Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Кривава неділя і наростання революційних настроїв

Страйк на Путіловському заводі в Петербурзі, який розпочався 3 січ­ня 1905 р., став прологом революційних подій у Росії. Робітники вимагали підвищення зарплати, скасування понаднормованих робіт, встановлення 8-годинного робочого дня. їх підтримали інші заводи й фабрики, і 8 січня страйк охопив понад 100 тис. робітників столиці. У цих умовах священик Г. Гапон, який мав вагомий вплив у робітничому середовищі, вирішив спряму­вати незадоволення робітників у мирне, законне річище. Разом зі своїми со­ратниками він написав петицію цареві, у якій йшлося про важке становище народу, про його надії на царя, про потребу формування народного пред­ставництва, яке би допомогло керувати країною. До петиції були внесені й конкретні політичні вимоги: амністія політичних в'язнів, недоторканність особи, свобода слова, преси, зборів, рівність усіх перед законом, дозвіл на створення професійних робітничих спілок, скасування викупних платежів селян за землю і передача її у всенародну власність.

Імператор знав про заплановану ходу робітників до Зимового палацу, призначену на 9 січня 1905 р. Спочатку він мав намір вийти до демонстран­тів, але з метою безпеки його переконали залишити Петербург. Микола II з сім'єю відбув у Царське Село. Підсилений столичний гарнізон зайняв під­ступи до Зимового палацу та інших урядових установ. Вранці 9 січня 1905 р. 140-тисячна демонстрація, яку очолював Г. Гапон, з хоругвами, іконами, порт­ретами царя і співом молитов рушила до Зимового палацу. На Двірцевій площі по них було відкрито вогонь. За різними даними, було вбито від 100 до 200 осіб і кілька сотень поранено*. Як свідчать записи в його щоденнику,

* За кілька днів Г. Гапона позбавили сану і духовного звання. Щоб уникнути арешту, він виїхав за кордон. Наприкінці 1905 р. Г. Гапон повернувся до Петербурга і з допо­могою поліції спробував відродити робітничу організацію. Однак його ідеї і методи вже застаріли: в Петербурзі діяла Рада робітничих депутатів, країна була охоплена селянськими заворушеннями. У квітні 1906 р. Гапона знайшли мертвим на дачі біля Петербурга. За кілька років із спогадів есера Петра Рутенберга стали відомі обставини загибелі священика. Дізнавшись про зв'язки Гапона з поліцією, за рішенням партії Рутенберг, який був близьким другом священика, і кілька робітників вбили Гапона.


Росія на початку XX ст.

Микола II був шокований подіями в столиці. Престиж влади було серйозно підірвано в усьому суспільстві. Країною прокотилася хвиля робітничих страй­ків, студентських демонстрацій, протестів у пресі та у відкритих листах гро­мадських діячів, учених, письменників. Звільнення начальника петербур­зької поліції та відставка міністра внутрішніх справ Святополка-Мирського не зупинили протестів по всій імперії, які щотижня набували дедалі загроз­ливішого характеру.

Під натиском масового руху уряд змушений був піти на деякі полі­тичні поступки. Цар 18 лютого 1905 р. видав рескрипт на ім'я нового мі­ністра внутрішніх справ Олександра Булигіна, якому доручали розробити закон про скликання виборного представницького органу - законодорадчої Державної думи.

У цих умовах ліберальна громадськість не припиняла тиску на владу. По всій країні виникали різноманітні спілки і об'єднання, які створювали за професійною ознакою, але їхня діяльність мала політичний характер. Засно­ваний у травні 1905 р. Союз союзів - об'єднання 14 союзів на чолі з май­бутнім лідером кадетів П. Мілюковим - звернувся з відозвою до народу, у якій містився заклик до конституційних перетворень і скликання Установчих зборів. Водночас піднялася травнева хвиля робітничого руху, яка охопила 180 міст країни. Під час страйків виникали Ради робітничих уповноважених (депутатів), які від імені робітників висували економічні та політичні вимо­ги (останні, зазвичай, під упливом соціал-демократів та есерів). Від весни-літа 1905 р. до страйкового руху робітників приєднувалися широкі маси се­лянства, армія і флот. Селянські заворушення охопили губернії Чорноземного центру, Середнього Поволжя, Україну, Білорусь, Балтію, Грузію. 14 червня 1905 р., незадоволені умовами служби, повстали моряки одного з найкра­щих кораблів Чорноморського флоту - панцерника "Князь Потьомкін Тав­рійський". Після 11 днів рейду "Потьомкін" прибув у румунський порт Констанца і здався місцевій владі.

