Зовнішня політика. Завдання модернізації країни для подолання внутрішньої нестабіль­ності й підвищення

Завдання модернізації країни для подолання внутрішньої нестабіль­ності й підвищення військового потенціалу диктували панівним колам обе­режний і збалансований курс зовнішньої політики. Саме такою була політика Олександра III. Потребу для країни тривалого, упродовж двох-трьох деся­тиліть, мирного періоду для проведення внутрішніх перетворень визнавали найбільш далекосяжні міністри Миколи II, такі як С. Вітте. Однак логіка між­народних відносин і традиційна великодержавна політика втягнули Росію у війну з Японією, яка прискорила революцію 1905 р.

Європейська та близькосхідна політика. В умовах глибокого фран-ко-німецького антагонізму і посилення російсько-німецьких суперечностей Росія зміцнювала союз із Францією, а також змушена була піти на зближення з Великою Британією.

Микола II та його міністри закордонних справ (у перші роки правління нового імператора змінилися три міністри - 1895 р. М. Гірса змінив Андрій Лобанов-Ростовський, після смерті якого 1896 р. посада дісталася Михайло­ві Муравйову) не ставили під сумнів стратегічного курсу останніх років ца­рювання Олександра III на зближення з Францією. У конкретних питаннях міжнародної політики позиції Росії і Франції не завжди збігалися, але про­тистояння обох країн з Німеччиною згуртовувало їх. Зміцнювалась і фінан­сово-економічна основа російсько-французького союзу. Від початку 90-х ро­ків французькі банки перетворились на значних кредиторів царського уряду

та активних Франції і таємного саного в 1 нився, але того союзу в'язання на підштовхувало жувати те} 8 років).

Нап] родну кон обмежити У серпні позицією взяли участь мирне розв кони і звича забороняли Однак з ухвалили-

За ко-турецька обіцяв такоя товував прагнув не допускати відбулось відносин позиції,

Тоді ною -ні 1897 передбачала Австро-жави. й Австр в Македонії замку влади в У піталу, мала

На зламі XIX—XX сгп.

Казанського за порушен-гав екстерном отримав дип-повіреного (адво-ідеями К. Марк-Петербурга, де долучився до боротьбі юю особис-, він жив на суді; закін-"з фанатич-сімеиного затиш-відступу від оції, яку сам традиціями, С. Нечає-орієнталізацію

' нестабіль-колам обе-була політика трьох деся-визнавали логіка між-втягнули Росію у

глибокого фран-суперечностей зближення

правління

ив Андрій

Михайло-

років ца-

питаннях

, але про-

і фінан-

90-х ро-

го уряду

та активних учасників його економічних заходів. Міністри закордонних справ Франції і Росії 1899 р. обмінялись листами, у яких підтверджували умови таємного російсько-французького політичного та військового союзу, підпи­саного в 1891-1893 роках. Оборонний характер військової конвенції не змі­нився, але якщо раніше термін її дії був зумовлений часом існування Троїс­того союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, то тепер взаємні зобо­в'язання на випадок німецького нападу ставали безстроковими. До нього підштовхувало й ухвалене 1899 р. рішення країн Троїстого союзу не обме­жувати терміну дії взаємних зобов'язань (до цього він був установлений на 8 років).

Наприкінці 90-х років Росія виступила з ініціативою скликати міжна­родну конференцію, щоб розробити заходи щодо скорочення збройних сил, обмежити гонитву озброєнь і мирно розв'язувати міждержавні конфлікти. У серпні та грудні 1898 р. усім державам були надіслані дві ноти з цією про­позицією. Перша конференція відбулася в травні-липні 1899 р. в Гаазі. У ній взяли участь ПО представників від 26 країн. Були ухвалені конвенції про мирне розв'язання міжнародних спорів шляхом третейського суду, про за­кони і звичаї ведення війни на суші та на морі, а також серія декларацій, які забороняли застосовувати під час воєнних дій розривні кулі й отруйні гази. Однак з головного питання - обмеження гонитви озброєнь - рішення не ухвалили.

