "Телескоп" М. Надєждіна. У середині 30-х років цензура закрила обидва журнали.

Наступними роками найвпливовішими були петербурзькі журнали "Сов-ременник", який заснував 1836 р. О. Пушкін, та "Отечественньїе записки", який 1839 р. почав видавати О. Краєвський. Обидва журнали вели ідейну бо­ротьбу з "Москвитянином" М. Погодіна, з газетою Ф. Булгаріна і М. Греча "Северная пчела", які відстоювали позиції теорії "офіційної народності". Особливу популярність журнал "Отечественньїе записки" мав у 1839-1846 ро­ках, коли відділ критики в ньому очолював В. Бєлінський. Щоб прочитати свіжий випуск журналу, студенти записувалися в чергу.

Офіційною була газета "Санкт-Петербургские ведомости". Від 1838 р. в губерніях виходили "Губернские ведомости". До 1851 р. "Губернские ве­домости" виходили вже в 44 губерніях. Поряд з офіційною частиною, вони містили різноманітні додатки: етнографічні описи, історичні нариси, тексти давніх документів, навіть літературні твори.

У першій половині XIX ст. у Росії з'являються вітчизняні книгови­давці, серед яких особливо виділявся Олександр Смирдін. Публікуючи твори В. Жуковського, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, М. Гоголя, він продавав їх за доступними для небагатих людей цінами. Від 1834 р. О. Смирдін почав ви­давати журнал "Библиотека для чтения", який мав досить великий як для тих часів наклад - 5-6 тис. примірників.

При книжкових крамницях у Москві та Петербурзі з'явилися платні бібліотеки, які пізніше поширилися і на книжкові крамниці в губернських містах. У 1814 р. було відкрито Імператорську публічну бібліотеку в Петер­бурзі, в якій зберігалися особливо цінні та рідкісні книги.

Наука

Російська наука зосереджувалася в Академії наук, в університетах, у товариствах з різних наукових напрямів - Московському товаристві дослід­ників природи, Московському товаристві історії та старожитностей російсь­ких, Математичному товаристві, Товаристві любителів російської словеснос­ті, Археографічній комісії тощо.

З ініціативи і за участі Академії наук на початку XIX ст. було органі­зовано численні наукові експедиції, результатами яких стали важливі гео­графічні відкриття в Льодовитому і Тихому океанах, проведено геологічні, біологічні та етнографічні дослідження в Сибіру, на Уралі, Далекому Сході, в Середній Азії, на Алтаї. У 1803-1806 роках Юрій Лисянський та Іван Кру-зенштерн здійснили першу російську навколосвітню подорож із Кронштадта до Камчатки й Аляски, а в 1819-1821 роках морська експедиція Фадея Бел-лінсгаузена та Михайла Лазарєва відкрила Антарктиду. А 1817 р. російські моряки на чолі з капітаном Василем Головніним вивчали Курильські остро­ви і потрапили в полон. Записки Головніна про трирічне перебування в Япо­нії ознайомили російське суспільство з цією загадковою країною. Учень Головніна Федір Літке досліджував Північний Льодовитий океан, береги Кам­чатки та Америки. Геннадій Невельськой у 1848-1849 р. відкрив гирло Аму­ру, протоку між Сахаліном і материком та довів, що Сахалін - острів, а не півострів. Центром географічних досліджень стало засноване 1845 р. Росій­ське географічне товариство, яке організувало низку наукових експедицій, проводило етнографічне дослідження Росії та сусідніх країн і народів, вида­вало свій науковий журнал "Известия Русского императорского географичес-кого общества", різноманітні географічні, етнографічні, статистичні збірники.