На тлі наростання соціальної й політичної напруженості 6 серпня 1905 р. було опубліковано царський маніфест, який проголошував скликання законо­дорадчої Державної думи. Цей проект за іменем міністра внутрішніх справ одержав назву "Булигінської думи". Вибори мали бути багатоступеневими, за трьома куріями - землевласницькою, міською та селянською, виборче пра­во поширювалося на осіб чоловічої статі не молодших ніж 25 років, а деякі категорії населення (військовослужбовці, учні та студенти, робітники, ре­місники, наймити, "бродячі інородці") у виборах не могли брати участі. Ви­бори від низки національних окраїн (Царства Польського, Сибіру, Кавказу та ін.) проводилися за особливими правилами. Ліберальні кола, хоч і з де­якими обмовками, підтримали проект скликання законодорадчої Думи, а ліві політичні сили виступили з критикою і закликали до бойкоту виборів. Од­нак за декілька тижнів події в країні почали розвиватися так стрімко і драма­тично, що влада змушена була піти на серйозніші поступки.


_______________ 1905-1907 роки: революція і реформи _____________

2. Маніфест 17 жовтня 1905 р. Нова редакція "Основних законів Російської імперії"

Страйк московських робітників, що розпочався у вересні 1905 р., на початку жовтня став набувати загрозливих форм. На середину жовтня краї­на була охоплена загальним політичним страйком, у якому взяло участь май­же 2 млн осіб. Зупинилися фабрики і заводи, не працювали пошта, телеграф, транспорт, закрилися комунальні установи і навчальні заклади. Центральна влада виявилася нездатною протидіяти хаосові й анархії, насильству та злочинності. Микола II опинився перед вибором: або розпочати в країні по­літичні реформи, або ж встановити в Росії військову диктатуру. У своїх ме­муарах С. Вітте зазначав: "Мені здається, що цар у ті дні шукав опори в силі, але не знайшов нікого з прихильників сили - всі злякалися". С. Вітте, який 15 вересня повернувся з Портсмута, постійно зустрічався з імператором, переконуючи його розпочати реформи. У спеціальній записці, поданій цареві 9 жовтня, С. Вітте пропонував програму перетворень: широкі громадянські свободи, скликання народного представництва із законодавчими повнова­женнями, створення об'єднаної Ради міністрів, запровадження нормованого робочого дня, державного страхування робітників тощо. С. Вітте перекону­вав монарха, що для порятунку держави й династії такі поступки потрібні, що повнота царської влади буде збережена і при народному представництві. Із значними сумнівами імператор сприйняв аргументи С. Вітте і 17 жовт­ня 1905 р., в обстановці всеросійського політичного страйку, підписав мані­фест "Про вдосконалення державного устрою "; водночас він призначив С. Вітте головою об'єднаної Ради міністрів. Маніфест обіцяв "дарувати на­родові непохитні основи громадянських свобод": недоторканність особи, сво­боду совісті, слова, зборів, союзів; залучити до виборів у Державну думу всі верстви населення; визнати Думу законодавчим органом, без схвалення якого жоден закон не міг набути чинності.

Одержавши великі владні повноваження, С. Вітте мав вирішувати над­звичайно складні завдання: створити сильну адміністрацію, припинити на­ростання анархії і хаосу в країні, напрацювати законодавчі акти з реалізації положень Маніфесту 17 жовтня. В умовах гострої соціальної напруги цар че­кав від уряду рішучих дій і в листах до матері неодноразово ділився своїми враженнями. В одному з них (10 листопада 1905 р.) він писав: "У мене що­тижня засідає Рада міністрів. Говорять багато, але роблять мало. Всі боять­ся діяти сміливо, мені доводиться завжди змушувати їх і самого Вітте бути рішучішими. Ніхто в нас не звик брати на себе, і всі чекають наказів, яких

потім не люблять виконувати".