За посередництвом Росії, Франції, Великобританії була припинена гре-ко-турецька війна через Крит, яка розпочалася в лютому 1897 р. Султан по­обіцяв також поліпшити управління Македонією. Царський уряд викорис­товував свій вплив на Балканах, щоб стримувати антитурецькі виступи, прагнув підтримувати дружні стосунки з усіма балканськими державами, щоб не допускати конфліктів між ними. У рамках цього курсу в 1896-1897 р. відбулось відновлення розірваних десять років тому російсько-болгарських відносин, від чого виграли дві сторони: Болгарія зміцнила свої міжнародні позиції, Росія розширила свою роль у балканських справах.

Тоді ж російській дипломатії вдалося домовитися з Австро-Угорщи­ною - основним суперником Росії в цьому районі. Угода, оформлена в трав­ні 1897 р. шляхом обміну нотами міністрів закордонних справ двох держав, передбачала збереження на Балканах "нинішнього статусу-кво". Росія й Австро-Угорщина мали намір "змусити поважати цей принцип" й інші дер­жави. Спільне бажання уникати ускладнень на Балканах об'єднувало Росію й Австро-Угорщину майже десять років. У зв'язку з новими хвилюваннями в Македонії Микола II і Франц Йосиф 1903 р. домовились під час зустрічі в замку Мюрцштег поблизу Відня про спільний контроль за діями турецької влади в Македонії і про програму реформ для неї.

У цей період помітно зросло проникнення в Туреччину німецького ка­піталу, особливо у сфері залізничного будівництва. Німеччина 1899 р. отри­мала концесію на здійснення грандіозного проекту - побудови дороги від

Росія на початку XX ст.

Константинополя до берегів Перської затоки через Багдад. Паралельно з посиленням економічних позицій Німеччини в Туреччині зміцнювались політичні зв'язки обох держав. Німеччина стала на бік Туреччини у справах Криту і греко-турецького мирного урегулювання.

Російська дипломатія намагалась узгодити з Німеччиною взаємні ін­тереси в турецьких володіннях, але успіху не досягла. Деякою гарантією про­ти активності Німеччини в прикордонних з Росією провінціях була досягнута в 1900 р. угода з Портою, за якою Туреччина могла залучати до залізничного будівництва у Східній Анатолії і Західній Вірменії тільки російські капітали.

На Середньому Сході основним суперником Росії і надалі була Вели­ка Британія. Між ними розгорнулась гостра боротьба за іранський ринок. За кошти російської скарбниці було засновано Обліково-кредитний банк Пер­сії, який фінансував економічне проникнення Росії до Ірану. Значним успіхом банку стало надання 1900 і 1902 року позик шахському урядові. В обмін Ро­сія одержала значні митні пільги і доступ до контролю над іранськими фі­нансами. Під командуванням російських офіцерів була створена елітна час­тина шахської армії - так звана перська козача бригада. До початку XX ст. Росія практично монополізувала зовнішню торгівлю і одержання концесій у північних іранських провінціях. Щоб зупинити поширення російського впли­ву на південь країни, де були нафтові промисли англійських власників, бри­танська дипломатія пропонувала Росії поділити Іран на сфери впливу, але одержала відмову. Іншим предметом російсько-англійського протистояння був Афганістан. Утвердившись у Середній Азії, російська влада прагнула до встановлення і розвитку прямих торговельних і політичних зв'язків з Афгані­станом, що викликало незадоволення Лондона, який розглядав Афганістан як свій протекторат.