Справжній переворот у науці про природу простору здійснив Микола Лобачевський (1792-1856), відкривши нову геометричну систему - так звану неевклідову геометрію. Неоцінене сучасниками, це відкриття створило засади для нових математичних концепцій у майбутньому. Михайло Остро-градський (1801-1862) зробив кілька відкриттів у математичній фізиці, а та­кож у царині інтегральних чисел. У 1840 р. Паризька академія оголосила премію за розв'язання проблем варіаційного числення, між тим ці проблеми вже розв'язав Остроградський у праці, опублікованій 1834 р. Василь Петров (1761-1834) відкрив явище електричної дуги та електричний розряд у зрі­дженому газі, показав можливість їх використання для освітлення і виплав­лення металів. Борис Якобі (1801-1874) та Емілій Ленц (1804-1865) зробили вагомий внесок у вивчення електромагнітних явищ, що дало змогу розши­рити застосування електрики для практичних цілей. Б. Якобі створив кілька конструкцій електричного двигуна, кілька типів телеграфу. Вагомий внесок в астрономічну науку зробив Василь Струве (1793-1864), який організував Пулковську обсерваторію під Петербургом.

Ім'я Миколи Пирогова (1810-1881), засновника військово-польової хі­рургії, стало відомим у зв'язку з його самовідданою працею під час оборо­ни Севастополя у Кримській війні, де він уперше застосував наркоз під час операцій та нерухому гіпсову пов'язку. Чотиритомний атлас М. Пирогова "Топографічна анатомія" здобув світову славу. Вчений-хімік Микола Зінін (1812-1880) зробив важливі відкриття в галузі органічної хімії. Він синтезу­вав анілін - органічний фарбник для текстильної промисловості. До відкрит­тя Зініна його виготовляли з індиго - рослини, яка росла в південних країнах.

Дедалі більше зацікавлення історією було тісно пов'язане зі зростан­ням національної самосвідомості. Почалася широка наукова публікація істо­ричних джерел - літописів, актового матеріалу, мемуарів тощо. Особливо багато зробила створена 1834 р. в Петербурзі Археографічна комісія, яка проводила експедиції по архівах і бібліотеках російських міст, виявила й опублікувала тисячі історичних пам'яток у серіях "Полное собрание рус-ских летописей", "Акти исторические", "Собрание государственньїх грамот и договоров" тощо.

Подією не тільки в історичній науці, а й у суспільно-культурному житті Росії стала 12-томна "Історія держави Російської" Миколи Карамзіна (1766— 1826), яка публікувалася в 1816-1829 роках. Автор встиг довести події до 1611 р. Одержавши офіційну посаду історіографа, він здобув доступ до дер­жавних архівів, опублікувавши надзвичайно цінні джерела, частина яких не збереглася. "Історія" Карамзіна, написана багатою, емоційною мовою, мала великий вплив на читача. Карамзін вважав, що історія людства - це історія боротьби розуму з помилками, освіти - з неуцтвом, темрявою. Вирішальну роль в історії він відводив великим людям. Психологічний аналіз їхніх дій був для нього основним засобом пояснення історичних подій. Самодержав­ство, за Карамзіним, - рушійна сила російського історичного процесу: вели­кі князі та царі об'єднали руські землі в єдину державу і цим сприяли мо­гутності Російської держави.

Шеститомна "Історія російського народу" Миколи Полєвого (1796-1846) привертала увагу читачів до проблеми народу, утверджувала положення про єдність історичних закономірностей розвитку для Росії і країн Західної Європи. Теорія "офіційної народності", протиставлення російської історії за­хідноєвропейській - методологічні положення історичних праць Михайла Погодіна (1800-1875), зібраних в семитомному виданні "Дослідження, зауваги та лекції про російську історію". Професор Микола Устрялов (1805-1870) був автором офіційно рекомендованих підручників "Російська історія" та "Істо­ричний огляд царювання государя імператора Миколи І", в яких він прово­див ідеї "офіційної народності". Устрялов відомий також своєю 10-томною працею "Історія царювання Петра Великого", п'ятитомним виданням щоден­ників і мемуарів іноземців про Росію початку XVII ст., іншими важливими публікаціями.

У першій половині XIX ст. розпочалася наукова діяльність профе­сорів Московського університету - одного із засновників слов'янознавства в Росії, вихідця з України Осипа Бодянського та представника "державниць­кої" школи в російській історіографії Сергія Соловйова.

Дата добавления: 2015-10-16