Маніфест 17 жовтня 1905 р. спричинив у перші дні та тижні після його проголошення масові демонстрації, мітинги, маніфестації і прихильників, і противників його ідей. У багатьох місцевостях справа дійшла до збройних сутичок між протилежними таборами і погромів. За даними сучасних до-


Росія на початку XXст.

слідників, від 17 жовтня до 1 листопада 1905 р. погромна хвиля прокотилася по 358 населених пунктах, більшість яких (339) припала на Європейську Ро­сію, у смузі єврейської осілості було зареєстровано 292 погроми. Під час жовтневих погромів загинуло 1622 і було поранено 3544 особи. Вдалося вста­новити національну належність двох третин постраждалих, зокрема євреї се­ред них становили 711 убитих і 1207 поранених, росіяни, українці та білоруси - відповідно 428 і 1246.1 хоча антисемітські настрої були доволі відчутними, найгостріше виявлялася ненависть до інтелігенції як основного джерела ре­волюційних настроїв. 99% учасників погромів, чия станова належність була встановлена, належали до міщан і селян, у 14 містах і селищах у погромах брали участь й робітники. Подекуди погроми набули такого кривавого ха­рактеру, що влада змушена була провести слідство. Відбулося приблизно 205 процесів над погромниками, у ході яких було засуджено 1860 осіб; біль­ше половини з них отримало по 8 місяців арештантських відділень; згодом 1713 осіб цар помилував.

Маніфест 17 жовтня 1905 р. вніс розкол в антиурядову опозицію. Як­що помірковано-ліберальні представники опозиції вважали, що боротьбу з владою виграно, то лідери радикалів далі закликали до збройної боротьби із самодержавством. У листопаді-грудні 1905 р. революційний рух досягнув свого найвищого розмаху. Селянські заворушення охопили 240 повітів Єв­ропейської Росії, супроводжувалися погромом помість і захопленням помі­щицьких земель. Особливо широкого розмаху набули селянські бунти в Сим­бірській, Саратовській, Курській, Чернігівській губерніях. Щоб придушити їх, посилали каральні війська, запроваджували надзвичайний стан. З листо­пада 1905 р., під упливом широкого селянського руху, було видано царсь­кий маніфест, за яким викупні платежі за надільну землю зменшували напо­ловину, а від 1 січня 1907 р. скасовували взагалі.

У листопаді-грудні 1905 р. відбулися десятки заворушень в армії і на флоті, найсерйознішим з яких був виступ моряків і солдатів Чорноморсько­го флоту під командуванням лейтенанта П. Шмідта. Керівників за рішенням суду розстріляли; інших учасників засудили до каторжних робіт і тюрем­ного ув'язнення.

За рішенням Московської Ради робітничих депутатів, яка перебувала під упливом революційних партій, 10 грудня 1905 р. розпочалися збройні зіткнення робітничих груп з поліцією та військами в Москві. Головним опор­ним пунктом повсталих стала Пресня - робітничий район, де дружинникам вдалося протриматися 10 днів.

На хвилі соціальних протестів 11 грудня 1905 р. було видано новий виборчий закон, який підготував уряд С. Вітте. Він зберігав основні поло­ження виборчого закону 6 серпня 1905 р., однак тепер до участі у виборах допускали і робітників, для чого запровадили четверту, робітничу, курію, збільшили кількість місць для селянської курії. Зберігалася багатоступене-


1905-1907роки: революція і реформи


прокотилася

Європейську Ро-

погроми. Під час

Вдалося вста-

зокрема євреї се-

та білоруси

відчутними,

джерела ре-

належність була

у погромах

кривавого ха-

приблизно

0 осіб; біль-

ілень; згодом

опозицію. Як-боротьбу з боротьби із рух досягнув - повітів Єв-захопленням помі-бунти в Сим-придушити ан. З листо-видано царсь-зменшували напо-