Далекосхідна політика Росії. Російсько-японська війна 1904-1905 р. На зламі ХІХ-ХХ ст. Росія активізувала далекосхідний напрям своєї зов­нішньої політики. Слабкий і відсталий Китай став привабливим для всіх ве­ликих держав. Особливо активізувалася Японія, яка здійснила стрімкий економічний стрибок після революції 1868 р. її напад на Китай 1894 р. за­свідчив появу в регіоні нової сильної держави з агресивною політикою. Пов­ний розгром китайської армії і намір Японії утвердитися поблизу російських кордонів - у Кореї і Північно-Східному Китаї - стурбували царський уряд. Під натиском Росії, Франції та Німеччини Японія, в обмін на збільшення контрибуції, відмовилась від захопленого в Китаї стратегічно важливого Ляо-дунського півострова з бухтою та фортецею Порт-Артур. За умовами япо-но-китайського мирного договору Корея, яка була васалом Цинської імпе­рії, одержала незалежність.

Протидія експансіоністським задумам Японії привела до російсько-ки­тайського зближення, тим паче, що Росія допомогла Пекіну отримати на Паризькій біржі позику для виплати контрибуції Японії. Між Росією і Ки-

На зламі ХІХ-ХХ ст.

таєм 1896 р. було підписано таємний договір про оборонний союз, спрямо­ваний проти Японії. Одна з умов договору передбачала спорудження залізни­ці із Забайкалля через китайську територію (Маньчжурію) до Владивостока. Ця дорога мала стати частиною великої Сибірської магістралі. Побудову й експлуатацію залізниці повністю контролював царський уряд, хоча фор­мально її вважали приватним підприємством. Концесія була видана Росій-сько-Китайському банку, утвореному Петербурзьким міжнародним банком і групою французьких банків з ініціативи і під покровительством міністер­ства фінансів Росії. Будівництво дороги та її експлуатацію здійснювало орга­нізоване Російсько-Китайським банком акціонерне Товариство Китайсько-Східної залізниці (КСЗ), яке мало від китайської влади широкі привілеї і повноваження. Угода про КСЗ стала великим успіхом міністра фінансів С. Віт-те, який фактично був головною дійовою особою на переговорах з Китаєм.

У керівних колах Росії щодо проведення далекосхідної політики бо­ролися дві групи. Одну очолював міністр фінансів С. Вітте, другу - впливо­вий придворний, дійсний статський радник О. Безобразов. С. Вітте виступав за економічні методи завоювання Китаю і Кореї шляхом експорту російсь­ких капіталів, одержання вигідних концесій і участі в транзитній торгівлі Заходу зі Сходом. Група О. Безобразова виступала за застосування силових методів утвердження панування Росії в Кореї і Маньчжурії - аж до воєнно­го конфлікту з Японією.

Російсько-китайське зближення і будівництво КСЗ активізували екс­пансіоністські дії інших держав. Німеччина 1897 р. захопила порт Циндао на Шаньдунському півострові. Росія вирішила скористатися прецедентом і здобути незамерзаючий порт у Жовтому морі. Російські кораблі ввійшли в Порт-Артур, і 15 (27) березня 1898 р. Китаєві було нав'язано договір про без­оплатну оренду Росією на 25 років Ляодунського півострова, за якою Порт-Артур ставав базою Тихоокеанського флоту.

У 1899-1901 роках Цинську імперію сколихнуло могутнє народне пов­стання, європейці назвали його "боксерським", за назвою таємного релігій­ного товариства "Іхецюань" ("Кулак в ім'я справедливості та згоди"), яке відіграло важливу роль у підготовці повстання. Об'єднані міжнародні сили, основу яких становили японці й росіяни, розбили загони "боксерів" і всту­пили до Пекіна. Під час переговорів з Китаєм російська сторона розрахову­вала домогтися контролю над Маньчжурією, але під натиском інших дер­жав підписала з Китаєм у березні 1902 р. договір про поетапну евакуацію російських військ з Маньчжурії упродовж 18 місяців.

Така невдача на середину 1903 р. призвела до посилення прихильни­ків "твердої" лінії в оточенні Миколи II. С. Вітте відправили у відставку, О. Безобразов був призначений на посаду статс-секретаря Особливого комі­тету в справах Далекого Сходу і фактично став визначати російську далеко­східну політику. У липні 1903 р. Японія запропонувала Росії підписати уго­ду про розмежування взаємних інтересів. Переговори з російського боку

Росія на початку XX ст.

вели недостатньо енергійно. Звинувативши Петербург у небажанні вести пе­реговори, уряд Японії розірвав 24 січня (6 лютого) 1904 р. дипломатичні від­носини з Росією.

Російські війська на Далекому Сході тоді налічували майже 100 тис. осіб. Більшість була зосереджена у Квантунському укріпленому районі, який за­хищав із суші морську фортецю Порт-Артур, інші частини дислокувались у Маньчжурії, у Владивостоці та в Приамурському військовому окрузі. Ос­новні сили російської ескадри Тихого океану базувались у Порт-Артурі та у Владивостоці (7 броненосців і 11 крейсерів). Усі збройні сили на Далекому Сході підпорядковувались намісникові імператора адміралові Є. Алексєєву. План російського командування передбачав дотримуватися оборонної так­тики в Маньчжурії доти, доки не буде створено чисельної переваги російсь­кої армії над японською. Окремо від дій сухопутної армії планували опера­ції флоту: спираючись на головну базу Порт-Артур, утримувати панування на Жовтому морі і в Корейській протоці, перешкоджати висадженню япон­ських військ у Кореї.

Японська армія налічувала 150 тис. осіб. Японське командування пе­редбачало поетапне її десантування в Кореї, а потім на Ляодунському пів­острові з подальшим захопленням Порт-Артура і переходом у наступ про­ти угруповання російських військ у Маньчжурії. Для японських збройних сил нереальним було провести сухопутні операції, не здобувши панування на морі. Щоб розв'язати це завдання, Японія змогла менше ніж за десять років реалізувати програму посилення флоту, внаслідок чого було створено військово-морські сили, які налічували 6 броненосців і 20 крейсерів.

Проти ночі 27 січня (9 лютого) 1904 р. японські кораблі без офіційно­го оголошення війни обстріляли російську ескадру на рейді Порт-Артура. Пошкодження отримали три російські кораблі - броненосці "Цесаревич" і "Ретвізан" та крейсер "Паллада". Вранці 27 січня в корейському порту Че-мульпо японська ескадра (6 крейсерів і 8 міноносців) атакували крейсер "Ва­ряг" і канонерський човен "Кореєць". Сили були нерівними, але один япон­ський крейсер було потоплено. Російські кораблі отримали серйозні пошко­дження. "Кореєць" був підірваний, а "Варяг" затоплений. Моряків врятували англійські, французькі й американські кораблі, які перебували на рейді Че-мульпо.

Новий командувач Тихоокеанського флоту віце-адмірал С. Макаров, який замінив віце-адмірала О. Старка, розпочав підготовку ескадри до гене­ральної морської'битви. 31 березня (13 квітня) його флагманський корабель "Петропавловськ" підірвався на міні. Загинула більшість команди, весь штаб С. Макарова (647 офіцерів і матросів із 727 осіб команди), а також відомий художник-баталіст В. Верещагін, який перебував на кораблі. Після загибелі С. Макарова російський флот перейшов до оборони, тому що командувач далекосхідних сил адмірал Алексєєв відмовився від активних дій на морі.

Влітку японсь головних сил російс (в районі фортеці Г мії під загальним зосередженої під сухопутними війсь* серпневих боїв росі позиції по всьому <] російської армії, од каз про відступ. 22 ревагу, розпочала н який відбувався у в кими втратами, жо~ до оборони. Почало До середини до 50 тис. солдатів Порт-Артура, який кадри, що базувал-" Наприкінці липня Порт-Артура, яка сі вав начальник Кваї сель, а сухопутні (після його смерті загальний штурм < обох сторін. Після гору Високу, з яко й кораблях Тихоок тур тримався ще к кінчився 20 грудні цію. Гарнізон не в знищено вночі пер за винятком кількс ти. Згідно з умова (23 тисячі офіцерів припаси мали переї тур, було засуджег фортеці. Його поля Новий голові паткін (Алексєєва л активних наступаль ступ проти японсьї 5 (18) до 25 лютого в історії війн, у якій

На зламі ХІХ-ХХ ст.