в армії і на

Чорноморсько-

і рішенням

іт і тюрем-

перебувала

зчалися збройні

Головним опор-

дружинникам

видано новий

основні поло-

у виборах

ічу, курію,

оагатоступене-


 


вість виборів: спочатку обирали виборників, а з них уже депутатів у Думу; один виборник припадав на 90 тис. робітників, 30 тис. селян, 7 тис. пред­ставників міських жителів і 2 тис. поміщиків. При цьому селяни і козаки оби­рали 42% виборників, землевласники - 32%, міські жителі, які мали певний майновий ценз, - 22%, робітники - 3%.

20 лютого 1906 р. було видано положення про Державну думу, яке встановлювало 5-річний термін її повноважень, однак давало цареві право розпустити Думу достроково і призначити нові вибори. Водночас було ви­дано указ про Державну раду. Із законодорадчого органу, всіх членів якого призначав цар, Рада ставала верхньою законодавчою палатою, яка одержала право затверджувати або відхиляти закони, що їх схвалювала Державна ду­ма. Кількість членів Ради збільшувалася до 190 (втричі). Половину їх, а також голову Ради, призначав цар, другу половину вибирали на підставі високого майнового цензу губернські земські збори, дворянські товариства, біржеві комі­тети, купецькі управи, православне духовенство, представники університетів.

Поява першого російського парламенту привела до змін у структурі й характері вищої державної влади. 23 квітня 1906 р. імператор затвердив нову редакцію "Основних законів Російської імперії". Вони підтверджували непорушність самодержавної влади, але при визначенні прерогатив імпера­торської влади поняття "необмежена" було замінено на "верховна". Імпера­тор зберігав всю повноту влади через відповідальний тільки перед ним уряд, керівництво зовнішньою політикою, управління армією і флотом. У статті 86 стверджувалося, що жоден новий закон не може бути прийнятий без "схва­лення Державної ради і Державної думи і набувати сили закону без затвер­дження Государя Імператора". Наступна, 87 стаття, давала змогу монархові між думськими сесіями видавати закони у вигляді "надзвичайних указів". Державна дума одержала право робити запит різним посадовим особам, ви­ступати із законодавчою ініціативою. До її компетенції належало затвер­дження бюджету, штатів і кошторисів різних відомств, звіту Державного контролю тощо. Державна рада теж отримувала право законодавчої ініціа­тиви. Законопроекти, не схвалені обома палатами, вважалися відхиленими. Законопроекти, відхилені однією з палат, могли виносити на дальший роз­гляд тільки з дозволу імператора.

"Основні закони Російської імперії" проголошували широкі грома­дянські свободи: недоторканність приватної власності, право на вільний ви­бір місця проживання, професії, віри, право ("у межах, встановлених законом") висловлювати і поширювати свої думки, створювати спілки і об'єднання. Законодавчо була закріплена незмінюваність судів, тобто судову владу від­окремлювали від законодавчої та виконавчої. У загальнополітичній частині "Основних законів" проголошувалося, що Російська імперія є "єдиною і не­подільною", а російська мова - державною.



Росія на початку XX ст.

Попри те, що "Основні закони Російської імперії" утверджували сис­тему, яка не відповідала розвиненому парламентаризмові європейських кра­їн, їх можна розглядати як конституційний акт, оскільки вони містили три головних засади конституційного ладу: виборне представництво із законо­давчими правами, поділ виконавчої та законодавчої влади, незалежність су­дової влади.


Дата добавления: 2015-10-16; просмотров: 85 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Опозиційні настрої початку 60-х років | Пореформене слов'янофільство | Скасування обмежувальних умов Паризького мирного договору 1856 р. | Взаємини Росії з європейськими державами у 80-ті - на початку 90-х років XIX ст. | Політика на Далекому Сході й у Тихому океані | ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ | Соціальна структура | Західний край | Балтійський край | Преса і книговидання |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Зовнішня політика| Політичні партії

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.012 сек.)