Влітку японська армія розгорнула наступ на двох напрямках - проти головних сил російської армії в Маньчжурії та на Ляодунському півострові (в районі фортеці Порт-Артур). На початку липня 1904 р. три японських ар­мії під загальним командуванням маршала І. Ойями почали наступ проти зосередженої під м. Ляояном російської армії, очолюваної командувачем сухопутними військами в Маньчжурії генералом О. Куропаткіним. У ході серпневих боїв російські війська відбили всі атаки японців і відстояли свої позиції по всьому фронту. Створилися сприятливі умови для контрнаступу російської армії, однак Куропаткін, остерігаючись атак з флангів, видав на­каз про відступ. 22 вересня (5 жовтня) російська армія, маючи чисельну пе­ревагу, розпочала наступальну операцію на р. Шахе. Під час 14-денного бою, який відбувався у важких умовах гористої місцевості та з величезними людсь­кими втратами, жодна зі сторін не змогла домогтися успіху. Армії перейшли до оборони. Почалося так зване "шахейське сидіння", яке тривало три місяці.

До середини липня японці сконцентрували на Ляодунському півострові до 50 тис. солдатів і майже 400 гармат. їм протистояв 40-тисячний гарнізон Порт-Артура, який мав на озброєнні 650 гармат. Екіпаж Тихоокеанської ес­кадри, що базувалася в Порт-Артурі, налічував 12 тис. офіцерів і матросів. Наприкінці липня японська армія підійшла безпосередньо до лінії оборони Порт-Артура, яка становила 29 км. Загальне командування гарнізоном здійсню­вав начальник Квантунського укріпленого району генерал-лейтенант А. Стес-сель, а сухопутні сили фортеці очолював генерал-майор Р. Кондратенко (після його смерті - генерат-майор О. Фок). 6 (19) серпня почався перший загальний штурм фортеці, який тривав 6 днів і призвів до великих втрат з обох сторін. Після четвертого штурму в листопаді 1904 р. японці захопили гору Високу, з якої могли вести прицільний вогонь по укріпленнях фортеці й кораблях Тихоокеанської ескадри. Після знищення цих кораблів Порт-Ар­тур тримався ще кілька тижнів. Останній, шостий, штурм Порт-Артура за­кінчився 20 грудня 1904 р. (2 січня 1905 р.) підписанням акта про капітуля­цію. Гарнізон не вичерпав боєприпасів і продуктів. Більшу їх частину було знищено вночі перед капітуляцією. Тоді ж були потоплені залишки ескадри, за винятком кількох міноносців, яким удалося прорватися в китайські пор­ти. Згідно з умовами капітуляції, весь гарнізон фортеці потрапляв у полон (23 тисячі офіцерів і нижчих чинів), форти, укріплення, кораблі, зброя і боє­припаси мали перейти до японців. Після війни Стесселя, який здав Порт-Ар­тур, було засуджено до смертної кари, але згодом замінено ув'язненням у фортеці. Його помилував Микола II.

Новий головнокомандувач збройних сил на Далекому Сході О. Куро­паткін (Алексєєва усунули в середині жовтня 1904 р.) вирішив перейти до активних наступальних дій у Маньчжурії. Він та його штаб розробили на­ступ проти японських армій, зосереджених на підступах до Мукдена. Від 5 (18) до 25 лютого (10 березня) 1905 р. тривала найбільша на той час битва в історії війн, у якій на 100-кілометровому фронті брало участь з обох сто-

Росія на початку XX ст.

рін понад 660 тис. осіб та 2500 гармат. Після того як виникла загроза ото­чення трьох російських армій, Куропаткін віддав наказ про відступ. Росій­ські армії відійшли на 180 км на північ від Мукдена. Японці не пересліду­вали їх. Обидві сторони зазнали важких утрат.

Останньою значною подією у ході війни була морська битва 14—15 (27-28) травня 1905 р. біля острова Цусіма в Японському морі. Ще навесні 1904 р. було ухвалено рішення скерувати на Далекий Схід Балтійську ескадру під командуванням начальника Головного морського штабу контр-адмірала 3. Ро-жественського. Підготування до відправки ескадри затягнулося майже на пів­року. У жовтні 1904 р. ескадра, яку назвали Другою тихоокеанською, у скла­ді 8 броненосців, 11 крейсерів і 9 міноносців вийшла з Лібави. У грудні ескадра досягла Мадагаскару. На той час Порт-Артур здали, і Перша тихо­океанська ескадра припинила своє існування. Похід на Далекий Схід втра­тив сенс, тому що ескадра Рожественського була значно слабшою від япон­ського флоту. Тоді в лютому 1905 р. їй навздогін послали з Любави Третю тихоокеанську ескадру контр-адмірала М. Небогатова, яка була сформована з тихохідних броненосців берегової оборони. Наприкінці квітня Небогатов наздогнав Рожественського біля берегів В'єтнаму, а 14 (27) травня об'єдна­на ескадра вступили в Цусімську протоку і взяла курс на Владивосток. Тут російські кораблі зустрілися з головними силами японського флоту під ко­мандуванням адмірала X. Того. Японська ескадра переважала російську і за кількістю кораблів, і за кількістю та якістю озброєнь. У ході запеклого бою з 33 кораблів ескадри Рожественського 19 були затоплені, 8 захопив против­ник, 3 вдалося відійти в Манілу, де вони були інтерновані, і тільки крейсе­рові "Алмазу", есмінцям "Бравому" і "Грозному" вдалося прорватися до Владивостока. Із 14 тис. осіб команди загинуло понад 5 тис, майже 800 бу­ли поранені, 5 тис. осіб потрапили в полон.

Поразки біля Цусіми і наростання революційних подій у Росії зму­сили царський уряд піти на мирні переговори. Наприкінці травня сторони погодилися на американське посередництво. У червні 1905 р., вже під час готування переговорів про мир, Японія, користуючись практично відсутніс­тю на Сахаліні російських військ, висадила десант й окупувала його. Мирні переговори розпочалися наприкінці липня 1905 р. в американському місті Портсмуті й тривали майже місяць. 23 серпня (5 вересня) 1905 р. було підписано мирну угоду між Росією та Японією. Російська делегація під ке­рівництвом С. Вітте змушена була погодитись на визнання Кореї сферою впливу Японії, передати їй право на оренду Ляодунського півострова з Порт-Артуром і південну частину острова Сахалін; японські піддані одержали пра­во виловлювати рибу в російських водах Японського, Охотського і Берінго-вого морів. Проте делегації вдалося відхилити вимогу про контрибуцію. Вплив Росії на Далекому Сході було підірвано, країна втратила десятки тисяч лю­дей вбитими, пораненими і скаліченими, не кажучи вже про величезні фі­нансові втрати.

1905-1907 роки: революція і реформи

Розділ 2. 1905-1907 роки: революція і реформи

Невдала війна Росії з Японією дестабілізувала ситуацію в країні. По­разки на Далекому Сході пов'язували в суспільстві з кризою самодержавної системи. Росія опинилася перед вибором: або продовження старого урядо­вого курсу, або рішуча зміна самої моделі модернізації, яка вимагала при­скорення, гармонізації і справедливого розподілу пов'язаних з нею проблем між різними соціальними верствами, і "верхами" суспільства також. І що менш дієздатною в цій ситуації виглядала влада, то реальнішою ставала перс­пектива революції як радикального виходу з глухого кута.

Дата добавления: 2015-10-16